Три століття свідчать про тривалу хоча й іноді перервану у часі історичну традицію розвитку конституціоналізму в Україні. Багато положень цієї нашої першої Конституції актуальні і нині. Це й імперативне правило покінчити з неправдами і беззаконням, і зобов’язання не лише утвердити права населення непорушними, а й «розширити і розмножити вольності». Уже в першій українській Конституції йшлося про «вибори вільними голосами», «поправу й підняття впалих своїх прав та вольностей», «ствердження непорушного цілістю кордонів», «про сусідську згоду та приязнь і мирні союзи», «з Московською державою про мир дбати». Перша українська Конституція зобов’язувала гетьмана дбати «про цілість Вітчизни, про її загальне добро», «про корисний суспільному станові порядок», вести відкриту підконтрольну народові політику, «не утаюючи ніяких листовних кореспонденцій, особливо закордонних і тих, які можуть пошкодити вітчизняній цілості й загальному добру». Актуальними і тепер є її положення про викорінювання в українському суспільстві корупції, медичне забезпечення «старих, зубожілих і ранами покалічених», про боротьбу із «всілякими утяженнями та здирствами, які походять найшвидше від владолюбних накупнів (корупціонерів), які не покладаються на свої заслуги, прагнучи неситою пожадливістю для свого приватного пожитку», про звільнення вдів, сиріт, дітей, жінок від «всіляких посполитих повинностей і вимагання датків», про заборону протекції і здирств.

Конституція України 1996 року повністю увібрала і розвинула демократичний зміст положень першої української Конституції. Порівнюючи їх в історичному плані, можна констатувати: якщо перша Конституція Українського народу закладала правове підґрунтя досягненню його незалежності, то Конституція України 1996 року остаточно законодавчо утвердила незалежну Українську державу. Разом з тим Конституція чітко визначила місце України серед демократичних європейських держав, відтворила у своїх положеннях загальновизнані стандарти прав людини і основних свобод, визначила основи демократичної співпраці усіх гілок влади і місцевого самоврядування, стала своєрідним правовим дороговказом розвитку держави і суспільства.

Проте маємо пам’ятати, що без втілення положень Конституції в життя неможливо досягнути прогресу у цих напрямах розвитку країни. На жаль, ми так і не спромоглися викорінити намагання нав’язати суспільству інший підхід: якщо Конституція чогось не дозволяє — треба її міняти. При цьому забуваємо, що цей прикрий етап у нашій конституційній історії вже проходили. Приймаючи у 20-ті роки ХХ століття численні універсали, грамоти, конституції, статути, основні закони, прокламації, декларації, маніфести, наші попередники такою «законотворчістю» довели Україну до втрати незалежності. Ми повинні врешті-решт усвідомити, що не буде ладу в суспільстві без стабільного Основного Закону держави, не можна досягти впевненості у завтрашньому дні через непродумані конституційні зміни. Той, хто вносить у неї зміни з частотою прийняття звичайних законів, не зміцнює, а розвалює правові підвалини держави.

Час навчитися жити за Конституцією, знати, поважати, застосовувати її положення у повсякденному житті. Слід припинити виправдовувати власні непродумані вчинки і помилки недосконалістю Основного Закону.

Безперечно, життя не стоїть на місці. З часом певні положення Конституції потребують удосконалення. Однак цей процес має бути відкритим, демократичним, гласним, на основі гармонійного поєднання прав і свобод більшості у суспільстві з гарантованим захистом таких прав і свобод меншості й опозиції, реалізовуватися виключно на основі конституційних приписів. Конституція лише тоді виконує функцію Основного Закону держави, коли вона на практиці захищає права кожного її громадянина або тих, хто перебуває на її території.

Вітаючи всіх співвітчизників з чотирнадцятою річницею Конституції України, вважаю за необхідне наголосити, що саме так, як вона захищає нас із вами, ми всі без винятку маємо захищати її. Тоді в Україні будуть порядок і добро!