Художній салон

      «Ні дня без вірша», - так каже про себе Юлія Юріївна Драгун із села Новоселиця на Тячівщині, напевно, й не здогадуючись, що взяла на порядок вище від закладеного в латинському крилатому вислові «Жодного дня без рядка».
      І це дивовижно, що у звичайної сільської жінки, чиїм «університе¬том» була важка й малоцікава фізична праця, на схилі літ прокинулася така непоборна жага літературної творчості, що свої вірші, оповіданнячка й казки вона, здається, не пише, а записує під чиюсь диктовку.
      Та цей феномен має своє пояснення. Виявляється, внутрішній поклик до писання Юлія Драгун відчувала завжди. Просто ніколи не було в неї вільної часини на те, аби дати вихід думкам і почуттям, які її переповнювали.
      Доля не гладила по голівці: ледь дівчинці виповнився рік, помер батько. Тож дітям, а їх у мами було п'ятеро, довелося рано спізнатися з працею. І хоч мала Юлинка прекрасно вчилася в школі й завжди радісно шарілася від вчительської похвали за вдалі творчі роботи, отримавши атестат, подалася не до технікуму чи вузу, як багато однокласників, а до прохідної Тересвянського деревообробного комбінату - заробляти на хліб насущний, бо не було на кого більше розраховувати.
      Згодом у неї з'явилася власна сім'я, народилися діти, і у потоці клопітних буднів не залишалося, здається, жодних шансів для творчої самореалізації. Хоча жінка нерідко ловила себе на тому, що руки звично виконували ту чи іншу роботу, а думки блукали десь дуже далеко, у витвореному щедрою уявою світі. У тому світі вона нерідко бачила себе вчителькою, бо ця мрія, яку носила в серці з дитинства, так і залишилася мрією - недосяжною, як манлива зоря.
      Непомітно пролетіли літа, виросли сини, залишився в минулому вічний поспіх і гарячка робочих буднів. Та правду кажуть: у кожного віку - свої принади. І в таку призахідну пору чи не найбільша для жінки втіха - пестити-голубити внучат, котрі немов повертають у роки щасливого материнства. Цієї радості доля вділила Юлії Юріївні, бабусі шести онуків, сповна. Та для повного щастя, як і раніше, чогось-таки не вистачало. Усе прояснив випадок.
      Якось внучок Михайлик, подивившись телепередачу для дітей, вирішив і собі взяти участь у творчому конкурсі на кращий малюнок. А тоді підійшов до бабусі з проханням:
      - Давай складемо до нього віршика.
      Вона ніби тільки й чекала, що такої пропозиції. Через годину на папір лягли перші римовані рядки доладного віршика, а потім ще одного, і ще... Оті вірші й відіслали на телебачення. А невдовзі прийшла й відповідь, мовляв, нам сподобалось, продовжуйте в такому ж дусі. І ця підбадьорлива порада спрацювала, розвіяла усі сумніви й страхи перед чистим аркушем. У душі немов відкрилися невидимі шлюзи, і вірші, оповіданнячка почали народжуватися одне за одним.
      Так, власне, окреслився домінантний мотив творчості Юлії Юріївни - найперше присвяченої дітям. І що характерно: авторка зуміла одразу вхопити потрібну ниточку, тобто знайти вірний тон і саме ті слова, які відгукуються у дитячих серцях. А ще - виправдати сподівання на хай маленьке, але диво, котрого так прагне дитина.
      У милих віршиках і прозових мініатюрах Юлії Драгун живуть, спілкуються, дружать і потрапляють у різні пригоди колоритні, кумедні персонажі, котрі є носіями позитивних або негативних якостей. І кожне таке перетинання добра і зла - своєрідний урок для маленької людини, один із перших, найважливіших кроків у пізнанні світу. І мова у цих творах легка, образна, мелодійна. А оповіданнячка для найменших, маючи здебільшого казковий сюжет, розповідають про дуже серйозні речі - любов до неньки, повагу до старших, про красу рідної землі, про надійність, безкорисливість справжньої дружби.
      До речі, згодом відкрилися і нові горизонти творчості, і Юлія Юріївна почала пробувати себе, так би мовити, у віршах для дорослого читача. Тож нині у її творчому доробку є чимало вірпіів про кохання й розлуку, про зраду і ревнощі. А ще набрала чітких обрисів проза - оповідання про долю молодої сільської вчительки «Кохання з портрета».
      Між тим, варто сказати, що Юлія Юріївна вміє цінувати красу у всіх її проявах. її оселя потопає у квітах, вона квітує і сміється вишиваними рушниками (а скільки їх роздаровано родичам і знайомим - не злічити!), сільська письменниця до самозабуття зачитується книгами й не може жити без газет і журналів. Взявшись за перо, вона немов відкрила для себе друге «я», і життя заграло для неї новими, неповторними барвами.
      .. .Довгі літа виснажливої нежіночої праці на ДОКу, в автодорі, на металозаводі не минулися безслідно: підкралася затяжна недуга, у боротьбі з якою довелося пройти через кілька операцій. Та несподівано для себе Юлія Юріївна помітила: коли поринає у дивосвіт слова, то хвороба ніби відступає, бо ж сам процес творчості не лишень відволікає від тривожних думок і відчуттів, але й дарує сплески сильних емоцій, що неабияк активізують життєві резерви.
      Тож, шановна Юліє Юріївно, нехай творчість і далі залишається для Вас цілющим джерелом, яке дає натхнення і силу, здійснення Ваших мрій та реалізацію можливості бодай на йоту зробити цей світ світлішим, добрішим.

                Ганна Макаренко