10.03 - 05.04.10
Народне актуальне. Пейзаж у наївному та сучасному українському мистецтві.

Я Галерея та Родовід-галерея

спільно з Музеєм Івана Гончара

                      

народне актуальне

пейзаж

у наївному та сучасному

українському мистецтві                                                        

     

Куратори – Лідія Лихач, Павло Гудімов

 

10.03.2010 – 06.04.2010

Арт-центр Я Галерея на Хорива 49Б

 

Проект «Народне актуальне», що його розпочали арт-центр Я Галерея та Родовід-галерея виставкою ПОРТРЕТ восени 2009 року представляє діалог наївного/селянського та сучасного українського мистецтва. Темою другої виставки куратори проекту Лідія Лихач і Павло Гудімов обрали ПЕЙЗАЖ. Головною концептуальною лінією експозиції стане не співіснування в одному просторі робіт на основі аналогій або протиставлень, як це було в першій виставці, а розгортання світлового дня в пейзажі. Світло, що є абсолютно важливим в народному пейзажі, неминуче простежується й в сучасному пост-пейзажі – саме навколо нього й будується дослідження кураторів.

 

Наївна/народна частина включатиме авторський пейзаж (Ганна Готвянська, Олександра Шабатура, Яків Ющенко, Панас Ярмоленко тощо), пейзажні праці групи полтавських кустарів 1920-30 років, імена яких ми знаємо завдяки багаторічним дослідженням Кіма Скалацького, колишнього директора Полтавського художнього музею, непідписані шедеври, як і праці створені трафаретним способом. Наївну частину проекту представляють експонати музейної колекції УЦНК «Музей Івана Гончара» та приватної колекції Лідії Лихач.

.

Після численних констатацій «смерті живопису», що так і не відбулась, пейзаж по-новому актуалізується в роботах сучасних авторів. Кожний з художників працює з ним в рамках власного творчого пошуку: у Юрія Пікуля це пост-реалістичний міський ландшафт, Артем Волокітін та Андрій Сагайдаковській звертаються до теми природи й сучаного села, роботи Миколи Маценка – соціальна рефлексія на тлі індустріальної катастрофи, у Ігоря Яновича та Тіберія Сільваши пейзаж низведений до повної абстракції…

 

«Народне актуальне. Пейзаж» - дві різні історії одного явища, які, тим не менш, не є ізольованими: місцями вони переплітаються, десь доповнюють один одну, іноді сперечаються, але, що головне, рухаються в одному напрямку – за сонцем.

 

 

 

Інтерв'ю з кураторами проекту - Лідією Лихах і Павлом Гудімовим

Поєднання в експозиції народного/наївного мистецтва з актуальним вже стало гарним тоном у світовій музейній практиці. Одним з головних завдань таких виставок є розширення аудиторії – з одного боку знайомство шанувальників традиційних видів мистецтва з сучасними експериментами, з іншого –  відновлення інтересу до народного/класичного мистецтва та традиційного музею серед адептів актуальних практик. Я попросила кураторів проекту – Лідію Лихач, як спеціаліста з народного українського мистецтва, і Павла Гудімова, фахівця із сучасного мистецтва, прокоментувати, яким цей досвід виявися для них особисто.

 

 

Павло Гудімов: Перед початком роботи над першою частиною проекту народне актуальне ПОРТРЕТ я почув від Ліди Лихач практично ті самі зауваження, що існують і в ситуації з сучасним мистецтвом. Більшість аудиторії традиційно налаштовані і не сприймають сучасне мистецтво. Те саме було озвучене про наївне мистецтво: далеко не всі, особливо художники, сприймають наїв чи народні картини як мистецтво, більше – як щось близьке до декоративно-ужиткових речей.

 

І на самому початку, коли ми зробили експозицію ПОРТРЕТУ народне актуальне, ми були здивовані. Було таке враження, що блискавки били у приміщенні. Ми відчували себе ніби зайвими, бо картини між собою вже самі почали вести діалог. Все це нагадувало фантастичні фільми. Дійсно, нашими руками відбувалося розташування, підбирання, вивішування, ми аналізували ті зв’язки, але коли ми зробили експозицію, все, що ми обговорювали, набуло іншого змісту. Утворилося третє поле, яке виникло у такій взаємодії.

 

Лідія Лихач: Цей досвід проекту народне актуальне і для мене є надзвичайно цікавий. Найперше тим, що створює зовсім іншу якість мистецького простору навіть в одній виставковій експозиції, в якій поєднує і зіставляє різні фрагменти мистецької практики:

– захованої в далекому селі та інтегрованої в глобальний мистецький простір (Ганна Готвянська, Панас Ярмоленко//Артем Волокітін);

– успішної в передвоєнні 1930–40 роки діяльності полтавської «могучої кучки» малярів-кустарів і тандемів сучасних успішних мистців

– неординарні творчі біографії і кар’єри мистців.

 

Мій досвід прямого діалогу з актуальним розпочинався зі створення альбому Наталки Гусар «Тягар невинности», що видрукуваний в Родоводі влітку 2009 року. Саме на сторінках цієї книги Наталка умістила свої праці, поряд з фольклорними мотивами чи наївними портретами, які вона відшукала завдяки Родоводу. Пізніше була перша виставка нашого з Павлом Гудімовим проекту народне актуальне, хоча планували і говорили ми про це набагато раніше.

 

ПЕЙЗАЖ – вже другий проект з циклу народне актуальне. Якою була реакція аудиторії: мистецтвознавців, музейників, просто любителів мистецтва – на першу виставку – ПОРТРЕТ?

 

ЛЛ: Реакція була потужною. Майже всі коментарі були із захопленням, хоча багато відвідувачів залишалися на ґрунті своїх уподобань. Одним подобались наївні речі й визнавали, що картини сучасних мистців гарно виглядають на їхньому тлі, інші – навпаки: наївні картини не шкодять сучасним. Мені цікавіша реакція на експозицію як на цільний проект.

 

ПГ: Чим глибше людина до мистецтва, тим менше вона займається порівняннями: що колись було гарно, а сьогодні ніяк, чи колись – сумно, а сьогодні весело. Таких аналогій у людини, яка глибоко у цих процесах, немає. Мені сподобалась реакція музейників, які  зрозуміли, що відбувається. Ці люди розбираються в тенденції міксування, вони вже розслабилися і не розставляють паркани скрізь: між кожним стилем, десятиліттям, напрямом. Але, звісно, була і частина аудиторії, яка просто не зрозуміла, що ми тут робимо, яка мета цього проекту.

 

В чому була причина цього нерозуміння –  чи це була помилка експозиційна, або, можливо не вистачало текстів, чи подача матеріалу була неправильною? А, можливо, просто людина не хотіла сприймати такий проект?

 

ПГ: Важко залізти в голову кожного відвідувача, але особисто я досі задоволений експозицією. І домінанти були в залах, і кожен зал мав свій настрій, це дуже важливо. Експозиція дуже легко зробилася, хоча ми з Лідою маємо іноді протилежні бачення якихось речей. Я вважаю, що експозиція була розкішна, та взаємодія, той діалог зчитувався просто на льоту. І що цікаво, закордонні гості, з іншого ментального середовища, приходили на виставку і так само бачили цей діалог.

 

Важливою частиною подібних проектів є дослідження. Чи проводиться теоретичне осмислення діалогу народного та актуального? Планується видання мистецтвознавчих статей, каталогу проекту?

 

ПГ: Не йдеться тільки про візуально-декоративний бік цього проекту. Звісно, йдеться і про дослідження: і психологічні, й історичні. Мені дуже приємно, що на другій частині цього проекту приєднався до нас УЦНК «Музей Івана Гончара», і його директор Петро Гончар – і як художник, і як музейний працівник. Це також провокує певну взаємодію. Мало того, ми спеціально запрошуємо основних критиків на цей проект, і вони залюбки приходять. Але ж ми їх не просто так запрошуємо, ми ж хочемо певної участі, провокуємо це. І коли ми зможемо розкрити цю ідею повністю, я дійсно буду звертатися із проханням проаналізувати побачене з кількох боків. І я, і Лідія, ми з задоволенням приймемо навіть полярні точки зору. Але мене цікавить не тільки  мистецтвознавство, а й історичний контекст, і психологічний. Особливо, коли йдеться про портрет, там – скрізь сама психологія.

 

ЛЛ: Дослідження мають бути щоденною працею. Ми зацікавлені, щоб історики культури, критики мистецтва аналізували і наш проект. Так, ми плануємо видрукувати каталог чи альбом проекту. І зацікавлені в постійній співпраці із мистецтвознавцями.

 

Експозицію першої виставки було побудовано на аналогіях, що Ви їх просліджували між конкретними роботами. Наскільки я знаю, виставку ПЕЙЗАЖ буде зроблено на зовсім інших засадах. Чим це обумовлено, і з якими особливостями роботи з темою пейзажу Ви мали справу? 

 

ПГ: Перед початком роботи ми провели «брейнсторм», який дав нам напрям побудови експозиції. Прямі аналогії тут вже не проходять, тут вже зовсім різні тематики, навіть в самому наївному живописі. І шукати аналогії із сучасним мистецтвом тут виглядало би недоречним, притягнутим. З портретом, з обличчями, з характерами, ми можемо зібрати цілу сім’ю. З пейзажами ми відмовились від аналогії, але, звісно, прийоми взаємодії в експозиції нікуди не можуть подітися. І результатом того «брейнсторму» була основна теза – за сонцем. Ми проживаємо той день, від самого ранку практично до ночі.

 

В деяких роботах сучасних авторів сонця немає. Наприклад, в роботі Ігоря Яновича, яка практично є абстрактним мистецтвом, але там настільки чітко простежуються останні миті заходу сонця, що не виникає питання, чому така робота, інферативна, постпейзажна, потрапила у цей проект. Чи робота Тіберія Сильваші «Тіні», які є ілюстрацією звичайного дня. І таким чином, ми використовуємо роботи як музичний інструмент, для того щоб скласти ту пісню, цю музику одного дня.

 

Дуже мені подобається, як лягає робота Волокитіна. Цей пейзаж вже став класичним. Складається враження, що автор десь згори дивиться на той пейзаж і наділяє його іншим змістом, перетворюючи на розкиданий по землі одяг. Можна згадати роботу Юрія Пікуля, де зображено дуже похмурий день, зимовий чи пізньо-осінній, де основну музику створює звичайний целофановий пакет, який зачепився на гілці. Без таких робіт не було б прив’язки до часу. І цей пакет є не тільки важливою ознакою часу, а й ознакою сучасного пейзажу: засміченого, міського.

 

Цього разу ви залучили у проекті роботи з колекції Музею Івана Гончара. Роль музеїв у проектах, подібних до народного актуального надзвичайно велика, але, на жаль, в Україні подібна співпраця практично не реалізується. Чи є одним із завдань проекту зрушення з мертвої точки цієї ситуації, чи цей досвід є одноразовим? Ви маєте плани подальшої співпраці з музеями не тільки в сенсі залучення робіт, а й, можливо, подальшого перенесення проекту у музейний простір?

 

ПГ: Дуже хотілося б продовжувати взаємодію з музеями. Музей має бути динамічною структурою і брати участь в іншій художній діяльності, яка відбувається. І особливо коли музей співпрацює з арт-центром, це дає дещо абсолютно нове, з іншим настроєм.

 

ЛЛ: Ми запросили до співпраці над експозицією ПЕЙЗАЖ «Музей Івана Гончара» з тієї простої причини, що їхня колекція найсильніша, і найцікавіші осмислення відбуваються в стінах саме цієї інституції. І за кожне зауваження до проекту чи підказку Петра Гончара, директора музею, годилося б виписувати гонорари, оскільки вони суттєві і креативні.

Ми вже говорили, що наш кураторський проект народне актуальне має складатися з чотирьох виставок в стінах Я Галереї і їх ми трактуємо як лабораторію для створення більшого проекту. Хотілося б, щоб цей великий проект отримав своє експозиційне життя в музеях України. А для цього, як пишуть розумні книжки, потрібно багато працювати.

Записала Марія Миценко

05.03.2010