На лінії вогню

У часи мажоритарки я ухитрявся працювати на кількох різних депутатів, при чому деякі з них балотувалися в одному окрузі. І коли зранку я шпарив викривальні фейлетони проти А, то в обід уже проти Б, а увечері з не меншим натхненням проти В. Часом у тій гарячці траплялися непередбачувані збої, і я – о жах! – висилав фейлетон проти Б у штаб того ж таки Б, а на здивовані вигуки відповідав:
– Та це мої агенти передали. За сто баксів. Ви бачите, до чого ті (нецензурні висловлювання, які характеризують ворожий штаб) опустилися? Ми не повинні відставати!
– То давай, пиши у тому ж стилі. Якщо вони такі падлюки, то ми не будемо церемонитися!
Ха – у тому ж стилі! А я в іншому і не вмію.

А писання промов на відкриття в один день нового корівника і пам'ятника жертвам НКВД, на посвячення церкви і посвячення лазні, на зустріч з виборцями і зустріч з журналістами, на святковому концерті і на могилі відомого борця за... Як згадаю, і досі у піт кидає. Якби не словники синонімів та фразеологізмів, то я б ніколи не зумів одну й ту ж промову сотворити у п’яти різних варіантах та так, аби не переплутати церкву з лазнею.
Ой, було-було. Тепер легше стало. Мажоритарка канула в Лету, і я думав, що мене уже надійно забули. Коли це дзвонять на зимові свята.
– Ви такий-то?
– Я.
– Потрібна ваша допомога.
– А ви хто будете?
– М-м-м... Ну, скажемо так, патріоти.
– Синьо-жовті чи біло-блакитні?
– Звичайно, що синьо-жовті. Чи не могли б ви написати кілька коротких сатиричних віршиків на тему газової війни?
– М-м-м… Ну, взагалі я маю чим зайнятися…
– Це дуже важливо. Ми розішлемо есемески з віршиками тисячам абонентів.
– Тобто ви вирішили боротися з москалями есемесками? Чудова ідея. А написами на парканах не пробували? А пальцем по снігу? Вони проти нас теле- і радіоефіром, серіалами і фільмами, газетами, глянцевими журналами і книгами, а ми проти них есемесками і граффіті! Тремти, москалю!

Одне слово, я погодився. Хоча й усвідомлював, що це вже повний абзац. Подумати тільки: остання наша барикада – віршована есемеска! І все! Більше ми ні на що не здатні!
Написав я кілька тих віршиків цілком у стилі тих, які нам були відомі ще з часів Тузли. Ну, так аби видно було, що це писав не такий видатний поет, як я, а простий народ, який не особливо з термінами церемониться. Ну, наприклад таке...

***

Убивали голодом,
І серпом, і молотом,
А тепер зарази
Спробували газом.
Маю їх у сраці я –
Ми козацька нація.

***

Ті кремлівські ліліпути
Хочуть труби в нас хапнути
Скорше Пуцькін вріже дуба,
Ніж дістане наші труби.

***

Їж квасолю, біб, горох –
Щоб москаль зі злості здох.

І т. д.
Ага! Забув повідомити таку суттєву річ: це все я написав забездурно. З глибоко патріотичних міркувань. За неньку – любе. Хоча несміливо й пропонувався якийсь туманний гонорар. Але я гордо відмовився, вважаючи, що мушу щось і для України доброго зробити. А то все для себе та для себе...

І тут починається найкумедніше. Ідея з розсиланням тих вершиків несподівано луснула, як булька з носа Президента. Наші тіпа українські мобільні оператори навідріз відмовилися розсилати що-небудь проти москалів. Виходить, що й есемески нам уже не по зубах, бо весь мобільний зв’язок ми віддали у ворожі руки. Тоді й справді залишається хіба-що писати віршики на парканах.
Та це ще не все. Мої віршики таки пішли в народ, але розсилалися вони вже приватно. Можна сказати, підпільно. Не всі їх я потім розпізнав, бо цнотлива рука організаторів вирішила дещо підправити і таким чином окремі словечка позникали. А що вже вони сотворили з такою чудесною римою як „в сраці я – нація” навіть не хочу казати.
І як з такими хлопцями виграти інформаційну війну?

А тепер ось знову дзвінок. Не кажуть, звідки. Просять віршики проти Ю. Збираються теж бомбити есемесками.
– Щось я не второпав, – перепитую. – Проти кого саме? Проти Ю, котрий...
Мене обривають:
– Жодних прізвищ. Проти Ю, котра... самі розумієте...
– Ага! В якому стилі? – цікавлюся.
– У вашому.
– Мій стиль багатоверстатника надто багатовекторний і багатогранний. Уточніть.
– Ну, щось у стилі газової війни.
– А-а, то ви з тої самої фірми?
– Ви про що?
– З синьо-жовтої?
– М-м-м... ми просто патріоти.
– Я вже здогадався.
– То як?
– Сто баксів за віршик.
– Та ви що? Минулого ж разу...
– Тоді я теж був патріотом, а зараз я заробітчанин. Бо криза.
– Але ж сто баксів! Якихось чотири рядки!
– А моя совість не враховується? Я можна сказати через свої переконання переступаю. Мене за це дружина з тещею оголосять персоною нон ґрата і відлучать від щонедільної макітри вареників.
– Звідки вони будуть знати?
– Мій непідробний псевдонародний стиль вони вже вивчили на зубок.
– А до чого тут совість? Хіба ви за Ю, котра... а не Ю, котрий?..
– Я з тих 20%, які ще не визначилися. А може, навіть проти всіх. Мені простіше було б писати проти Я.
– Того, що в камуфляжі?
– Він сам проти себе на совість працює. Я про того, що з двома „ф”. Тут я можу працювати на шару. Від душі.
– Сто баксів дорого. Ми порадимося.
Більше не дзвонять. Мабуть, знайшли когось дешевшого. Одне слово, коли отримаєте есемеску проти Ю, котра... – знайте, що я тут ні при чому.