Юрій Кононенко
газета „Урядовий кур’єр”, 5 травня 2007 року № 79.

У Державній публічній бібліотеці Росії відбулась презентація книги „Мазепа”. Її випустило видавництво „Молода гвардія” в популярній серії біографій „Жизнь замечательных людей” („Життя видатних людей”), заснованої ще наприкінці ХІХ століття.

Авторка книги – доктор історичних наук, директор Центру з вивчення історії України Санкт-Петербурзького державного університету Тетяна Таїрова-Яковлєва.

Науково-популярну біографію Івана Мазепи – гетьмана України, політичного діяча, дипломата й мецената – вперше видано в знаменитій серії. Авторка розповідає про культурне середовище українського відродження кінця ХVІІ – початку ХVІІІ століття і про Мазепу як яскравого його представника – поета, покровителя архітектури, книговидання, освіти та богослов’я.

Двадцять років його перебування при владі стали періодом економічного розквіту України, зміцнення державного управління в рамках автономії та численних воєнних походів.

У книзі опубліковано листи Івана Мазепи до Мотрі Кочубей, подано основні дати життя і діяльності гетьмана та бібліографію.

Допомогу в ілюструванні видання надала Бібліотека української літератури в Москві.

Відкриваючи презентацію, директор бібліотеки Михайло Афанасьєв відзначив, що провідна спеціалізована бібліотека Російської Федерації відкрита для дискусій з актуальних проблем історичної науки, зокрема й тих, щодо яких у минулому склалися певні стереотипи. Видання в Росії книги про яскравого представника української політичної еліти ХVІІ – ХVІІІ століть, безперечно, слугуватиме їхньому подоланню, кращому розумінню історії наших країн.

Т. Таїрова-Яковлєва, представляючи книгу сказала: „Іван Мазепа, поряд із Богданом Хмельницьким, - найвідоміші для широкого кола читачів діяч України цього періоду. При цьому в Росії й на Заході про нього знають переважно з поеми Пушкіна й Байрона, а в Україні – за зображенням на десяти гривневій купюрі. „Зрадник” або „Герой” – інших барв, крім білої й чорної, для Мазепи зазвичай не використовують, а в деталі й подробиці вникають вельми рідко. Політична вистава із анафемою, влаштована Мазепі Петром І для досягнення абсолютно певних завдань, на триста років укоренилася в свідомості більшості російських істориків. Прокльон „зрадництва” – обвинувачення, яке сприймалося сучасниками як привід для знищення автономії України, набуло форми аксіоми й незаперечного гріха.

Накопичення міфів і штампів так щільно охоплює постать Мазепи, що його негативно оцінювали навіть найвидатніші історики України, - Микола Костомаров і Михайло Грушевський. Щоправда, вони лише поверхнево зверталися до гетьманства Мазепи, не вивчали його серйозно та обмежувалися першим тенденційним враженням, без глибокого аналізу джерел.

Парадокс полягає в тому, що навіть автори, які обезсмертили ім’я Мазепи, - Байрон, Рилєєв, Пушкін, Гюго, Словацький, Чайковський створювали романтичний, дуже далекий від істини образ. Свого, не реального, Мазепу вигадують і ура-патріоти всякого роду, для яких знаменитий гетьман – лише привід, щоб сіяти ворожнечу між Україною та Росією.

Тим часом Іван Степанович Мазепа – особистість настільки неординарна й багатогранна, що для його зображення потрібна вся палітра кольорів. Природжений політик, обдарований полководець і дипломат, людина відважна, честолюбна і цілеспрямована, він був уособленням епохи українського духовного відродження та розквіту козацтва. Поет і філософ, високоосвічений, казково багатий, із прозорливим та іронічним розумом, він двадцять років успішно лавірував в океані політичної боротьби, залишаючись біля керма України”. Авторка докладно розповіла про нові історичні джерела, введені нею в науковий обіг при підготовці видання. Частину з них буде опубліковано у двотомному науковому виданні „Гетьман Іван Мазепа. Документи з архівних зібрань Санки-Петербурга”. До першого випуску, сигнальний примірник якого щойно отримано, ввійшли документи 1687-1705 років, зокрема матеріали так званого „Батуринського архіву”, вивезеного О.Д. Меншиковим 1708 р., що публікується вперше.

У висновках до представленої книги відзначається: „Давно настав час відмовитися від політичних анафем і прокльонів на адресу Мазепи і постаратися отримати урок з трагедій наших предків. Не варто дотримуватися пропагандистських штампів, за допомогою яких намагалися пояснити російсько-український конфлікт початку ХVІІІ століття, посилаючись лише на інтереси „зрадника-гетьмана”. Треба набратися мужності й визнати, що інтереси та мета молодої Російської імперії та ослабленої Гетьманщини були дуже різними. Певною мірою Україна стала заручницею геополітичних планів Росії. Петро І прагнув створити нову державу, здатну як у військовому, так і в економічному плані суперничати з європейськими країнами. Ця політика могла бути успішною лише за найжорстокішої централізації. Військова і економічна ситуація давала можливість провести об’єднання України та вирвати зі страшної безодні Руїни Правобережжя. Однак ці плани було принесено у жертву дипломатичній грі. Перед загрозою шведського наступу Лівобережжя повинне було перетворитися на випалену землю, арену воєнних дій. Саме ці два фактори, поряд з особистими образами, і змусили Мазепу на спробу союзу з Карлом ХІІ.

Ще одним фактором був план ліквідації Гетьманщини. та включення її до загальної структури Російської імперії. Хоч би що говорили про Мазепу, але йому далеко не байдужий цей план, і не тільки тому, що він не хотів міняти реальну владу гетьманської булави на порожній титул князя. Йому дійсно було дороге те, що було часткою і його двадцятирічної праці, інакше б він спочив на лаврах свого величезного багатства.

Правда полягає в тому, що багато старшин спокійно сприйняли перспективу перетворення на мирних російських дворян-поміщиків, ким вони й стали згодом. Саме ці люди зі старшини й не підтримали Мазепу”.

Т. Таїрова-Яковлєва відповіла на численні запитання слухачів, які стосувалися не лише оцінки історичної ролі Івана Мазепи, а й його епохи попередніх періодів історії України та Росії, російсько-українських відносин того часу.