Америка прагне смерті

Цього сезону кінопрокат щедрий на дари апокаліпсису: одразу три стрічки пропонують людству різноманітні версії загибелі.

Апокаліпсис у всіх цих фільмах справляє враження проміжного фінішу, неостаточної відповіді. Американці залишають собі шанс знову і знову зостатися без майбутнього. Усе ж таки кінець світу – чудовий бізнес-проект, якщо у нього не вірити.

Гумор канібалів

Про найближчу перспективу ліквідації роду людського розповідає фільм Рубена Фляйшера “Зомбіленд”, який однаково експлуатує давні кінцесвітні зомбі-пророцтва Джорджа Ромеро та ідеї Стівена Кінґа (“Зона покриття”), а також не гребує запозиченням мотивів зі стрічки Френсіса Ловренса “Я – легенда” (2007).

Взагалі-то важко собі уявити фільм у жанрі комедійного зомбі-муві, який міг би претендувати на успіх у прокаті. По-перше, навіть найкращі зразки цього специфічного напряму – “Жива здихлятина”, “Мертвий сніг” чи “Зомбі на ім’я Шон”, – вирізнялися скромними бюджетами і касовими катастрофами. Що вже казати про ще лютіший трешак на зразок “Стриптизу зомбі” чи “Упирів проти зомбі”. Одна з причин полягає в тому, що схрещення комедії та зомбі-естетики – це інфаркт Мічуріна; ексцентричність такої художньо-селекційної методи перевершує більшість жанрових покручів: порно-комедії та комікси за творами Пруста нервово відпочивають на узбіччі справжнього безумства. Усе ж таки зомбі-муві – жанр неймовірно консервативний, і прибрати з нього розтерзану плоть, усі ці гнилі губи-зуби, пожирання кишок і відірваних рук – неможливо. Відтак і смішити публіку в цьому жанрі більше немає чим.

Фляйшер нібито зберіг усі антропологічно-харчові ознаки жанру, але поставився до нього з усім цинізмом сучасного голлівудського грошороба. По-перше, запросив до участі природженого вбивцю Вуді Харельсона та мисливця за привидами Біла Мюрея, чого серйозний трешер ніколи б собі не дозволив. По-друге, він нахабно змістив акценти: зомбі у цьому фільмі – суто декоративні і становлять серйозну загрозу хіба що для недоумків, схильних до ожиріння. Режисер не залишає глядачеві жодного шасну на якісний переляк, й кілька натуралістичних сцен потрібні тільки для того, щоб посилити контрове освітлення анекдотичних історій, заради яких і виготовлявся попкорн. Ти відчуваєш огиду? – двічі за фільм запитає тебе Фляйшер. Скажи “фу!”, – і все мине. Адже попереду ще багато смішного!

Зомбі-апокаліпсис, який досі залишався однією з найкращих метафор у горорі, в стрічці “Зомбіленд” – лише веселий атракціон і безкоштовний тир. Опинитися в ньому – це все одно, що придбати лотерейний квиток з гарантованим джекпотом. Це апокаліпсис у стилі “так сталося, бейбі”, й тому легко зрозуміти, чому глядач радісно заковтнув цю майже різдвяну історію.

Хороші новини для приречених

Якщо “Зомбіленд” – лише гра в апокаліпсис, то новий фільм-катастрофа Роланда Емеріха “2012” змальовує більш-менш традиційну картину, до якої глядач уже встиг звикнути. Це ідеальний апокаліпсис маскультури: вірогідний і науково обґрунтований, базований на пророцтвах, глобальний і неймовірно видовищний. З цього, власне, варто було б почати. Руйнівна краса пробуджених стихій для публіки краща, ніж туманні метафори. Хоча б тому, що про генеральні репетиції таких катаклізмів регулярно оповідають у новинах зі всього світу. Зрештою, Емеріх вже фантазував, як саме цивілізація зазнає краху (в стрічці “Післязавтра” 2004 року), і нова спроба добряче понівечити планету успадкувала всі стилістичні особливості колапсу-попередника.

Спроба витворити новітню історію про Ноїв ковчег (а завдяки китайській працездатності вдається навіть налагодити серійне виробництво за біблійною технологією) заперечує саму ідею новозавітного апокаліпсису як невідворотного покарання за гріхи. Натомість Емеріх творить комфортну казку про чергове випробування для мужніх, чесних, жертовних людей, – хіба ж милосердний Бог може таких пригалушити? Звісно, ні. Тому навіть роковані на смерть уникнуть болю і приниження, а підуть гідно, красиво та героїчно, у доброму товаристві та в хорошому гуморі. Президент США покаже приклад – і всі побачать, що цей чудовий світ обов’язково відродиться у тому ж форматі, бо кращого просто не існує.

Оптимістична казка Емеріха має класичний хепі-енд, а долі, характери й типажі безпосередніх свідків і учасників катастрофи мало чим відрізняються від бачених колись у стрічці “Титанік” фізіономій. Є тут і старий музикант, який за мить до кораблетрощі сентиментально допиває віскі й дограє мелодію, є й харизматичний негідник, здатний в останні секунди на вчинок заради дітей. Усе, як заповів Камерон. Слабкі звеличуються, а великі дрібнішають. Іноді врятуватись – значить загинути.

Погані новини для врятованих

На тлі загалом оптимістичних візій Судного дня, який незабаром стартує в США, засвідчивши епохальні зміни в небесних уявленнях про обраний народ, фільм Крістіана Алверта “Пандорум” – мокра гамівна сорочка для безнадійних сподівань. Ця стрічка – щось середнє між космічною одісеєю та атмосферним фільмом жахів, починається там, де скінчилась фантазія Емеріха. Починається кепсько, і навіть по-своєму щасливий кінець не додає глядачеві жодних надій, окрім як на появу другої частини.

Алверт, як і кожен поінформований оптиміст, передбачає, що боятися варто не самого апокаліпсису, а того, що почнеться після нього. Зрозуміло, що публіці така режисерська настанова не сподобалась – фільм пасе задніх у прокаті. 

У “Пандорумі” також йдеться про рятівний для людства ковчег, який стартує напередодні ліквідації земного життя, у 2174 році (схоже на те, що точність у прогнозах – теж своєрідна режисерська гра, адже рано чи пізно хтось із них таки вгадає). Поки диво космічного кораблебудування прямує до землі обіцяної – планети Тоніс, – більшість членів екіпажу та п’ять тисяч пасажирів-колоністів перебувають у блаженному анабіозі. Замість того, щоб щасливо прокинутися у новому незайманому світі, кожен із них вивалюється зі своєї барокамери в концентрований кошмар. Бо минуло вже невість скільки часу, і корабель бозна-де, а теперішні його господарі – страшні й криваві монстри, якісь удосконалені оркогобліни Пітера Джексона, тільки ще спритніші. Тим часом Землі вже давно немає, більшість пасажирів зжерли, а поодинокі спритники, що вижили, самі перетворилися на безжальних дикунів. Мені здається, що на цьому можна було б чудово завершити історію. Спробували – і облажалися, фінальні титри. Але наївний Алверт прагнув уникнути режисерської катастрофи – й облажався ще більше. Бо у фіналі з’ясовується, що корабель давно вже на Тонісі, просто затонув під час невдалого приземлення, і на останніх хвилинах фільму хтось там таки з цього саркофагу рятується. Люди чи монстри? – ось те запитання, яке Алверт планував з’ясовувати далі. Та навряд чи він здобуде шанс на постановку ще одного апокаліпсису. Публіка переживе ще сотні таких катаклізмів, а от продюсери “Пандорума” – навряд чи.

Мені важко зрозуміти, чи це люди так прагнуть кінця світу, чи це Голівуд так ненавидить публіку, що залюбки навіює їй смертельні видіння. У будь-якому випадку, ніхто не знає, скільки ще фільмів залишилось до кінця світу.

Додати коментар (2500 знаків):

Iм'я*
Вiдгук*
OpenID
Код*

Коментарі до статті

Romko20-11-2009 21:50

Переглядаючи історію розвитку катастрофічного і пост-апокаліптичного жанру я прийшов до висновку, що Англія (піонер і класик цього жанру) сьогодні й справді "пасе задніх". На фоні другорядних стрічок про які мова у тексті хотів би звернути увагу на ще на два фільми які скоро з'являться у прокаті - "Book of Eli" (Книга Елі) i "The Road" (Дорога). Остання стрічка особливо заслуговує на увагу не лише тим що це екранізація відомого блокбастера Корміка МакКарті, але й тим, що на думку критиків фільм може за драматизмом бути такого ж рівня як і відомий "Поштар" з Кевіном Коснером. А для фанатів "Fallout" звичайно ж розрахований фільм "Книга Елі" з Гарі Олдманом і Дензелем Вашінгтоном.

Трейлери:

BOOK OF ELI - http://www.youtube.com/watch?v=HlneJ7W7lAc

THE ROAD - http://www.youtube.com/watch?v=hbLgszfXTAY