Безперервність парків або перервність ідей

Парк нині – це дивний покруч із напіввідмерлих ідей-уподобаннь-фантазій урбаністичного віку та невисловлених чи неусвідомлених бажань віку нашого.

Можливо, за іншої нагоди тема міських парків не переросла б у текст, однак Тимофій Гаврилів у статті, присвяченій цитаделі та її пагорбам, необачно-вдало висловив напрочуд спокусливу думку щодо цілісного паркового комплексу, який би об’єднав Стрийський парк, парк культури, Цитадель, парк Костюшка-Франка та Святоюрські сади. І вже я думками мандрував зі Софіївки, через Вульку та Цитадель, до Святоюрських схилів над Городоцькою, а руки пхалися до клавіатури, аби писати автору у відгуках «Тимосьо, ти так файнютко теє всеє описав! Та ж парково-цитадельний Львів насувається на нас у своїй ґрандіозній неоминності», аж раптом зловив я себе на банальнім до встиду запитаннячку, на яке відповісти не потрафив: а властиво, навіщо нам парки?

А далі спробував безпристрасно пригадати всі приявні можливості сучасного міського парку. Виявилося їх зовсім небагато: там вигулюють песиків та іншу декоративну живність; виводять дітей на «свіже повітря»; спацеруюють з панночкою; зустрічаються зі знайомими, збувають самотність/мелянхолію/нудьгу, пильнують за своїм фізичним здоров’ям. Набагато більше можливостей гіпотетичних (масові гуляння, театралізовані дійства, вистави та виставки під відкритим небом, літературні читання...). Впадає в око, що приватні нагоди тут домінують над громадськими – міський парк втрачає суспільну вагу, перетворюється на необгороджену ділянку приватного городика.

Порівнюючи суспільне та культурне значення старих львівських міських парків у часи їх створення, а також останнього грунтовного перепланування (друг. пол. XVIII ст. та1860 – 1890-ті рр.) з нинішнім їх значенням, впадає в око тотальна невідповідність – немов би йдеться про цілком різні об’єкти. Те символічне значення, що надавалось паркам у XVIII чи ХІХ ст., цілком випарувалось. Парки позбулися культурних, ідейних та ідеологічних навантажень. Коли нині ми говоримо про міський парк, йдеться передусім про «зелені насадження», «клумби», «травники», а також про «лавочки» та «смітники». Набагато рідше згадують інші (однак не менш важливі) елементи паркової культури – скульптури, альтанки, фонтани, павільйони (не кажучи вже про водойми). Відтак ці архітектурні рудименти давнього розуміння парків нині виглядають якимись недоречними цитатами, котрі невідомо навіщо стирчать посеред «зеленої природи». Доречний приклад тут – класицистична альтанка-ротонда в парку навпроти університету. Її значення втратилось, й насадження навколо аж ніяк не підкреслюють і не виокремлюють таку садо-паркову архітектуру. Але тут не про альтанки, а про значення парків взагалі, альтанка – радше дрібна деталь загальної картини.

Як будь-який інший культурний феномен, парк еволюціонує, допасовується до даної йому сучасності. Для барокко парк був театральною сценою і лабіринтом, для belle époque – місцем танців та маніфестацій. А чим він є для «поч. ХХІ ст.»?

Далі у цій статті можливі два типи риторики: перше – нарікати на необлаштованість парків («безкультур’я», «сільський менталітет», «недбалість чиновників»), або ж на неправильну облаштованість та загрозу існуванню парків взагалі (доречними тут будуть вислови: «земельні війни», «інтереси чиновників»). Обидва такі уявні тексти доволі передбачувані – ви знаєте про що в них, як і чим вони закінчуються. Вважаймо їх написаними і перейдемо до ще іншої можливості розглядати проблематику парків.

Буколіка версус героїка

Здається, нині ідея міського парку вподібнилась до середньовічних мурів – ця наріжна структура середньовічного міста з плином часу перетворилась на груду каміння (і лиш набагато пізніше мури зауважили як «пам’ятку»). У ХVІІІ ст. міські парки були новою ідеєю, новою спробою самоідентифікації міських жителів. Дуже узагальнено можна казати, що міські парки у ХVІІІ та ХІХ ст. зруйнували міські мури. То невже тепер прийшов час руйнування парків? Я підозрюю, що прийшов час руйнувати не самі парки, а ідеї парків. Наша цікавезна епоха дозволяє нам бути свідками (якщо не співучасниками) трансформації ряду феноменів міської культури – обєкт, подія, явище може залишатись в структурі урбаністики, однак його значення докорінно змінюється: тож про храм ми говоримо вже не так у контексті релігійному, як у туристичному, а про стадіон не так у контексті здоров’я чи фізичної культури міських мешканців, як у дискурсі медійної події чи того ж таки туризму. Стадіон, храм чи парк треба розуміти як символи міської культури, котрі сьогодні прочитуються зовсім по-іншому, ніж п’ятдесят чи сто років тому.

Парк нині – це дивний покруч з напіввідмерлих ідей-уподобаннь-фантазій урбаністичного віку та невисловлених чи неусвідомлених бажаннь віку нашого. Попередня індустріальна урбаністика (а якщо бути таким вже послідовним, то й романтизм також) залишили нам умовну «тугу за природою» - така собі нездійсненна буколіка, виявлена загородженими деревами та уплеканими палісадниками. Однак це бажання ідеального, до певної міри «пасивного» відпочинку (доречний вираз «на лоні природи» вимагає тут пильного прочитання) було цілком перемінене активними формами вільного часопроводження, котрі у двадцяттому сторіччі наповнили популярну культуру новим значенням – альпінізм, лунапарк, спорт – усі вони виросли з тої буколічної примари – міського парку.

Ці нові форми відпочинку змінили також парковий ландшафт – фігури античних богів змінились на постаті спортсменів, почали зникати альтанки, а театральні чи концертні сцени перетворились на атракціони... Символічна буколіка поступилась приявній героїці.

Міський парк та заміський відпочинок

У проблематиці міських парків варто виділити також аспект «заміського відпочинку» - міський парк надав нового значення відпочинковим місцям, котрі узагальнено можна назвати «заміськими» - дачі, палаци, готелі, борделі і знову ж таки – атракціони. Цей розвиток ідеї заміського відпочинку якоюсь мірою варто розглядати як бажання розширити межі парків. У контексті сучасного розвитку міста воно виглядає цілком виправданим – адже не поїде хтось зі Сихова чи зі Збоїща до Стрийського парку лише для того, аби погуляти з песиком чи побавитися з дитиною. А це означає, що для мешканців віддалених мікрорайонів старі львівські парки перетворюються на білі плями, якщо не влаштовувати у них якогось видовища. Бо стежечки та деревця можна й у рідній околиці побачити... З такої позиції, мабуть, мають рацію ті, хто пропонує натицькати міські парки найрізноманітнішими атракціонами – мені особисто до вподоби такий проект: «американські гірки», котрі б починались на задвірках вілли Франка, або Грушевського й тяглись до Монументу Слави, або «Чортового колеса» - гарненьке таке продовження дитячої залізниці Стрийського парку... Можна також пригадати буняківський план замку (луна-парку?) на Високім замку чи намагання щось готельного та й побудувати у тому ж таки Стрийськім парку. Аргументуючи цей активненький розвиток наших парків дуже важливо не забувати про актуальний дискурс, що йому надається значення цілком сакрального (наприклад, «розвиток туризму», «розвиток регіону», «європейські стандарти»).

Користуючись нинішніми брендами, можна сказати, що «Бухта вікінґів» витіснила Стрийський парк. «Це спостереження дійсне лише для певних вікових та соціальних груп» - заперечите ви, і я погоджусь, додавши запитання: «а які, власне, групи відпочивають в «Бухті», а які в Стрийському?» Де молоді-багатші, а де літні-менш-багаті? Соціальні групи вказують тут на перспективу розвитку.

То що ж врешті-решт маємо з тими парками робити? Перетворити Стрийський на «Бухту вікінгів», а цитадель на готель? Апокаліптично цей сценарій звучить так: «заміські зони», всі ці дачі-палаци-готелі-борделі завдають удару у відповідь – перемінюють (знищують?) свою першооснову – міський парк.

Парк як музей

Такій радикальній «активізації» парків можна протиставити паркову «музеєфікацію», перетворивши занедбані зелені простори у зразки європейської паркової культури – той таки Стрийський парк можна відроджувати як англійський парк, а в Святоюрських садах – створити французький чи італійський парк з лабіринтами, терасами, вистреженими деревами-скульптурами. Можна бавитись такими примарними спекуляціями й уявляти у парках концертні сцени, а обласній філармонії підкидати ідею провадити частину програми, скажімо, «Віртуозів» на паркових просторах якогось з отих примарних уплеканих місць.

Особисто мені такі ідейки надзвичайно ласі, з них, зрештою й почалось це писаннячко. Однак у нездійсненності таких проектиків лежить не так брак коштів чи адміністрування, як нездатність (неготовність?) нинішньої міської громади (не обов’язково львівської) побачити парк як повноцінну складову структури міста. 

Адже повноцінна ревіталізація парку мала б передбачати також відродження символічного сприйняття парку. Подібно до християнського храму, в основі сприйняття якого лежать тексти святого письма, парк залишається також тим середовишем, яке відмикається ключами європейської культури. Ключі вртачено, відтак музейний підхід до відродження міських парків може наплодити хіба що поверхневу бутафорію. Можливо, саме цього нам нині потрібно від парків? Гарної декорації, барвистої сцени, вдаваних глибоких значеннь? При гарній організації парк може наплодити таких несправжностей чимало (варто пригадати його закоріненність у бароковій культурі з її любов’ю до фантомів та ілюзій). Тож відкидати цей псевдомузейний підхід до розуміння парків ще рано.

Спонтанна марґіналія

Парк як «біла пляма» на карті міста аж ніяк не є чисто львівською проблемою. Незрозумілі химери-парки, часто незадіяні або лиш частково задіяні в активному житті сучасного міста, стають місцем виявлення, реалізації субкультур та марґінальних груп міського населення, витісненого з інших просторів міста. У контексті львівських парків, тут можна говорити про кримінальний світ, але можна також згадати інші марґіналії. В австрійських чи німецьких містах часто саме парк стає основним життєвим простором курдських, турецьких чи чеченських общин – уплекані травники та стежечки, що ними вже не крокують послідовники Геґеля, наповнили нині чорноокі дітки та їхні батьки, котрі попри усілякі заборони печуть на парковій зелені традиційне бараняче м'ясо... Бачимо, що неурухомлена нова ідея парку отримує свою (часто спонтанну) інтерпретацію серед міських субкультур, які сприймають полишені парки як свій життєвий простір.

Відтак наш полишений напризволяще беззмістовний парк може набути нових значеннь: табори закарпатських циганів за пам’ятником Франкові або ж колонія хіппі на Високім замку, або ж в’єтнамський базар, наприклад на Погулянці... Апокаліптизувати тут можна до безтями, однак мені у цьому тексті йдеться не стільки про малювання барвистих епізодиків, скільки про сприйняття, про думання, врешті, про розуміння парку – цього необлаштованого об’єкта міської культури, який не вдовольниться лише лавочками та смітничками, поки не облаштується ідеями.

Спробуймо звести сказане до простенького висновку – символ-парк вимагає нового прочитання, нового значення, а відтак повноцінного функціонування у структурі міста. Цим новим значенням може бути атракція, музей, або марґіналія. Ну і, звичайно ж, не варто тут забувати про найменш оптимістичний прогноз – зникнення.

Додати коментар (2500 знаків):

Iм'я*
Вiдгук*
OpenID
Код*

Коментарі до статті

leopolita23-11-2009 23:38

Генерально- парк то є "зелена зона". У випадку нашого міста- це "легені" Львова. Зникнуть парки- задихнутся львів"яни.

Сергій, І-Ф22-11-2009 13:17

Автору - респект. Стаття - цікава не тільки для Львова і львівян.

Наповнити ці території "культури і відпочинку" й "зелені зони" (термін який!) гідним змістом і значущістю вже не вдасться, думаю. Ті парки, які поколіннями плекали аристократичні роди й двори в Європі, давно можливі лише як обєкти туріндустрії. У нас же - навіть цього не буде. Необгороджений город - дуже влучне узагальнення для нинішньої ситуації з міськими парками. Там можна шашличок посмажити, остограмитися, песика вигуляти, з дівчиною усамітнитися... А для цього не потрібні ні скульптури, ні мистецтво, ні урбаністичні концепції. Для цього досить кущів, атракціонів і кіосків з бухлом

Romko20-11-2009 21:56

Ні... щоби там не казали але парк не зникне... і навіть відношення до нього студіків і циган зачинає змюватися в кращу сторону. Парк Костюшка - тому приклад. Парки нам потрібні, бо саме тут маєш ковток радости і відпочинку від ідіотизму сірих мурів і вихолощиних фізіономій ЇЇ, ЙОГО й інших політиків котрі порозклеювані по цілому місті...

pkbq20-11-2009 16:35

Філевич! Будь простішим - і до тебе потягнуться люди.

lejlek17-11-2009 11:37

напевне львівяни подумають про парки після стадіону. :)