Чи був Ленін у Львові?

Якщо ми запитаємо когось із львівських школяриків, чи Ленін був у Львові, то швидше за все почуємо: «А хто такий Ленін?» Що ж, sic transit gloria mundi.

Однак задля істини треба визнати, що колись Леніна у Львові було аж забагато, і це також частина історії нашого міста, про яку варто поділитись спогадами, котрі через десятиліття вдається сприймати більш цілісно і системно.

Моя макабрична Ленініана

Мені було років одинадцять, коли я вперше зустрілася з Леніним. Для сільських дітей поїздка до Львова означала надзвичайно багато. Напередодні поламався старий колгоспний пазик, у якому мали нас везти, і я навіть плакала. Та, на щастя, наступного дня ми все ж виїхали.

 

колись Леніна у Львові було аж забагато, і це також частина історії нашого міста

 

Програма була традиційна для шкільних екскурсій: відвідати музей Леніна, Меморіал слави на Майорівці, а тоді вже можна робити все, що забажаєте, тобто встигнете. Я була тоді таким нецивілізованим дитям, що досі не бачила справжнього пам’ятника, так би мовити, наживо. Мені було все одно, чий то пам’ятник. Я читала, що до монумента треба класти квіти, і потягла до Львова букет зілля, нарваного у полі. Мені страшенно хотілося покласти квіти до якогось пам’ятника. Дорослим цього не збагнути. На мене вчитель подивився, як на ненормальну, коли побачив букет. Але позаяк я була донькою його колег, вирішив, що вони про це поінформовані. Квіти дорогою зів’яли, і, коли ми проходили повз Катедру, де в ніші каплиці Кампіанів була фігура Христа на катафалку, я поклала на груди Ісуса квіти. Бідний вчитель ледь не помер з переляку, але, на щастя, ніхто з охоронців порядку не тинявся поблизу, хоч то було, як ви розумієте, за два кроки від міської ради.

Ми неквапно попрямували до Музею Леніна, де нині Національний музей, і я навіть зараз розумію, що ніхто з нас туди не рвався особливо. У нас, у Галичині, навіть в оті часи ставлення до Леніна завжди було, як до чогось, що треба витерпіти, бо такі часи настали, тобто без крихти пієтету. І це передалось дітям. Ніхто з нас не наважився б удома назвати Леніна дідусем, бо дістав би за це лупня від дідуся рідного.

 

у Галичині, навіть в оті часи ставлення до Леніна завжди було, як до чогось, що треба витерпіти, бо такі часи настали, тобто без крихти пієтету

 

Кожен концерт хору мав починатися піснею: «Ленін завжди живий». Я вже не пам’ятаю слів, а те, що залишилось у спогадах, зараз звучить доволі моторошно, навіть непристойно : «Ленін в тобі і в мені». Дивними були й слова Володимира Маяковського про сіамських близнюків-братів, оскільки ми ніяк не могли второпати, як це партія (вона) може бути братом Леніна. Іноді мені здається, що політична поезія в устах радянських класиків була суцільним стьобом.

Отже, коли ми потрапили до Музею Леніна, причому монумента Леніну я не пригадую зовсім, хоч убий, бо до честі тодішньої міської влади він не ліз в очі й губився на тлі розкоші Опери, я зовсім не слухала гіда, і бігала собі залом, шукаючи чогось справді історичного, а не копій. А тут були самі папірці за склом. Звісно, якщо врахувати, що у 70-ті роки Музей Леніна був у кожному селі, на всіх реліквій не вистачило б. Потім приятелька-львів’янка розповідала, як її приймали у піонери в Музеї Леніна. Поки приймали її однокласників, це батярське поріддя витягувало шпилькою копійки з вітрин: чомусь відвідувачам хотілося так спонсорувати музей вождя, хоч той і так перебував на балансі партії.

Я побачила манекена, вбраного у пальто, на якому були вишиті червоні хрестики, й подумала: «Ну, ось, нарешті щось справжнє!» Гід пояснив, що хрестики означають місця поранень вождя, коли в нього стріляла есерка Каплан. Я спитала, дурне дитя, чи то справді те саме пальто. «Ні, це копія», - образився гід. Мені стало нецікаво, і я пішла собі далі. І тут на мене чекала цілковита несподіванка. У музеї, виявляється, був траурний зал Володимира Ілліча. Посеред білого залу у скляному акваріумі лежав гіпсовий, шкода, що не розмальований Ленін. Правда, одягнений у справжній костюм. І більш нічого. Якісь вінки, начебто, або я просто не помітила цього. Багато білого кольору – та й усе. Але я була у захваті, наче побувала у гробниці фараона.

 

Ніхто з нас не наважився б удома назвати Леніна дідусем, бо дістав би за це лупня від дідуся рідного

 

Те, що побачила я тоді у Львові, абсолютно не нагадувало Мавзолею Леніна, куди нас під конвоєм відправили, як учасників Всесоюзної наради молодих письменників. Напередодні українська делегація дружно чкурнула з лекції про Володимира Ілліча, і нас довго і нудно потім шпетив кадебіст. Відвідини Мавзолею були покаранням. Нас поставили парами, і я йшла з дівчиною із Липецька. Коли ми спускалися чимось схожим на підземний перехід, вона схопила мене за руку й прошепотіла, що зараз закричить. Ото була б потіха! Я, як могла, заспокоїла істеричку і побачила нарешті «справжнього» Леніна. Мушу сказати, у Львові він виглядав краще.

До Музею Леніна нас ще водили на другому курсі, на парі з історії КПРС. Я понарозповідала однокурсникам про Леніна у труні, і ми тішились, як діти, побачивши, що все на місці. Коли я згодом розповідала про це у Києві, мені ніхто не вірив. Очевидно, гумор у Львові специфічний.

Другий мій спогад стосується того часу, коли у Львові демонтували пам’ятник вождю. Оскільки я ніколи не відзначалась політичною активністю, то побачила це дійство випадково. Я ще не мешкала тоді у Львові, і саме проходила повз міську раду, де перед входом в осінніх сутінках стояв чималий гурт людей, які напружено прислухалися до динаміка, звідки на площу Ринок транслювалося засідання міськради. Раптом було подано сигнал, і натовп вибухнув радісними вигуками. І далі все виглядало трохи комічно, бо тут стояв напоготові вантажний підйомник-екскаватор, який прудко поїхав до оперного театру, а за ним побігли люди. Це чимось нагадало мені фільми Чарлі Чапліна, які не потребують коментарів.

Потім виявилося, що на місці постаменту знайдено уламки плит з могил Січових стрільців, привезені з Личаківського цвинтаря. Утім, це вже з царини чорної магії.

Львівська ленініана і «це»

Сакральне має здатність перетікати в профанне, або навпаки. Так чи інак, але з ім’ям Леніна у Львові пов’язано чимало таких перетікань, котрі існували ще в ті часи. У нас в університеті був викладач німецької мови. За два роки ми не пішли далі перших двох сторінок книжечки з біографією Леніна. Так тоді нас вчили. Викладач був старший чоловік, дуже сумирний і страшенно нудний. Ми купили у нього за 90 копійок ту книжечку і тягали її на пари. Якось я спробувала підбити викладача на авантюру, щоб він нам приніс щось з німецької класики, але він тільки непритомно подивився на мене, і я заткнулася. Майже не ходила на ті пари, але все ж не могла не помітити, як він ласо позирає на одну дівчину. Звісно, то була лише платонічна закоханість, і тій дівчині навіть на думку не спадало скористатись зі становища, але чомусь біографія Леніна німецькою мовою асоціюється з отим тужливим поглядом підстаркуватого викладача, який не здогадався бодай раз продекламувати: «Herz, mein Herz, was soll begeben?» (Серце, серце, що трапилось з тобою?) І якби у часи моєї юності Леніна не було у Львові, ми б читали Гете.

 

у 70-ті роки Музей Леніна був у кожному селі, на всіх реліквій не вистачило б

 

Тоді ходили чутки, що поляки видали такий собі «Лєніментаж» ( щось на зразок Букваря), непристойну книжку, і то була перша публічна десакралізація вождя. Я навіть мала надію, що той ленінський букварик просочився у книгарню «Дружба», за недоглядом, звичайно. Але то вже було б занадто.

Окрім проспекту Леніна, у Львові була ще вул. Леніна, до того Личаківська, і зараз Личаківська, яка, звісно, мала кінець і початок. А оскільки вулична мова схильна до скорочень, то таксистам так і казали: «Мені на початок Леніна, мені на кінець Леніна», що їх страшенно розважало. Так-от, наприкінці вулиці Леніна перпендикулярно починався пр. Ленінського комсомолу, який провадив до університетського студмістечка. Звідтіля до центру курсував жовтий автобус №7, завжди переповнений. Його називали «сутенером», бо там студентки могли ближче познайомитись зі студентами-іноземцями, та й неіноземцями також.

Можна, звичайно, згадувати помпезні ювілеї, перегорнути комуністичну пресу, але нехай цим займаються історики. А я скажу одне: був Ленін у Львові, а тепер не залишилося ні сліду. І нам бракує музею, який би показав не лише репресивні дії комуністичної влади, а й комічний її бік. Від страшного до смішного часом буває один крок. А сміх у Львові лунав завжди, нехай затиснутий у жменю.

Додати коментар (2500 знаків):

Iм'я*
Вiдгук*
OpenID
Код*

Коментарі до статті

Бодьо14-01-2010 20:30

Я пиво Львівське пив би лиш за те, що пиво це не пив товарищ Ленін!

Лвівянин06-01-2010 02:32

Рюрик ви праві, гільйотина би явно не завадила, особливо в 2005 році (як не справжня, то хоча би моральна), але ще нічого не втрачено.

Рюрик04-01-2010 13:51

Виктор-ПОВНА НІСЕНІТНИЦЯ!

Ростислав из Новороссии-МИ З ВАМИ ТАК,НО ЛЮДИ ЯКІ ЖИВУТЬ НА сХОДІ ЦЕ ТЕЖ УКРАЇНЦІ!

wowan-А ЩЕ КРІМ НІМЦІВ РОСІЯНИ ПОГРОМИЛИ БЕЗЛІЧ ПЛИТ НА ЯНІВСЬКОМУ І ЛИЧАКІВСЬКОМУ ЦВИНТАРІ-ЦЕ ТПЕР КРИМІНАЛ-ВАНДАЛІЗМ ІСТОРИЧНОЇ СПАДЩИНИ А ТОДІ БОРОТЬБА З БУРЖУАЗІЄЮ!

Рюрик04-01-2010 13:42

До авторки-я теж плакав коли "його валили" з дідусем і бабусей!(але це були іньші сльози ніж в вас-в мене мама і тітка на Сибірі родились-на курорті)І я теж був дитиною но до "вождя" ніколи не ходив і навіть мене не пробували водити,но іньші бігали-мо цікаво було? Треба було на його місці не фонтан а гільйотину поставити! Вибачте за різкість!

Львівянин22-12-2009 01:24

"Помню только, что мы очень смеялись" - wowan це дійсно дуже "смішно" та "дотепно".

Це, на замітку про якийсь особливий антисимітизм українців.