«Дисидент» Миколи Мироненка: Життя як пригода

Біографія розгортає історію становлення. Це не обов’язково мусить бути життєпис людини.

Вона може стосуватися будь-якого створіння, винаходу, скажімо, двигуна внутрішнього згоряння, міста, де живемо (така біографія, природно, поглиблює наше зацікавлення), моста, через призму якого відкриється метушлива історія завойовників та шлях біженців, зрештою, життєпис планети Земля – нашої, так би мовити, і образної, і реальної домівки.

Якщо біографія достатньо художня, її легко переплутати з романом. Автобіографія також містить історію становлення, відрізняючись від біографії тим, що її герой, який часто може бути зовсім не героєм, а звичайною людиною, відтворює всі ті самі пригоди і почування, що визначали його життєвий шлях, навіть якщо ім’я героя і його хроніста накладаються не повністю, або й поготів не збігаються.

Автори власних життєписів схильні підправляти своє життя, підказувати, як правильно розуміти написані ними твори. Бібліотека автобіографічних текстів знає все – від безсоромної брехні через драматичні пошуки себе до нефікційних романів, поетика яких змагається з вершинами світового письменства («Перша людина» Камю, «Життя, щоб про нього розповісти» Маркеса).

 

Автори власних життєписів схильні підправляти своє життя, підказувати, як правильно розуміти написані ними твори

 

Сумлінний автобіограф прагне триматися правди, що належить розуміти як угоду про нелукавлення зі собою. Автобіографії бувають пишномовними й надміру деталізованими, змарнованими (вони тринькають неповторний «матеріал», яким було життя, що його змальовують) і вдалими, себто такими, в яких «я» здобуває себе. Ці останні досягають чогось, що можна обережно назвати гармонією, кореспонденцією порозуміння між «я», яке стає предметом змалювання, і автором, який про нього (про себе) пише.

Я й зараз не знаю, як ця людина виглядає. Вона викликає довіру. Немає ретуші, невибагливі речення, які не претендують ні на що більше, крім того, що кажуть. З них виростає поетично сильна книга, яка виходить за межі власної біографії, а стає вже чимось на зразок спроби життєпису гуманізму, який упродовж саме XX ст. стільки разів марно висилав S.O.S. Компендій знань і – що ще більша рідкість – вміння з ними суверенно поводитися:

«Колись Черчіль казав, що готовий змінювати свої погляди, якщо цього вимагають інтереси Англії. Розумні слова. Але чи думав тоді Черчіль про слова Монтеск’є?: «Якби я знав щось, що принесло б користь Франції, а іншим країнам розорення, я ніколи не відкрив би цього монархові, бо я спочатку людина, а потім уже француз, або (що те ж саме) я людина в силу неминучості, а француз за волею випадку»».

Це одна з тих автобіографій, що прокидає симпатію до змальованого героя, дитинство якого «проходило в селі у важкі тридцяті роки XX сторіччя серед розкішної природи українського лісостепу». За те, що вмів мислити і мав необережність продемонструвати це, герой повісті (так її предиковано) опиняється у в’язниці, де – мірою можливості – займається самоосвітою і продовжує мислити та відчувати. Автор не перетворює героя на мученика, завжди вчасно ховаючись у мушлю полеміки з великими світу цього.

Це, мабуть, єдина сучасна українська автобіографія, яка шкіцує історію читання. Герой постає не насамкінець як «я», яке читає. Читання завше було складником автобіографій. «Автобіографічний парадокс» виявляється у «двобібліотечності» автобіографії. Книжка, вона стоїть серед інших книжок на полицях приватних і громадських книгозбірень. Одночасно вона така книжка, яка подає опис прочитаних героєм творів, вступає з ними у розмову, створює несподівані проекції.

 

Сумлінний автобіограф прагне триматися правди, що належить розуміти як угоду про нелукавлення зі собою

 

Так не тільки вшановується жага читання, а й дається уявлення про доступність книжок, оприявнюється канон. Поряд із пригодами «я» книжка містить пригоди цього канону, як він змінювався і розширювався, що в ньому було на першому місці в той чи той час, приватне промовисто переплітається з політичним, якого постійно прагне уникати і не в змозі уникнути герой.

Ця автобіографія – більше, ніж опис пригод. Вона підводить до філософсько-екзистенційного уявлення про життя як пригоду.

Post scriptum. Повість «Дисидент» Миколи Мироненка побачила світ в івано-франківському видавництві «Місто НВ» восени цього року.

Додати коментар (2500 знаків):

Iм'я*
Вiдгук*
OpenID
Код*

Коментарі до статті

---02-12-2009 16:47

Без літератури факту нема національної памяті. Чим більше такої літератури - автобіографій, спогадів, свідчень тих, які вижили, тим менша можливість для недобросовісних маніпуляцій.