Ставлення Заходу до Голодомору

Світова громадськість і лідери великих держав не вжили достатніх заходів для порятунку населення України. Діяльність окремих діячів щодо донесення правди про Голодомор сприяла поширенню інформації про трагедію, але не змінила кардинально ситуації.

Тема Голодомору має кілька недостатньо з’ясованих питань, одним з яких є аналіз ставлення Заходу до української трагедії. При вивченні цієї проблеми виникають природні запитання: Чи виходила за межі СРСР правдива і вичерпна інформація про продовольчу катастрофу? Чи вживалися іншими державами та світовою спільнотою заходи, щоб зупинити трагедію? Чи взагалі була можливість вплинути на Москву й змусити її змінити позицію щодо України?

Відомості про Голодомор потрапляли на Захід від журналістів, інженерів, які працювали на будовах першої п’ятирічки, та працівників дипломатичних установ. Вони повідомляли про наявність продовольчих проблем серед підрадянських українців з початком колективізації. Взимку 1931–1932 років через проведення хлібозаготівельної кампанії поширився голод, одним із наслідків якого були масові втечі постраждалих за межі СРСР. Потерпілі на початку 1932 р. здебільшого намагалися подолати кордон через Дністер і потрапити до Румунії.

Природно, що мешканці цієї країни активно відгукнулися на появу виснажених від голоду людей. Уже в березні 1932 р. у Румунії відбулася масова демонстрація проти дій радянських прикордонників, котрі розстрілювали втікачів. Влада країни також зайняла активну позицію у цій справі, намагаючись винести питання про їхню долю на міжнародну арену. Румунія зверталася до різних організацій, що могли надати допомогу. Бухарест насамперед домагався внесення питання про події на радянсько-румунському кордоні на розгляд найвпливовішої світової установи міжвоєнного періоду — Ліги Націй.

 

Взимку 1931–1932 років через проведення хлібозаготівельної кампанії поширився голод, одним із наслідків якого були масові втечі постраждалих за межі СРСР

 

Серед великих європейських держав 1932 р. цій проблемі достатньо уваги приділили у Великобританії. Місцева преса чимало писала про вбивства втікачів, а також про ситуацію, що змушувала людей переходити до Румунії. Парламент Великобританії у квітні розглянув становище біженців. Улітку 1932 р. було опубліковано драматичне повідомлення в одній із західних газет, передруковане, як і багато інших, львівською пресою: «Катастрофа голоду на Україні набирає страшних розмірів. Пограбоване до решти населення розпочало масову мандрівку. Хто цього не бачив на власні очі, той не може собі уявити всього жаху безпрецедентного горя українського народу. Сотні тисяч, навіть мільйони обдертих українських селян рушили зі своїх сіл і йдуть, не знаючи куди. З мішками на плечах, де вміщується все їхнє майно, йдуть ті маси днями і ночами степами України. Залиті ними всі шляхи, всі залізниці, всі стежки».

Мешканці Німеччини також активно відгукнулися на поширення смертності від голоду в СРСР, що було закономірним, адже на території радянської імперії проживало багато їхніх земляків. Часто вони дотримувалися однакових релігійних поглядів, що посилювало прагнення порятувати вимучених від недоїдання людей. Скажімо, німецькі протестанти намагалися посприяти одновірцям у комуністичній державі, пересилаючи їм продукти.

Навесні 1933 р. завдяки діяльності окремих сумлінних представників Заходу відомостей про трагедію ставало все більше. Помітне враження на широкі кола європейської громадськості справили публікації і повідомлення Гарета Джонса, який був помічником прем’єр-міністра Великої Британії Ллойд-Джорджа. Цей відважний репортер без дозволу офіційних органів відвідав на початку 1933 р. Україну й у березні подав про це матеріал до західної преси. Джонс розповів правду про трагедію і його чесні повідомлення про бідування населення, яке просило їжі для порятунку (окремі статті виходили під заголовком «Хліба!») мали помітний вплив на багатьох.

Американський журналіст Дональд Дей в статті для газети «Дейлі Ньюз» узагальнив інформацію від офіційних урядових чинників, представників дипломатичного корпусу, подорожніх з України, приватних листів і прийшов до невтішного висновку про наявність страхітливої ситуації на території Наддніпрянщини. Він описав випадок, передрукований у львівській пресі, що свідчив про катастрофічну ситуацію із забезпеченням продуктами: «Кухар одного чужоземного консуляту в Харкові пише, що він покидає роботу, бо доробився маєтку тим, що продавав лупини з бараболь нуждарям, які щоденно приходять до нього задніми дверима». Улітку 1933 р. фахівці чи не вперше назвали кількість осіб, які, на їхню думку, загинули через конфіскацію у населення продуктів. Американський професор Річард Селлет заявив про смерть від голоду 10 млн радянських громадян. Таким чином, на Заході лише на основі повідомлень преси мали достатньо інформації про трагедію.

 

Мешканці Німеччини також активно відгукнулися на поширення смертності від голоду в СРСР, що було закономірним, адже на території радянської імперії проживало багато їхніх земляків

 

Серед громадських діячів одним із перших відреагував німецький журналіст з Естонії Евальд Амменде, який у міжвоєнний час був помітною постаттю у суспільному житті Європи. Саме завдяки його цілеспрямованості й авторитету постав Конгрес національних меншин, що займався захистом прав національних груп, які проживали за межами батьківщини на території інших держав. Амменде, котрий займав посаду генерального секретаря цієї установи, використав свої зв’язки з багатьма відомими європейськими політиками для пропаганди української справи, сприяв поширенню інформації про голод у пресі. У липні 1933 р. він спеціально для західноукраїнської газети «Діло» підготував велику статтю «Голод на Україні». Генеральний секретар Конгресу національних меншин точно описав причини, хід та наслідки катастрофи в Україні, закликавши Захід вжити негайних дій для порятунку голодних: «Цивілізований світ мусить собі здати справу з того, чи, як минулої весни, хоче бездіяльно чекати, як вимиратимуть народи Кавказу, Кубані та України, чи зважиться на негайну допомогу, щоби в час ухилити голодову смерть від них, а від себе ганьбу безсердечності і безстиддя». Амменде сприяв винесенню питання Голодомору на порядок денний Конгресу національних меншин, який ухвалив резолюцію із закликом підтримати постраждалих.

У вересні 1933 року українці, що проживали за межами радянської імперії, домагалися розгляду трагедії за Збручем Лігою Націй. Ситуація для цього була несприятлива, адже представники великих держав не бажали розглядати питання Голодомору, щоб не погіршувати стосунки з Москвою. Однак цю перешкоду допоміг здолати президент Ради Ліги Націй Йоган Людвіг Мовінкель. Цей представник Норвегії зігнорував політичну доцільність розгляду українського питання і вчинив так, як підказували йому власні переконання. Його людяність високо оцінила Мілена Рудницька, яка діяла від імені українців Польщі на міжнародній арені. Вона зазначила, що Мовінкель «належав до того типу людей, які з першого погляду пробуджують довіру і з якими з першої зустрічі знаходите спільну мову. Доброта, благородність і громадська відвага малювалися на його обличчі. Кращого захисника інтересів ми не могли собі бажати». 

Норвежець, всупереч думці діячів великих держав, домігся розгляду справи Голодомору перед Радою Ліги Націй. На закритому засіданні цього органу 29 вересня 1933 р. було обговорено становище, яке склалося на територіях, охоплених голодом. Мовінкель, використовуючи посаду, чотири рази виголосив промови із закликом зробити все можливе для потерпілих. Проте більшість присутніх не ухвалили принципового рішення, хоч і не заперечували існування страшного голоду. Вони передали питання про порятунок постраждалих до Міжнародного товариства Червоного Хреста попри те, що розуміли: ця гуманітарна установа не зможе надати реальної допомоги через позицію радянського керівництва, яке заперечувало наявність продовольчої катастрофи.

Діяльність Мовінкеля позитивно сприйняли українці. Діти емігрантів у Чехословачині написали листа до нього з проханням і надалі не забувати про голодуючих. Відповідь Мовінкеля опублікували у пресі: «Любі діти! Ваш милий, маленький лист, що Ви мені прислали, дуже мене зворушив. Я Вам за нього дуже дякую і Ви можете бути певні, що я завжди думаю про український нарід з найбільшою симпатією». До відстоювання української позиції його спонукало власне сумління. В одному інтерв’ю він розповів: «Найлегше було би нічого не робити. Тому, що тут ішло про край, який сам не висловив своєї волі, ще й не належав до Ліги Націй, я відповів би найточніше прийнятим правилам, якби кинув до смітника зворушливі документи, передані мені. Та я був тієї думки, що не маю права позбутися труднощів таким бюрократичним способом. Справа торкалася моєї совісті».

 

У вересні 1933 року українці, що проживали за межами радянської імперії, домагалися розгляду трагедії за Збручем Лігою Націй

 

Становище голодуючого населення активно обговорювали і в Австрії, завдяки старанням віденського кардинала Теодора Інніцера. Він у серпні 1933 року звернувся через місцеву пресу із закликом допомогти потерпілим з України. У жовтні за ініціативою кардинала у Відні було утворено спеціальний комітет для надання допомоги постраждалим. Ця установа організувала міжнародну конференцію, присвячену розгляду питання про голод. Представники чотирьох народів (українці, росіяни, німці та євреї) зібралися 16-17 грудня того ж року у Відні для обговорення заходів допомоги потерпілим. Головою конференції був Інніцер, завдяки чому вона набрала авторитетного характеру.

На цьому форумі було прийнято звернення до урядів багатьох держав, міжнародних політичних і гуманітарних організацій з закликом допомогти потерпілим. Представники всіх делегацій проаналізували також питання про ставлення до Голодомору міжнародної громадськості. Присутні прийшли до висновку: «Найгірше у цій справі є мовчання Європи. Часописи не хотять містити описів, а мовчати це злочин. Треба будити сплячу совість Європи. Проти газет, що говорять, що жнива були світлі, отже голод лож... треба всюди реагувати».

Західна преса приділила достатньо уваги висвітленню конференції, завдяки чому іноземці дізнавалися правду про страхітливу ситуацію в Україні. Її успіх значною мірою залежав від принциповості та милосердя кардинала, який заступився за голодуючих. Редактор “Діла” Василь Мудрий, який зустрівся з керівником віденського комітету, позитивно охарактеризував його: «Зробив на мене якнайкраще враження, як зрештою і на всіх тих, які мали приємність входити з ним в особистий контакт. Енергійний, рухливий, бистрий, відданий цілою душею своїй релігійній і гуманітарній праці, повний віри в успіх початої акції». Взагалі у 1930-ті роки українці, які проживали за межами СРСР, відзначали активність окремих іноземців, що багато робили для поширення справжньої інформації про голод, зокрема, Мовінкеля, Інніцера, Амменде.

Однак діяльність, спрямована на порятунок потерпілих, не набрала масового характеру на Заході. Міжнародна ситуація того періоду була  сприятливою для Москви. У 1933 році до влади в Німеччині прийшов Гітлер і країни Заходу, негативно ставлячись до нацизму, пішли на зближення з СРСР. Лідери демократичних держав закривали очі на злочини комуністичного режиму, відомі представники культури Західної Європи з захопленням розповідали про успіхи Радянського Союзу. Англійський драматург Бернард Шоу, французький письменник Ромен Роллан і багато інших не надавали значення інформації про голод і позитивно оцінювали комунізм, оскільки вважали головним ворогом нацизм.

Великий міжнародний розголос отримала подорож у серпні-вересні 1933 р. до СРСР екс-прем’єра Франції Едуарда Ерріо, після завершення якої знаний французький політик заперечив існування голоду. Одним з перших відреагував на його облудні заяви керівник української рятункової організації в Чехословаччині Ольгерд Бочковський, котрий написав відкритий лист до Ерріо, де зазначив: «хвалити й захоплюватися серед таких обставин режимом кривавої диктатури Сталіна на Україні – це щось так неймовірно жахливе, для чого немає назви й чого нічим не можна виправдати!».

 

Однак діяльність, спрямована на порятунок потерпілих, не набрала масового характеру на Заході

 

У той період лідери країн Заходу пішли на зближення з більшовицьким режимом, який для них виглядав привабливішим, ніж нацистський, оскільки не становив безпосередньої загрози. Саме того року, коли мільйони українських селян вмирали голодною смертю, уряд США налагодив дипломатичні стосунки з СРСР. Наступного 1934 р. Радянський Союз було прийнято до Ліги Націй. На жаль, Захід не вжив дієвих засобів впливу на Москву, потураючи їй, по-суті, у проведені злочинної політики. Хоч, на думку Рудницької, великі держави мали можливість змінити ситуацію, оскільки сталінський режим був змушений зважати на позицію розвинених країн, адже потребував сучасних технологій  для проведення індустріалізації.

Апеляція до сумління світового співтовариства окремих представників Заходу не принесла бажаного результату, і, враховуючи тогочасні настрої, сподіватися на краще не було підстав. Доволі точну характеристику моральних орієнтирів європейської громадськості дав Бочковський 1933 р. у статті “Безхребетна Европа”: «Етика й сумління Нової Европи... залежать від державних кордонів і політичних систем. Злочини, несправедливість, кривди розцінюються нею з погляду політичного утилітаризму та кон’юнктури. Нова Европа не вміє ще стихійно й безпосередньо обурюватися й протестувати, як це робила довоєнна її попередниця. Давніша Европа реагувала на те, що й як сталося. Тепер її цікавить передовсім, де й у кого щось трапилося. Залежно від цього вона або мовчить, або реагує. Злочин перестає бути злочином, кривда кривдою, утиск утиском, насильство насильством у зв’язку з тим, чи вони сталися напр. у Москві, або в Берліні, по цей, чи по той бік совітського кордону».

Загалом світова громадськість і лідери великих держав не вжили достатніх заходів для порятунку населення України. Діяльність окремих діячів щодо донесення правди про Голодомор сприяла поширенню інформації про трагедію, але не змінила кардинально ситуації. Донині на Заході цією проблемою цікавиться порівняно небагато людей. Серед них був американський вчений Джеймс Мейс, який очолював дослідницьку групу спеціальної комісії при Конгресі США, що в 1980-ті роки аналізувала події 1932–1933 років. На його позицію вплинуло почуття провини за ставлення офіційних кіл США до Голодомору, особливо налагодження 1933 р. дипломатичних стосунків з СРСР. Як визнавав Мейс: «Мені хочеться хоч якоюсь мірою спокутувати величезну провину західної науки перед українською наукою і американського народу перед українським народом». На жаль, і нині, і під час Голодомору таких поглядів дотримувалися небагато людей на Заході.

Автор – кандидат історичних наук Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України.

Додати коментар (2500 знаків):

Iм'я*
Вiдгук*
OpenID
Код*

Коментарі до статті

Рюрик11-12-2009 14:15

Виктор-а хто буде на вашу думку?!

Ольга-поясніть цей термін-бо я не медик(причини хвороби,симптоми,наслідки)

І взагалі чому ви мене вважаєте хворим?

Мені здавалось я доволі коректно і лояльно пишу(і лиш факти,нікого не ображаю)! Поясніться-це би було чесно і справедливо!

Ольга11-12-2009 10:26

Рюрику - Ваш диагноз: логодиарея

Ольга11-12-2009 10:23

Рюрику - Ваш диагноз: логодиарея

Виктор10-12-2009 21:31

Виктор

Галицаи никогда не были и не будут украинцами. Об этом еще Скоропадский говорил. Украинство им придумали Австро-Венгерские спецслужбы.

вінне Є командування УПА10-12-2009 21:14

Трагизм украинского народа.

Украинский народ является трагичным народом. До сегодняшнего дня он не является нацией в современном понимании этого слова, но это отдельная тема. Здесь ограничимся подтверждением, что этот народ в ХХ веке выдал из себя преступную формацию в виде украинского националистического движения, структуры которого допустили преступления – убийства населения польского (по меньшей мере, 120.000 жертв) и украинского (по меньшей мере, 80.000 жертв). Трагизм этого народа также состоит в том, что о тех 80.000 украинцах, убитых украинскими националистами, память живёт, самое большее, у их самых близких, зато коллективная память о них замерла по вине властей Украины – тех, с распадом СССР, после возникновения независимой Украины и, в особенности, по вине тех, которые пришли к власти в результате так называемой «оранжевой революции».