Історична спадщина: що та як ділять «патріоти»?

Мало в якій іншій царині людина виявляє таку різнобічну, подиву гідну винахідливість, як у невизнанні нею неблаговидних вчинків своїх одноплемінників та униканні моральної відповідальності за ці вчинки.

Публікація «Українська історія: «Криза жанру» та її коріння» зібрала несподівано численний форум. Загалом кажучи, суперечка між його основними дописувачами не має жодного стосунку до висхідного тексту, однак повз увагу не могла пройти насиченість послань, присвячених спірним питанням нашого історичного минулого, етнічно нетолерантними висловлюваннями, для яких текст не давав (автор принаймні щиро на те сподівається) жодного приводу. Вкотре із сумом переконуєшся, що «предугадать, как слово наше отзовется» нам таки справді не дано.

Етнічна нетолерантність… Інформосфера, яка нас оточує, заповнена її текстуальними носіями. Попри розмай обставин місця, часу й способів створення таких текстів, використані в них ідеологія та методи аналізу фактів є напрочуд однотипними. Етнічно «своїм» приписано всілякі чесноти та позитиви, натомість «чужинці» постають носіями Вселенського Зла; «свої» повсякчас є жертвами несправедливості, яку чинять «чужі». «Ми» – гноблені, окуповані, переслідувані тощо, натомість «Вони», відповідно, є гнобителями, окупантами, переслідувачами… Наші свідчення є правдивими (в підтексті: а їхні брешуть). Наші жертви волають до небес (в підтексті: а їхні, певна річ, є сильно перебільшеними). Наші герої є наймужнішими (в підтексті: їхніх годі взагалі назвати героями). Нам винні ті, ті й ті (в підтексті: питання про нашу вину перед ким-небудь навіть стояти не може) – й т. ін.  

 

Етнічна нетолерантність… Інформосфера, яка нас оточує, заповнена її текстуальними носіями

 

Подиву гідна та затятість, з якою ми тримаємося однобічного підходу в питаннях національної справедливості… Коли автор цих рядків був ще підлітком, до його бабці час від часу заходила її подруга, єврейка Бела. За тих часів совєтська пропаганда активно поборювала сіонізм, викриваючи реальні та вигадані злочини Ізраїлю проти його арабських сусідів. Одного разу Бела, прийшовши до нас у гості, аж трусилася від обурення. «Вони кажуть, що євреї вбивають дітей, ґвалтують жінок, спалюють напалмом оселі… Хіба євреї здатні таке робити?» При цих словах я здивувався, добре знаючи зі шкільної історії, що німці, японці, англійці, французи, американці та представники інших передових націй «за потреби» аж надто добре вміють вбивати, ґвалтувати й палити. Хіба євреї не здатні навчитися тому, що так добре опанувала решта прогресивного людства?..

Але що там тьотя Бела – на гачок із наживкою типу «наші на таке не здатні…» не раз попадаються й люди куди вищого від неї інтелектуального та морального рівня. Так, у поважному журналі автор натрапив на статтю про Переяславський договір, підписану одним із найвідоміших наших істориків. Сумнозвісну угоду між царем та гетьманом він пропонував розглядати в ряду численних укладених у 2-й пол. ХVІІ ст.. й однаково часто порушуваних обома сторонами угод між московськими та українськими можновладцями… Аж тут дослідницьку думку, яка досі линула строго в річищі встановлених фактів, перервало зауваження про те, що московіти, мовляв, зраджували своїх українських партнерів із корисливо-шовіністичних міркувань, а ті робили аналогічні вчинки лише з прагнення захистити неньку-Україну (це не дослівно, але сенс був саме таким – В.В.). Аналогія з совєтськими текстівками про «наших доблесних розвідників» та їхніх «підлих шпигунів».

В «еталонно-демократичній» Великобританії оскароносна антивоєнна стрічка «Галліполі» не потрапила на широкі екрани – патріотичну струнку в душах англійців боляче діткнула сцена, де жорстокі британські офіцери женуть на безглузду смерть австралійських вояків… Такий видатний демократ та моральний авторитет, як Вацлав Гавел, спромігся висловити цілковиту згоду із «законами Бенеша», на моці яких його земляки здійснили один із найбрутальніших злочинів ХХ сторіччя – вигнання судетських німців. Ба навіть у Німеччині, де усвідомлення національної провини за діяння нацистського режиму стало елементом масової свідомості, останнім часом даються взнаки прагнення поділитися часткою цього тягаря… ну хоча б із українцями, чий «природний антисемітизм» буцімто спровокував нацистів на Голокост.

Мало в якій іншій царині людина виявляє таку різнобічну, подиву гідну винахідливість, як у невизнанні нею неблаговидних вчинків своїх одноплемінників та униканні моральної відповідальності за ці вчинки. Зазвичай уважають національним героєм того, хто першим закликав свій народ до змагання із ворогом, натомість украй рідко й неохоче згадують імена тих, хто наважиться вголос оскаржити провини свого власного народу.

 

Подиву гідна та затятість, з якою ми тримаємося однобічного підходу в питаннях національної справедливості

 

Взаємини між етносами, яким волею історії судилося тривале співжиття на певному терені, нечасто бувають безхмарними. Та, мабуть, ще рідкіснішими є ситуації, коли провина за ті ускладнення, що виникають, повністю спочиває на плечах лише одного з партнерів. Зазвичай ця провина є обопільною. Це не означає, що в царині міжнаціональних відносин є чинним 3-й закон Ньютона! Було б абсурдним стверджувати що, приміром, турки та вірмени завдали одні одним однакову кількість кривд. Але видається безперечним, що в історії вірмено-турецьких стосунків бували й такі моменти, за які вірменам годилося б червоніти, ба навіть просити вибачення.

Навіть у ситуаціях, коли несправедливість та недружня поведінка з  боку «чужих» є цілком очевидними, існує золоте правило: спочатку спробуй змінитися сам! Постарайся усунути ті свої риси, які заохочують  недоброзичливу поведінку з «їхнього» боку, й розвинути натомість такі, що перешкоджатимуть ескалації недружніх намірів. У 70% ситуацій цей шлях надійніше приводить до успіху, ніж «мужня відсіч ворогові»!.. Висаджуючи в 1945-му свої війська в Японії, американці неабияк побоювалися, що нація самураїв та камікадзе влаштує їм прийом на кшталт того, з яким вони згодом зустрілися у В’єтнамі та Іраку. Але японці не створили власних варіантів УПА чи «Хезболлаху», ба взагалі не стали поборювати силу, якій в принципі не годні були протистояти. Сумлінно виконавши всі вимоги окупантів, вони почали натомість інтенсивно й винахідливо використовувати ті обмежені можливості, які були їм залишені… Результат є загальновідомим – нині назва Країни Сонцесходу хіба в найостаннішу чергу асоціюється з визначенням «окупована країна».

Мені можуть заперечити – мовляв, чим би стала Японія, якби її окупувала не ліберальна Америка, а тоталітарна Росія?.. Певна річ, чимось на кшталт далекосхідної Прибалтики, яка за найпохмуріших часів московського панування вперто виламувалася зі стандартів «совєтського способу життя», а за першої ж нагоди рішуче вирвалася з «братніх обіймів» та попрямувала шляхом свободи… Тактика «роботи над собою» приносить здобутки навіть тим націям, чиї партнери по міжнаціональній взаємодії виявляють найбільшу жорстокість, захланність, невблаганність. І навпаки, неспроможність нації здійснювати цю роботу ще в підневільному стані є запорукою безплідності будь-яких проектів її унезалежнення.

 

Взаємини між етносами, яким волею історії судилося тривале співжиття на певному терені, нечасто бувають безхмарними

 

Ускладнення міжетнічних взаємин не завжди буває наслідком експлуатації, дискримінації чи насильства. Доволі часто такі ускладнення виникають через те, що сусідні етноси, виявляючи неоднакову солідарність, активність, опірність викликам часу тощо, досягають неспівставних результатів за схожих висхідних умов. Підозрюю, що цього роду проблеми породили значну частину українських позовів до «воріженьків». В нас-бо ніколи не бракувало героїв, готових накласти за Україну головами, але був і є відчутним дефіцит таких, котрі змагалися за піднесення  конкурентоспроможності держави, а змагаючись за це – не були запльовані та розтоптані своїми ж одноплемінниками. Коли українці, приміром, дають відсіч намаганням привчити їх до більш тверезого чи енергоощадливого способу життя - УПА відпочиває! На тлі незмінної успішності цього опору до смутку оптимістичними виглядають політичні перспективи борців із «москальською», «жидівською» та іншими схожими загрозами…

В ситуації міжнаціонального конфлікту ми здебільшого не володіємо, а як правило, й не прагнемо оволодіти тією інформацією про міжнаціональний конфлікт, якою оперують наші візаві. Уникаємо спроб подивитися на проблеми, які розділяють наші народи їхніми очима. Ба більше, власні гріхи бездумно й безсоромно приписуємо своїм партнерам.

   …Замолоду, поселяючись у студентському гуртожитку, автор був спантеличений, коли його сусідами по кімнаті виявилися кубинці. Ще б пак: вирісши у країні, де «секса нет», він «знав», що на далекому острові панує страшенна розпуста! Однак різнокольорові хлопці та дівчата, з якими невдовзі мені пощастило потоваришувати, були спраглими радше до науки чи спорту, та й у відносинах із протилежною статтю поводилися напрочуд пристойно. Я почав згадувати джерела своєї «поінформованості» про низький моральний рівень земляків Марті та Фіделя – й одразу все зрозумів. Адже зі мною в школі вчилися діти моряків, чиї батьки, або ж колеги батьків плавали на Кубу. А який аспект життя героїчного острова найактивніше вивчали моряки під час стоянок у кубинських портах? Авжеж, той самий аспект… Хіба не в схожий спосіб формуються не раз наші уявлення й про інших сусідів по планеті?

Ну хіба не прикро читати у відгуках на свій текст щось на кшталт «Do Zbrucza jest Polska i historia ludzi tam żyjących to historia Polski»? Або навіть «Ukraińcy jako naród to MORDERCY!!!!»… Проте й солідаризуватися з дописувачами, які намагалися словесно «врізати вражим ляхам», теж не випадає. Бо затримався в пам’яті спогад про торішню «молитву примирення» на Личакові, до якої зібралися кілька сотень поляків і… аж восьмеро українців (Ірина Магдиш. «1 листопада. Жменька українських партизан і армія поляків»). Хіба то не вагоме підтвердження справедливості бодай першої з наведених тез і хіба не від нас, а від наших сусідів залежить, чи буде цю тезу зрештою спростовано? Не лише масовою явкою українців на спільну молитву, а й успішним поступуванням проекту «український Львів» у всіх царинах життя колишнього Королівського Міста…

Додати коментар (2500 знаків):

Iм'я*
Вiдгук*
OpenID
Код*

Коментарі до статті

Сам по собі15-12-2009 01:33

Правдивий плакат про наших народних обранців дивіться тут: http://www.sbsb.org.ua/news.php?readmore=341

Приємного пергляду.

Рюрик-"польським колєгам"11-12-2009 14:12

id-ні прокуратура будез ендиків чи з ястрібків і керована фашисто-комуністами з АК!

id04-12-2009 10:39

Do Рюрикa03-12-2009 18:31

Z tymy skurvysynamy povynna hovoryty prokuratura i nichto inshyj.

прокуратура поьіииа ноборйтй із ОУИ-ЧПА

Igor04-12-2009 07:54

Трагизм украинского народа.

Украинский народ является трагичным народом. До сегодняшнего дня он не является нацией в современном понимании этого слова, но это отдельная тема. Здесь ограничимся подтверждением, что этот народ в ХХ веке выдал из себя преступную формацию в виде украинского националистического движения, структуры которого допустили преступления – убийства населения польского (по меньшей мере, 120.000 жертв) и украинского (по меньшей мере, 80.000 жертв). Трагизм этого народа также состоит в том, что о тех 80.000 украинцах, убитых украинскими националистами, память живёт, самое большее, у их самых близких, зато коллективная память о них замерла по вине властей Украины – тех, с распадом СССР, после возникновения независимой Украины и, в особенности, по вине тех, которые пришли к власти в результате так называемой «оранжевой революции».

Галичанин03-12-2009 23:28

ли Остаточно американці були шоковані коли штурмували здається Окінаву. Американці були вражені своїми втратами, хоча у японців загинули не тількі всі військові але і половина цивільного населення. В результаті америка порахувала скільки американських солдат може загинути при штурмі японських островів і вирішили що такі втрати є надмірними. В результаті Японія не була захоплена хоча і змушена була капітулювати після застосування ядерної зброї. А американці хоча і розмістили свої війська в Японії, однак навіть думки не мали перетворювати Японію на америку а тим більше на щось подібне як Совіти зробили в Прибалтиці. І отримвши фактично американський військовий щит японці дуже швидко сфокусували всю силу наццію вже не на військовому а на економічному фронті. Борітися поборите. Звичайно історія не чорно-біла, є різні аспекти . Однак тільки згуртування нації довколо певної мети дозволяє отримати певний результат. А дезертирів завжди розстрілювали - щоб не поширювали паскудствa.паскудствa.