МИ ПАМ’ЯТАЄМО. Львівські архітектори Ян Багенський, Андрій Рудницький, Роман Липка та інші (1959–1965)

Складні і навіть деколи суворі умови навчання у 1959–1965 рр. зайвий раз підтвердили, що «за одного битого двох небитих дають». Студенти цього набору у «Львівській політехніці» отримали підготовку, що дозволила їм вдало ввійти в реальну проектну діяльність, плідно працювати.

Передмова від Манкурта

Колись вже давно бачив по телевізорі нелюбимого мною російського режисера Міхалкова, який пояснював, що згоду на участь у його стрічці дала Меріл Стріп. Можна б і відмовитись, але це було б вже сильно "не по-хазяйські". Тому, коли мені свою статтю запропонував відомий львівський професор Богдан Посацький - сумнівів не було. Хоча це не звичний матеріал про якусь одну відому особу, а про явище, до якого були причетні принаймні кілька людей, про подію із суцільно забутого нами періоду кінця 1950-х–початку 1960-х років у Львові. Група причетних вельми цікава - один поляк та кілька українців, практично всі вони - представники правдивої львівської довоєнної інтелігенції або їхні прямі нащадки. Не мав честі знати Андрія Рудницького, але багато доброго про нього чув. "Шапково" був знайомий з Романом Липкою - людиною і фахівцем бездоганної репутації. Пам’ятаю і нині живого, дай йому Бог ще сто років, Ігоря Середюка. З "молодих" не можу не згадати Богдана Смольського та Марту Новаківську-Лещенко -  абсолютно світлу людину. Та й сам автор Богдан Степанович Посацький, з яким Манкурт знайомий близько 30 років, належить до давньої інтелігентної родини.

З великим задоволенням надаю йому слово.

Львів здавна відомий як великий осередок вищої освіти. А саме архітектурна освіта у місті була започаткована ще в середині ХІХ ст. Чіткого статусу ця освіта у Львові набуває з 1877 р., коли у новозбудованому головному корпусі «Львівської політехніки» на архітектурному факультеті починається підготовка спеціалістів. Факультет впродовж першої половини ХХ ст. постійно розвивається, набуває престижу серед архітектурних шкіл спочатку в Австро-Угорщині, а потім і в міжвоєнній Польщі.

Ситуація починає катастрофічно змінюватися на гірше після 1945 р., коли факультет ліквідували, а кафедру архітектури з одною групою студентів приєднали до Інженерно-будівельного факультету «Львівської політехніки».  На ІБФ архітекторам було дуже незатишно, їм постійно нагадували про вищість «настоящіх строітєлєй». Оскільки архітектура у ХХ ст. опинилася на стику техніки і мистецтва, то радянські керівники на чолі з М. Хрущовим вирішили 1955 р. ліквідувати «надмірності у проектуванні і будівництві». Практично це означало, що взагалі можна обійтися без архітекторів і без вищої архітектурної освіти, мовляв, «справжні будівельники» і самі впораються... Наслідком цих настроїв була ліквідація архітектурної спеціальності у «Львівській політехніці». Чотири роки студентів на цю спеціальність не набирали.

Така ситуація не влаштовувала архітектурну громадськість Львова, передусім викладачів кафедри архітектури. Склалося так, що кафедру архітектурного проектування тоді очолював професор Іван (Ян) Багенський (1883–1967), який єдиний з усіх своїх польських колег-архітекторів не виїхав після війни до Польщі. Професор Багенський був людиною надзвичайної ерудиції, відомим проектантом і педагогом, але найважливішим у цій ситуації виявилося те, що свого часу (1916–1920) він працював заступником міського архітектора у Севастополі і вільно розмовляв російською мовою.

Багенський вирішив будь-що домогтися відновлення архітектурної спеціальності у «Львівській політехніці» і взимку 1959 р. особисто поїхав до Москви, до міністра вищої освіти СРСР. Одягнений він був у шубу, смокінг, з метеликом замість краватки (Манкурт ще чув версію із циліндром на голові), у міністерстві його спочатку прийняли за якогось важливого іноземця, і міністр відразу прийняв професора. Коли ж з’ясувалася суть візиту, то міністру, вочевидь, було вже незручно цілком відмовляти, і він прийняв «соломонове рішення».

Спеціальності «архітектура» не відновили, натомість «Львівській політехніці» дозволили приймати студентів на спеціальність «проектування меблів і інтер’єру» (ПМІ) на базі кафедри архітектурного проектування з початком навчання у вересні 1959 р. Тоді у Радянському Союзі практично все нове будівництво здійснювали за так званими типовими проектами, і виникла потреба нового (порівняно зі старим, класичним, обтяженим надмірностями) облаштування інтер’єрів з новими меблями включно. Сьогодні такі спеціальності гордо називають дизайном, але тоді такі визначення були невідомі.

Студентами першої групи ПМІ 1959 р. стали Ядвіга Восанчук, Анатолій Жирнов, Галина Заєць, Анатолій Іванов, Марта Ковальчук, Володимир Колодій, Валерій Лазько, Леонід Лещенко, Анатолій Міщенко, Марта Новаківська, Іван Олійник, Іванна Побережна, Богдан Посацький, Леонід Сейтхалілов, Микола Семчишин, Юрій Ситник, Петро Скілевий, Богдан Смольський, Віра Тиханич, Остап Федишин, Віталій Фуксов.

Система навчання у радянських політехніках 1959 р. була цілковито змінена. Стаціонарну форму навчання перетворили, по суті, у вечірню. В останні дні серпня нас розподілили на різні підприємства будівельної галузі, одним з яких був Комбінат виробничих підприємств, що займав велику територію біля перехрестя вулиці Кульпарківської і залізничної колії Львів–Чернівці, тоді це була околиця міста. На комбінаті виготовляли бетонні і залізобетонні будівельні конструкції та деталі, а також дерев’яні вікна, двері, лиштви, плінтуси, дошки для підлог тощо.

Роботу студентам доручали просту, але важку фізично (для непідготованого випускника середньої школи) і навіть небезпечну. Верстати працювали на великій швидкості, і треба було великої уваги та фахових навиків, щоб і „план виконати” і „пальця не обрізати”. Недосушена деревина була в’язкою і складніше піддавалася обробці, ніж суха. А сушити не було часу, бо „надо строїть людям жильйо”, і весь столярний цех жив думкою про „виконання і перевиконання” плану виробництва, адже від цього залежала заробітна плата. Прибирати стружку було ніколи, і часами всі пересувалися в цій деревній масі, наче в якомусь авангардному сюрреалістичному театральному спектаклі.

Навчальне студентське життя відсувалося якби на другий план, адже за парти сідали щойно о сьомій вечора і вчилися до десятої. Пригадуються лекції з нарисної геометрії, які натхненно читав і досконало креслив на дошці доцент Луцик, однак якого ми (а може, тільки ми) слабо розуміли, бо предмет складний, а очі злипаються і губиться та дуже важлива точка А, що проектується на площину Б-Б... Лірично розповідав про історію архітектури старший викладач Р. Липка, ми заворожено слухали про далекі піраміди і величні храми, архітектурні стилі і знаменитих зодчих минулого, а потім сумлінно калькували з книжок зображення історичних будівель.

Вчитися доводилося практично без вихідних, бо вночі багато не почитаєш і не накреслиш, не кажучи вже про малювання. Креслили в суботу і неділю, щасливими були ті з нас, кому вдалося купити у комісійному магазині німецьку готовальню Richter, яку вважали прекрасним „вічним” інструментом.

Після першого навчального року (курсу) змінилася назва групи (АМІ – архітектура меблів та інтер’єру) і дещо змінився спосіб навчання. Нас стали вважати вже майже архітекторами. Праця, порівняно з виготовленням деталей вікон і дверей, стала більш творчою і полягала у підборі рисунку (текстури) тонких пластів (шпону, форніру) цінних порід дерева (переважно горіха і черешні) і наклеюванні цих пластів на заготовку меблевої деталі, наприклад, дверцят. Після того заготовка потрапляла до потужного пресу і ставала власне дверцятами, обличкованою „горіхом” чи „черешнею”. Меблі тоді виготовляли або з масивного дерева, або з деревостружкових плит, обличкованих цінними породами дерева. Виготовлені у Львові меблі були дуже популярними, а тому „дефіцитними”. Їх відправляли у всі куточки Радянського Союзу, багато людей мріяли придбати їх.

Ситуація створювала велику спокусу для працівників меблевих фабрик і більшість з них різними способами намагалися виготовляти меблі „в домашніх умовах”. Але звідки брати деталі? Зрозуміло, з державної фабрики. Незабаром стало зрозуміло, що деякі робітники другої зміни працюють на „дві фірми”. Швиденько „виконавши державний план” і дочекавшись темряви, вони виходили у фабричний двір і займали позиції вздовж цегляної огорожі, що межувала з глухою бічною вуличкою. Коли чувся умовний посвист, через огорожу перекидали дрібні заготовки, в’язки облицювального шпону та багато іншого. Також нам, зеленим студентам, стало відомо, що багато робітників раніше вже побували „в місцях трохи віддалених” і розумілися на „тіньовому” ремеслі.

На цьому тлі кафедра архітектурного проектування ЛПІ, тобто „наша”, виглядала осередком творчості і прогресу. Ставлення до студентів було приязне і доброзичливе, викладачі розуміли труднощі специфічної вечірньої форми навчання і старалися нам допомогти освоїти ази професії.

Завідувач кафедри професор Багенський був для студентів загадковою постаттю, оскільки щоденних занять не провадив, а приходив тільки на перегляди архітектурних проектів чи рисунків і малюнків. Професор завжди уважно оглядав студентські праці, вислуховував коментарії викладачів, які провадили той чи той проект, і, як підсумок, висловлював свою думку. Розмовляв професор російською мовою, але часто вставляв польські слова, якщо хотів щось підкреслити чи акцентувати. Як згадує наша колєжанка з групи Галина Заяць, Багенський, побачивши її роботу, зауважив: „Із етого Зайца будєт толк”, глянувши на працю іншого студента він сказав польською: „ Ale zuch!” (молодець !), а деколи можна було почути: „Наівно і плохо”.

Головні викладачі кафедри були людьми різними за характерами і біографіями, але всі вони були віддані покликанню: навчати студентів архітектурі, хоча і робили це по-різному. Доцент Роман Липка досконало знав історію архітектури і намагався прищепити нам любов до історичної архітектури взагалі, на другому курсі він влаштовував цікаві екскурсії середмістям Львова, пояснював архітектурні стилі і деталі. Доцент Андрій Рудницький намагався в часі консультацій з архітектурного проектування пояснити студентам основи наукового розуміння архітектури, як треба узагальнювати і синтезувати інформацію, розвивати творче мислення. Доцент Віктор Сидоренко був спеціалістом з великим практичним досвідом, він звертав увагу на точність проектних вирішень, взаємну узгодженість архітектурних і будівельних аспектів. Доцент Ігор Середюк на той час належав до небагатьох, хто побував на стажуванні у Франції і володів актуальною інформацією про новинки західної архітектури та щедро ділився цими знаннями зі студентами. До речі, саме він захопив багатьох із нас кольоровими діапозитивами (слайдами), що було тоді єдиним доступним способом отримати якісне кольорове зображення в «домашніх умовах». І незабаром з’явилися перші наші слайди з архітектурою Львова і краєвидами околиць.

Старші викладачі Віктор Кравцов і Павло Мар’єв передавали студентам свій багатий досвід практичного проектування, вже тоді знаний художник Степан Коропчак навчав майбутніх архітекторів основам образотворчого мистецтва. Неформальною, але справжньою духовною опікункою студентів на кафедрі, порадницею у різних справах була асистент Тетяна Максимюк.

З 1963 р. під керівництвом ректора Г. Денисенка починали здійснюватися великі плани будівництва нових навчальних корпусів і гуртожитків «Львівської політехніки», потрібно було їх проектувати. Планувалося збудувати новий комплекс навчальних корпусів між вулицями С. Бандери, Карпінського, Митрополита Андрея та студентське містечко між вулицями Сахарова і Відкритою. До речі, Г. Денисенко з 1971 р. став ректором Київського політехнічного інституту і перевів до КПІ В. Сидоренка, який там успішно керував спорудженням нової вишівської бібліотеки, універсального видовищного комплексу, студентських гуртожитків тощо.

Було вирішено проектувати нові навчальні комплекси і студентське містечко ЛПІ власними силами львівських політехніків. При цьому основне «інтелектуальне навантаження» лягало на кафедру архітектурного проектування. А. Рудницький вже тоді разом з Р. Липкою проектував перший навчальний корпус на вул. Карпінського, В. Сидоренко і В. Блюсюк – гуртожитки, В. Мар’єв і М. Консулова починали проектувати інші навчальні корпуси, В. Кравцов і Т. Максимюк – базу відпочинку в Алушті у Криму. Сьогодні, через півстоліття, можна ствердити, що кафедра блискуче виконала поставлене завдання. 

Відповідно, в ЛПІ відбулася реорганізація Студентського проектно-конструкторського бюро (СПКБ). Нашу групу „посадили” на проектування студентських гуртожитків, першим з них був гуртожиток нового типу на вул. Сахарова. Тоді викладачі-архітектори «Львівської політехніки» (О. Селастельніков, В. Сидоренко, В. Блюсюк) розробили планувальну схему так званого „житлового блоку”, яка складалася з двох (у іншому варіанті з чотирьох) житлових кімнат (з вбудованими меблями) і сантехнічного блоку. Пригадується, що нове розуміння студентського житла, як житла, де в комфортних умовах треба поєднувати побутові функції з навчальними, викликало різкі заперечення і звинувачення у «транжиренні державних коштів». Складно було декому, вочевидь, відійти від уявлення про гуртожиток, як про щось убоге і примітивне, де одяг висить на гвіздочках і всі миються по черзі в одному "тазіку". Дехто з них при студентах заявляв, що «ето нє гостініца», «ви с етім доіграєтєсь, єщє будєтє отвєчать» і т. п.

Постійним керівником і куратором групи студентів набору 1959 р. був доцент В. Сидоренко, людина трохи «неформального» характеру, з постійною цигаркою в зубах, дуже вимогливий у архітектурно-будівельних справах („проєктіровать ето не то, что просто чертіть”, вимагав точності у розмірах до міліметра!) і дуже критично налаштований до некваліфікованих спеціалістів.

Одночасно відбувалося проектування першого навчального корпусу Львівської політехніки на вул. Карпінського, авторський колектив очолювали Р. Липка і А. Рудницький. Історія проектування цього корпусу досить довга і починалася на зламі 1950-1960-х рр. Розглядали різні варіанти, але остаточно проект треба було затверджувати в Києві і Москві. Ректорат за підтримки міської влади включив у склад будівлі великий актовий зал на 1500 місць, який став «каменем спотикання» при погодженнях, бо був очевидною «надмірність» в умовах тогочасної суворої економії будівельних ресурсів. Щоб уникнути можливості виключення цього залу зі складу проекту, автори розташували його посередині між аудиторними крилами будинку, хоча з експлуатаційної позиції це не зовсім вдало, але так політехніка отримала новий актовий зал. З 1966 р. цей зал слугує не тільки політехнікам, тут часто проводять заходи міського та державного рівня.

Успіхи нового будівництва львівських політехніків створили належну репутацію СПКБ ЛПІ, куди  стали звертатися з пропозиціями щодо проектування об’єктів загальноміського значення. До них належав проект реконструкції Парку культури і відпочинку імені Богдана Хмельницького з будівництвом великого концертного залу на місці тогочасного зеленого театру. Однак цей задум донині не здійснився. Натомість пощастило концептуальному проекту створення Шевченківського гаю з музеєм народної архітектури і побуту на горбах Розточчя у Львові. Тоді таких музеїв в Україні не було, а на території тогочасного СРСР подібні об’єкти існували тільки у Прибалтійських республіках (Литві, Латвії, Естонії), які вже тоді запозичували досвід скандинавських країн.

Загальні містобудівні положення сформулював доцент А. Рудницьким навесні 1964 р., тоді ж студенти А. Жирнов, А. Міщенко і автор цих рядків виконали ескізний проект з макетом. Концепція охоплювала велику територію від парку Високий Замок до вулиці Дорога Кривчицька, окрім розпланування паркової території, велику увагу надавали забезпеченню зв’язків нового парку з містом, була запропонована траса підвісної канатної дороги. Цим проектом у навчальний процес кафедри було впроваджено засади ландшафтного проектування великих паркових територій. Згодом, вже в робочому варіанті, проект Шевченківського гаю був виконаний у Львівській філії "Діпромісто" і втілений у життя. 

Абітурієнти 1959 р. після закінчення ЛПІ 1965 р. (всього 12 осіб) роз’їхалися у всі усюди колишнього СРСР і областей України. В Туркменії працювали В. Лазько і А. Міщенко, у Молдавії – М. Семчишин, у Казахстані - В. Колодій, у Миколаєві – І. Олійник, у Бердянську – В. Фуксов, у Севастополі – Ю. Ситник, в Харкові – А. Жирнов, в Дрогобичі – Г. Заяць, в Тернополі – О. Федишин, у Львові – Б. Посацький і В. Тиханич. З різних причин трохи пізніше отримали дипломи Я. Восанчук, А. Іванов, М. Ковальчук, Л. Лещенко, М. Новаківська, І. Побережна, Б. Смольський, ще в часі навчання до Москви виїхав Л. Сейтхалілов.

Складні і навіть деколи суворі умови навчання у 1959–1965 рр. зайвий раз підтвердили, що «за одного битого двох небитих дають». Студенти цього набору у «Львівській політехніці» отримали підготовку, що дозволила їм вдало увійти в реальну проектну діяльність, плідно працювати, гідно нести горде ім’я львівського політехніка.  Кафедра архітектурного проектування набула ваги та авторитету, що і стало підставою для відновлення повноцінного архітектурного факультету 1971 року. Сьогодні це вже не факультет, а Інститут архітектури Львівського національного університету "Львівська політехніка".

Від тих далеких часів минуло півстоліття, Україна нарешті стала незалежною, докорінно змінилися політичні та економічні передумови архітектурної діяльності, але пам’ять про початки творчого шляху збереглася. Щоб не розривати спадкоємності поколінь, варто згадати про ці події, важливі і багато в чому визначальні для подальшого розвитку львівської архітектурної школи у майбутньому.

Додати коментар (2500 знаків):

Iм'я*
Вiдгук*
OpenID
Код*

Коментарі до статті

Romko01-12-2009 19:19

ВУС - дякую!!! Еуропейчики зовсім заманали...

ВУС, архітектор29-11-2009 21:20

Шановні панове Пе-ко та поляк з Волині. По-перше кожного нормального українця "коробить" від вашого вжитку слововосполучення "на Україні". Це держава, а не територія, а тому, вам слід вживати вислів "в Україні". Ми ніколи не вживаємо висловів "на Польщі", чи "на Росії", що означало б просто територію. По-друге, текст тут репрезентований є присвячений АРХІТЕКТОРАМ ЛЬВОВА, а не персональним поглядам на історію польсько-українських стосунків. В Політехніці співпрацювали поляк Захарієвич та українець Левинський, і ваші дурні кпини, що культура Львова закінчилася з виїздом звідси поляків є тупим бахвальством. Як сказав мій колега, що часом читає лекції з архітектури не тільки в Польщі "Юж Яцек позостал еуропейчикем"

POLAK z WOŁYNIA28-11-2009 21:44

Znałem wielu Ukraińców, życzliwie ustosunkowanych do Polski i emocjonalnie zwiazanych z jej tradycjami kulturalnymi.Wiekszość z nich ze zrozunieniem traktowała słuszne dażenia Polaków do potępienia RZEZI WOŁYŃSKIEJ. Nieprzyjazne głosy słychać tylko nadal ze strony Ukraińskich Nacjonalistów którzy tworzą i starają się wpajać młodemu pokoleniu tylko nieliczni zakompleksiali przedstawiciele krótkowzrocznego Ciemnogrodu,uporczywie tkwiący w kręgu faszystowskich wartości i irracjonalnej polonofobii.Publicznie wyrażając chlubne,często wprost obrażliwe (dla nas POlaków) opinie na stronach Zach-Net przynoszą tylko wstyd tysiącom światłych Ukraińskich obywateli i tworzą fałszywy wizerunek swojego państwa.

PE-KO28-11-2009 21:09

O czym my wogóle mówimy o tolerancyjnych Ukraińcach ?? Panowie chyba żarty sobie robicie ?? Wejdźcie na tego linka http://www.zaxid.net/article/52938/scripts/scripts/scripts/scripts/scripts/scripts/scripts/scripts/scripts/scripts/scripts/e-totop.js?cbk=1 i jeśli będziecie mieli dużo zapału spróbujcie prześledzić dyskusję na tym forum między Polakami i Ukraińcami na temat odpowiedzialności OUN-UPA za LUDOBÓJSTWO a sami zobaczycie ile UKRAIŃCY są warci !!

Romko20-11-2009 23:06

Ця незабутня вимова букви "Л" пана Романа Липки перевернула моє розуміння історії архітектури. Саме він навчив багатьох абсольвентів ПРАВИЛЬНО розуміти архітектуру, кохатися в ній, а найголовніше - дав стимул до подальшого навчання, пошуків, роздумів. Те що у середині 90х ми називали "старою школою" сьогодні нажаль вже зникло, нуу... можливо жевріє де-не-де.

"В'евячі Ворота" - Лев'ячі ворота у транскрипції Романа Липки ввели нас у світ архітектури, а через які вороти ми вводитимемо наших дітей/внуків?