BERLIN-BERLIN

Відгороджена муром перша держава робітників і селян на німецькій землі могла сорок років безперешкодно прямувати у незворотну руїну.

Я – берлінець!

Дж.Ф.Кенеді

Лекція з економіки

– Все побудовано на розрахунку.

– На якому розрахунку тоді побудовано це: «Під казанком із локшиною перевертаю вуглинки. Холодна ніч!»?

– Поїсти. Той, хто це каже, голодний і змерз. Напевно, він у дорозі.

– Гаразд, а таке: «Вже кінчається осінь. Але ще є надія для зеленого мандарина»?

– З цим складніше. Якщо не вдарять морози, мандарин має шанс дозріти.

– А це: «Осінь кінчається. Розтулили долоні шкаралупки каштанів»?

– Треба подивитися, звідки тягнеться корінь.

– З японської поезії XVII сторіччя.

– І що ти хочеш цим сказати?

– Запитати, чи поезія теж побудована на розрахунку.

Час віртуалізує подію. Цей діалог, що відбувся 1992 року, через рік після появи в серії «Перлини світової лірики» київського видавництва «Дніпро» крихітноформатної збірочки хайку Мацуо Басьо, сьогодні виглядає неправдоподібно для обох його учасників. Визнаючи врешті факт діалогу, співрозмовники розходяться в погляді на його причини, обставини і наслідки.

Різні версії однієї події виникають відразу після того, як вона відбулася. Поступово тлумачень більшає, доки факт тоне у бурхливому морі взаємозаперечних інтерпретацій. Борсаючись серед хвиль, історик намагається не дати фактові потонути. Найгірше, коли подія лежить так далеко, що людський розум відмовляється вірити в її моторошну правдивість, й одночасно достатньо близько від спокуси нею маніпулювати – з начебто шляхетною метою мітотворення чи із заздалегідь несумлінним наміром спотворити історію, заперечивши або – що ще гірше – виправдовуючи те, що було. Прикладів цього в історії чимало і сама історія є цьому прикладом.

                    

 

Анекдотізація, якщо за нею не ховається розрахунок, сама по собі показує втрату подією актуальності                     

 

Анекдотізація, якщо за нею не ховається розрахунок, сама по собі показує втрату подією актуальності – те, що було, болить уже не так, як раніше. У фазу анекдотизації вступає одна з найважливіших європейських подій кінця минулого сторіччя – падіння Берлінського муру. Авторитетні щоденники друкують нові висловлювання людей, безпосередньо причетних до зшивання розпанаханої Європи, яке розтяглося ось уже на двадцять і виглядає, що на більше років. Нещодавно такі висловлювання були спогадами, сьогодні в спогадах домінують анекдоти. «Associated Press» наводить анекдот від Ганса-Дітріха Ґеншера, який в означений час був міністром закордонних справ ФРН.

У цьому анекдоті фігурують Рональд Рейґан, Михайло Ґорбачов, Еріх Гонеккер і Господь Бог, який запросив їх на чай. Тож сказав Господь на завершення: «Змушений повідомити, що наступного тижня нашлю на землю потоп». Приголомшені політики роз’їхалися по домівках зі зверненнями до своїх народів. Рейґан повідомив, що має для американців добру новину і погану. Добра: він чаював у Господа, де промовляв до сумління Ґорбачова і Гонеккера. Погана: наступного тижня буде потоп. Виступаючи на радянському телебаченні, Ґорбачов подав усе трохи інакше, сповістивши дві погані новини. Перша: християнський Бог справді існує. Друга: наступного тижня він нашле потоп. Лише Гонеккер сповістив три хороші новини. Перша: Бог запросив його на чай. Друга: таким чином НДР було визнано на найвищому рівні. Третя: пєрєстройки не буде, бо наступного тижня очікується потоп. Цей анекдот одного з найдосвідченіших європейських політиків-лібералів повоєнної доби набуває парадигматичного характеру, чудово ілюструючи проблематику обходження з фактом, коли збільшується часова відстань до нього. Відтворення історії у формі гри на її мотиви увідноснює її так само, як анекдот. 9 падолиста знову розсиплеться мур – цього разу 1000 кубиків доміно у межах акції «Свято свободи» перед Бранденбурзькою брамою.

За анекдотами про християнського Бога, за кубиками, що символічно нагадують про тепер уже колишній мур, за патосними словами про падіння Залізної завіси, перемогу демократії над тоталітаризмом, за версіями про причину спорудження, за відкриттям, розсурмленим на весь світ і все одно не почутим, про розсекречені документи, які підтверджують, що ноги ганебного рішення росли не з кабінетів партійного керівництва НДР, а безпосередньо з Кремля, губиться причина, яка ніколи не приховувалася, принаймні не в політичних колах, і яку тодішній радянський лідер Нікіта Хрущов з притаманною йому простотою висловив так: «Підрахувавши, скільки людей покидає Східну Німеччину, ми змушені були піти на цей крок – довше економіка не витримала б». Цей нібито позаполітичний, суто економічний розрахунок, який, як бачимо сьогодні, не зміг врятувати ні НДР, ні її господарства, коштував сотень людських життів, тисяч понівечених доль і мільйонів роз’єднаних родин. Немає сумніву, що економічним розрахунком і нічим іншим керувалися також західнонімецькі сталеварні, постачаючи на східнонімецьке спецзамовлення високоякісну арматуру і дріт.

Майже за Чарлі Чапліним

Жила-була дівчинка. У місті, де вона жила, найпізніше прокидалися леви. Вона вже йшла до школи, а вони ще лежали і тільки сонливо позіхали. Її щоденний шлях повторював шлях невідомого їй хлопчика, якого вона ніколи не зустрічала лише тому, що він ходив ним кілька десятиріч перед нею. І Браєрівська була не Браєрівською, але ще й не Богдана Лепкого, і площа Смольки була вже не площею Смольки, хоча ще минуть роки, доки вона стане площею радянського генерала-дисидента, українця з походження Петра Григоренка. Вже й гімназія була не гімназією, а школою, і будівля, здавалося, ось-ось завалиться, проте в ній, як і в часи бешкетного хлопчика, продовжували викладати німецьку мову.

Дівчинка вчилася старанно. Наділена сонячною, відкритою до спілкування вдачею, вона на льоту схоплювала слова, з яких мелодія чужої їй мови народжувалася так само, як музика з нот у сусідньому від кабінету німецької класі співів. Нічого дивного, коли одного дня вона разом з іншими такими ж здібними учнями вирушила в мандрівку до країни, де чужа їй мова, яку так вподобала, звучала не тільки на шкільних уроках. Минуло півтора, а може й цілих два дні їзди, за які вона з цікавості й хвилювання не склепила повік, як у вагонне купе постукали прикордонники Стук і Грюк. Вони виглядали так само, як у любій їй книжці про великі пригоди маленького лужицького котика Мікоша і також розмовляли німецькою.

Й ось нога дівчинки ступила на перон великого міста. Була ніч, пітьмаві ліхтарі. Але й удень місто виглядало не так казково, як в її уяві. Вона ходила між закіптюженими фасадами старих споруд і панельними торсами мало привабливих новобудов, а коли знову повечоріло, опинилася разом із німецькою приятелькою на оглядовій вежі. Її охопило тремке відчуття легкості, коли роззиралася навкруги. Внизу лежало місто, тільки було воно немов зачароване. Зиґзаґоподібна лінія ділила його на світлу і темну частини. Темна була занурена у темряву, а світла залита світлами, що мерехтіли і мінилися. Що темнішою здавалася темна половина, то світлішою була світла, а строката яскравість світлої робила темну ще темнішою, ніж та була. Дівчинка здивувалася і засмутилася, виявивши, що стоїть у темній частині, і хоча стояла на самому її краєчку, світла була недосяжною, не було плавного перетікання світлої в темну і навпаки.

Наступного дня дівчинка прийшла знову. «Знову» – це ближче до світлої частини. Хоча був день, проте світліша частина видавалася світлішою, а темніша – темнішою. Так, ніби їх і далі освітлювали різні світила: два сонця над одним містом. Вона підійшла, наскільки можна було наблизитися їй, дівчинці з далекої чужини, до світлого міста. Тієї миті по ній випадково ковзнув блукаючий об’єктив телекамери. Через багато років, уже дорослою дивлячись фільм Віма Вендерса «Небо над Берліном», вона не помітить дівчинки зі свого дитинства на межі між казкою та явою. 

Поділене небо

«Берлін – це два міста в Німеччині». Фраза, яка так влучно описує ситуацію поділеного Берліна, припадає порохами у західних кінотеках, не потрапивши до параду крилатих цитат із ювілейного приводу. Походячи з серіалу часів Холодної війни, вона варта цитування вже бодай з поваги до невідомого (мені) автора майстерно виписаних діалогів, розтриньканих на завдання, не зовсім дотичні до суто мистецьких.

Сентенцій на означену тему чимало, й одна з них – «Ніхто не має наміру зводити мур» – не сходить з головних сторінок періодичних видань, а в багатьох випадках ретранслюється тоном оригіналу. Це відповідь східнонімецького очільника Вальтера Ульбріхта на запитання журналістки «Frankfurter Rundschau», сказана в червні сорок вісім років тому. За два місяці, 13 серпня 1961 року, з’явиться мур, який на двадцять вісім років закріпить поділ Берліна на два мало схожі між собою міста за принципом, який в іншому контексті сформулював не по-дитячому дитячий письменник Редьярд Кіплінґ: «Захід є Захід, а Схід є Схід, і їм не зійтися вдвох».

Усвідомлюючи цю гірку істину, люди, які мешкали в будинках, розділених кордоном, з під’їздами, що виходили в Східний Берлін, вистрибували з вікон на тротуар західної частини міста. Західноберлінські пожежники напинали рятівні полотнища, рятуючи від каліцтва і смерті. За лічені години вікна замурують, ще за кілька років будинки знесуть. Заборонна зона буде розширюватися й удосконалюватися, а житлові будинки, що до неї прилягатимуть, заселять перевіреними громадянами. Прийшовши до церкви, яку відвідувала десятиріччями і яка приймала парафіян ще й тоді, як опинилася на межі між двома Берлінами, літня жінка розгублено зупиниться перед замурованим входом. Невдовзі востаннє застогне дзвін, і церкву висадять у повітря.

Відгороджена муром перша держава робітників і селян на німецькій землі могла сорок років безперешкодно прямувати у незворотну руїну. Опереткові партії покликані були цяцькувати однопартійний режим. У Радянському Союзі, «братнім» васалом якого була НДР, не терпіли навіть цієї позірщини. Топчучи центрально-європейський уклад, Москва залишала дрібні віддушини. Можливо, вона їх просто не встигала чи не мала ресурсів задраювати. Задихаючись від браку життєвого кисню і тим спрагліша до читання радянська людина не могла второпати, як у якому-небудь чехословацькому детективі, де майор Земан мав виконувати роль соціалістичного відповідника комісара французької поліції Меґре, може бути подружжя, яке має ресторан – нехай не як повноцінну приватну власність, а лише на правах оренди. Відома ще з габзбурзьких часів двоїстість світу на схід від Заходу і на захід від властивої Росії продовжила жити в таких-от формах потьомкінських партій приватної власності за одночасної неможливості її посідати.

                    

 

відгороджена муром перша держава робітників і селян на німецькій землі могла сорок років безперешкодно прямувати у незворотну руїну                     

 

У вісімдесятих роках стагнація паралізувала практично всі сфери життя. Номенклатура остаточно відірвалася від дійсності і самозамкнулась у віртуальному світі взаємних віншувань і безплідних гасел, не реагуючи на поодинокі приголомшливо тверезі аналітичні записки з надр Stasi, східнонімецької служби державної безпеки, що до самого кінця надійно охороняла бенкет потопельників. «Хто запізнюється, того карає життя», – кричав Ґорбачов у вухо свого колеги Гонеккера, однак той чи не зрозумів, чи – що вірогідніше – не почув, бо надто гучно натовп на вулицях скандував «Ґорбі!» Врешті-решт запізнився, як показало життя, й сам Ґорбачов – щонайменше на брежнєвську епоху, а може й на всю Радянську імперію, починаючи від більшовицького перевороту, ще до її формального заснування.

Остальгія

Людина, яка більшу частину життя прожила в тоталітаризмі, стикається з великими труднощами. Відхреститися від минулого, про яке вона, як ніхто інший, знає, яким сповненим нестач і обмежувальних зовнішніх втручань в її життя воно було, означало б для неї зрадити себе – там її дитинство, юність, зрілість, найкращі літа і найпалкіші закоханості. Через таке переступити нелегко. Виплескуючись назовні, цей внутрішній конфлікт миттєво втрачає нечуваний драматичний потенціал, сприймаючись як варта осуду чи принаймні здивування туга за нелюдяною системою. До того ж, приречені на служіння смерті тоталітарні ідеології спромагаються заворожувати ще й після відходу в минуле, ваблячи здалеку оманливим сяєвом блукаючого вогника своїх прихильників – достоту, як метеликів полум’я.

Сьогодні в східнонімецькому супермаркеті несподівано можна виявити згущене молоко, виготовлене в Україні. Вдивляння в етикетку, а ще більше погляд на полицю й увесь стелаж дає врешті розуміння, що причиною такого експорту є не що інше, як остальгія, так само, як і східнонімецьке шампанське з символічною назвою «Червона шапочка», виробництво якого після об’єднання спочатку занепало, однак небавом знову пожвавішало. Ost по-німецьки означає «східний», тож остальгія – туга східних німців за НДР. Остальгія охопила й відсоток колишньої західнонімецької спільноти, переконаної, що доки існувала НДР, їм у ФРН велося заможніше.

Бізнес, що процвітає на остальгії, сягає далеко за межі крамничних полиць. Якби вдалося зібрати всі продані як сувенір шматочки Берлінського муру, його, либонь, вистачило б, щоб опоясати екватор. Біля Музею НДР (він так і називається) людно: одні групи туристів виходять, інші тупцюють біля квиткових кас. Поруч на мості через Шпрее знемагають від літньої спеки на розкладних столиках сибірські шапки-вушанки, балушаться протигази, висять, почеплені на поручень, радянські і східнонімецькі уніформи, лежать відзнаки, шеврони, кашкети. Вони такі свіжі, що мимохіть закрадається думка про фабрику, яка десь неподалік їх шиє. Очевидно, вона продукувала їх і раніше, а остальгійний бум врятував її від банкрутства.

На Потсдамській площі, де після руйнацій наприкінці Другої світової війни паношився бур’ян, постав, зарубцювавши розсічений муром епітелій, щонайсучасніший діловий і відпочинковий квартал з хмарочосами, що сегментують берлінське небо. Сюди однаково радо вчащають берлінці і туристи. Кав’ярні, піцерії, ресторани, бари дбають про компанійську атмосферу, скляне склепіння напинається над оазою, де хлюпоче фонтан, охолоджуючи сподівання на вільний столик. Поруч країна леґо запрошує майбутніх зодчих у своє царство.

Відновлення Берліна поглинуло колосальні кошти і ще далеке від завершення. Тут живуть ті самі люди, які двадцять років тому були громадянами НДР. Успішні бізнесмени середніх літ, про яких ніхто не скаже, що вони були інформаторами Stasi. Жінка наодинці зі своєю долею, яку багато років тому, коли вона була ще школяркою, понівечила система на підставі доносу. Сюди їдуть переважно молоді люди з різних куточків світу і метрополій Європи, бо тут, як вони кажуть, «ще вільно дихається». Тут ще є будинки, яких не торкнулася реконструкція. Їх зайняли після об’єднання нові мешканці, на цих будинках висять свіжі металеві літери: Kapitalismus tötet, капіталізм убиває. На площі імені Кете Кольвіц щочетверга розгортається біоярмарок. Район Prenzlauer Berg, славетний тим, що в тутешніх церквах формувався міцний і, як бачимо сьогодні, нездоланний рух за демократизацію, свободу слова і віросповідання, будує свій схожий на перманентний відпочинок будень, згідно із Зеленим Євангелієм.

Тут ще багато ніш, неторкнутих місць, порослих бур’яном. Тут не спотворено жодного парку, жодного скверу, не знищено жодного дитячого садка, що будувалися за такими самими проектами, як і в Радянському Союзі: продовгуваті двоповерхові будиночки і багато території з зеленню та майданчиками. Шарм скромності робить обличчя осучасненого східного міста по-особливому привабливим. Mauerpark, парк Берлінського муру, став місцем відпочинку: багато молоді, майданчики, доріжки, лави, березовий гайок. Обійстя Moritzhof, що святкує своє перше десятиріччя, притягує однаковою мірою галасливу дітвору і її батьків. До обійстя прибився нічийний пес. Бапсі сюди належить, каже одна з засновниць, енергійна берлінка. На дерев’яній стіні висить стенд з кольоровими світлинами пухнастих мешканців і прізвищами спонсорів, які взяли над ними шефство – над вухатим кролем Кльопфером, рудим цапом Максом чи кіньми Алексом та Бенні. Молодий американець розмальовує бетонну стіну навколо стадіону. Туристи помилково сприймають її за рештки Берлінського муру, каже американець. Біля нього балончики з фарбами. Чому він приїхав аж сюди? Well, пояснює американець, він подорожує світом у пошуках незамальованих поверхонь. Паркова ідилія на місці безслідно зниклого міжкордоння вкидає на мить в аберацію. Здається, що Східний Берлін там, з іншого боку, де порожні вулички і заціпенілі у мовчанці житлові кількаповерхівки. Колись вони стояли на краю вільного, Західного Берліну.

                    

 

приречені на служіння смерті тоталітарні ідеології спромагаються заворожуваті ще й після відходу в минуле, ваблячі здалеку Оманливим сяєвом блукаючи вогника своїх прихильників                     

 

Усе найкраще перетривало і модернізувалося, гірше поступово відходить у минуле, якому належить. Еґон Кренц, останній партійний очільник НДР, роздає автографи – щойно з’явилися друком його спогади. До нього вилаштувалася черга – переважно бабусі, між ними поодинокі молоді люди. Не так усе було погано, каже Еґон Кренц, однак настирливого журналіста така відповідь, вочевидь, не вдовольняє. Він хоче запитати щось більше, однак Еґон Кренц несхвально морщиться і бере своїх прихильників в оборону. У демократичному суспільстві, каже товариш Кренц, він і його шанувальники мають право на власний погляд – зокрема і передусім на те, яким було життя в НДР.

Додати коментар (2500 знаків):

Iм'я*
Вiдгук*
OpenID
Код*

Коментарі до статті

правда30-11-2009 20:38

огляньте собі бандерівці до чого ваша УПА довела на Волиніу в Кісієлініє, що говорять українці як їм зараз живе в Україні без інших народів.Перед ВБИВСТВОМ поляків через УПА БАГАТЕ МІСТЕЧКО -СЬОГОДНІ БІДНІСТЬ І БІДНЯЦТВО

http://www.youtube.com/watch?v=qzW8CbaAOBk

http://www.youtube.com/watch?v=gl30R08_NGM

http://www.youtube.com/watch?v=Ucb53Z1mfb0

http://www.youtube.com/watch?v=FGhaWKJW6j8

http://www.youtube.com/watch?v=P68UW8sfRCI

вся правда про діяльність УПА .по винищенню через УПА поляків -Українці в Кісієлініє живуть як в середньовіччі.

чи варто було мордувати поляків чи не краще жили як і раніше на Україні ??

Jala22-11-2009 00:18

TheFact is that oun-upa take Responsibility Murderer of perhaps

hundreds of thousands,of Polish man,children!!women!! oun-upa murdered

cruelly polish civilians.I can't call oun-upa ukrayinska povstanska

armyia-I can call all of them only BANDITS!!Murderers!!

id13-11-2009 21:08

Цi польскi шoвінicтuчнi жyлiкu є постійно присутніми на усіх можливих форумах і рoзпoвсюджyють брeхню і нeнaриcть до українцiв. Цe їхнє зaйняття. Прохання до модераторів видаляти такі пости.

Васа12-11-2009 18:20

Ющен провокатор, відео взяте невідомо звідки. Прохання до модераторів видаляти такі пости

Недавно10-11-2009 15:51

"щочетверга розгортається біоярмарок"

:во Львове прошла выставка органического питания. К сожалению, единожды.