Культ особи у шлюбі
Рано чи пізно у подружньому житті настає період, який за значущістю можна порівняти хіба з ХХ з’їздом КПРС. Ні, не тому, що його проводили по-тоталітарному довго. І навіть не тому, що цей з’їзд називають епохальним. Ключовою його особливістю стала доповідь дядька, який так любив кукурудзу. Хрущов, як пам’ятаєте, розвінчав сталінізм. Або ж, як більш стримано висловлювалися, вдався до критики культу особи Сталіна.
Це все добре, але до чого тут шлюб? – запитаєте ви. А хіба хтось один не застосовує репресії до когось іншого? Наприклад, коли жінка вимагає від чоловіка робити не те, що йому хочеться, а те, що треба. Замість попивання пива з друзями після роботи благовірне біднятко змушене поспішати додому, щоб змітати павутину зі стін або пилососити численні килимки. Звісно, до Сибіру за таке знущання над особистістю ніхто засилати не буде. Проте психологічні наслідки можуть бути не менш тяжкими.
Або інша ситуація: жінка безтямно закохується у чоловіка, вважає його мало не Богом, ідеалізує так, як це може робити лише по вуха закохана дурепа. А потім раптом починає поступово «прозрівати». Бачить, що її «коханнячко» огидно длубається у носі, нервово курить цигарку за цигаркою, коли хильне зайвого, чухає свої геніталії і голосно матюкається, дивлячись футбол…
Життя підкидає найнесподіваніші сюжети, і врешті відбувається оте розвінчування культу особи. Двоє постають одне перед одним такими, якими вони є насправді. Усі недоліки виповзають на поверхню. Як не дивно, але після цього приходить усвідомлення, що любов нікуди не зникла. Це у кращому разі. Але тут є один суттєвий момент. Дуже важливо, щоб «прозріння» настало в обох одночасно. Інакше – справи кепські. Розвінчування одного «псевдосталіна» забере багато сил і часу, тож якщо через якийсь час виявиться, що потрібно братися за «псевдосталіна» іншого, то може просто не вистачити пороху у порохівницях. А тоді вже буде біда. Вона, ж, як відомо, не приходить одна… До речі, знаю одного хлопаку із прізвищем Біда. Коли він одружувався, ми з чоловіком за кілька годин до видатної події прийшли до нього додому. Дивлюся, а Петро допомагає зав’язати краватку своєму батькові. І мені нічого кращого на думку не спадає, як запитати:
– А де твоя «біда»?
Взагалі-то, я мала на увазі краватку. Петро густо почервонів. А я тільки пізніше зрозуміла, що «зморозила». Цікаво, що у мене тоді склалося враження, ніби новоспечене подружжя вже не потребує будь-яких розвінчувань, болісно задовольняючись ілюзією шлюбу.
А що важливіше: подружнє життя разом чи Розвінчування одного «псевдосталіна»??? Для тих кому важливе саме подружнє життя і ВОНИ зрозуміли що разом на Світі краще живеться у них не виникає ніяких проблем. Інша справа люди які постійно сумніваються. Кожного разу після події вони думають а може якби Я зробив(ла) по іншому то й результат був би й краще. От саме вони і руйнують ІДИЛІЮ важачю що виправивши недоліки у партнері по шлюбу досягнуть бажаного, от тільки на короткий термін.
Погоджуюся. Усі проблеми перш за все – у наших головах.
До 4 коменту. Воно начебто і правильно. Не треба поспішати. Але і це не панацея. Бо негативних речей за кілька років може вилізти ой як багато, що вже й одружуватися не захочеться. Це я кажу з власного досвіду. І я впевнена, що знайти ідеального чи ідеальну, які б залишилися такими і через кілька років, а потім із упевненістю укласти шлюб з такою половиною, практично неможливо. Вважаю, треба покопирсатися у себе в голові, почати з себе, тоді, може, й навколишні сприйматимуться по-іншому.
А, так Ви правильно прочитали… Звісно, входить.
))) значить сюди входить і поняття “соціально позитивні”, еге ж?)
Пані Вікторіє, я писав СУЦІЛЬНО позитивними!
Президенте, ото вже дякую за таке вітання!)Над соціально позитивними словами обіцяю подумати)
Аліну не знаю, бо я, власне, не є журналісткою ГПУ, живу в Черкасах. Нині взагалі вільна птаха)Тобто, не працюю “на дядька”.
Пане Лихобор, не забудьте додати – щоб засліплювали саме ми, а не нас)
Вікторія Кобиляцька і Аліна Стрижак – такі гарні дівчата!!
Я принципово їх не привітаю зі ‘Святом 8-ого Березня’, бо то релікт нашого пострадянського існування – а вони люди далеко вже не радянські. Але хай їм щастить і хай вони завсіди будуть по-весняному чарівні!
Як brilliant sunshine – cліпучо-осяйні!
Здрастуйте, пані Вікторія!!!
З наступаючим святом Вас вітаю!!! Слова привітання придумайте собі які завгодно, а я підпишуся, при умові, що вони будуть суцільно позитивними…
Вибачте, що, можливо, не в тему і не в місце, та хочу запитати – а Ви знаєте особисто журналістку цього ж видання Аліну Стрижак? Просто цікаво, чи спілкуються в житті журналісти цього видання, чи ви зустрічаєтесь хоча б рідко… Дякую!!!
Михайле, дякую, що висловилися. Воно-то так. От тільки я не зрозуміла, на якому місці має бути кохання поруч із розумом, прорахунком і здоровим глуздом?)Чи воно собі проходить і все?
Автору статті. Кожен шлюб,який склався, тримаєтся на розумі, тобто на розумінні обома сторонами доцільності його існування. Тому, що, безмежне кохання рано чи пізно проходить. Як що, подружжя поважає один одного, та розуміє деякі прості речі, щлюб може триматися. Серед цих простих речей можуть бути такі:
- кожна людина (як і я), має, окрім гідності, ще й недоліки,
- завжди можна знайти людину краще ніж твоя теперішня половина, але чи варто це робити?
Люди, які цього не розуміють, по п’ять разів виходять заміж (женяться).
О, які ж усі “вдумливі”))) Власне, текст писався як авторська колонка в газеті, в якій я працювала. Що ще пояснити?))) А слабо сприймати просто текст, як текст, не намагаючись про щось здогадуватися? Кайф же втрачається. Та й збочені всілякі думки в голову лізуть))))
А це Ви добре вчинили, що дали таке невеличке пояснення. А то…
А то всі подумали, що, коли говорили про “коханнячно”, Ви мали на увазі свого чоловіченька! )))
Йой. Перелік “веселих” звичок можна продовжувати. Власне, портрет малювався не з одного чоловіка. А надихнула мене на це видатна газета із “моторошною”))) абревіатуркою) Якось на ГПУ прочитала розширений комент до тексту пана Гунька. Хтось процитував записи на жіночому форумі. Там було та-а-а-аке… так що я пишу лише про квіточки))))
Вікторіє (повертаючись до третього абзацу), а часом не пукає ще? )
Бо, знаєте, нормальні хлопИ діють за принципом: перди дупа – своя халупа! ))
Пане Президенте!
Дяка за репліку.
Хто його знає, хто мудріший і чим ту мудрість вимірювати)))Але приказка “бачили очі, що купували” – поза конкуренцією)
Аксакал!
Оце так розбір польотів))
Згодна і щодо рожевих окулярів і щодо всього іншого. Висновок один – треба завжди бути собою і ніколи не прагнути здаватися кращим, ніж ти є. Бо то може мати трагічні наслідки. Навіть для матері Терези)
Лише маленьке зауваження-я не пишу у цьому блозі статті. Тому не шукайте тут всіх їх атрибутів із “залізною” аргументацією включно.
Аксакал:В статье разбег был взят так издалека(если не от Адама, то хотя бы от Сталина), что на прыжок, то есть аргументацию, и сил не осталось. Речь здесь идёт ведь не о культе, который исторически предполагает беспрекословную диктатуру с высоты трона, практикуемую тираном, которого ВСЕ ИЗНАЧАЛЬНО НЕНАВИДЯТ. Любят его только для имитации лояльности или же по типу жертв т.н. “стокгольмского синдрома”. А вот перед маршем Мендельсона в большинстве случаев любовь есть. То самое чувство, которое заставляет инициатора( жениха) на время ухаживания скрывать недостатки, усиленно демонстрировать плюсы. Другую сторону( невесту, которую по зову природы положено обхаживать) это самое чувство заставляет носить розовые очки в течение медового месяца, а при наличии такого характера, как у матери Терезы, иногда и всю жизнь.Так вот, правильным термином по сути этой статьи, так сказать, её соусом для оформления матримональных отношений здесь вместо слова “культ” должно было быть понятие “кумир”. А дальше – либо по Библии -”Не сотвори себе кумира”, либо прагматично-атеистически: выбор по 10-20 параметрам-критериям селекции, как это делается на Западе в брачных объявлениях. И тогда курящий-пьющий просто не пройдёт по тендеру, а дислокацию вонючих носков можно оговорить в брачном контракте…
Повертаючись вже до надрукованого…
Якщо чоловіки – такі погані, невиховані та схожі на тварюк, то навіщо ж їх обирати, навіщо, високоповажне жіноцтво, взагалі з ними спілкуватися? Не Ви ж свататися ходите до цих нечупар, нечем та неуків, а вони до Вас…
Вибирає – жінка. Тому, як у приказці: бачили очі, що купували…
Не вискакуйте заміж тому, що “я вже стара, а мене ніхто не бере!!!”, “всі подруги заміжні, а як же я?”, “а що скажуть люди?”, “господи, вже видно живіт!!!!”. Позустрічайтесь декілька років, а не декілька місяців чи днів. Коротше кажучи, ви ж мудріші за нас: вигадайте щось…
Та другий абзац теж дуже навіть б-р-р-р))) Хіба ні?;)
Майко!
всяке може бути. Але якщо двоє живуть лише для отого маленького “культика”, то це вже не життя. Власне, оте подружжя, про яке я писала вкінці тексту, вони одружилися лише через вагітність. Так що зауваження в яблучко…
Взагалі то, в більшості сімей “жіночий” чи “чоловічий” культ закінчується майже завжди одночасно, а саме тоді, коли починається “дитячий” культ)))
Саме діти завжди були і будуть справжніми культовими особами в сім’ях. Чого тільки варті такі священні предмети як перший зуб, перший крок чи перше слово дитини!!!
Дехто навіть доходить до крайнощів: прагне довести решті “несвідомого” світу, що їх малюк – найкраща та найнезвичайніша людська істота в світі.
І жоден форс-мажор не змусить бітьків по-справжньому розчаруватися у власній дитині. Тільки їй батько з матір’ю вибачають все те, чого б ніколи не вибачили один-одному. Тому цей культ єдиний справжній, а всі інші то так….культики)))
Вікторія, третій абзац, де Ви таке бачили? Б-р-р-р.