З ДЕЛЬТАПЛАНА ПОБАЧИВ... МИНУЛЕ

Колись Леонід Козярчук пожартував, що майбутню дружину Ольгу видивився з... дельтаплана. А, може, і не жартував! Бо якось таки наполохав село Суськ, у якому вона мешкала, пронісшись над ним на чудернацькій машині занадто низько. Рідний же Єлизаветин не раз висипав на вулицю, дивуючись черговому витвору технічного таланту двоюрідних братів Козярчуків. Уявіть собі сани з... пропелером, які мчать з шаленим звуком! Це був перший літальний апарат, який Леонід і Віктор виготовили ще у шостому класі з... водопровідних труб.

Потім був справжній (і не один) дельтаплан, модель автожира, котрий Леоніду... приснився, диплом інженера-конструктора Харківського авіаційного інституту. Між землею й небом, між містом і селом він вибрав маленький, на 140 дворів і чотири сотні населення, Єлизаветин, у якому вже ростуть двоє їхніх з Ольгою дітей. Та роздивившись з-під небес свою другу половинку, Козярчук побачив: не той тепер Єлизаветин і Конопелька-річка не та! Де хутір Зелене Багно й стара польська хата, в якій ще він народився?.. Де Ретівка, Василівка і ретівські пущі, котрі, вірогідно, пам’ятали ще вояків Наполеона?.. Зникла з лиця землі історія села жила у спогадах і в архівах. І житиме далі – у книзі про Єлизаветин, яку пише Козярчук.

Через дорогу від обійстя, на якому мешкають Козярчуки, – широкий вигін і розкішні луги. За ними вже тягнуться ліси, у яких, розказують, ще не так давно бачили й чорного лелеку... Ольгу, яка родом з сухопутного Суська, де нема своєї водойми, після заміжжя найбільше вразили спів солов’їв і квакання жаб, які можна слухати майже за вікном хати. На подвір’ї вже стоїть ошатний двоповерховий дім, який Леонід за власним проектом звів для своєї сім’ї. Проте у нього ще не перебираються. І стара, польська хата, котру її попередні господарі перенесли у село з хутора Василівка у середині минулого століття, ще досить добротна. На Василівці хати стояли до сімдесятих років, хоча тодішня радянська влада таки свого досягла і звела єлизаветинські хутори докупи. Іронія історії у тім, що й власне Єлизаветин як адміністративна одиниця поставлений був совєтами у 1940 році. А хутори існували значно раніше.

Одні, як Зелене Багно, де у хаті колишнього польського осадника Юзефа Конефала народився і Леонід, заснували поляки. Інші, як Вовнянку, швидше всього – німецькі колоністи. Вони ж, як вичитав Козярчук у Цинкаловського, заснували й “ісконний” Єлизаветин: ту його невелику частину, яка тягнеться від клубу до Рожища. Німців-колоністів приваблювала родюча земля, за господарювання на якій їх на 25 років звільняли від сплати податків. Єлизаветину споконвіку судилася доля села переселенців. Козярчук каже, що тут живуть “суціль наїжджі люди”. Якщо у тридцяті роки минулого століття 80 відсотків місцевих мешканців становили етнічні поляки, то решту двадцять відсотків – вихідці з колишньої Гродненської губернії царської Росії. Білоруська еміграція теж досить численна, і знайти сьогодні серед єлизаветинців когось з нащадків українців трохи проблематично.

У бібліотеці Лопатинських у Любліні Козярчук відшукав древню мапу, складену військовим відомством Санкт-Петербурга. На ній, за даними на 1855 рік, вже були Олешковичі і Дубище, але замість Єлизаветина – ліси та існуюча і досі дорога. У 1900-му вже були Василівка і Ретівка (а про хутір Ретово і ретівські пущі відшукав згадки за 1322 рік!), та ще не було Зеленого Багна...

Доки діти – п’ятирічний Борис і маленька потіха (два з половиною роки) Олександра дали татові короткий тайм-аут (бо як не на руках у нього, то на спині), Леонід гортає папки з зібраним в архівах, бібліотеках і від очевидців тих подій матеріалом. Історична батьківщина його роду – село Турка, що під Дорогуськом. Проте внаслідок сумнозвісної операції “Вісла” одну частину села було насильно вивезено у херсонські степи, а іншу, зокрема й родину його батька (теж Леоніда) – у квітні – травні 1945-го на Волинь. Тоді на хуторах за Єлизаветином ще жили родини польських осадників, яких влада Юзефа Пілсудського за заслуги перед Річчю Посполитою нагородила гектарами щирих волинських чорноземів. Було, що і по дві родини селили в одну хату – так і Козярчуки потрапили у дім Конефала, який, щоправда, на той час вже освоював землі за Бугом...

Хазяйновитому Козярчуку-старшому вдалося втриматися на хуторі Зелене Багно до 60-х років минулого століття. Леоніду-молодшому було вже півроку, коли родина перебралася у село. Від хати, у якій народився, не лишилося ні сліду. А, бач, не дає спокою його душі минуле краю, який, мабуть, назавжди став для них ріднішим, ніж дорогуська Турка. Дружина Ольга признається, що інколи її “дістає” нове захоплення чоловіка, бо тримають гарне господарство. У селі без цього не вижити. Леонід же за характером роботи, котра пов’язана з обслуговуванням дельтапланів по всій Україні, вдома буває не завжди. Книга про історію єлизаветинських земель не перший його літературний проект. У свій час, займаючись науковою роботою, зібрав матеріали про конструкторів-любителів, які проектували гвинтокрилі літальні апарати – автожири і дельтаплани. Скільки виїздив у Москву, у знамениту Ленінську бібліотеку! Та потреба зберегти й виписати історію рідної землі трохи відсунула здійснення цього проекту.

Захоплення поєднує з роботою, адже у справах буває і у Польщі. Йому дали адреси людей, які мешкали на теренах Єлизаветина “за Польщі”. Під Ольштином у Рушайлах мешкає нині сім колишніх єлизаветинських родин. Вони теж мали тертя з місцевими етнічними німцями, які виїжджали на історичну батьківщину аж до 1973 року. Одна жінка, котрій вже 84 роки, була врятована єлизаветинцями під час сумнозвісної польсько-української взаємної різанини... Має 40-річного сина, 20 гектарів землі, але з трепетом пригадує, як жила на хуторі Ретово і рвала льон... Козярчука двічі переселенці прийняли дуже добре, бо він був людиною з їхнього минулого, котре не завжди було моторошним. Одна стара пані, Броніслава Гузовська, якій вже 90 літ, пригадувала, як жила на Ретівці, показувала ікони, куплені ще на Волині. Вона ще панна, заміжньою не була, бо зберігає спогади, про кого б ви думали? Про Войцеха Ярузельського, котрий згодом керував цілою польською державою, а вона його знала як гарного залицяльника! Трапилася та історія у сорокові роки минулого століття, коли військо польське квартирувало у сусідніх з Єлизаветином селах.

Крім польської сторінки в історії Козярчук досліджує і німецьку. Адже німецькі колоністи виїхали з Волині у 1940 році. На Волині жили вони заможно і жили дуже давно. Зокрема пан Роберт Найбауер, спогади якого Леонід записав торік, пригадує, що їхній рід “походить з Вовнянки”. І дід Міхаель народився на Вовнянці, і батько Альберт на Вовнянці, і сам Роберт – на Вовнянці у 1932 році. Його мама ще похована у Рожищі. “Моя родина виїхала з Вовнянки на возі... Напередодні прийшов радянський комісар і сказав, що тут будуть жити цигани, яким треба залишити корову, свині і п’ятеро курей. Другого ж дня циган забрав худобу, продав корову і свині у Рожищі, а курей порубав і з’їв...” Пан Роберт пише, що дуже хотів приїхати на батьківщину раніше, та за НДР їх не пускали на Волинь, а згодом постали проблеми з візами... Проте він міг би і не розшукати місця, де добре століття жила його родина, якби не Леонід Козярчук. Зарившись в архіви, той розшукав навіть мапу, на якій є городи тодішніх єлизаветинців на 1929 рік. Від добротного обійстя Найбауерів лишилася лише криниця, біля якої Леонід і сфотографував (фото зліва) пана Роберта.

Це фото теж ввійде у майбутню книгу, на титульну сторінку якої Козярчук хоче помістити знімок села і навколишніх територій (де розміщувалися вже зниклі хутори), зроблений з дельтаплана.

Наталія МАЛІМОН.

Рожищенський район.

Фото автора.