УКРАЇНОЗНАВСТВО – інтегративне наукове знання про Україну і світове українство. Українознавство досліджує закономірності, історичний досвід і особливості вияву феномена українства в його визначальних сферах буття: духовній, етнонаціональній, природо-соціальній, суспільно-політичній, матеріальній тощо.

Постання і розвиток українознавства відбувається в органічній єдності з постанням і розвитком українського етносу, народу і нації. Науковий аналіз засвідчує, що формування української нації й розвиток наукових знань про феномен українства являють собою етапи взаємопов’язаного процесу, який зумовлює синхронізацію інтенсивності виявлення кожного з чинників: щораз вищий цілісний контент у своєму розвитку підпорядковується загальному закону природи – єдності її матеріального і духовного світу.

У своєму розвитку українознавство як наука й навчальна дисципліна пройшло довгий і складний шлях: від міфопоетичного образу українського терену, оприявненого в пам’ятках фольклору, від перших писемних згадок істориків, розрізнених відомостей закордонних дослідників та мандрівників, аж до системніших тематичних викладів, історіографічних і історіософських описів українознавчого дискурсу та дослідження цього доробку в наукових студіях і його вивчення в системі освіти.

Початки формування знань про Україну та її людність сягають ще античних часів (Гомер, Геродот), продовжуються за доби києво-руській, де особливу роль починають відігравати літописи (насамперед Літопис Аскольда та Літопис Руський). Згодом, суттєво розширившись в аспекті і формальному і змістовому, наукові осяги України й українського світу підносяться на новий щабель в козацьких літописах (Самовидця, Грабянки, Величка), в «Історії Русів», творчості Г.Сковороди, І.Котляревського, М.Максимовича, М.Костомарова, П.Куліша, Т.Шевченка, В.Антоновича, М.Драгоманова, Лесі Українки, І.Франка та багатьох інших.

На початку ХХ ст., спираючись на доробок попередників, визначні українські вчені – М.Грушевський, В.Вернадський, Д. та В.Дорошенки, С.Єфремов, Д.Багалій, І.Стешенко – спромоглися концептуалізувати обриси українознавчого дискурсу як системи наукових знань, у координатах яких досліджується не лише спосіб життя, а й спосіб мислення українців. Українознавство в їхніх дослідженнях виразно постає науковою системою знань, яка зі свого боку виявляється важливим чинником історичного процесу.

У 1918 р. В.Вернадський, президент щойно створеної Української академії наук, наголошує на необхідності впровадження спеціальних дисциплін з українознавства до програм середньої та вищої школи. 1920 р. С.Єфремов видає перший навчальний посібник «Українознавство», а згодом Д.Дорошенко друкує свій вкрай важливий для подальших українознавчих студій «Огляд української історіографії». За Д.Дорошенком, коли на першому етапі розвитку українознавства вчені, які були наснажені глибокою любов’ю до рідної землі, свого народу, бажаннями прислужитися його поступові, зосереджували свою увагу на початках наукового осмислення української історії, етнографії, мови, письменства, то відтепер українознавство вже формується як єдина система знань. На жаль, повносиле утвердження науки про українців на «материковій» Україні було в насильницький спосіб перерване майже на 70 років. Українознавчі студії мали змогу продовжувати лише дослідники, які перебували поза контролем більшовицького тоталітарного режиму.

З кінця 80-х рр. XX ст. українознавство в Україні знову починає відроджуватися: естафету попередників у формуванні українознавства як інтегративної науки, навчальної дисципліни і методології освіти з цього часу переймають науковці Науково-дослідного інституту українознавства МОН України на чолі з його директором проф. П.Кононенком.