МИ ПАМ’ЯТАЄМО. Ярослав Нановський

08:03, 18.09.2009

У вересні минулого року йому б виповнилося 100 років. Цей ювілей пройшов непомітно, без помпезних академій і розкішних перевидань. Навіщо вшановувати людину, не обтяжену посадами, званнями і нагородами?

У власних безсмертних мемуарах, посилання на які тут не даю через вроджену скромність і притаманну всім росіянам інтелігентність, Яркові Нановському я присвятив окрему сторінку. У першому варіанті спогадів був епізод, коли на початку 1970-х після екскурсії дві вже немолоді польки спрезентували мені "ненашенську" кулькову авторучку з порнографією, де здоровий негр (тоді ще необов'язково було говорити афроамериканець) розважався з двома блондинками. Показав ручку Нановському, і він мало не дістав атак серця, коли, весь червоний, заглядав у маленьке віконце ручки і захоплено кричав:

- Але той негер гатить! Дивіться, дивіться, що виробляє! Але валить!

І так далі... Один з перших читачів рукопису, повертаючи мені книжку, ображено зауважив:

- Люди, між іншим, і до туалету ходять... Чи варто про це писати? Ярослав Нановський був видатним українським мистецтвознавцем! Ви хоч книжки його читали?

Мені сильно захотілося сказати, що я читав книжки Нановського, коли мама мого співрозмовника за ручку його до школи водила, але  не сказав. Епізод із тексту забрав. Зараз  цього б не зробив. Тому що ми полюбляємо негайно після смерті робити з людини бронзову мумію. На жаль, не в буквальному розумінні, а фігурально. А Ярко Нановський був, перепрошую, як Лєнін - "живее всех живых".

Рік тому, у вересні 2008 року Ярославу Йосиповичу виповнилося б 100 років. Тоді не мав можливості написати, а зараз маю і пишу. Хоча рік тому без особливих прохань і нагадувань зробив невеличкий і примітивний сайтик пам'яті Нановського і "повісив" його на власному сервері.  Товариш відсканував мені всі його книги, а я власноруч перевів тексти в HTML, знайшлося місце і для них. Тим більше, що багато пан Ярослав не написав, це все доволі скромні за обсягом монографії: "Корнило Устиянович", "Іван Труш" та "Юліан Панькевич". Хто намагався за радянських часів видати хоча б одну таку монографію, той добре зрозуміє, як це було непросто. Тих, кого цікавить біографія та деталі творчості Ярослава Нановського, можу відправити до коротенького, але дуже теплого спогаду Д.Посацької, або змістовної і цікавої статті О.Сидора "Півстоліття у Національному музеї". Дозволю собі навести довгу цитату з неї:

Я.Нановський на музейному подвір'ї

"З повоєнних років і аж до своєї смерті Я.Нановський працював у музеї на різних посадах: від 10.08.1944 - молодшим, а від 1.06.1945 - старшим науковим працівником; після смерті Михайла Драгана, від 25.04.1952, - заввідділом образотворчого і скульптурного мистецтва (подаємо тогочасні назви підрозділів музею), а від 10.10.1953 - заввідділом мистецтва ХVIII, XIX і XX ст.; від 16.01.1963 - старшим науковим працівником; від 1.12.1971 - заввідділом українського мистецтва XIX - поч. XX ст.; від 1.01.1978 - заввідділом фондів; від 28.04.1982 - старшим науковим працівником; після оформлення пенсії, від 1.12.1982 - музейним служителем; від 4.10.1990 і до смерті - хранителем фондів. Упродовж багатьох цих років він продовжував опрацьовувати колекції музею, найбільше часу віддаючи збірці мистецтва XVIII-початку XX ст. Якраз серед цього матеріалу і визначилося коло його фахових інтересів, а саме - проблематика західноукраїнського малярства зламу минулого й нинішнього століть. Серед колекцій Національного музею вже тоді зберігалась значна кількість відповідних експонатів, і це сприяло ґрунтовному вивченню великого корпусу пам'яток цього періоду. Причому це стосується образотворчого мистецтва у ширшому розумінні слова, бо Я.Нановський упорядкував у музеї і фондові збірки скульптури, графіки, що давало йому потрібну широту погляду.

З екскурсантами на експозиції власного відділу.

 

Варто сказати, що вказана ділянка західноукраїнської культури на той час лише чекала глибшого дослідження. Звичайно, вона не була цілковитим перелогом, бо окремі аспекти цієї проблематики зачіпав у статтях Іван Труш, не обминав її Микола Голубець, а також Іларіон Свєнціцький, Михайло Драган, інші автори 1920-1930-х рр. Однак поважніші монографічні праці вперше з'явилися з-під пера саме Ярослава Нановського, і передусім - як наслідок його дослідів у стінах Національного музею. У тім, що нині імена Корнила Устияновича, Юліана Панькевича, Івана Труша загальновідомі, а їхній мистецький доробок знають не тільки у вузькому колі спеціалістів, заслуга Нановського - безперечна. Його прізвище тепер невіддільне від перелічених славних репрезентантів нашої культури. Присвячені їм монографії авторства Я.Нановського ("Корнило Миколайович Устиянович" - К., 1963; "Іван Труш" -К., 1967; "Юліан Панькевич" - К., 1986) були першими значними дослідженнями спадщини й життєвого шляху цих непересічних особистостей, а ширше - загальної еволюції мистецького процесу кінця XIX - початку XX ст. на західноукраїнських землях. При цьому треба згадати написані ним же розділи, присвячені вказаній епосі, в "Історії українського мистецтва" (т.4, кн.1-2.- K., 1969, 1970), численні статті у збірниках, журналах, газетах, "Українській Радянській Енциклопедії", "Словнику українських художників", як і ряд каталогів. Вже із цього можна зробити висновок про вагомість внеску Я.Нановського в українське мистецтвознавство і його роль як одного з піонерів вивчення мистецтва Галичини згаданого періоду. Звичайно ж, наші знання про К.Устияновича, Ю.Панькевича, І.Труша у подальшому будуть поглиблюватися, їхні життєписи та дослідження творчої спадщини будуть збагачуватися новими, досі незнаними фактами і подробицями, але жоден із майбутніх дослідників української культури не зможе обійтися без праць Я.Нановського, що залишаться серед наріжних каменів української науки про мистецтво".

Я.Нановский та Л.Волошин. Перша половина 1970-х. Фото автора.

 

Написано вичерпно. Тому тут хіба додамо кілька дрібних штришків до портрету цієї незвичайної людини.

Нановський - легенда Національного музею. Нещодавно ми на ZAXID.NET згадували Віру Іларіонівну Свєнціцьку. Зовсім різні люди. Величава, "монументальна", небагатослівна, не завжди і не всім доступна Віра Іларіонівна і в одній кімнаті з нею маленький, гостроносий і балакучий Ярко, який все життя боявся. Боявся півсотні років, що згадують про нього як стипендіата Українського центрального комітету, яким він ще 1942-го прийшов до музею. Боявся, коли досягнув пенсійного віку - переживав, що його відправлять на пенсію, чи, як він сумно казав, "на димісію". Все життя боявся різноманітного начальства.

Але - все життя сміявся, був дуже відкритою до людей особистістю і безсумнівним галицьким інтелігентом - добре освіченим і дуже обізнаним. Незмінний сірий костюм, краватка і обов'язковий значок з Шевченком на грудях. Водити екскурсії по експозиції всіх вчив Нановський. Всіх, включно з автором цих рядків. Всі, хто працював поруч з ним, можуть годинами розповідати легенди про Ярка і від Ярка. Здається, у Хроніках уже згадував, як кумедно Нановський не розумів, для чого в українському правописі існує апостроф, якщо жодна нормальна людина і так не потрафить ніяк по-іншому вимовити "м'ясо":

- Ну, а як можна ще сказати м'ясо?! - щиро не розумів він.

Всі передвоєнні польські віршики та анекдоти знаю і пам'ятаю від Нановського. Якось він черговий раз поскаржившись, що його можуть вигнати з роботи, потім махав рукою, сміявся і продекламував:

 

Ти нє пшеймуйся тоу працоу,

Бо і так чі гувно плацоу,

Пшеложоних шє не ленькай -

Мало руб, а дужо стенькай.

Так дожиєш аж до ренти,

Навет в дупе нє копнєнти,

А як пшийджє жичя крес,

То їм пов'єш - срав вам п'єс!

 

(Не переймайся тією працею,

Бо й так тобі нічого не платять,

Не бійся начальства -

Мало працюй, а більше скигли.

Так доживеш аж до пенсії,

І ніхто не копне тебе в дупу,

А як підійде життя до краю,

То скажеш їм - срав вам пес! - ред.)

 

Добре запам'ятався трагікомічний випадок, коли він радісно розповідав мені про свій чудовий настрій з тої нагоди, що зранку побачив, як робітники дотинькували два метри стіни на будинку, який був збудований 1939 року:

- Розумієте, цей будинок вже майже викінчили, ну, і тут прийшло...

- Що прийшло?

Він подивився на мене з мукою в очах і пояснив:

- Та ж визволення прийшло! То нічого, що його через сорок років доробили, але ж доробили!

Хоч смійся, хоч плач. А що він ще міг сказати мені у середині 1970-х? Це зараз співрозмовники через одного пояснюють, що то були такі часи, вони повинні були зберегти себе для нації і тому були секретарями парткомів і заступниками з ідеології. З більшовицького примусу. А от Ярко Нановський ніколи не був радянською людиною - ні за Сталіна, ні за Брежнєва. Всі це розуміли і, до речі, нікому це особливо не заважало. Так що нехай не брешуть ті, хто "зберігав себе для нації", вибір існував завжди, хто хотів - зберіг себе, і не вимахуючи червоним прапором. Тому і автор, який саме вимахував, сьогодні схиляє шанобливо голову перед постаттю Нановського. Бо особистість!

А щодо страхів пана Ярослава, то пригадується анекдот, свого часу вичитаний у одного із отців-засновників сучасної гуманістичної психології Віктора Франкла (у далекому минулому Манкурт часами читав мудрі книжки). Під час Першої світової війни військовий лікар, єврей, сидів в окопі з приятелем-неєвреєм, полковником-аристократом. Аж тут почався сильний обстріл. Полковник підтрунював над приятелем: "Адже боїтеся, га? Ще один доказ переваги арійської раси над семітською". "Звичайно, боюся, - відповів лікар, - але що стосується переваги, то якби ви, мій дорогий полковнику, боялися так, як я, ви б уже давно втекли".

Отак і Ярко - боявся, але не відступав. Зрештою, ми відхилилися...

Попри легковажність нашої статті, не можна ще раз не звернутися до головного - до мистецтвознавчих текстів Ярослава Нановського. Там не знайдеш когнітивних дисонансів, дискурсів і парадигм, без яких зараз не обійдеться навіть замітка на п'ять абзаців на ZAXID.NET. Але там є фактаж і персоналії, ретельно і зі знанням справи описані фахівцем, присутня та база, без якої взагалі неможливо нічого досліджувати. Причому створена свого часу вперше, а бути першим дуже непросто. Дослідник одного з найцікавіших періодів розвитку образотворчого мистецтва Західної України. Найкращий знавець творчості Івана Труша, безумовний і незаперечний авторитет. Нескромно дам ще маленький фрагмент з власних спогадів.

Одного разу до музею принесли на продаж невеликий пейзаж пензля видатного художника. В усякому разі підпис "Ів. Труш" красувався поряд з датою.

Покликали Нановського. Він довго вертів в руках етюд, написаний на картоні і вставлений в акуратну рамочку. Потім обернувся до мене:

- Ви знаєте, то не є Труш. Подівіться на дату - кінець кримського періоду. Труш тоді писав зовсім по-іншому. Манера не та. І потім - що це за шкарадні квіточки на першому пляні? Та Труш дуже любив квіти і малював їх - перфект! А тут?

Ще за дві хвилини на прохання Нановського ми акуратно відокремили старий жовтий папір, яким був заклеєний оборот пейзажу. На зворотному боці картону з'явився напис, зроблений вицвілим чорнилом. Прочитали: "Ця картина є фальсифікатом Івана Труша, тому що виконана у непритаманній йому на цей період манері живопису. Ярослав Нановський. 1948 рік".

Ярослав Йосипович задоволено засміявся:

- Ви бачите - я і тридцять років тому вже знав, що це не є Труш!

І це таки не був Труш.

 

Про улюбленого І.Труша Нановський (зліва) розповідав з особливим знанням та задоволенням.

 

Нановський помер 1992 року. У вересні минулого року йому б виповнилося 100 років. Цей ювілей пройшов ніким не помічений, без помпезних академій і розкішних перевидань. Зрозуміло, він же навіть не був кандидатом мистецтвознавства. Пам'ятаєте: і Володимир Вуйцик не був кандидатом. Не вислужили, не зробили "вченими". Чого вшановувати людину, не обтяжену посадами, званнями, регаліями і нагородами? Які меморіальні таблиці?!

Але пам'ять людська не тільки  в цих дошках сумнівної художньої якості на будинках, де жили люди з бездоганним художнім смаком. Вона у нашій культурі, яку власноруч творили люди, непомітні при житті, але, як виявляється, славетні після смерті.

Брама та вікна колишнього помешкання Я.Нановського (справа) в буд.44 по вул. Лисенка

 

Коментарі до статті

Mankurt20-09-2009 19:18

Пані Оля, вони не з пальця. Вони із закінчення мого прізвища. :)))

Взаємно дякую! :)

Оля20-09-2009 16:30

Дуже дякую за реанімацію забутих імен (ще раз).

В мене є невеличке питання до всіх отих сиромудрих критиків: чому ви, не написавши нічого мудрого і вартого нашої уваги, критикуєте автора абсолютно нейтральної статті? З якого пальця висмоктуєте аргументи? Це не серйозно і викликає лище поблажливу посмішку...

Mankurt20-09-2009 13:47

Прошу пана, мене вже складно настрашити Вітєю, Юлічкою, Арсенчиком, Олежеком. Щодо прикольного Президента, то навіть готовий за нього проголосувати - цікаво все ж таки якійсь крок побачити з тих десяти обіцяних мені назустріч.

Тут мрієш, як би людиною стати, а тебе закликають стати українцем. Мне бы ваши заботы, Марь Иванна...:)))

До Манкурта20-09-2009 09:30

Все добре, тільки чого ж Ви пиляєте гіляку, на якій сидите? Я маю на увазі кпини в бік Президента.Мовляв, "прикольний". Чекайте, чекайте,сяде нам на голову смерть з косою чи єнакієвський шапкозлодій, отоді будете лікті собі кусати!До Президента у кожного з нас є довгий список питань, але на сьогодні ще альбтернативи не маємо! Мусимо виростити самі, а для цього потрібен час!То ж, не доводьте істинність свого ніку "Манкурт", будьте українцем!

Владимир19-09-2009 22:08

"..А от Ярко Нановський ніколи не був радянською людиною - ні за Сталіна, ні за Брежнєва. Всі це розуміли і, до речі, нікому це особливо не заважало.." - а сейчас,вылетел бы он из музея, если бы засомневался в количестве жертв голодомора, или ,если бы покусился на иную святыню национального возрождения.И не нашел бы он иной работы,и отправился бы бомжевать.

Иные времена - иные нравы.Коммунисты не были, хотя бы, особо мелочными, как нынешние..