У доповіді всебічно викладено основні складові національної стратегії сталого розвитку, дано оцінку рівня впровадження положень Всесвітнього "Порядку денного на ХХІ століття" щодо навколишнього середовища і розвитку, системно висвітлено проблеми нарощення національного потенціалу, участь України у міжнародному співробітництві зі сталого розвитку, головні рушійні сили і національний шлях до сталого розвитку, визначений Президентом України.

Національна доповідь підготовлена Українським інститутом досліджень навколишнього середовища і ресурсів при Раді національної безпеки і оборони України у співпраці з Міністерством екології та природних ресурсів України і Національною академією наук України.

При підготовці Національної доповіді враховано матеріали Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України, Міністерства праці та соціальної політики України, Міністерства аграрної політики України, Міністерства освіти і науки України, Міністерства закордонних справ України, Міністерства палива та енергетики України, Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, Міністерства юстиції України, Державного комітету статистики України, Державного комітету лісового господарства України, Державного комітету України по водному господарству, Державного комітету України по земельних ресурсах, Державного комітету молодіжної політики, спорту і туризму України, Міжнародного фонду Дніпра, Українського центру менеджменту землі та ресурсів (м. Київ), Українського науково-дослідного інституту гірського лісівництва (м. Івано-Франківськ), а також Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Івано-Франківської, Львівської, Одеської, Харківської обласних і Київської міської державних адміністрацій.

Десять років впровадження принципів сталого розвитку у світі історично співпали з десятиріччям становлення України як незалежної європейської держави. Україна здобула державну незалежність у 1991 році. Постала необхідність зміни усієї суспільно-політичної і соціально-економічної системи. Конференція ООН з навколишнього середовища та розвитку в Ріо-де-Жанейро відбулася через 9 місяців і дала методологію для побудови нового суспільства.

Україна вимушена була в короткий історичний період, в умовах економічної, екологічної, а згодом і психологічної кризи вирішувати одночасно сім історичних, великомасштабних і великозатратних завдань:

1. побудова політичної системи і правової держави;

2. формування системи національної безпеки і оборони;

3. входження в Європейський і світовий простір;

4. проведення соціально-економічних реформ;

5. проведення екологічних реформ;

6. ліквідація ядерної зброї;

7. подолання наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

Протягом минулих десяти років суспільство, держава пройшли шлях політичних і соціально-економічних перетворень. Народ України прагне стабільності у всіх сферах життя. Йому близькі ідеї та принципи гармонійного розвитку. Суспільство відкрите до міжнародної і, в першу чергу, європейської інтеграції. Бачить в цьому спосіб прискорення внутрішніх змін на засадах сталого розвитку, стратегічні орієнтири безпечного співіснування з іншими країнами, народами.

Разом з тим, протягом другої половини минулого десятиріччя здійснювалася розробка і введення в дію різних стратегій розвитку рішеннями Президента України, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради України, місцевих органів влади, які у різній мірі враховували принципи сталого розвитку.

В Україні розроблено і введено в дію біля 250 національних, загальнодержавних, державних, міжнародних, галузевих і регіональних програм, які фінансуються із залученням коштів державного бюджету. З них безпосередньо зв'язано із сталим розвитком 137, у тому числі по напрямках "Порядку денного на ХХI століття":

• соціальні і економічні аспекти - 55;
• збереження і раціональне використання ресурсів з метою розвитку - 47;
• посилення ролі основних груп населення - 4;
• засоби реалізації - 31.

Із загального переліку програм, що сприяють сталому розвитку, завершено 87. Тобто біля 60% програм вже "спрацювало", якщо так можна сказати, на "Порядок денний ХХІ століття".

Урядовий проект Концепції сталого розвитку України, робота над яким здійснюється впродовж останніх років, зіграв позитивну роль в ініціюванні розробки і прийняття місцевих концепцій і програм переходу до сталого розвитку, громадського пошуку національного шляху.

Згідно з проектом, основними засобами досягнення сталого розвитку визначені забезпечення ефективного використання всіх видів ресурсів, структурно-технологічна модернізація виробництва, використання творчого потенціалу суспільства для розбудови і процвітання держави. Принциповими завданнями визначено економічний розвиток, охорону довкілля, соціальну гармонію, раціональне використання природних ресурсів, розвиток освіти, міжнародного співробітництва і залучення громадськості до процесу формування національної екологічної політики та екологічної експертизи інвестиційних проектів.

Економічна і соціальна стратегії переходу до сталого розвитку визначаються пакетом офіційних документів, базовими серед яких є Послання Президента України до Верховної Ради України "Україна: поступ у ХХІ століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000 - 2004 роки", Укази Президента України "Про основні напрями соціальної політики на період до 2004 року", "Про стратегію подолання бідності", "Про Концепцію розвитку охорони здоров'я населення України", "Про основні напрями земельної реформи" та інші.

Екологічна стратегія визначається офіційними документами, серед яких "Основні напрями державної політики України у сфері охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки" (затверджені Верховною Радою України 5 березня 1998 року), "Національна програма екологічного оздоровлення басейну Дніпра та поліпшення якості питної води" (затверджена Верховною Радою України 27 лютого 1997 року), "Національний план дій з гігієни довкілля" (затверджений Постановою Кабінету Міністрів України "Про заходи щодо поліпшення стану гігієни довкілля на 2000-2005 роки" ї 1556 від 13 жовтня 2000 року), інші національні та державні екологічні програми.

Важливим здобутком розроблених стратегій, затверджених офіційними документами, є їх відповідність принципам сталого розвитку:

Протягом 1992 - 2000 років спостерігалася позитивна тенденція до скорочення викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря. Загальні викиди забруднюючих речовин в атмосферу зменшилися майже на 52%. Це відбулося, в основному, внаслідок спаду промислового виробництва, зниження первинного енергетичного попиту, включаючи моторні палива, а також структурних змін в економіці.

Розміри сільськогосподарських угідь в Україні протягом означеного періоду складали 42 млн. гектарів (72% від загальної площі), з них майже 78% становила рілля (орні землі). В результаті проведення реформ в аграрному секторі протягом 1992-2001 років частка недержавних сільськогосподарських підприємств майже не змінилася і в 2001 році становила 67%, частка державних підприємств зменшилася майже в 5 разів, натомість питома вага господарств населення зросла в 3 рази. Через відсутність необхідних коштів у сільськогосподарських виробників протягом 1992-2000 років обсяги використання добрив скоротилися майже у 8,4 рази і в 2000 році становили 13 кг/га посівної площі. Це негативно позначилося на урожайності сільськогосподарських культур, яка знизилась майже в 1,5 рази.

Скорочення обсягів промислового виробництва позитивно вплинуло на використання водних ресурсів. Протягом 1992-2000 років зменшилися обсяги щорічних заборів підземних вод в 1,7 рази та поверхневих вод в 1,9 рази. Але внаслідок погіршення технічного обслуговування і стану каналізаційної мережі відбулося зростання частки забруднених стічних вод у загальному водовідведенні з 22% в 1992 році до 30% у 2000 році.

Зросли обсяги утворення вторинної сировини і відходів виробництва - з 169,5 млн. т у 1997 році до 184,1 млн. т у 2000 році при майже незмінному рівні (близько 41%) використання вторинної сировини і відходів виробництва. Позитивним є зниження майже вдвічі обсягів утворення небезпечних відходів у розрахунку на 1000 грн. ВВП - з 0,983 т у 1997 році до 0,471 т у 2000 році.

Питома вага міського населення залишається майже незмінною і становить близько 68%. Не дивлячись на позитивні зрушення щодо зростання питомої ваги загальної площі житлового фонду, обладнаної водопроводом, каналізацією, центральним опаленням та гарячим водопостачанням, їх частка залишається недостатньою і становить відповідно 54,2%, 51,4%, 52,8% та 38,6%.

Протягом 1995-2000 років на 20% зменшилися загальні обсяги використання первинного та вторинного палива на виробничі та комунально-побутові потреби підприємств і організацій. У 2000 році вони становили 154 млн. тонн умовного палива. Споживання електроенергії галузями економіки протягом 1992 - 2000 років знизилося майже в 1,5 рази і в 2000 році становило 167,6 млрд. кВт. год.

Скорочення обсягів суспільного виробництва негативно позначилося на рівні фінансового забезпечення соціальної сфери та науки. Зокрема, з 1992 по 2001 роки знизилися у відсотках до ВВП витрати на освіту з 4,8% до 4,2%, на охорону здоров'я - з 3,7% до 2,8%, на соціальний захист - з 7,1% до 3,7%, на науку - з 0,8% до 0,3%.

В останні роки відбулася девальвація економічних інструментів природокористування і природоохоронної діяльності (плати за використання природних ресурсів і забруднення навколишнього природного середовища), внаслідок чого частка екоресурсних платежів у доходах зведеного бюджету зменшилася у 1,5 рази, а загальні витрати на охорону навколишнього природного середовища у розрахунку на 1000 грн. ВВП зменшилися з 21,6 грн. до 18,6 грн.

Ситуація щодо інфекційної захворюваності залишається складною, що частково пов'язано з глобальними тенденціями зростання епідемій з захворювання на СНІД та вірусні гепатити. Стан довкілля залишається під впливом комплексу негативних чинників, які значною мірою зумовлюють загальну захворюваність. Протягом 1991-2000 років щорічно реєструється 10-14 млн. випадків інфекційних і паразитних хвороб. Залишається однією з найактуальніших медико-соціальних проблем в Україні високий рівень захворюваності на туберкульоз.

У 1992 році Верховною Радою України прийнято "Основи законодавства України про охорону здоров'я", в яких визначені основні засади та принципи побудови національної системи охорони здоров'я.

Протягом 2000 - 2001 років були збільшені обсяги загальних видатків на охорону здоров'я. Вдосконалення бюджетного законодавства дозволило залучати для фінансування галузі позабюджетні кошти: благодійні внески, відрахування працездатного населення, підприємств та окремих регіонів до суспільних медичних фондів, кошти, отримані за страховими угодами, кошти в рамках фінансування за міжнародними програмами тощо. Для покращення стану здоров'я населення, збереження працездатності та підвищення ефективності медико-санітарної допомоги постановою Кабінету Міністрів України від 10 січня 2002 року було затверджено міжгалузеву комплексну програму "Здоров'я нації".

З метою забезпечення вирішення демографічних проблем Президент України видав Укази від 26 березня 2001 р. "Про Національну програму "Репродуктивне здоров'я 2001-2005", від 24 січня 2001 р. "Про додаткові заходи щодо забезпечення виконання Національної програми "Діти України" на період до 2005 року" та від 3 січня 2002 року "Про заходи щодо заохочування народжуваності в Україні" .

Водночас спостерігається тенденція збільшення загальної площі територій населених пунктів. При цьому землі використовуються нераціонально. Значні площі зайняті під складування відходів виробництва (відвальними породами, шламонакопичувачами), під сміттєзвалища тощо. Здебільшого неефективно використовуються землі, відведені під об'єкти промисловості, транспорту, енергетики, а також землі рекреаційного призначення. Через недостатність коштів державного та місцевих бюджетів майже припинено розроблення і коригування генеральних планів населених пунктів, іншої містобудівної документації.

Сталому розвитку населених пунктів перешкоджають нестабільність соціально-економічних умов у державі на перехідному етапі, відсутність науково обґрунтованої, чітко визначеної стратегії її сталого розвитку, недосконалість правових, організаційних, економічних засад діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо формування повноцінного життєвого середовища.

На виконання Указу Президента України "Про пріоритетні завдання у сфері містобудування" (1997 р.) постановою Верховної Ради України від 24 грудня 1999 року ї 1359 схвалено Концепцію сталого розвитку населених пунктів, яка визначає основні напрями державної політики щодо забезпечення сталого розвитку населених пунктів, правові та економічні шляхи їх реалізації. Прийнято Закон України "Про планування і забудову територій" (2000 р.).

В рамках реалізації заходів Програми розвитку водопровідно-каналізаційного господарства, що затверджена Кабінетом Міністрів України у 1997 р., здійснюється реалізація проекту "Програма інвестицій та розвитку системи водопостачання та очищення води м. Запоріжжя" із залученням позики Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР), розпочато роботу над "Програмою розвитку комунальних підприємств України", якою передбачено розроблення проектів розвитку та реконструкції систем водопостачання та водовідведення за кредитами ЄБРР загальним обсягом 90 мільйонів євро.

Викиди шкідливих речовин від автотранспорту переважали над викидами від стаціонарних джерел у багатьох областях та містах України. Перш за все це міста АР Крим та Західної України.

В Україні здійснюються систематичні спостереження за забрудненням атмосферного повітря на 161 стаціонарному посту, які розташовані у 53 містах, де мешкає понад 38% населення України. Спостереження за станом стратосферного озонового шару здійснюється на 6 метеостанціях.

Для проведення спостережень застосовуються вітчизняні методики та прилади вимірювання забруднюючих речовин. Правовідносини у галузі захисту атмосферного повітря регулюється Законом України "Про атмосферне повітря", який в 2001 році шляхом внесення змін та доповнень було приведено у відповідність до вимог Європейського законодавства.

Затверджена Концепція зменшення обсягів викидів важких металів в атмосферне повітря, Програма по скороченню викидів легких органічних сполук, Програма моніторингу викидів стаціонарних джерел, Програма поетапного припинення використання етильованого бензину в Україні. Здійснюються демонстраційні проекти щодо впровадження більш чистих технологій у індустріально-промисловому секторі.

У 2001 році Верховна Рада України прийняла Земельний кодекс України, в якому передбачено комплексний підхід до планування і раціонального використання земельних ресурсів. Здійснюється реалізація Основних напрямів земельної реформи, метою якої у 2001 - 2005 роках є забезпечення ефективного використання та поліпшення цінності земельних ресурсів, створення оптимальних умов для суттєвого збільшення соціального, інвестиційного і виробничого потенціалів землі, перетворення її у самостійний фактор економічного зростання.

Загальна площа земель України складає 60354,8 тис. га, з них 71,4% є землі сільськогосподарського призначення, 17,2% - ліси та інші лісовкриті площі, 1,6% - болота, 1,7% - відкриті землі без рослинного покриву, 4,0% території зайнято водою. Найбільшу частку у структурі займають землі сільськогосподарського призначення, що зумовлено вираженим аграрним характером економіки України. Наслідком останнього є висока розораність сільськогосподарських угідь - 78%.

Особливо цінні землі складають понад 12 млн.га, або близько 20% від загальної площі земель. За формами власності найбільшу частку займають державна - близько 30 млн. га (48%) та приватна власність - близько 28 млн. га, або 46%.

Всі роботи щодо зміни системи землекористування у процесі реформування аграрного сектору економіки мають здійснюватися за умови збереження та недопущення погіршення стану земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного, лісового, водного фондів та довкілля в цілому.

Загальна площа земель лісового фонду станом на 1 січня 1996 р. (час проведення останнього державного обліку лісового фонду) складає 10,8 млн. га, з яких вкрито лісовою рослинністю 9,4 млн. га, що становить 15,6 відсотків від території України.

Внаслідок Чорнобильської катастрофи продуктами радіоактивного розпаду в Україні забруднено 4,4 млн. га лісів. З обігу вилучено 157 тис. га лісів (у тому числі 110 тис. га в зоні відчуження). Завдяки лісовим масивам, які під час аварії в Чорнобилі відіграли роль захисного екрану і накопичувача радіонуклідів, певним чином було обмежено поширення радіонуклідного забруднення на більшості території. Ліс став головним природним фактором стабілізації радіоекологічного стану в зоні відчуження.

Ліси покривають територію країни дуже нерівномірно. Найбільші лісові масиви сконцентровані на півночі країни та в Українських Карпатах. Лісистість у різних природних зонах має значні відмінності (коливається від 5% до 42%) і також не є оптимальною, тобто такою, при якій ліси, як найскладніше і найпотужніше рослинне угрупування, найбільш позитивно впливають на клімат, ґрунти, запобігання ерозійним процесам, а також дають господарству необхідну кількість деревини. Мінімальна лісистість для України в цілому повинна становити не менше 19,0%.

Правовідносини в галузі ведення лісового господарства регулюються Лісовим кодексом України. У лютому 2000 року Верховною Радою України прийнято Закон "Про мораторій на проведення суцільних рубок на гірських схилах в ялицево-букових лісах Карпатського регіону" для збереження унікальних лісових екосистем Карпат.

В Україні функціонує розвинута державна лісова служба, забезпечена відповідною організаційною інфрастуктурою та теоретичним науковим базисом, який враховує двовіковий національний досвід лісовідновлення та полезахисного лісорозведення. Лісове господарство України ведеться на основі загальнодержавної програми розвитку лісового господарства на період з 1993 по 2015 рр. та ряду інших програмних документів.

Потрібно зменшити розораність і в цілому сільськогосподарське освоєння земельного фонду України. Але оптимізованої структури земельних угідь для України поки що не розроблено. Погляди на цю проблему єднає лише одне - визнання необхідності зменшення сільськогосподарського освоєння, перш за все розораності земельного фонду.

Конвенція Організації Об'єднаних Націй "Про боротьбу з опустелюванням у тих країнах, що потерпають від серйозної посухи та/або опустелювання, особливо в Африці" консолідує світові зусилля щодо врятування родючого шару Землі. Приєднання до Конвенції дасть змогу створити передумови для спрямування світового досвіду та ресурсів на вирішення національних проблем у сфері використання та охорони земель.

За десять років в Україні сформовано правову базу розвитку заповідної справи. Підготовлено і прийнято 20 Указів Президента України, якими створено один біосферний заповідник, п'ять природних заповідників, шість національних природних парків, значно розширено територію восьми інших існуючих об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення.

В Україні створена і функціонує Національна мережа біосферних заповідників ЮНЕСКО. Сьогодні вона складається з чотирьох національних та трьох транскордонних міжнародних заповідників. До мережі входять такі національні заповідники: Чорноморський та "Асканія - Нова", що функціонують на території Українського Причорномор'я, Карпатський - у регіоні Українських Карпат і Дунайський - у регіоні дельти Дунаю. Транскордонні міжнародні заповідники представлені польсько-словацько-українським "Східні Карпати", румунсько-українським "Дельта Дунаю" та польсько-українським "Західне Полісся".

Цілеспрямованої реалізації потребує Загальнодержавна програма формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки. Збереження природних територій, біологічного та ландшафтного різноманіття нарівні із активною участю у виконанні міжнародних конвенцій є вагомим внеском України у європейське та світове співтовариство.

Основні джерела прісної води на території України - це ріки Дніпро, Дністер, Сіверський Дінець, Південний та Західний Буг, Дунай з притоками, а також малі річки північного узбережжя Чорного і Азовського морів.

В Україні налічується 63 119 річок, у тому числі великих (площа водозбору понад 50 тис. кв. км) - 9, середніх (від 2 до 50 тис. кв. км) - 81 і малих (менш як 2 тис. кв. км) - 63 029. Загальна довжина річок становить 206,4 тис. км, з них 90 відсотків припадає на малі річки. Характерною і досить несприятливою особливістю водозабезпечення є нерівномірність розподілу водних ресурсів по території України.

Запаси підземних вод також розподілені дуже нерівномірно. Найбільша їх кількість (біля 75%) зосереджена в північно-західній частині (Дніпровсько-Донецький та Волино-Подільський артезіанські басейни). Найменш забезпечені ними південна частина держави і райони Донбасу.

З метою забезпечення населення та народного господарства необхідною кількістю води в Україні збудовано 1160 водосховищ загальним об'ємом понад 55 млрд.куб.м та 28 тис. ставків, 7 великих каналів довжиною 1021 кілометрів з подачею по них 1000 куб.м води за секунду, 10 великих водоводів великого діаметру, по яких вода надходить у маловодні регіони України.

Вирішенню питань використання і охорони водних ресурсів в Україні надається велика увага. Водний кодекс, прийнятий у 1995 році з доповненнями у 2000 році, у комплексі з заходами організаційного, правового, економічного і виховного впливу, дозволяє формувати і встановлювати водно-екологічний правопорядок і сприяє ефективному, науково-обґрунтованому використанню вод та їх охороні від забруднення, засмічення та вичерпання.

Важливим напрямом практичної реалізації такої політики стала розробка Концепції розвитку водного господарства України та на її основі - Загальнодержавної програми розвитку водного господарства України.

Застосування комплексних підходів забезпечується шляхом цільових державних програм, серед яких "Національна програма екологічного оздоровлення басейну Дніпра та поліпшення якості питної води" (1997 р.), "Загальнодержавна програма охорони та відтворення довкілля Азовського і Чорного морів" (2001р.), "Програма розвитку водопровідно-каналізаційного господарства" (1997 р.).

Відходи нагромаджуються у вигляді териконів, відвалів, шламосховищ, різного роду звалищ, кількість яких налічує понад 2700. Під згадані нагромадження відходів зайнято близько 160 тис.га землі і ці площі щорічно збільшуються на 3-6 тис.га. На сьогодні загальні обсяги накопичення відходів оцінюються в 25 млрд.т, з яких понад 4,4 млрд.т відносяться до токсичних.

Переважна більшість місць зберігання відходів не відповідає умовам екологічної безпеки і знаходиться в незадовільному стані, що є одним із найбільш вагомих факторів забруднення довкілля.

5 березня 1998 року Верховною Радою України прийнято спеціальний Закон України "Про відходи". У своїх основних статтях закон виходить із європейських та світових принципів вирішення проблеми відходів, таких як пріоритет охорони здоров'я людини і захисту навколишнього природного середовища, попередження чи мінімізація утворення відходів, розроблення і впровадження екологічно чистих технологій, розвиток технологій з утилізації відходів.

У 1998-2001 роках розроблено і прийнято на урядовому рівні низку правових актів на введення положень Закону України "Про відходи" в дію, що має створити достатні передумови підвищенню ефективності управління потоками відходів для забезпечення їх утилізації, знешкодження та видалення.

Проводиться підготовка щодо приєднання України до Роттердамської конвенції про процедуру попередньої обґрунтованої згоди по відношенню до окремих небезпечних хімічних речовин та пестицидів у міжнародній торгівлі.

Ратифікація Верховною Радою України Європейської Угоди про перевезення небезпечних вантажів та прийняття Закону України "Про перевезення небезпечних вантажів" є основою для застосування загальноприйнятої в міжнародній практиці класифікації та маркування хімічних речовин для безпечного перевезення найбільш небезпечних хімічних речовин.

Верховна Рада України ратифікувала Конвенцію 29 жовтня 1996 р. і, згідно з процедурами ООН, Україна є її Стороною з 11 серпня 1997 р. 15 березня 1999 р. Україною підписано Кіотський протокол. У 2001 році Українським інститутом досліджень навколишнього середовища і ресурсів при Раді національної безпеки і оборони України проведено комплексні дослідження і видано монографію "Проблеми і стратегія виконання Україною Рамкової Конвенції ООН про зміну клімату".

Демократизація і формування громадянського суспільства вимагають посилення участі і ролі всіх верств і груп населення, громадських і молодіжних організацій, корінних народів і національних меншин у єдиному, злагодженому процесі будівництва і утвердження власної держави.

Ратифікувавши у 1991 році Конвенцію ООН про права дитини, Україна взяла на себе зобов'язання перед світовим співтовариством щодо забезпечення прав дитини відповідно до положень зазначеної Конвенції. З цією метою 28 липня 1992 року прийнято Постанову Кабінету Міністрів України "Про довгострокову програму поліпшення становища жінок, сім'ї, охорони материнства і дитинства".

Рівність дітей у своїх правах, незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним встановлено статтею 52 Конституції України. Законом України "Про державну допомогу сім'ям з дітьми" від 21 листопада 1992 року встановлено гарантований державою рівень матеріальної підтримки сімей з дітьми через надання державної допомоги з урахуванням складу сім'ї, її доходів, віку, стану здоров'я дітей тощо.

Великий обсяг положень про забезпечення прав дитини врегульовано нормами Кодексу про шлюб та сім'ю України. Указ Президента України "Про затвердження заходів щодо поліпшення становища дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків" від 2 жовтня 1997 року передбачає вдосконалення системи соціальної адаптації, розвиток сімейних форм влаштування цієї категорії дітей, розширення соціально-правових гарантій неповнолітніх, захист майнових, житлових та інших інтересів дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків.

Приєднавшись до Конвенції МОП про заборону та негайні заходи щодо ліквідації найгірших форм дитячої праці, прийнятої 17 липня 1999 року в м.Женеві на Генеральній конференції МОП, Україна взяла на себе зобов'язання щодо виконання її положень. На виконання рішень Всесвітньої зустрічі на вищому рівні 1992 року на захист дітей Указом Президента України затверджено національну програму "Діти України" (1996 р.).

З часу ратифікації Україною у 1991 р. Конвенції про права дитини Верховна Рада України прийняла Закони України: "Про охорону дитинства", "Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про органи і служби у справах неповнолітніх", "Про державну допомогу сім'ям з дітьми", "Про позашкільну освіту" тощо.

Закон України "Про охорону дитинства", прийнятий Верховною Радою України 26 квітня 2001 року, визначає основні засади державної політики щодо охорони дитинства в Україні, регулює суспільні відносини у цій сфері з метою забезпечення реалізації конституційного права дітей на життя, охорону здоров'я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток.

Конституція передбачає розвиток української нації, її історичної свідомості, традицій і культури у тісному взаємозв'язку зі збереженням етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин.

Особливої уваги з боку держави потребує комплекс проблем, пов'язаних з поверненням на історичну батьківщину та облаштуванням депортованого кримськотатарського народу. Не дивлячись на складну соціально-економічну ситуацію, органи влади вживають дієвих заходів для забезпечення повноцінної інтеграції кримських татар в українське суспільство, чому сприяє діяльність Ради представників кримськотатарського народу при Президентові України. Для посилення інтеграційних процесів необхідно активізувати зусилля у зовнішньополітичній сфері з метою підвищення ефективності взаємодії з країнами, звідки повертаються репатріанти, привернення уваги міжнародного співтовариства до необхідності практичної допомоги Україні в питаннях їх облаштування.

У сфері захисту прав національних меншин Україна співпрацює з іншими державами, зокрема у рамках змішаних міжурядових комісій з питань забезпечення прав національних меншин - українсько-угорської, українсько-словацької та українсько-румунської. Реалізуються міжвідомчі угоди про співробітництво у сфері міжнаціональних відносин, укладені з Російською Федерацією, Молдовою, Литвою та Білоруссю.

Дотримання прав професійних спілок в Україні гарантується Конституцією України. Верховною Радою України у червні 1999 року прийнято Закон України "Про професійнi спілки, їх права та гарантії діяльностi", а у грудні 2001 року зміни та доповнення до нього. Всього в Україні на національному рівні зареєстровано і діє 86 всеукраїнських профспілок та профоб'єднань.

В Україні вже створена і діє певна система колективно-договірного регулювання соціально-трудових відносин, яка заснована на соціальному партнерстві. Прийнято Закони України: "Про колективні договори і угоди", "Про оплату праці", "Про підприємства в Україні", "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)", "Про організації роботодавців". З прийняттям Верховною Радою України законів України "Про Кабінет Міністрів України, "Про соціальне партнерство", "Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про колективні договори і угоди" законодавчо будуть визначенi всi три сторони соціального партнерства, а система взаємовідносин між ними стане більш цивілізованою.

Відповідно до Указу Президента України створено Національну службу посередництва і примирення та її регіональні відділення, що дало можливість більш комфортно вирішувати трудові спори (конфлiкти) за допомогою переговорного процесу.

Проблемним питанням сталого розвитку є ще недостатній вплив громадських організацій на державну політику. Зважаючи на значимість громадської ініціативи, держава виступає гарантом дотримання прав громадських організацій, забезпечує правову, інформаційну, організаційну підтримку громадських організацій, легалізованих у порядку, передбаченому чинним законодавством.

На сьогодні в Україні діє відповідна нормативно-правова база, яка визначає правові засади створення, права та гарантії діяльності об'єднань громадян. Це закони України: "Про об'єднання громадян", "Про благодійництво та благодійні організації", "Про молодіжні та дитячі громадські організації", "Про професійних творчих працівників та творчі спілки", "Про торгово-промислові палати в Україні" та інші акти законодавства.

6 липня 1999 року Верховною Радою України ратифіковано Конвенцію "Про доступ до інформації, участь громадськості в прийнятті рішень і доступ до правосуддя з питань, що стосуються навколишнього середовища".

Мін'юстом зареєстровано 1472 всеукраїнські та міжнародні громадські організації (всеукраїнських - 1163, міжнародних - 309), а також понад 12,8 тисячі місцевих громадських організацій та 3,5 тисячі осередків всеукраїнських і міжнародних громадських організацій, зареєстрованих територіальними органами юстиції, серед них кілька сотень громадських екологічних організацій.

При Міністерстві екології та природних ресурсів України функціонує громадська Рада, що складається із представників міністерства та громадських екологічних організацій національного рівня. На засіданнях Ради обговорюються важливі екологічні проблеми.

Серед багатьох екологічних організацій слід відзначити Українське товариство охорони природи, Всеукраїнський благодійний фонд "Паросток", Міжнародний фонд Дніпра, Українське географічне товариство, Всеукраїнську екологічну лігу, низку самостійних адвокатських організацій "Еко-право", організацію "МАМА-86" та інші.

Правові відносини в сфері малого підприємництва регулюються Законами України "Про Національну програму сприяння розвитку підприємництва", "Про ліцензування певних видів господарської діяльності", "Про державну підтримку малого підприємництва".

З метою сприяння становленню підприємництва, посилення його ролі в розвиткові економіки на ринкових засадах в Україні утворено спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади - Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва. В регіонах працюють його місцеві структурні підрозділи.

На даний час в країні працюють 218 тис. малих підприємств з чисельністю постійно зайнятих понад 1,7 млн. чоловік, близько 5 тисяч спільних підприємств з прямими іноземними інвестиціями, в яких біля 95 тис. працюючих, 40,4 тисяч фермерських господарств із 72 тис. працюючих. З урахуванням працівників, що виконують роботи за договорами, сумісників, а також підприємців, які працюють без утворення юридичної особи (0,9 млн. чол.), в малому підприємництві зайнято понад 2,8 млн. чоловік. На долю малих підприємств припадає більш, як 10% валового національного продукту, 7% виробленої в державі продукції та наданих послуг.

Створенню сприятливого підприємницького клімату, підтримці та подальшому розвитку підприємництва та підприємницького потенціалу сприяли Укази Президента України: "Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності", "Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності", "Про державну підтримку малого підприємництва", "Про запровадження дозвільної системи у сфері підприємницької діяльності", "Про запровадження єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємництва", "Про заходи щодо забезпечення підтримки та дальший розвиток підприємницької діяльності", "Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва", "Про фіксований сільськогосподарський податок".

На базі діючого в Україні природоохоронного, податкового та бюджетного законодавства сформовано економічний механізм природокористування і природоохоронної діяльності, який включає в себе збори за використання природних ресурсів, забруднення навколишнього природного середовища, пільги при оподаткуванні, систему фінансування природоохоронних заходів.

Природоохоронним законодавством встановлено платне спеціальне використання природних ресурсів (Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища", інші закони і кодекси).

Постановами Кабінету Міністрів України визначено порядок та нормативи справляння зборів за спеціальне використання водних ресурсів, за спеціальне використання лісових ресурсів, за спеціальне використання надр при видобутку корисних копалин, за спеціальне використання диких тварин, за спеціальне використання рибних та інших водних живих ресурсів, а також за забруднення навколишнього природного середовища.

Для фінансування природоохоронних витрат, пов'язаних із відтворенням та підтриманням природних ресурсів у належному стані, в Державному бюджеті з 1994 року створено окремий розділ "Охорона навколишнього природного середовища та ядерна безпека". Розділом передбачені видатки на охорону і раціональне використання водних, мінеральних, земельних ресурсів, створення лісових насаджень і полезахисних смуг, збереження природно-заповідного фонду, утримання місцевих природоохоронних органів.

Починаючи з 1992 року в Україні створена система державних цільових фондів охорони навколишнього природного середовища на загальнодержавному та місцевому рівнях. З 1998 року вони включені в склад відповідних бюджетів (до того часу вони були позабюджетними).

Головним недоліком системи фінансування природоохоронної діяльності є значна розпорошеність обмежених коштів, що не дозволяє ефективно реалізовувати масштабні еколого-інвестиційні проекти. Актуальними напрямками розвитку означеної сфери є розширення позабюджетних джерел та запровадження нового механізму фінансування екологічної сфери відповідно до ринкових реформ.

Протягом останніх десяти років стан фінансового забезпечення науково-технічної сфери України постійно погіршувався як через зменшення державних витрат, так і через скорочення недержавних замовлень на виконання НДДКР.

У світовій практиці склалися загально прийняті стандарти основних параметрів фінансування науково-технічного потенціалу, які відповідають умовам його ефективного функціонування. Так, при рівні витратної наукомісткості ВВП до 0,4% науковий потенціал здатний виконувати лише свою соціокультурну функцію. Збільшення цього показника до 0,9% ВВП дозволяє виконувати також другу функцію науки - пізнавальну. І лише подальше значне нарощування обсягу витрат призводить до реалізації основної функції науки - отримання економічної віддачі від інвестицій у науку.

Дані про витрати на науку в нашій державі за останні 10 років свідчать, що всі наміри довести в 1999 році бюджетне фінансування до 1% ВВП так і залишилися намірами. Навпаки, спостерігається подальша тенденція зниження частки витрат на наукову та науково-технічну діяльність у Державному бюджеті України до 0,31 - 0,34% ВВП у 2000 - 2001 роках.

Значну роль у вирішенні екологічних проблем має відігравати система екологічного аудиту. З метою створення умов для екоаудиту підготовлено пакет законодавчих і нормативних документів, а також українські стандарти з екологічного менеджменту і аудиту. Видано підручник "Екологічний аудит", розпочато вивчення даної дисципліни в деяких вищих навчальних закладах. Проект Закону "Про екологічний аудит" внесено на розгляд Верховної Ради України.

Для розповсюдження і розвитку цього важливого напрямку природоохоронної діяльності створено Міжрегіональний центр екологічного аудиту, до якого входять фахівці, що пройшли спеціальне навчання, мають практику проведення екологічних аудитів і відповідні кваліфікаційні сертифікати.

Прикладом інтеграції участі широких кіл суспільства є Національна програма екологічного оздоровлення басейну Дніпра та поліпшення якості питної води.

Україна не мала досвіду здійснення таких крупних екологічних басейнових програм, досвіду системного екологічного менеджменту. Тому вперше за фінансовою і методологічною допомогою Уряду Канади було відпрацьовано:

Таким чином, в рамках українсько-канадської співпраці виконано комплекс проектів і робіт, результати яких повністю відповідають принципам сталого розвитку і не мають аналогів в Україні.

Найбільш фундаментально економічна, соціальна і екологічна складові сталого розвитку представлені у наступних офіційних документах:

• Послання Президента України до Верховної Ради України "Україна: поступ у ХХІ століття". Стратегія економічного і соціального розвитку на 2000-2004 роки";

• Основні напрями державної політики у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки;
• Концепція (основи державної політики) національної безпеки України;
• Національна програма екологічного оздоровлення басейну Дніпра та поліпшення якості питної води;
• Програми діяльності Кабінету Міністрів України.

З метою дотримання принципу цілісності державного прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України при Президентові України утворено Державну комісію з питань стратегії економічного та соціального розвитку, до якої увійшли представники державних та місцевих органів виконавчої влади, підприємницьких та наукових кіл.

При Кабінеті Міністрів України утворені Національна комісія сталого розвитку, Міжвідомча комісія з питань зміни клімату, Міжвідомча комісія з питань моніторингу довкілля, Координаційна рада з питань формування національної екологічної мережі, Національна координаційна рада з питань транспорту, здоров'я та довкілля, Рада з екологічних проблем басейну Дніпра та якості питної води, Урядова комісія боротьби з ВІЛ/СНІДом, Координаційна рада з питань енергетичної політики, Координаційна рада з питань аграрної політики.

Проблеми, що стримують впровадження принципів сталого розвитку, мають складний, системний характер, який включає політичні, економічні, освітні, соціальні та міжнародні аспекти.

Перш за все необхідно відмітити, що досі ще не визріла "критична маса соціально-економічної стабільності" із ринковими механізмами. Ще значний вплив мають системні фактори дестабілізації на рівні загроз національним інтересам у всіх сферах життєдіяльності.

По-друге, не визріла "критична маса свідомості" урядовців, політичних і громадських діячів, науковців, підприємців щодо стратегічного вибору національних шляхів переходу до сталого розвитку.

По-третє, не сформована ефективна система інституційного забезпечення впровадження сталого розвитку з сильним лобіюванням її інтересів у вищому законодавчому органі влади - Верховній Раді України.

До факторів або проблем стримування необхідно віднести недосконалість правової бази, відсутність національної стратегії переходу до сталого розвитку, пасивність Національної комісії сталого розвитку при Кабінеті Міністрів України та проблеми суб'єктивного характеру.

Для місцевого рівня теж характерні наведені вище проблеми.

Слід додати ще такі:

• значна централізація у прийнятті стратегічних рішень, розподілі функцій та бюджетних коштів;
• нерівномірність розміщення продуктивних сил по території України;
• велика економічна взаємозалежність регіонів України.

Світова економічна історія не знає подібних масштабів падіння економіки у мирний час. Потрібно було п'ять років напруженої роботи, щоб поступово, крок за кроком, вивести українську економіку з катастрофи, в якій вона опинилася. А вже згодом можна було думати про перехід до сталого розвитку.

15 грудня 2000 року відбулося закриття ЧАЕС - об'єкту, який увійшов в історію, як найбільша техногенна катастрофа ХХ століття. Перед Україною постало завдання виведення станції з експлуатації і перетворення об'єкту "Укриття" в екологічно-безпечну систему. Потрібні величезні кошти, яких Україна не має.

Незважаючи на всі труднощі Уряд України передбачає виділення частини коштів, необхідних для виконання робіт із зняття з експлуатації ЧАЕС. Підготовлено звернення до країн "Великої сімки" про створення спеціального Міжнародного фонду, призначеного для фінансування соціальних і технічних проблем, пов'язаних із виведенням ЧАЕС з експлуатації. Президентом України доручено Уряду підготувати ряд законів, що стосуються гарантій соціального захисту працівників станції і жителів міста Славутич у зв'язку з достроковим виведенням її з експлуатації, у тому числі державну програму соціального захисту.

ЧАЕС закрито. Однак проблеми, насамперед соціальні, зокрема проблема зайнятості населення міста Славутич, залишаються. Це молоде сучасне місто з 27 тис. мешканців, з них працездатних - 14 тис. Важливого значення набуває виконання своїх зобов'язань з боку світового співтовариства щодо вирішення низки соціальних проблем, у тому числі проблеми зайнятості.

В індустріальному секторі економіки 7 541 технічних об'єктів складають потенційну загрозу, 1,5 тис. - реальну загрозу для країни та її громадян, причому 144 потребують прийняття невідкладних заходів, а 300 - термінових профілактичних робіт.

Перш за все сталий розвиток повинен бути визнаним як стратегічний орієнтир розвитку України на ХХІ століття (прийняття Верховною Радою України "Національної стратегії гармонійного розвитку", розробка і прийняття секторальних і регіональних Стратегічних планів дій, прийняття необхідної нормативно-правової бази).

По-друге, необхідно паралельно розробити орієнтовані на вирішення пріоритетних проблем сталого розвитку програми навчання і атестації управлінського персоналу, відповідального за підготовку і реалізацію стратегій сталого розвитку на державному, корпоративному, місцевому рівнях, а також громадських і політичних діячів, підприємців.

По-третє, необхідно привести всю нормативно-правову базу діяльності урядових структур, місцевих органів самоврядування до методології і стандартів діяльності відповідно з вимогами і принципами сталого розвитку.

Його послання до Верховної Ради України визначили стратегічні напрями розвитку. Кабінет Міністрів України, керівники місцевих органів влади розробляли відповідні урядові і місцеві програми дій і розвитку. Ефективність дії адміністративних рушійних сил була б набагато більшою, якщо б всі управлінські кадри пройшли належну професійну підготовку і атестацію по єдиних навчальних програмах із стратегії і тактики сталого розвитку з урахуванням особливостей вибору національного шляху.

Правове регулювання діяльності національної системи освіти ґрунтується на Конституції України та Законі України "Про освіту". Прийнято закони прямої дії - "Про дошкільну освіту", "Про загальну середню освіту", "Про позашкільну освіту", "Про професійно-технічну освіту", розроблено проект Закону України "Про вищу освіту" і низку підзаконних актів з питань загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної та післядипломної освіти.

Розроблено і 20 грудня 2001 р. прийнято Концепцію екологічної освіти України у контексті впровадження принципів сталого розвитку.

В галузі освіти жінки мають однакові з чоловіками права доступу до освіти та одержання документів про освіту в навчальних закладах всіх категорій, як у містах, так і в сільській місцевості, за винятком деяких спеціальностей, за якими робота могла б становити загрозу для здоров'я жінок. Жінки становлять більшість серед випускників 9-11 класів загальноосвітніх шкіл, а також студентів вищих навчальних закладів.

Ратифікація Україною Конвенції "Про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень і доступ до правосуддя з питань, що стосуються навколишнього середовища" є підтвердженням великого значення, яке надає держава засобам масової інформації в процесі впровадження сталого розвитку.

Преса активно відображає природоохоронні аспекти сталого розвитку, стан справ у галузі ядерної безпеки, зокрема у зв'язку з проблемами закриття ЧАЕС, стан Дніпра, якість питної води, проблеми накопичення токсичних відходів, аварії техногенного та природного характеру, глобальні проблеми збереження озонового шару та зміни клімату.

Чимало уваги приділяється екологічній тематиці в регіональних засобах масової інформації. Практично в усіх областях газети мають постійні екологічні сторінки, виходять тематичні радіо- та телепередачі.

Розширенню випуску екологічної преси, телевізійних та радіопередач перешкоджають наявні фінансові можливості держави та недостатні масштаби розвитку екопідприємництва в Україні.

Здійснення демократичних перетворень за умов державного суверенітету зумовило суттєві кількісні та якісні зміни в інформаційній сфері. 10 років тому в Українській РСР виходили 1972 газети і журнали, переважна більшість яких були органами відповідних партійних комітетів. Під жорстким ідеологічним контролем працювали РАТАУ та державне телебачення і радіомовлення. Станом на 1 січня 2001 р. в Україні було зареєстровано близько 10,2 тис. періодичних видань" з яких: 6762 газети" 2449 журналів" а також видання журнального типу (бюлетені" альманахи" календарі тощо). До загальнодержавної сфери розповсюдження відносяться 2646 періодичних видань" зарубіжної - 3" загальнодержавної та зарубіжної - 1113" регіональної - 37 і місцевої - 6345.

Місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування є засновниками і співзасновниками 1039 газет та журналів" науково-дослідні установи - 395" навчальні заклади - 595" політичні партії - 262" громадські організації - 971" комерційні структури - 4594 і фізичні особи - 1695.

Незважаючи на значне збільшення кількості та тематичну різноманітність періодичних видань" загальний тираж залишається невеликим. Недостатня забезпеченість населення друкованими засобами масової інформації зумовлена, головним чином, їх високою ціною.

Свобода обігу інформації сьогодні тісно пов'язана з розвитком інформаційних технологій і, перш за все, Інтернету. Кількість користувачів українського сегменту мережі Інтернет за останні два роки збільшилася більш як утричі. Значно зріс обсяг інформаційних ресурсів" які мають доступ до мережі Інтернету. Якщо на початок 1999 р. вони розміщувалися на 1,4 тис. веб-серверів" то на кінець 2000 р. - на майже 9 тис. веб-серверів. Розширився і тематичний діапазон їх наповнення.

В українському сегменті Інтернету розміщені понад 320 газет і журналів, причому деякі з них не мають друкованих аналогів. До цього слід додати також 28 серверів, на яких розміщують інформацію політичні партії та 335 - з персональними сторінками окремих політиків і бізнесменів.

Невирішеними поки що залишаються проблеми роздержавлення засобів масової інформації, перегляду системи оподаткування та розвитку Інтернету. При цьому в засобах масової інформації недостатньо розкривається комплексне поняття сталого розвитку та його вплив на різні сфери життя населення і суспільства в цілому. В засобах масової інформації слід розгорнути справжню пропаганду сталого розвитку.

Класифікуючи власників малих підприємств та підприємців середньої руки, слід відмітити, що цей прошарок населення не є домінуючим в суспільстві і складає лише 9% економічно активного населення.

Потенційними представниками середнього класу в Україні є лікарі, освітяни, науковці та інженери. Специфічною їх особливістю є досить високий професійний рівень, і в більшості випадків - наявність додаткової зайнятості для забезпечення рівня доходів, необхідного для утримання життєвого стандарту, що склався протягом життя. До зазначеної категорії можна також віднести державних службовців невисокого рангу, робітників торгівлі та військовослужбовців, журналістів, кваліфікованих робітників, селян та фермерів. Економічна криза негативно позначилася на якісних характеристиках вищезгаданих категорій населення.

Передумовами становлення економічно стабільного середнього класу в України мають бути:

• збереження позитивних тенденцій економічного зростання протягом наступних п'яти років в умовах правового поля, яке має сприяти розвитку і функціонуванню в межах легальної економіки малого та середнього підприємництва;
• випереджаюче зростання протягом найближчих років рівня грошових доходів значної частки населення;
• згладжування надмірної поляризації доходів населення, яка має тенденцію до зростання та негативно впливає на сприйняття дійсності середніми прошарками населення;
• вдосконалення правової бази та інститутів капіталізації заощаджень населення;
• орієнтація розвитку споживчого ринку та ринку послуг (в особливості освітніх та охорони здоров'я) на потреби та фінансові можливості середніх прошарків населення шляхом інвестування ринкових та інфраструктурних секторів, клієнтами яких є представники середніх класів;
• збереження та вдосконалення кваліфікаційних та інтелектуальних характеристик зайнятого населення, погіршення яких обумовлене зростанням еміграції високоосвічених та висококваліфікованих кадрів; наявним рівнем безробіття, особливо довготривалого; згортанням системи підвищення професійного рівня та перекваліфікації кадрів, падінням престижу висококваліфікованої, складної праці, згортанням системи профтехосвіти;

• підвищення рівня духовних і моральних цінностей інституту сім'ї, зміцнення її ролі в житті суспільства в якості емоційно-психологічного стабілізатора, для підтримки соціальних та моральних норм, морального клімату в суспільстві та формуванні базових цінностей, притаманних середньому класу. В умовах погіршення економічного становища більшості населення великого значення набуває економічна роль сім'ї. В сучасних умовах за рахунок перерозподілу коштів в рамках сімейного бюджету безпосередньо здійснюється соціальний захист значної частки непрацездатного населення.

Україна активно розвиває міжнародне співробітництво з питань екології, торгівлі та розвитку як на двосторонньому, так і багатосторонньому рівні.

Головними завданнями політики міжнародного співробітництва є:

участь у процесі розвитку міжнародного законодавства, розроблення політики сталого розвитку, а також співробітництво з міжнародними організаціями;

впровадження сучасної екологічної політики, нормативів і стандартів, досягнень науки і технологій;

залучення міжнародної допомоги з метою забезпечення охорони довкілля, ядерної безпеки і раціонального використання природних ресурсів;

розв'язання проблеми подолання наслідків Чорнобильської катастрофи;

розвиток двостороннього та багатостороннього співробітництва.

Двосторонніми угодами передбачені такі основні напрямки співробітництва:

• вжиття узгоджених заходів, спрямованих на зменшення негативного впливу глобальних змін природного середовища і клімату на економіку і людину;
• взаємне оперативне інформування про загрозу значного транскордонного забруднення території однієї з сторін та прогнози його розповсюдження;
• організація екологічної освіти і виховання населення;
• інформаційний обмін у сфері охорони навколишнього природного середовища;
• гармонізація екологічного законодавства, нормативно-правового регулювання охорони навколишнього природного середовища та природокористування;
• удосконалення економічного механізму управління якістю довкілля та природокористування.

Двостороннє співробітництво в екологічній галузі сприяє реалізації державної екологічної політики на міжнародному рівні і створює сприятливу атмосферу взаємовідносин з сусідніми і віддаленими країнами як в частині реалізації завдань, що випливають у зв'язку із загостренням глобальних екологічних проблем, так і в контексті розвитку регіональних процесів та можливого транскордонного впливу негативних явищ природного і техногенного характеру.

Особливу цінність мають двосторонні відносини в частині вивчення досвіду вирішення певних екологічних питань та принципів побудови державної екологічної політики.

Слід відзначити, що пріоритети у сфері двостороннього співробітництва дещо змінювалися за минуле десятиріччя і з цієї точки зору можна виділити три періоди розвитку взаємовідносин з країнами світу.

У 1993-95 роках найбільш активно розвивався процес створення договірно-правової основи співробітництва шляхом підписання Угод, Меморандумів, Протоколів, що заклали основні принципи, визначили напрями та форми стосунків на державному або відомчому рівні в природоохоронній галузі.

У 1996-1999 роках тривав процес розбудови взаємовідносин шляхом розробки спільних планів дій, проведення засідань комітетів, робочих груп та інших керівних і координуючих органів, створених на виконання підписаних договорів.

У 2000-2001 роках двосторонні стосунки здійснювалися переважно з країнами-донорами; з усіма іншими країнами-партнерами, частіш за все, за вимогами обставин та в рамках міжнародних конвенцій глобального або регіонального рівнів.

Основними напрямками багатостороннього співробітництва є:

• охорона біологічного різноманіття;
• охорона транскордонних водотоків та міжнародних озер;
• зміна клімату;
• охорона озонового шару;
• захист атмосферного повітря;
• поводження з відходами;
• оцінка впливу на довкілля.

Багатосторонні міжнародні угоди (конвенції, протоколи та угоди до них) є реальним шляхом попередження та вирішення екологічних проблем, які постали перед людством внаслідок невиваженої політики господарювання та використання природних ресурсів, ігноруючи їх відновлення для прийдешніх поколінь, що є одним із принципів сталого розвитку.

У вересні 1997 р. представники Білорусі, Болгарії, Естонії, Латвії, Литви, Польщі, Молдови, Румунії, Словаччини та України підписали Торуньську декларацію про співробітництво в галузі охорони довкілля серед країн Центральної і Східної Європи. Країни зобов'язалися розвивати співробітництво в різних сферах охорони довкілля, включаючи зміну клімату, проблеми енергії і здоров'я, моніторинг стану довкілля, загальні й організаційні питання екологічної політики, сприяння регіональним стратегіям сталого розвитку. Представники країн, що підписали Декларацію, проводять щорічні зустрічі з метою обміну інформацією і досвідом.

З метою поглиблення економічних зв'язків між країнами-учасницями Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ) та Чорноморського економічного співробітництва (ЧЕС), вироблення і впровадження конкретних проектів в сфері охорони навколишнього природного середовища, Україна активно використовує потенціал співробітництва в рамках цих угрупувань.

Хоча Україна не є членом СНД, вона має статус спостерігача в Міждержавній екологічній раді і бере участь в її нарадах.

Здійснюються заходи з прискорення вступу України до Світової організації торгівлі (СОТ). Питання вступу України до СОТ розглядається як один із пріоритетних напрямів діяльності Кабінету Міністрів України та центральних органів виконавчої влади у сфері реалізації зовнішньоекономічної політики.

З метою визначення актуальних проблем міжнародного співробітництва в екологічній сфері, вивчення світового досвіду щодо ефективного управління природними ресурсами, забезпечення врахування національних інтересів, Україна бере активну участь в діяльності міжурядових природоохоронних організацій та інших форумів, серед яких Програма ООН з охорони навколишнього середовища (ЮНЕП), Комітет екологічної політики Європейської економічної комісії (ЄЕК) ООН, Комісія ООН зі сталого розвитку, Секретаріат Глобального Екологічного Фонду, Програма TACIS ЄС, Всесвітня метеорологічна організація (ВМО), Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ), Організація ООН з промислового розвитку (ЮНІДО), Форум ООН з питань лісів та ін. Важливу підтримку надає Програма розвитку ООН (ПРООН), яка здійснює цільовий проект "Програма сприяння сталому розвитку в Україні".

Україна брала активну участь в роботі міжнародних конференцій під егідою ООН з проблематики сталого розвитку, а саме:

• Всесвітня зустріч на найвищому рівні з соціального розвитку (1995 р.);
• Всесвітній самміт з питань міст (1996 р.);
• Міжнародна конференція з народонаселення та розвитку (1996 р.);
• Всесвітній самміт з продовольства (1996 р.);
• 19-а спецсесія ГА ООН з питань п'ятирічного огляду рішень "Самміту планети Земля" ("Ріо+5", 1997 рік);
• 25-а Спеціальна сесія ГА ООН з питань п'ятирічного огляду та оцінки ходу виконання Програми дій "Хабітат" (2001 р.) та ін.

Україна також докладає зусиль з метою практичної реалізації підсумкових документів та програм дій, ухвалених під час проведення цих форумів.

Багатостороннє співробітництво в галузі охорони навколишнього природного середовища має велике значення не тільки для вирішення глобальних екологічних проблем, а й для України з точки зору поліпшення стану навколишнього середовища, здійснення заходів по інтеграції нашої держави до Європейського співтовариства, вдосконалення національного законодавства, вирішення проблем щодо сталого розвитку, які були поставлені у документах конференції в Ріо-де-Жанейро у 1992 році.

Одним з пріоритетів міжнародного співробітництва у сфері екології є участь у процесі "Довкілля для Європи". Україна приєдналась до цього процесу починаючи з другої Міністерської конференції, яка пройшла в м.Люцерн (Швейцарія) у 1993 р. Прийняття на цій Конференції "Екологічної програми для Центральної і Східної Європи" послужило добрим стимулом для ухвалення Національного плану дій у галузі охорони довкілля.

У вересні 1998 року Європейською Економічною Комісією було прийнято рішення про проведення в м. Києві у 2002 р. 5-ї Пан-Європейської конференції Міністрів довкілля (у 2000 р. термін перенесено на 2003 р.). Цей форум проводиться раз на чотири роки. Прийняття даного рішення є свідченням важливої ролі України у справі збереження навколишнього середовища на континенті.

З 19 по 22 вересня 1999 року делегація України взяла участь у роботі 6-ї сесії Комітету екологічної політики ЄЕК ООН. На цій сесії було представлено європейській спільноті огляд природоохоронної діяльності в Україні, а також цілі та завдання майбутньої конференції. Зокрема зазначалося, що метою цієї конференції є подальший розвиток загальноєвропейського екологічного процесу "Довкілля для Європи" шляхом поглиблення науково-методологічних основ розвитку екологічної політики, механізмів та інструментів її здійснення і розробки загальноприйнятих ефективних механізмів міжнародної координації та гармонізації зусиль у вирішенні природоохоронних проблем, які посилять вектор соціально-орієнтованої економічної політики держав.

Серед головних завдань конференції слід відмітити оцінку стану навколишнього природного середовища Європи; сприяння підвищенню рівня політичної підтримки природоохоронних завдань держав Європи; сприяння подальшому прискоренню процесу інтеграції екологічних політик нових незалежних держав (ННД) у загальноєвропейський процес; створення нових можливостей для подальшого розвитку механізмів підтримки та надання допомоги ННД у вирішенні природоохоронних проблем тощо.

Цього року вся світова спільнота буде відмічати 10 річницю конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку. На цій конференції Україна заявила про свій намір переходу до сталого розвитку, при якому забезпечується збалансоване вирішення соціально-економічних завдань, проблем збереження сприятливого стану довкілля і природно-ресурсного потенціалу з метою задоволення життєвих потреб нинішнього і майбутніх поколінь.

Питання охорони навколишнього природного середовища, як чутливого фактору світової політики та економіки, обговорюється десятиліттями. Зараз можна констатувати, що "екологічне" питання стало важливим чинником у боротьбі за конкурентоспроможність, а екологічні стандарти грають не останню роль при проведенні торговельних переговорів.

Конференція в Йоганнесбурзі (ПАР), яка пройде у вересні 2002 року, має змусити людство ще раз замислитися - чи робимо ми те, що необхідно для досягнення цілей конференції в Ріо, чи наші дії є ефективними, щоб відвернути майбутні і справитися з нинішніми серйозними екологічними проблемами, стати на шлях гармонійного розвитку.

З точки зору філософії та принципів сталого розвитку, які зводяться до глобальної проблеми поступового нарощування національних потенціалів для підвищення якості життя у всіх сферах життєдіяльності без нанесення шкоди природі і прийдешнім поколінням, минуле десятиріччя (1992-2001 р.) для України характеризується як підготовчий етап переходу до сталого розвитку, який ще не завершився. Потрібно ще п'ять активних років для завершення підготовчого періоду. Це пояснюється тим, що лише в останні три роки (1999-2001рр.) активізувався перехідний процес. До цього відбувалося політичне, економічне, воєнне, інституційне становлення державності.

Останні три роки продемонстрували, що в Україні є значний національний потенціал для прискорення темпів переходу до сталого розвитку. Основні складові цього потенціалу - перш за все високоосвічені спеціалісти і загальний рівень освіти населення для сприйняття ідей і принципів сталого розвитку. Необхідно лише організувати широке інформування населення і навчання управлінського персоналу по спеціальних програмах навчання із сталого розвитку.

По-друге, Україна продемонструвала в останні роки значні можливості економічного зростання при застарілих основних фондах виробництва.

По-третє, Україна досягла значного успіху у здійсненні екологічної політики.

І останнє - в Україні вже накопичилася значна "критична маса" здійснення реформ, особливо в аграрному секторі, для забезпечення незворотності вибраного курсу подальшого розвитку і утвердження держави.

На сьогодні головне завдання для керівництва держави, суспільства полягає у переорієнтації національної політики і стратегії на ідеї і принципи гармонійного розвитку і забезпечення (законодавче, інституційне, освітнє, фінансове) їх здійснення.

утвердження механізмів, які мають забезпечити надійні гарантії не лише остаточної стабілізації економіки, а й утворення необхідних передумов її прискореного зростання;

впровадження науково-технологічних інновацій та опанування інноваційного шляху розвитку, як головного чиннику сталого економічного розвитку;

здійснення активної аграрної політики;

зміцнення економічних передумов для глибокої перебудови соціальної сфери;

зростання інтелектуального потенціалу нації, всебічний розвиток освіти;

перебудова соціальної сфери з метою запобігання збідніння населення шляхом реформування системи оплати праці, скорочення безробіття, вдосконалення механізмів надання державної соціальної допомоги, запровадження системи загальнообов'язкового державного соціального страхування;

поліпшення становища дітей, молоді, жінок, сім'ї;

здійснення скоординованих кроків, спрямованих на поліпшення охорони здоров'я населення, зниження смертності та збільшення тривалості життя;

зміцнення позицій середнього класу;

гарантування екологічної безпеки ядерних об'єктів і радіаційного захисту населення та довкілля, зведення до мінімуму негативного впливу наслідків аварії на Чорнобильській АЕС;

поліпшення екологічного стану річок України, зокрема басейну р. Дніпро та якості питної води;

стабілізація та поліпшення екологічного стану в містах і промислових центрах Донецько-Придніпровського регіону;

будівництво нових та реконструкція діючих потужностей комунальних очисних каналізаційних споруд;

запобігання забрудненню Чорного та Азовського морів і поліпшення їх екологічного стану;

формування збалансованої системи природокористування та екологізації технологій у промисловості, енергетиці, будівництві, сільському господарстві, на транспорті;

збереження біологічного та ландшафтного різноманіття, розвиток природно-заповідної справи.

Основна сутність стратегії економічного та соціального розвитку України, викладена у Посланні Президента України, полягає в реалізації чітко окресленого завдання: прискорене виведення економіки на траєкторію стійкого зростання через глибокі структурні зміни та поглиблення курсу ринкових реформ, активну і послідовну соціальну політику. У цій формулі сконцентровано не лише переконаність у можливості позитивних зрушень, реальних і відчутних змін уже в найближчій перспективі, а й сподівання на зміцнення нашої держави, її прилучення до надбань сучасного європейського і світового цивілізаційного розвитку. Україна має все необхідне для того, щоб такі сподівання стали реальністю.