ВЛОД КАУФМАН: Туга за справжнім

У людини насправді не буває тільки одного імені, обличчя, як і таланту. Одно слово, нашого співрозмовника можна охарактеризувати дуже точно: Кауфман. Аналогів до ексцентричної кауфманівської персони нема. Але влучніше, мабуть, буде наректи цього митця Кайфмен (якщо послуговуватися термінологією Юрія Андруховича, доброго друга цього вільнодумця).

Нехай Андрухович і письменник, але імпресаріо теж непоганий: "І от переді мною він - Влод Кауфман, художник, волоцюга, ловець Часу, Рибо-Вино-Кур, леґенда Львова й околиць (уточнення: десь і колись я зухвало написав, що околицями Львова є Решта Світу. Так іноді здається). Шістнадцять років тому ми познайомилися на одній із перших для мене артистичних гулянок. То була зустріч нового 1985 року, який і справді виявився новим, хоча тоді ніхто з нас ще не міг знати, що саме того року Час рушить з місця і почнеться Історія. ...Я мовчав би про це, якби не певність, що поруч із нами - один із найглибших, наймудріших, найсерйозніших і найвеселіших гравців і художників сучасного світу".

Мистецтво як хвороба

- Одна з працівниць "Дзиґи" на ім'я Соломія якось сказала, що вона у Львові, бо відчуває, що потрібна цьому місту. Фраза вирвана з контексту, проте такий митець, як Ви, скаже, що потрібен Львову? Дражливе питання... А все ж?

- (Сміється. - Авт.). Аж так сміливо не можу стверджувати! Я не знаю, чи потрібен цьому місту, хоча Львів потрібен мені, це точно. Крім всього іншого, я - людина, хвора на мистецтво. Принаймні мені здається, що якщо людина після 40 років не припинила в це бавитися, то вона або ідіот, або хвора. Коли виходити з того, що мистецтво загалом - це наркота, то я цього облишити не можу... Річ ще й у тому, що хворіти на мистецтво я можу саме у Львові. Тут я спроможний щось народити, й ніде більше. От саме народження всього, зробленого мною, може здійснюватися для мене тільки в цьому місті.

- Як нам відомо, Ви народилися в Казахстані. Не відчуваєте ностальгії за тими місцями?

- Ностальгії за Казахстаном, чесно кажучи, не відчуваю. Тобто знаю, що твердошкірий, що є не так багато речей, які викликають у мене сентимент, як-от: груші, риби і сосни. Чому власне ці три речі є для мене дуже зворушливими, варто добре подумати. Напевно, це пов'язано з тим, що там, де я жив, напівпустеля, сухо, та й із деревами також проблема. Якась дитяча мрія була побачити те недосяжне, чого тоді ще бракувало. Так, очевидно, це якийсь дитячий комплекс (Сміється. - Авт.). Уперше я приїхав до Львова, коли мені було п'ять років. Відтоді мене тягнуло до Львова, хоч мама переконувала, що краще б я робив "торгову кар'єру". А між іншим, вона мені досі не може подарувати того, що я вибрав Львів та художнє училище ім. Труша.

"Ми є тим, що ми вибрали"

- Що стало імпульсом для створення Вашої нинішньої виставки "Утилізація ностальгії"? Чому вирішили писати натюрморти на блясі?

- Писання картин на блясі - проект сентиментальний. Стара бляха виявилася однією з причин, своєрідним поштовхом до того, щоб я писав на ній натюрморти. Доти я зовсім не думав робити "Утилізацію ностальгії", але траплялися якісь дивні збіги обставин, які пришвидшували цю роботу. Бо я переважно веду водночас два-три проекти. "Ностатальгія" стала до сором'язливості сентиментальною, тож я подумав: "Треба б швидше завершити, бо пізніше мені не стане відваги той живопис показати". Сентиментальність - поняття старомодне... Та на презентацію прийшло стільки людей, що я просто здивувався...

- Як Ви думаєте, чи багато людей із тих, котрі прийшли до "Дзиґи" в староноворічну ніч, насправді "догнали" те, що побачили? Чи гостей привабила Ваша ексцентрична персона?

- Немає такого, щоб багатьом подобався хтось безпосередньо. Є люди, котрі второпали, що такий-то автор є відомим, достатньо розкрученим і що його роботи купують за божевільні гроші. А купують тому, що це вигідне капіталовкладення. Те, що я роблю, по-справжньому подобається не багатьом. І це, на мій погляд, нормально. Не вважаю себе розкрученим автором, ну хіба про мене згадують у зв'язку з якимись скандальними проектами, мовляв, зруйнував, поламав, спалив (Сміється. - Авт.). Успішним художником теж не можу себе назвати, бо успішний художник - той, хто живе зі свого мистецтва. Речі, які я створюю, не для продажу. Принаймні мені так видається.

- Чи є такі оригінали, які б повісили намальовані на блясі груші в своїй вітальні? Надто коли люди звикли думати про мистецтво, як про щось "гарне, м'яке, пухнасте й добре", а у Ваших картинах - похмура, тужна містика...

- Так, мій проект песимістичний. Нещодавно я п'яте через десяте дивився чергову екранізацію Гаррі Поттера, й там промайнула цікава думка. Якийсь старий дядечко-професор казав Поттеру, що ми є такими не через те, що можемо і вміємо робити, а через те, що нас робить такими, якими ми є, ТЕ, ЩО МИ ВИБРАЛИ. У житті людину завжди визначає її вибір. От тому, думаю, поняття ностальгії виникає через ВИБІР. Бо переважно ми в житті змушені чи не дуже, та все одно робимо, нехай і через те, що в нас відчуття п'яті-десяті-двадцяті атрофовані, дурниці. Власне робимо не те, що хочемо.

Моя туга за тим, що... Так, є речі, які я ніколи не зрозумію. Я ніколи не зможу почути музику так, як її чують люди з абсолютним слухом. Для мене музика - декоративний шум, який мені подобається або ні. А потім є речі, які, я знаю, ніколи не побачу. І що більше людина знає про те, що є речі, які вона ніколи не побачить, то більше туги... Виникає якийсь синдром ненабутої ностальгії, це взагалі страхітлива патологічна хвороба. А ностальгія не така страхітлива й виліковна. Для мене факт нашого переходу в Європу неминуче пов'язаний із втратою багатьох своїх традицій, свят, цінностей. Те ж святкування Нового Старого року - це наше свято, яке ми втрачаємо.

Що таке туга за справжнім

- А чого Вам ще не вистачає? Є якісь такі речі, які ми вже втратили, які не повернеш, а вони дуже потрібні?

- Коли я домовлявся про те, щоб мені привезли на виставку груші, то отримав... 10 кг "пошлості" з супермаркету. То було щось неможливе, і я змушений був їхати до бабусь по справжні груші, "в цяточку".

Справжнього не вистачає. Катастрофічно бракує

- Єгипет, цивілізація майя, рештки забутого таємничого минулого не наштовхують Вас на думку про вищість наших попередників на цій Землі? Усілякі цивілізаційні витки не проклали жодних містків між ними й нами, як думаєте?

- Думаю, що вони теж жили за вигаданими законами. Докорінне зникнення цивілізації можна пов'язати саме з тим, що ті люди теж "пішли не тим шляхом". Бо якби хоч і такі високорозвинені суспільства більше дослухалися до природи, то і майя, і ацтеки не зникли б... До Тибету в мене сентиментальніше ставлення. Бздурів про Тибет є вдосталь, і я б говорив на таку тему дуже обережно. Тибет - чи не єдина територія, де варто пошукати достатньо логічних відповідей на те, що з нами відбувається. Наприклад, я не можу пояснити, чому стаються деякі речі, які ти бачиш наперед. А може, є щось таке, що в нас притуплене, або незагострене, або ще не дано. Ось один із таких прикладів: я біжу уві сні снігом разом із двома чорними вівчурами. Неймовірна краса зусібіч, сніг лапатий падає... Через два роки так зі мною і сталося. Я працюю у воєнізованій охороні, зі мною два чорні пси - Амур і Дунай, починає падати лапатий сніг, і я раптом згадую сон. Що це було?

"Щоразу знаходиш якийсь новий код"

- Якщо говорити про Ваш "апетит до мистецтва"... Нині він менший, ніж 15-20 років тому?

- Банальна істина про те, що що більше знаєш, то більше не знаєш. Ти проходиш певні етапи. Тут є ще така річ, що я не люблю дублювати. Мене дратують дубляжі. З іншого боку, таки одного разу з'являється відчуття ситості, й настає великий облом. Ти відчуваєш, що нудно робити звиклі речі. Для мене є неприйнятним, коли людина 40 років, щороку, повторює те саме. Зациклення, як на мене, - то не дуже добре. Набагато приємніше переживати народження нових неординарних ідей, відповідно створення потрібних технологій для їх втілення, - ось до того в мене "мистецький апетит".

- Є таке модне словосполучення - "концептуальне мистецтво", яке нерідко нагадує дешевий епатаж. Скажіть, будь ласка, митець робить речі для всіх цікавих, нехай і далеких від ультравангарду, чи передусім митець думає про тих обраних інтелектуалів, які думають складнішими поняттями, ніж багато інших простих людей?

- Свого часу одна молода польська ультраавангардистка "творчо поєднала" пеніс із хрестом, що переросло в справжній національний скандал. У цьому разі навіть для обізнаних людей буває тяжко знайти істину: де скандал чи епатаж, а де мистецтво. Можна для понту поставити на траві червону валізу і назвати це концептуалізмом. Де межа? Я для себе визначаю таке на чуттєвому рівні: вставляє мене це чи не вставляє. А ставлення до символів - це умовності. Розумієте, для мусульманина хрест означає інше, ніж для християнина. Ми виховані на символах, і дуже часто не на справжніх. І все ж, а якщо символ - це посередник, через який ми наближаємося до того, що нам не дано зрозуміти? Ультрасучасне мистецтво в наш час теж є замовним. Повірте, гроші в мистецтві відіграють не останню роль. Справжнього мистецтва мало.

...Японський варіант того, що коли ти все життя вчишся малювати грушку, а проживши життя, удостоїшся почути, що нарешті тобі вдалося! Це радше спосіб медитації, а не мистецтво. Технологія втілення й мистецтво - не те саме. Та ж ситуація: введення сакрального (ледве не зірвалося слово "мистецтво") в побутовий рівень, у соціальну обслугу - то вже наша прив'язка до наших тенденцій та обставин. Іконопис, з мого погляду, - не мистецтво, а культовий ритуал людини, яка наділена даром контактувати з Богом чи з якимись іншими вимірами. Мистецтво - це інше.

- Часто відмовляєте авторам, які хочуть показати в "Дзизі" своє мистецтво, й чому?

- Часто я б волів, аби ми відмовляли ще частіше. Та мусить бути наповнення програми галереї, до того ж кожні два тижні. А два-три проекти на рік мені справді подобаються. Треба зважати, що на весь Львів є три-чотири галереї, де щось відбувається. В нас розписані виставки вже до 2007 року, тобто авторів не бракує. Ми є приватною установою, тому можемо обирати, що нам показувати, а що - ні. Я вибираю з-поміж запропонованих проектів просто, й дуже важливим критерієм є той, чи подобається мені запропонована робота, чи ні. Хоч і ворогів я набув через те, що сказав комусь, що мені його роботи не подобаються. Бо люди з моїх слів роблять висновок: якщо йому не сподобалося, значить, фігня. Смаки - вічна тема. Та щодо своїх смаків я визначився й хочу, щоб до мене ставилися адекватно, навіть коли "Дзиґа" комусь відмовила в експозиції. Є митці, на творчість яких дивишся й не перестаєш дивуватися, щоразу знаходиш якийсь новий код. Бувають й амплітудні відчуття - то подобається, то розчаровуєшся, наприклад, коли я дивлюся на роботи Дюрера. Серед сучасніших імен мені близький Джексон Поллок... Мене найбільше вабить недосяжне в мистецтві, те, що важко зрозуміти раз і назавжди.

... І Час, із якого усе колись розпочиналося в цих Двох. І чай із незнайомим присмаком якихось чаклунських трав... І Кауфман - дуже відвертий та старомодно-сентиментальний. Він і надалі малюватиме свої грушки ще багато-багато літ. А ми дивуватимемося, що ліків від ностальгії досі не винайшли. І це прекрасно. Бо допоки так є, ми все ще маємо шанс залишатися людьми зі своїми святами...

Розмовляли: Інна КОРНЕЛЮК, Катерина КИРИЛОВА
Джерело: ПОСТУП