У галереї “Дзиґа”, що на Вірменській, триває проект Влодка Кауфмана “Утилізація ностальгії”.
Проте якщо ви потрапите до галереї й не побачите нічого з робіт цього відомого фіксатора дійсності, не лякайтеся. Вам просто потрібно повернути за ріг, щоб опинитися “Під клепсидрою”.
Такий глядацький маршрут добре пасує до проекту, адже в “Утилізації ностальгії” Кауфман заглядає за ріг своїх фіксацій, які тоді називав живописом. Він ніби повертає колесо часу й, відчуваючи гострі голки ностальгії, зі звичною для себе віртуозністю утилізує її в художню акцію.
Термін “проект”, який став максимально модним у сучасному художньому житті, добре прижився завдяки своїй утилітарності: в це коротеньке слово можна втрамбувати практично весь жанровий спектр візуального мистецтва. Тут теж ідеться про “проект”, бо бачимо й виставку, й інсталяцію. Був і епізодичний перформенс, коли в ніч із
13 проти 14 січня Кауфман звернувся “до свого народу”, тобто до тих, хто прийшов відзначити Старий Новий рік у “Дзиґу”
Старий Новий рік – словосполучення, яке може легко викликати запаморочення в кожного, хто всіма своїми органами не переживав українського Ромадану, своєю максимальною парадоксальністю, як і необхідність завертати за ріг, пасує до “Утилізації ностальгії”. Старе та нове – це те, що одним махом фіксує художник, повернувшись до дуже характерного для самого себе (і більше ні для кого) живопису, проте на принципово новому оберті спіралі.
В “Утилізації ностальгії” ми бачимо грушки, які, з одного боку, ніби повернулися з робіт, виставлених багато років тому в Національному музеї на Драгоманова, з другого – дивовижні істоти, в яких лише проглядає їхня ностальгійна грушева сутність, і спрага за досконалістю, адже улюблені кауфманівські персонажі цього разу і живуть окремо від інших, і ховаються у скрипковому футлярі, і залишають свій слід на тубі, яка є своєрідним слідом (фіксацією!) візиту до нашого міста одного балканського генія.
Ми бачимо характерний для Кауфмана “жирний”, упевнений, дуже фактурний мазок, що поєднується з тонкими, прозорими шарами, крізь які проглядає... Отут би пасувало слово “полотно”, але Кауфман не був би сам собою, якби, повернувши за ріг власних спогадів, за тим рогом не побачив би чогось цікавого в побутовому хламі. Цього разу його “музою” стала бляха, вже колись кимсь до Кауфмана утилізована, і замість того, щоб скромно опинитися в ролі тла, вона активізувалася, змушуючи вгадувати крізь живописний шар незрозумілі написи, вигини та металевий блиск.
Влодко взагалі полюбляє тло, що саме собою є фіксацією якогось чи то далекого, чи то близького минулого. Свого часу він малював на папері, який певний час слугував скатертиною під час ностальгійних пиятик у майстерні. Самостійне життя паперу, як і темне минуле бляхи, не відлякує художника, а робить його олійні фіксації багатошаровими, об’ємнішими. “Із часом грушеві дерева стають такими дорослими, що їхні солодкі розімлілі плоди злітають на стару бляху древніх споруд, і світ горішній стає для них першою зустріччю зі світом нижнім – вони повертаються на землю, звідки прийшли. Звуки їхнього падіння, удари зіткнень їхнього піднебесного буття і людського дому, відраховують черговий цикл. Звуки їхнього падіння – незбагненна музика”, – пише Кауфман.
Утилізацію проведено в такій колористичній гамі, що теж нагадує про час возз’єднання стиглих груш із бляхою дахів: від їхнього коричнево-жовто-зеленого непоказного багатства пахне осінню. Щоправда, пізньою. Коли палять листя, і ті грушки, яким не судилося впасти, висять на голих гілках виразними силуетами, зафіксованими на сірому небі кольору старої бляхи, щоб стати омелою: “Рано чи пізно грушеві дерева старіють, і замість плодів на них з’являється омела. Інколи птахи плутають омелу з гніздами”, – вважає художник, який зафіксував ці перетворення ще на стадії грушки. І блукаючи між портретами грушок, бляхи, глечиків, духових інструментів, порожніх футлярів, власної ностальгії й утилізованих спогадів, мимоволі думаєш: а як би пасувала мальовидлам Кауфмана омела!
