Рисунки архітектора (щоб розглядати з тихим задоволенням)
Частина 1. Побачене.
Він вперше представив свої малюнки лише у п'ятдесят років. Проте, це аж ніяк не привід запідозрювати автора робіт у надмірній скромності, закомплексованості та інших недоліках психіки. Адже Юрій Криворучко, виставка рисунків якого відкрилася у МО “Дзиґа”, є архітектором за фахом. А свої малюнки, які створює ось уже понад сто років, досі ретельно “ховав” від усіх, показуючи лише рідним та друзям. Та от тепер соленізант вирішив зробити подарунок і собі й іншим, за презентувавши у стінах галереї “Дзиґи” понад сто робіт різного формату.
Це зовсім маленькі клаптики паперу і більші за форматом роботи.... Намальовані олівцями чи фарбами. Довершені або ж з ілюзією (?) незакінченості. Але усі вони мають одну особливість - на них хочеться дивитися, придивлятися і ще раз повертатися поглядом. Це власне відкриття автором світу у його багатоманітності. Дуже тихі і ніжні малюнки, якими просто-таки не йдеш, а пливеш витягнутим коридором-рукавом “Дзиґи”.
М'які лінії і обриси вимальовують у голові асоціативний ряд з дитячістю, простотою. Але водночас - це не є так зване “наївне” малярство. Воно ближче до досконалості, властивої професіоналу, привабливості, притаманної руці таланту, сміливості, властивої чоловіку...
Як зауважують колеги Юрія Криворучка, вони шкодують, що він досі так ретельно “ховав” свої роботи, адже ця маловідома сторона його особистості гідна створити конкуренцію “графічній громаді Львова”.
Я приємно вражений і здивований тим, що побачив, - зазначив художник і куратор цієї виставки Влодко Кауфман. – Дуже тяжко було відбирати ці малюнки з огляду на їх неймовірну кількість. Ці роботи можна розглядати добами з і то з неймовірним задоволенням...
А ось що він написав у буклеті:
Він має дуже багато
малюнків - різних, дрібних,
дуже дрібних, трохи більших,
мальованих на розмаїтих
клаптиках та випадкових аркушах
паперу. Їх можна дуже довго,
із тихим задоволенням розглядати
як листя восени.
береш кожен наступний листок і
він по своєму цікавий. Так може
тривати направду довго і час
спливає непомітно, як ріка, до якої
ти звик.
Це, напевно, і є та
непомітна необхідність, яка
супроводжуватиме тебе ціле життя.
Частина 2. Розмова з автором.
Чому ви досі так ретельно приховували свої роботи від оточуючих і лише тепер зважилися показати їх?
Близькі друзі знають, що я малюю, бо багато з тут представленого намальовано в дорозі, разом з ними. Можливо, вони не здогадувалися про повноту цього доробку. Тут є роботи, створені протягом тридцяти п'яти років, починаючи від юнацьких і до лютого цього року. І усе це - вічні засоби, вічні теми...
Свого часу ви вступали на факультет кераміки до Львівської академії мистецтв. Після того, як не вступили, закинули її зовсім, чи продовжуєте займатися цієїю справою для себе?...
Мене завжди цікавило мистецтво як таке, і графіка переду c ім. В академії тоді факультет кераміки був дуже дефіцитним факультетом, на який приймали 6-7 чоловік на курс і потрапити туди було практично неможливо. Тим більше, що я вступав одразу після школи, приїхав з Волині, готувався лише кілька місяців. І не пройшов за конкурсом. Думав спробувати ще, але батьки переконали мене не втрачати рік і вступати у політехніку на архітектуру. Тоді ж було усе серйозно, - не вступив і одразу можна було потрапити в армію. Батьки завжди бояться за дітей, і мабуть, слушно, бо незабаром почався Афганістан.
Але кераміку я також люблю, маю різні скульптурні рельєфи, але на цій виставці вони не представлені. А після того, як вступив на архітектуру, ще два роки ходив приватно вчитися в Академію мистецтв. Там познайомився з Іваном Остафійчуком, Андрієм Бокотеєм, Дмитром Крвавичем...
Ви сильно змінилися за цей час?
Молоді люди мають більше часу, тож можуть бути повільнішими, щедріше тратити його на думки, пошуки. Свого часу я також працював просто для душі - ілюстрував свого улюбленого Стефаника, Кафку... Так, для себе... Тоді книжки не видавалися, я нікому цих робіт не показував. Тепер, можливо, їх би й видали, але при тому навантаженні, яке я маю, не маю змогу займатися цим. Більше часу проводжу у подорожах, рисую на коліні... Це теж щось дає для задоволення.
Оксана КЕРИК