* Дзиґа в перевтіленні

***

Ця виставка надто відверта, аби бути автобіографічною.
Ця виставка надто не-корисна, аби найменуватися утилізацією.
Ця виставка надто Іздрикова, щоби приписати саме йому авторство.

Вона дивним чином скидається на скидання хвоста ящірки чи відкидання рогів семирічного оленя, які вже аж надто схиляють шию додолу. Отож, скинути. Позбутися. Поспекатися. Педантично запаковуючи увесь „мотлох” у зручні прозорі пакунки для сміття, потім вивісити їх на загальний огляд (осуд, блуд, зойк, ігнор), щоб, врешті, самому подивитися на Себе збоку і наважитися.... утилізувати своє життя. Бо для такої утилізації необхідне абсолютне перетворення, знищення попереднього для нового, але чи буде воно кращим та кориснішим? Хтозна... Коли олень скидає важезні роги, його шия моментально розгинається, як лоза, голова випростовується до неба, але чи це небо йому потрібне???

Марія Титаренко

* ВARTО (5.05.2004) передрук із „Поступу”

Утилізація мистецтва

Якби не виставка Юрка Іздрика у „Дзизі”, що мала назву „Утилізація”, я би навряд чи замислилася над можливістю утилізувати мистецтво. Або себе заради нього, утилізації свого минулого, витягнутого зі старої шухляди: пошарпані світлини, спалений щоденник, диплом „найкращому інженерові першої категорії”, замальовки оголених пасій тощо. І все це акуратно запаковане у прозорі сміттєві мішечки (здобуток цивілізації!) та порозвішуване на стінах. Отож, галерея перетворилася на впорядкований смітник, де „утилізувався” Іздрик.
Не знаю, наскільки йому це вдалося, але йдеться радше про сам процес утилізації у площині мистецтва, яке поступово стає глобальною „сміттяркою”, і поготів не такою екзотично-райдужною, як у романі „Мальва Ланда” Винничука. Потому, логічно, це сміття утилізують, перетворюючи знову ж таки на „мистецтво”, щоправда, дуже підозрілого ґатунку, - і вуаля, насолоджуйтесь! Такі собі палімпсести із верхнім шаром графіті. Чи можна ці метаморфози назвати еволюційними? Чи це просто ще одна „ніша” постмодерну, в якій залюбки можна вбити „мистецтво заради мистецтва”? Отож, задля чого воно існуватиме далі?
Зруйнування мистецтва та культ абсурду свого часу проголошували дадаїсти (напрям, що виник 1916 року у Швейцарії). Вони намагалися створити його із різного сміття, стверджуючи, що цивілізацію характеризують не тільки і не стільки досягнення, скільки її відходи. Заперечуючи мистецтво як естетичну творчу діяльність, дадаїсти сколихнули всю Європу та багато в чому визначили подальшу еволюцію модернізму.
Саме вони, до речі, запровадили та закріпили в малярстві модний зараз прийом колажу, яким, власне, послуговується Іздрик у своїй виставці. Щоправда, дадаїсти в колажах безладно наклеювали на картон шматки журнальних реклам, газет, фотографій, мотузки, ґудзики, бите скло, дроти, Іздрик не використав такого розмаїття матеріалів, а його „безладність наклеювання” не така вже й хаотична, як здається на перший погляд. Припускаю, що митець керувався внутрішньою ланцюговою реакцією свого минулого (такий собі „фотоальбом” чи щоденник, виставлений напоказ), яке для „невтаємниченого” глядача видається абсурдною какофонією вирізок, плям, образів, написів... Тому виникає враження, що „мистецтво” автора існує заради всього-на-всього одного глядача – самого автора.
Колаж (зокрема автобіографічний) часто є ностальгійним і нагадує гербарій із засушених квітів. Тамара Морозко, полтавська художниця, цитуючи російську поетку (“Коли б ви знали, із якого сміття ростуть квітки”), свої колажі називає “сміттячком з дитинства”: „Із нього можна створити роботу, яка буде мати і третє, і п’яте, і восьме життя, і милувати око”.
Поступово колаж еволюціонував до асамблажу, який охоплює різні варіанти речових комбінацій із уведенням реальних об’єктів у твір. Словом, якби Іздрик постійно перебував поблизу своїх робіт як „додатковий об’єкт”, то це би був власне асамблаж. Зрештою, усе мистецтво із митцями – один-єдиний асамблаж на сучасному мистецькому звалищі, де, залишається сподіватися, коли перегниє увесь безвартісний мотлох, матимемо пречудові добрива для розкішних квітів...

Марія Титаренко