Живопис оптимізму
(у відображенні подощілого бруку) |
З Вами таке траплялося – щоб якісь речі або люди повертали Вас у дитинство? Чи просто відкривали квартирку пам'яті, аби сповнити кімнату Вашої душі пахощами, ароматами чи смаком минулого? Це біла магія повернення?..
Виставка Олени Каменецької „Живопис”, відкриття якої відбулося 14 липня в „Дзизі”, несе оцю таїну повернення. І не тільки. Ще море життєдайної фарби та веселок, а відтак дух оптимізму та якоїсь сонячної енергетики (ніби „Сонячні кларнети” Тичини); ще відображення подощілого бруку, в якому (як це не дивно) бачиш себе, своє минуле, свої розбиті коліна на ровері, свою дитячу зажуру, яка тоді видавалась такою великою, як і дерева, і їхні тіні на мокрому бруці...
Живопис як сповідь у щоденнику, писаного пензлем... Як спроба впіймати (в кадр, світлину, полотно) маленьку принцесу, яка виросла і стала дорослою художницею, яка думала колись, що Дитинство ніколи не скінчиться і мала свою планету з квіткою, за якою лагідно доглядала...
Живопис як можливість повернутися у світ, де кожна річ мала своє таємне і незбагненне призначення, а веселки були нічим іншим, як мостом до Бога...
Часом собі міркую, скільки душі та добра треба вкласти в полотно, щоб воно могло так світитися і гріти зсередини, щоб воно несло таку енергетику і ненав'язливо чіпляло до сукні маленькі кошлаті будячки дитячих жартів... Дивишся в роботу - неначе зазираєш у колодязь і зворохоблено запитуєш у мами, чому місяць впав у воду...
І річ у тім, що причиною такого оптимізму в роботах є аж ніяк не яскраві та контрастні кольори, ні... Це власне ота настроєвість та світовідчуття художниці, пензлик якої малював-вибрунькував іконки свого дитинства та юнацтва...
Тому не дивно, що часто з виставок Олени Каменецької зникають роботи... Зникають безслідно, ніби у чиєсь занедбане дитинство, аби там розмалювати дерева, дощі, бруківку, трамваї, дно колодязя у чиїйсь душі...
Марія ТИТАРЕНКО