Частина І. Розтин пензлем.

Мітсуру Катано. Достатньо лише одного імені, аби зрозуміти, екзотика якої країни буде пашіти зі стін галереї „Дзиґа” від 24 лютого по середину березня. Хоча виявилося не зовсім так, бо полотна виставки радше нагадували творчі набутки прозахідних митців, а насамперед американських, подекуди із вкрапленням натяку на японське таки коріння.

Надто яскраве, надто строкате, модернове, урбанізаційне, безпредметне, абстрактне, відштовхуюче та привабливе, мозаїчне і фрагментарне, ніби комікси на великих шпальтах (без жодних рамок), сюжетно-заплутане, плинно-нетривке, сміливо-різке, подібне більше на графіті, в центрі якого завжди є людина (в окулярах або із широко розплющеними європейськими(!) очима).

Полотна „життєвої марноти марнот” у всіх його барвах (навіщо обмежуватися кількома відтінками чи кольорами?) та контрастах, хаотичності, безладдя, абсурду, мінливості світу та людського мурашника в ньому, перепочинок у поспіху скибки кавуна на жовтому тлі, знову каналізаційні лабіринти, стик стихій, снів, марень, літаків, планет, тіней, розкол на друзки полотна, що не витримує перевантажень...

Словом, Мітсуру вихоплює мить життя, робить їй розтин (пензлем) і вивертає її навспак, разом із усіма нутрощами, усіма подіями, що відбуваються тої миті, кольорами та запахами, постатями, передчуттями, агресією, війнами, мирними снами, вигинами річок та глобальним забрудненням, епілептичним танцем еволюцій та посмішки дівчини в центрі...

Тому художник розвантажує роботи зеленим кольором, часом надто отруйним як на заспокоєння... Причому сам він у цій зелені вбачає сірість, так, так, саме сірість і нейтральність, якщо відтворити полотна у чорно-білому форматі... Бо сам схильний до сірого настрою, як сказав в інтерв’ю...

Частина ІІ. Зелена сірість або відсутність агресії?

- Мітсуру, яка головна ідея твоєї виставки?

- Я хотів показати, відтворити саме те, що зараз відбувається в Японії.

- А що, власне, відбувається: втілення японцями американських мрій?

- Радше ми просто почали думати про самих себе після більш ніж столітньої ізоляції від Західного світу, зокрема Америки.

- І що саме думаєте про себе?

- Інформація та креативна культура розповсюджується у світі надзвичайно швидко, змінюючи тенденції в мистецтві та впливаючи на художників, особливо молодих, які намагаються абсолютно відкинути попередні традиції та йти за сучасною модою. Це одна зі шкіл (домінантна) Японії, водночас продовжує існувати стара школа традицій. Я належу до першої, але вважаю, що не слід повністю відмовлятися від традицій.

- Який імідж сучасного японця існує у світі, зокрема в США та Європі?

- Такий самий, гадаю, як і ваш. Там нічого про нас не знають, оскільки довгий час ми були закритими для Заходу.

- Мітсуру, із твоїх робіт, виставлених у цій галереї, відчувається перенасичення яскраво-зеленим кольором – твій улюблений?

- У даній виставці, так. Знаєш, якщо з цих робіт зробити чорно-білі світлини, то цей зелений перетворюється на дуже нейтральний колір, сірий... А це, мабуть, мої почуття зараз...

- Але так виглядає, що ти дуже оптимістична особа...

- Колись песимістична, колись оптимістична, але ти права.

- Під якими враженнями від Львова (а відтак, від України) перебуваєш зараз?

- Прекрасне місто... Ви вживаєте дуже багато різний старовинних традиційних речей. Це для мене смішно, тобто не смішно, а цікаво... Вразила також архітектура, бо наші модернізовані міста дуже подібні одні на одних. Ще – дуже чарівні люди, українці. Учора я сидів у кав’ярні і спостерігав за людьми з вікна: я не побачив жодної розлюченої людини, абсолютна відсутність агресії! Натомість дуже активні, енергійні люди, їхня хода дуже експресивна, а ще як українки, так і українці, дуже привабливі. Сиджу собі і гадаю: „Що відбувається, де я?”

- Як почуваєшся разом з роботами тут, у цій галереї?

- Класно. Учора я роздивлявся чудовий Вірменський провулок, сьогодні мої роботи висять на цих стінах, - такого ніколи ще не було. Знаєш, я відчуваю, що ця людина (показує на своє полотно із зображеною особою в окулярах) просто таки виходить зі стіни, наче якийсь привід... Як на мене, то це класно.

Марія ТИТАРЕНКО

Мітсуру Катано:

„150 років це дуже довгий період. Японська нація та культура прийшли до модернізації, спробувавши забути традиції. В якомусь сенсі нам це вдалося, але в якомусь і ні. Я не хочу казати, чи це зле, чи добре, але це потрібно. У минулому японці лишень виступали яко спостерігачі за чимось „новим”, яке творили інші країни. І ми спробували також знайти щось „нове”, „сучасне”, занурившись в інші „нові” тенденції в культурі, які входять за вашим визначенням у період „пост-постмодернізму”. У моєму випадку сучасна культура означає – „тепер ми почали думати над чимось”.

Я малюю феномен японського теперішнього модернізму, який пропускаю через своє бачення та відчуття цих 150 років між теперішнім та минулим.

Я сподіваюся, що українцям сподобається моє бачення сучасної Японії”.

З повагою,
Мітсуру Катано