21 листопада 2005 р.
Ми, працівники Центрального державного історичного архіву України, м. Львів, з великим болем сприйняли факт скоєння крадіжки скарбів нашої історії, зберігачами яких нам довірено бути. Тим більше прикро усвідомлювати, якого розголосу набула ця трагедія у засобах масової інформації, де часто звучить неправдива та перекручена інформація, тенденційно ставляться акценти, що, звісно, формує негативну думку громадськості про діяльність архіву, його колектив та адміністрацію. Звернувшись до римського права, ми висуваємо гасло: "Audiatur et altera pars" - "Нехай буде вислухана й інша сторона", тобто потерпіла.
Отже, сталося, що сталося. Приголомшені обстрілом газетних публікацій, теле- та радіоповідомлень, злочинці причаїлися, пожадливо приховавши "до кращих часів" решту награбованого. Уявімо тільки, що могло б статися, якби були надані розголосу списки викрадених документів...
Архів продовжує працювати. Чи хтось із журналістів уявляє собі, що таке повсякденна архівна робота? Зважаючи на низки помилок, припущених у репортажах і публікаціях (чого варте, наприклад, "201-е сховище" - ТРК-Люкс, 22.04.05 чи " у 332 архівосховищах" - "Аргумент-газета", № 17, 27.04.05; звідки взято загадкові світлини архівосховищ не з нашого архіву? - "Поступ", № № 78,79; "За вільну Україну", № 23, 11.04.2005), ми бачимо, що для ЗМІ архів - це "таємничі мури", "підвали з фоліантами" (до речі, жодне архівосховище не розміщене в підвалах, а фоліанти радше знаходяться за шклом бібліотечних шаф чи музейних вітрин); в приміщенні архіву обов'язково має блукати привид (чим не сюжет для рімейка фільму "Привид Лувру"?); обов'язково мають зберігатися сенсаційні документи, написані рукою самого Влада Дракули (Ден Браун може сховатися). А якщо цього усього немає, то про що ж писати? Нехай собі допитливі вчені сидять скулені над старими паперами, а для народу потрібні сенсації. І ось нарешті сенсація є в урочистому супроводі музики цифр з декількома нулями. До речі, відразу виникає запитання: звідки така докладна інформація, винесена і на круглий стіл, і на шпальти газет? Значить, більше не існує поняття "службова інформація" та "таємниця слідства"?
Архів працює. О 9.00 відкриваються двері читального залу, працівники сховищ приносять в оберемках стоси замовлених дослідниками справ, терпляче пояснюючи разом з працівниками читального залу, чому не видано тих чи інших документів у день їх замовлення чи на другий день. Подекуди ситуація нагадує булгаківський перелік скарг до голови житлового товариства Никанора Босого. Тут і аргументи, що приїхали здалека й на короткий час, і обурення, чому документи досі (!) не перекладено українською мовою, і спроби до когось апелювати, хоча ставлення адміністрації однакове до всіх відвідувачів, незалежно від їх соціального чи іншого статусу, згідно з вимогами Основних правил роботи державних архівів України. До речі, віддавна заведено, що дослідник, оформляючись до читального залу, читає правила та підписується у тому, що ознайомлений з ними.
Чому не всі документи видаються у використання? Відразу хочемо зазначити, що в цілому світі в архівах по максимуму видають мікрофільми чи тепер вже цифрові копії. ЦДІАЛ відноситься до тих реліктів, де ще можна працювати з оригіналами. Відповідь дуже проста: бракує коштів на виготовлення нових якісних мікрофільмів і на придбання модерних апаратів для їх перегляду. Те, що маємо в наявності, викликає нарікання через свій поштивий вік і не завжди добру якість зображення. Про цифрові копії на разі говорити рано.
Але повертаємося до причин відмови видачі документів. Усі архівні зібрання (фонди) у чітко встановлені терміни проходять планові звірки наявності та стану документів.
"...Не видаються для користування документи під час проведення перевіряння їх наявності та стану, проведення реставраційних та інших спеціальних робіт з ними..." (Витяг з Основних правил роботи державних архівів України, п. 7.4.1.2.)
Планово проводиться удосконалення описів. Великі за обсягом фонди, особливо такі, де є документи давнього періоду, написані різними мовами, з палеографічними особливостями, знаходяться в удосконаленні довший час, для того, щоб в описах не було заголовків: "Лист невідомої особи до невстановленого адресата невідомою мовою". Архівна робота не допускає жодного поспіху. І поки фонд не буде вивчений, вичитаний, описаний, поки опис фонду не буде затверджено на засіданні експертної комісії, про видачу справ до читального залу не може бути мови. Не видаються до читального залу документи на пергаменті. Говорити ж про буцімто "диференційований" підхід до різних дослідників - образа для працівників архіву ("Поступ", № № 80, 81).
Явне перебільшення, що "...впродовж багатьох років науковці фактично не можуть належно досліджувати окремі історичні періоди та проблеми через невпорядкованість цілої групи безцінних архівних колекцій..." ( Відкритий лист у справі викрадення документів із ЦДІАЛ, опублікований у "Львівській газеті", № 77, 28.04.2005). Зазначимо, що з наявних в архіві тисячі трьохсот дев'яноста двох описів на даний час проходять впорядкування шістнадять, до яких створюється науково-довідковий апарат. Щороку архівний каталог поповнюється сотнями тематичних карток, створюються комп'ютерні бази даних, які допомагають не тільки дослідникам у пошуках інформації, але і працівникам для виконання запитів різноманітного характеру - це довідки про історію місцевостей, установ, товариств, це - складні генеалогічні дослідження. Середня кількість запитів на рік - близько тисячі. Споживачами інформації документів нашого архіву є науковці цілої України, багатьох країн світу. З різноманітних куточків ми отримуємо листи з подяками за роботу архівістів.
Величезний масив документів (а це понад 12 000 погонних метрів полиць) розміщений на стелажах відповідно до списку фондів і топографічних покажчиків у папках, коробках, планшетах. На підлозі справи не зберігаються. Незважаючи на величезний рух документів, у сховищах підтримується чистота та порядок. І це при перевантаженості сховищ, при відсутності модерних стелажів, кондиціонерів, опалення, при підвищеній вологості.
Ті, хто приходять до архіву, вимагаючи негайно видати "все" або "щось" про історію села, родовід чи певні історичні події, очевидно не уявляють собі систему збереження документів та їх шлях з полиць сховища до столу дослідника. Опломбоване сховище відкривається лише у встановленому порядку працівником, який несе за це відповідальність і без якого н і х т о, включно з керівництвом, не має права доступу до місця зберігання документів. Коридори, які ведуть до сховищ, закриваються дверима та залізними гратами. Після закінчення роботи сховище опломбовується, ключі здаються під підпис у спеціальному зошиті, який зберігається в архіві.
Звичайно, архівові потрібні сучасні автоматизовані засоби охорони - сигналізація, камери слідкування. А для цього ще треба полагодити електромережі, що проходять через сире приміщення. Проблема відволоження залишається для архіву болем номер один, але проходить повз увагу міських влад. Ще покійний директор Орест Мацюк запрошував до архіву керівництво облдержадміністрації, проте сирість і грибок на стінах його не зацікавили. Нинішній директор архіву Діана Пельц самовіддано стукає у всі двері Львова та поза Львовом. Натомість міська влада наказала перемістити велику частину наших документів з приміщень на вул. Підвальній, байдуже запропонувавши мокру пивницю на вул. Валовій. Не пішло назустріч і керівництво університету, відмовивши передати архіву частину приміщень колишнього музучилища на вул.Валовій, яке тепер увійшло до складу університетських структур. Воістину, хто був, той бачив; хто бачив, той знає. От і ділять архівісти разом з документами невеселу долю піднаймачів у власному домі, де архів знаходиться уже понад 220 років - унікальний випадок не лише в Україні.
Хто може похвалитися тим, що достеменно знає місце кожного предмету у власній хаті? А тут ми маємо величезний комплекс приміщень: дві історичні будівлі XVII ст. - Бернардинський монастир і Королівський арсенал разом з прилеглою частиною домініканського монастиря площею близько 6000 кв.м. Це 1 112 097 одиниць зберігання. Це і 73 працівника, більшість з яких працюють в архіві все життя (як і директор Діана Іванівна Пельц, яка прийшла до архіву скромним архівістом), попри мізерні зарплати за величезну відповідальність. Нещодавно архівний штат поповнився випускниками університету, які з ентузіазмом включилися до архівної роботи. Чи не прикро молодим магістрам архівознавства прочитати, що "студенти, яких ангажували як робочу силу, поцупили кілька справ" ("Поступ", № 82), або побачити у статті "Розкрадена спадщина" світлину, на якій зненацька (чи навмисно?) зафіксовано молодого працівника, що вийшов покурити на вулицю ("Львівська газета", 27.04.05).
Ще побутують серед пересічного населення уявлення про архів, як про похмурі запилені зали, де серед паперових стосів шовгають старенькі у сірих халатиках. Тому приємною несподіванкою є побачити старовинні кабінети, обладнані комп'ютерами, кількість яких зростає; побачити відремонтовані коридори, пристійний туалет з цілодобовим водопостачанням, нарешті, архівістів, чий середній вік зараз складає 35 років, на чолі з молодою енергійною директоркою, якій випала складна доля: після раптової смерті незабутнього Ореста Мацюка підхопити його справу, підтримувати імідж архіву на високому міжнародному рівні (сама Діана Пельц вільно володіє декількома мовами). У день її призначення на посаду директора архіву (яке підписав, до речі, тодішній голова Держкомархіву Руслан Пиріг, а не Геннадій Боряк), Діана Пельц проголосила у своїй програмі, що, поряд із збереженням документів, буде працювати для людей. Ми пам'ятаємо часи, коли тільки була проголошена незалежність нашої держави, коли змінилося підпорядкування архіву, коли фінансування було мізерним. Пам'ятаємо, як в архіві не було паперу, ручок, не було за що придбати навіть миючі засоби. За останні роки багато чого змінилося. Архів має 14 комп'ютерів, сервер, давно користується електронною поштою, проводяться часткові ремонти, купуються нові стелажі, обладнання для лабораторії, меблі, покращуються умови праці... Відповіддю на це стала крадіжка документів, яка за іронією долі співпала з присвоєнням директорові почесного звання, хоча подання у таких випадках, як відомо, готується далеко заздалегідь.
Останні десять років плинність кадрів незначна, вона пов'язана, в основному, з відходом на пенсію чи смертю працівників. Тому не можна говорити про потрапляння до архіву випадкових осіб. Прикро усвідомлювати, але той (ті), хто вчинив злочин, втратив повністю совість і мораль, плюнувши в очі своїм колегам, керівництву, зрештою, усій українській культурі. Проте заявляти, що "злодії перевіряють злодіїв", зважаючи на поняття презумпції невинності, є просто наругою над працівниками (точніше, працівницями) архіву, які взимку, при мінусовій температурі у сховищі, коли з вуст йшла пара, а рукавички мало допомагали, справа за справою проводили звірку наявності.
Коли щось зникає у власному домі, спочатку треба ретельно перевірити все самостійно, а тоді звертатися за сторонньою допомогою. Архів є нашою другою домівкою, тому, перш ніж надати розголосу, ми мусимо перевірити самі себе та відзвітуватися. Для цього у нас проводяться наради, засідання дирекції, збори працівників. Ні про який "тиск з боку адміністрації", тим паче, про "фальсифікацію" ("Поступ" № 92) документів не йдеться.
Знайти злодіїв є справою слідчих органів, з якими ми постійно співпрацюємо. Ми мусимо дочекатися результатів слідства, а поки воно триває, спокійно та чесно виконувати свої повсякденні професійні обов'язки, не отруєні вищезгаданими інсинуаціями.
Ніхто на цьому світі не застрахований від різних випадків, об'єктивних чи суб'єктивних. На жаль, архіви, музеї, бібліотеки завжди були та залишаються предметом уваги з боку тих, хто вміє добре оцінювати моральну вартість у твердій конвертованій валюті. Тисячі й тисячі винахідників, а за ними виробників, обдумують, удосконалюють, створюють засоби забезпечення схоронності. І все ж автори детективних творів, а за ними кінематографісти ретельно розповідають пересічній публіці, як можна найкраще викрасти картину, книгу, рукопис - список можна продовжити. Ми добре пам'ятаємо пограбування збірки ікон Національного музею у 1982 р., події 1992-1993 рр., коли було пограбовано Арсенал, Олеський замок, Львівську картинну галерею, де трагічно загинули двоє її працівників. Не оминули увагою злочинці й архівні приміщення на Підвальній, і збірки бібліотеки АН України ім. В. Стефаника.
Неприємно нам, архівістам, що саме довкола нашого архіву нагнітається атмосфера, яка навряд чи допоможе слідству виявити злочинців, але в якій складно існувати та виконувати свою повсякденну роботу - таку малопомітну, коли вона ведеться, і таку "алярмово" потрібну, коли щось її зупиняє.
То ж ми звертаємося до засобів масової інформації: будьте об'єктивними, не ганяйтеся за смаженими фактами, не виставляйте проблеми лише з одного боку. Станьте для архівів, як і для інших установ культури, захисниками та соратниками, а не злосливими обмовниками.
Лист підписали 48 працівників Центрального державного історичного архіву України, м. Львів
Головна сторінка | Nota Bene | Генеалогія | Новини | Публікації | Архіви в Україні | Архіви в світі | Контакти | Карта порталу
Copyright © 2009 - Державний комітет архівів України
Всі права застережені
Вебмайстер: webmaster@archives.gov.ua