Новини

Конотопська битва 8 липня (28 червня за старим стилем) 1659 р. – центральний епізод військово-політичного протистояння уряду гетьмана України Івана Виговського та адміністрації московського царя Олексія Михайловича, що з осені 1658 р. переросло в повномасштабну україно-російську війну.

Політичні передумови збройного конфлікту поміж Українським Гетьманатом та Російською державою, яких з часу проведення Переяславської ради 1654 р. об'єднували союзницькі взаємини, слід шукати у намаганні російської сторони обмежити суверенітет України шляхом посилення контролю за гетьманською державою, зменшення повноважень гетьманського уряду на користь царської влади. Тиск російського керівництва на гетьманську владу мав місце ще за життя Б. Хмельницького та знайшов своє логічне вираження у сепаратному Віленському перемир'ї 1656 р., укладеному між Російською державою та Річчю Посполитою. На думку гетьманського уряду Б. Хмельницького, статті укладеного договору ігнорували українські національні інтереси, а недопущення українських послів до переговорного процесу трактувалося як грубе порушення двосторонніх домовленостей щодо ведення спільної україно-російської військової кампанії супроти Польщі. Відтак, українська зовнішня політика була вимушено спрямована на розвиток взаємин з державами, дії яких об'єктивно допомагали унезалежнити Гетьманат, навіть за умови якщо ці держави перебували у стані війни з Росією (наприклад, Шведське королівство).

Відразу після смерті Б. Хмельницького царський уряд ще активніше втручається у внутрішні справи козацької держави. Закулісна гра щодо підпорядкування київської митрополії юрисдикції московського патріарха, накази царським іменем утримувати російських ратних людей коштом гетьманської скарбниці, вимоги введення російських гарнізонів до Чернігова, Ніжина, Переяслава та до інших міст й побудови в них оборонних укріплень, царські укази через голову української влади про призначення воєвод у Білу Церкву, Корсунь, Ніжин, Полтаву, Чернігів та Миргород, а 6 квітня 1958 року – указ про призначення боярина Шереметєва головою нової московської адміністрації в Україні, звичайно, не передбачалися жодною статтею договору 1654 року.

Ще загрозливішою для внутрішньої стабільності гетьманської держави стала підтримка царем Олексієм Михайловичем старшинського угруповання, опозиційного до обраного у жовтні 1657 року гетьманом Івана Виговського.

Така політика не могла сприйматися козацькою верхівкою та українським населенням інакше, як порушення російським царем своїх зобов'язань протектора по відношенню до гетьманської держави, а саме захищати її.

В такій ситуації гетьман І. Виговський, до речі, в останні роки життя Б. Хмельницького був дуже лояльно налаштований до російської влади, та його оточення уклали союзні угоди з Кримським ханатом навесні 1658 р. та з Річчю Посполитою 16 вересня 1658 р. у м. Гадячі. У гетьманському маніфесті, що з'явився невдовзі по Гадяцькій угоді, говорилось, що «Москва готує нам ярмо неволі насамперед внутрішньою міжусобною війною, а далі відкрито своєю власною зброєю, без усякого приводу з нашого боку».

Номінально Гадяцький договір денонсував україно-російську Переяславську угоду 1654 року. За договором, Україна входила разом із Польщею та Литвою до триєдиної конфедеративної держави – Речі Посполитої. Названі політичні народи об'єднувалися як «вільні з вільними» та «рівні з рівними». Кожна з частин держави мала власну адміністрацію, фінанси, військо, діловодство мало вестися українською мовою, а вища виконавча влада у «Великому князівстві Руському» (таку назву мала отримати Україна) надавалася гетьманові.

На першому етапі війни, що тривав упродовж вересня-листопада 1658 р., російським військам під командуванням воєводи Г. Ромодановського вдалось нав'язати військам гетьмана Виговського бої під Варвою, Лохвицею, Пирятином, воєводі В. Шеремєтєву відбити наступ українських полків на Київ. Із середини грудня 1658 р. уряду Виговського після проведення ряду необхідних мобілізаційних заходів вдалось перехопити стратегічну ініціативу до своїх рук, поновивши свій контроль над частиною захоплених раніше лівобережних земель і блокувавши російські війська у Лохвиці. Утім повністю відновити контроль над Полтавським, Миргородським і Лубенським полками гетьманові не вдалось. Найзапекліші збройні протистояння розгорнулись на третьому етапі війни, що розпочався наприкінці березня 1659 р. уведенням на землі Гетьманату приблизно 70-тисячної царської армії на чолі з воєводою О.М.Трубецьким. 20 квітня армія Трубецького розпочала облогу Конотопа — стратегічно важливого пункту на північно-східному порубіжжі Гетьманату, який обороняли козаки Ніжинського полку і конотопські міщани під командою наказного гетьмана і ніжинського полковника Григорія Гуляницького. Успішна оборона українськими військами Конотопської фортеці, що тривала протягом квітня-липня 1659 р., дозволила гетьману мобілізувати власні сили, закликати на допомогу союзні війська кримського хана. Загалом під Конотопом Виговському вдалось зібрати, за підрахунками українських істориків, 45- тисячне військо козаків та татарської кінноти. Під час самої битви вдало обраний план її ведення дозволив українському гетьману отримати блискучу перемогу, внаслідок якої не лише було знято облогу Конотопа, а й витіснено царську армію за межі України.

Результатом битви стала одна з найбільш відчутних поразок царських військ у XVII столітті. За різними відомостями, на Конотопському полі полягло від 14 до 40 тисяч царських ратників, а до полону потрапили декілька царських воєвод.

На жаль, використати цю перемогу І. Виговському не вдалося, оскільки значна частина українського суспільства не визнала Гадяцького трактату, а сам І. Виговський втратив булаву вже у жовтні 1959 р.

Незважаючи на те, що, на перший погляд, фактичними результатами Конотопської битви так і не вдалося скористатися, перемога під Конотопом дещо послабила тиск Московського царства на Українську державу та сприяла формуванню самостійницької партії серед козацької старшини. З часом згадки про битву увійшли до народної пам'яті як прояв безприкладної козацької звитяги та військової вправності, а в українських наукових дослідженнях у XIX – на початку XX століття Конотопська битва зображувалася як важливий етап боротьби українського народу за незалежність.

Владислав Верстюк, Т.в.о. Голови Українського інституту національної пам’яті