Володимир Сергійчук: „Нам конче необхідно відновити історичну справедливість в Україні!”

Другого квітня 2007 року українські громадяни стали свідками в певній мірі доленосного рішення Президента України про розпуск Верховної Ради п’ятого скликання і призначення дострокових парламентських виборів. Цілком можливо, що цей як на Віктора Андрійовича Ющенка досить неординарний крок стане переломним етапом не тільки в політичному розвитку країні, але й загалом в новішій історії нашої держави. Принаймні, в української нації з’явився черговий шанс привести до влади не голослівних базік, але справжніх патріотів, що вбачають Україну та її розвиток під кутом збереження національної самобутності, але при цьому – осучаснену, звільнену від анахронізмів і різного роду крайнощів.

Про наше найближче „політичне” майбутнє, про перспективу розбудови національно-демократичного політичного середовища в країні й про відновлення історичної правди ми сьогодні говоримо із відомим громадським діячем, вченим, доктором історичних наук, професором Київського національного університету імені Тараса Шевченка Володимиром Сергійчуком.

Володимире Івановичу, скажіть, будь ласка, як Ви оцінюєте крок Голови держави з розпуску парламенту? Як на Вашу думку, чого слід очікувати українському суспільству після перевиборів?

- Я оцінюю рішення Віктора Ющенка позитивно. В політичній ситуації, що склалася, а саме - через той розклад сил у Верховній Раді, що не відповідає волевиявленню виборців в березні 2006 року, через те, що в подальшому відбувалися зміни політичних сегментів у Верховній Раді, що, в свою чергу, могло призвести до набуття правлячою коаліцією 300 голосів, Президент змушений був піти на такий крок. Що буде далі? Я думаю, в даному випадку український народ має підтвердити ту зміну, яка відбулася, остаточно сказати своє слово щодо того, хто має право на представлення його інтересів.

Як Ви гадаєте, національно-демократичним силам краще йти на вибори разом з „Нашою Україною” чи окремо - „Українською правицею”?

- Було б правильно, щоб всі національно-демократичні сили об’єднались. Це повинен бути рівноправний блок. В тому числі і з „Нашою Україною”.

Якщо повертатися до питання „розбудови” в Україні „правиці” європейського зразка, то які партії туди слід залучити?

- Це, передовсім, ті, які вже увійшли в „Українську правицю” – це Українська Народна Партія, це Народний Рух України, це Українська республіканська партія „Собор”. Крім того, в цьому списку повинні бути Партія „Реформи і порядок”, Українська селянська демократична партія (очевидно, співбесідник мав на увазі Партію відродженні села – Авт.), Українська республіканська християнська партія, безперечно, КУН, а також ХДС. Ну, і, мабуть, „Наша Україна” також мала б увійти до цього утворення. Всі ці сили повинні діяти консолідовано, а там вже як буде, покаже час.

А як щодо суто націоналістичних партій, тобто, передусім ВО „Свобода” і УНА, яка роль відведена їм, з ким їм бути?

- Якщо мова йде про „Правицю”, то їх слід враховувати, бо це – також праві партії. Але ж наскільки їх ідеї будуть сприйматися тою більшістю, про яку ми говорили? Тут вони вже мають домовлятися про спільну платформу. І тоді це буде справжня „правиця”, що витримає всі випробування. Бо якщо перші механічно увійдуть, але не узгодять політичної платформи на вибори, то почнуться розбіжності, які призведуть до втрати ними голосів виборців.

Як Ви гадаєте, яку ідеологію „правиця” повинна взяти на озброєння?

- Очевидно ту ідеологію, що потужно спрацювала в 1991 році, коли український народ йшов на референдум, коли він підтримав заклики правих сил, адже насамперед праві сили вели агітацію на підтримку Акту про Незалежність, і головне, що це дало результат.

Але все ж таки – якої саме ідеології, консервативної чи суто націоналістичної, повинна додержуватися „правиця”?

- Патріотичної. Я не помилився, коли казав, що треба підтримати ту ідеологію, яка виправдала себе у 1991 році.

Скажіть, будь ласка, які першочергові завдання треба вирішувати національно-демократичними силами, якщо вони все-таки прийдуть до влади?

- Якщо вони перемагають, то, по-перше, вони повинні чітко домовитися про повноваження кожної політичної сили, про набуття нею певної кількості „портфелів”, щоб не було потім ніякої гризні. Все повинно бути домовлено наперед – кожен повинен знати, за що він іде під спільними прапорами. А по-друге, вони повинні виконувати ту програму, яку народ підтримав на виборах президента України у 2004 році.

Торкнемося трохи царини історії. Яке місце в програмі націонал-демократів повинно посідати визнання ОУН і УПА?

- Я вважаю, що питання визнання ОУН-УПА повинно прийматися комплексно разом із тими законодавчими актами, які визнають всіх борців за волю України, починаючи з 1917 і по 1991 рік.

До речі, а яке в цьому контексті має бути рішення стосовно вояків дивізії „Галичина”?

- Треба визнавати всіх, хто боровся за Українську державу! Всіх борців за волю України! Якщо буде встановлено, що дивізія „Галичина” в цьому контексті також йшла – то які проблеми? Але я повторюю: виділяти, скажімо, тільки вояків УПА неправильно. Адже так само наражалися на смертельну небезпеку повстанці „Холодного Яру”, так само страждали за Україну і ті, хто був на духовному фронті, на ідеологічному фронті, так само жертвували собою „шестидесятники”. Одним словом, всі хто боровся за Україну повинні бути визнаними! А серед них, в тому числі, - вояки УПА і підпільники ОУН.

Володимире Івановичу, якщо відштовхуватись від політичних реалій, на скільки взагалі є реальним встановлення історичної справедливості у нас, в Україні? Чи і надалі в нашій країні будуть „перекроювати” історію на догоду комусь?

- Все буде залежати від результатів дострокових парламентських виборів. Якщо перемагають національно-демократичні, патріотичні сили, то цей процес буде неухильно йти вперед, при чому – прискореними темпами. Нам конче необхідно відродити нашу, українську правду! І якщо патріотичні сили програють, то в цьому в певній мірі буде винен сам народ, винен в тому, що змирився із ситуацією. І цей вчинок вже будуть оцінювати наступні покоління українців.