Насиченість на різноманітні події та заходи сучасного життя не завжди дає нагоди пригадати ключові моменти з недавнього історичного минулого. Сьогодні ми вирішили повернутись до подій з ХХ століття, яким цього року виповнюються круглі ювілеї і які, здебільшого, не привернули уваги громадськості та ЗМІ. 1908 – вбивство українським студентом Мирославом Січинським польського намісника Галичини графа Анджея Потоцького.

12 квітня 1908 року Січинський зі словами: "Се за наші кривди, за вибори, за смерть Каганця!" позбавив життя польського намісника. Цим вчинком він протестував проти фальсифікацій на виборах до Віденського парламенту та Галицького сейму. Під час виборів до останнього, загинув від рук польських поліцейських кандидат до сейму 27-річний Марко Каганець.

На чотири кулі випущені двадцятилітнім Січинським, львівська газета "Діло" відреагує словами: ”Сталося! Історія запише цю подію як перший акт політичного терору в конституційній Австрії”. Після цього в Західній Україні часто можна буде почути новостворену та надзвичайно популярну пісню із словами "Наш Січинський най жиє, а Потоцький най гниє!", або ж навіть релігійну колядку такого змісту: "Січинський стріляє, Потоцький падає, чудо, чудо нас вітає".

Ще впродовж кількох років буде надзвичайно популярно надавати новонародженим хлопцям ім’я "Мирослав". А Мирослав Січинський, який буде засуджений на смерть, за допомогою громадськості, яка збере 40 тисяч крон, здійснить втечу з в’язниці й буде нелегально відправлений до Америки. В організації втечі Січинського найбільше проявив себе Дмитро Вітовський – майбутній комендант "листопадового зриву".

1918 – 1 листопада (проголошення ЗУНР)

Цей день, а радше ніч, є одними із найсвітліших моментів українського державотворення ХХ століття. За одну ніч, без проливу крові, всі державні установи Львова були опановані українськими військовими частинами, а над ратушею піднято синьо-жовтий прапор. Поляки в буквальному розумінні "проспали" українське національне відродження, адже мешканці Львова, які лягали спати громадянами Австрійської імперії, прокинулися уже в зовсім новому державному утворенні – Західно-Українській Народній Республіці.

Війна за Львів, яка триватиме впродовж трьох тижнів породить багато цікавих історій, як от військові дії впродовж дня і перемир’я на ніч, коли солдати йтимуть по домівках на ночівлю, коли українці відпускатимуть додому ув’язнених поляків, з тим, що останні, під чесне слово, після відвідин родини повернуться назад до своїх камер…

1928 – 10-літній ювілей листопадових подій На перший погляд здаватиметься, що відзначення 80-ліття "ювілею 10-ліття ЗУНР" є чимсь алогічним. А втім, події 1 листопада 1928 року у Львові виявилися напевно найнапруженішими впродовж майже двох міжвоєнних десятиліть панування Польщі на Галичині.

На панахиду, яка відбувалася в Церкві Святого Юра прийшло понад 10 тисяч українців, що, одночасно, стало найбільшою українською маніфестацією того часу. Сутички з поліцією переросли у відкритий україно-польський конфлікт. В результаті, приміщення українських установ – "Просвіти", "Дністра", газети "Діло", крамниць "Маслосоюзу" були повністю знищені польською юрбою, а облога найвідомішого українського "гуртожитку" – Академічного Дому відбувалася із застосуванням вогнепальної зброї.

Наступного дня дві сотні молодих українців було арештовано, а трьох хлопців-студентів та чотирьох дівчат судили у червні 1929 року.

Цікаво, що львівські події 1 листопада 1928 року спричинили такий резонанс, що маніфестації протесту "проти переслідування Польщею національних меншин" відбулися навіть у Харкові, Києві, Одесі та інших містах УСРР.

1938 – страта українського бойовика Іллярія Кука

25 серпня 1938 року востаннє в Польській державі було страчено українця. Ним став Іллярій Кук – рідний брат майбутнього керівника УПА Василя Кука.

Початок цієї трагічної історії відноситься до 6 травня 1937 року – коли боївка ОУН здійснила "екс" (експропріаційний акт) у поляків Ясінських. В результаті двоє поляків та один українець загинули, а Іллярій Кук опинився за гратами із вироком – смертна кара. Коли ж друзі підготовили втечу Іллірія, то Провід ОУН заборонив це робити, адже умовою "ексу" було проведення акції без кровопролиття, а раз загинули невинні поляки, то Кука й так мав чекати суворий Організаційний суд. В результаті було вирішено, що краще нехай він загине від рук поляків.

Адвокат Кука – Степан Шухевич залишив спогад про матір бойовика, яка мала останню, перед стратою, зустріч із сином:

– Я була у мого Гілярця! Він спокійний! Навіть сміявся, коли говорив зі мною… Я знаю, що моя дитина не вийде зі себе, не заломиться, та все ж таки я йому сказала: слухай, Гілярцю, щоби ти, дитинонько моя, припадково не заломився й не зробив нам стиду. Ти не гинеш за що-небудь. Ти не зробив цього для себе, а для справи, для нас усіх. Тримайся, дитинонько, будь спокійний, закуси зуби й видержи до останньої хвилини. І він обіцяв, а він уміє додержати слово. Я свою дитину знаю. Просив лише, щоб поздоровити батька і Василька та щоб узяли з ним побачення наймолодші мої діти…

1948 – смерть найвідомішого "політичного українця" - Вільгельма Габсбурга – Василя Вишиваного

Історія австрійського архикнязя, який був племінником імператора Франца-Йосифа та належав до двох відомих європейських родів Габсбургів та Лотарингів, а пізніше відрікся від родини й гучного імені та прийняв українське громадянство під іменем Василя Вишиваного є сама по собі унікальною.

Своє ставлення до українського питання Василь вишиваний сформував у відкритому листі до батька: "...стверджую, що я не похвалюю всієї політики, яку супроти українського народу вела моя родина з постійною кривдою для того ж народу на протязі століть. І тому це був один із мотивів, який спонукав мене піти на службу до українського народу і української республіки, та цю службу я виконаю вірно до кінця, – все одно, на якім становищі поставить мене українська легальна влада і без огляду на те, чи це подобається моєму батькові й іншій родині, чи ні."

Василь Вишиваний (Вільгельм Габсбург) був викрадений радянською службою СМЕРШ з Відня й після довгих допитів помер 18 серпня 1948 року у Лук’янівській лікарні Києва.

Він був одним із останніх і дуже яскравих символів І визвольних змагань українців.

1958 – арешт останнього активного українського підпільника на Донеччині

Дана подія ніколи широко не висвітлювалася й стала відомою загалу лише цього року, під час чергових громадських слухань, які відбувалися в рамках спільного гуманітарного проекту Служби безпеки України та Українського інституту національної пам’яті.

Цікаво й те, що за підрахунками дослідників, кількість учасників оунівського руху, народжених у Донецькій області, становила приблизно половину від загалу всієї організації на Донеччині. Вихідці з Галичини та Волині складали близько 10%. Приблизно 40% підпільників ОУН – вихідці із Центральної України. А от останнім активним членом ОУН можна вважати пропагандиста М.Янковського, заарештованого у Дзержинську в 1958 році.

1968 – самоспалення на Хрещатику Василя Макуха

5 листопада 1968 року, напередодні відзначення чергової річниці "великого Жовтня", з будинку № 27 на Хрещатику (біля Басарабського ринку) вибігла охоплена вогнем постать і з криком: "Геть окупантів!", "Хай живе вільна Україна!" пробіг кілька метрів по Хрещатику. Лікарям не вдалося врятувати життя Василя Макуха і він, не прийшовши до свідомості, помер у лікарні.

Цікаво, що Василь Макух, який був уродженцем Львівщини й за перебування в лавах УПА відбув тривалий термін заслання, останні 12 років свого життя проживав у Дніпропетровську.

Вважають, що однією із причин самоспалення Макуха був й протест проти радянської інтервенції до Чехословаччини. 16 січня 1969 року акт самоспалення повторить й чеський студент Ян Палах ім’я якого є одним із символів Чехії, чого досі не можна сказати про ім’я Василя Макуха в Україні.

1978 – самоспалення у Каневі Олекси Гірника

Калушанин Олекса Гірник вчинив самоспалення на Тарасовій горі у Каневі в 60-ту річницю проголошення самостійності України Центральною Радою 22 січня 1918 р. Перед тим Гірник розкидав близько тисячі листівок націоналістичного змісту (слідчі відшукали 970 листівок).

В листі до дружини Олекса Гірник писав: "Я ішов простою дорогою, тернистою. Не зблудив, не схибив. Мій протест – то сама правда, а не московська брехня від початку до кінця. Мій протест – то пережиття, тортури української нації. Мій протест – то прометеїзм, то бунт проти насилля і поневолення. Мій протест – то слова Шевченка, а я його тільки учень і виконавець."

Указом Президента України № 28/2007 від 18 січня 2007 року за проявлені мужність і самопожертву в ім'я незалежної України Гірнику Олексі Миколайовичу присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави.

На перший погляд два самоспалення українців можуть здаватися "надміром", але варто відзначити, що після смерті Яна Палаха у Празі, за три місяці чехами було здійснено ще 26 спроб самоспалення, з яких 7 стали фатальними (один із них – Ян Заїц – покінчив з життям на тому ж місці, що й Палах).

1988 – створення Української Гельсінської Спілки

Її створення було проголошене 7 липня 1988 на 50-тисячному мітингу у Львові. Значення цієї події для наступного історичного процесу було епохальним. УГС постала як федеративне об’єднання самоврядних правозахисних груп і організацій в областях, районах, містах України та за її межами. УГС стала першою в Радянській Україні масовою опозиційною організацією, яка слугувала громадянській активізації і мала свою політичну програму під назвою “Декларація принципів УГС”.

Авторитет УГС зростав, вона стала виходити на міжнародні контакти, під її впливом радикалізувався Народний Рух України, і це дало можливість національно-демократичним силам на виборах до Верховної Ради України у березні 1990 р. здобути повну перемогу в Києві та західних областях України. 12 членів УГС стали депутатами Верховної Ради, сотні – депутатами місцевих рад.

УГС дала початок найбільшій молодіжній організації свого часу – Спілці Незалежної Української Молоді в Україні (СНУМ) та політичній структурі – Українській Республіканській Партії (УРП).

1998 – виголошення присяги народного депутата України Славою Стецько

Цей ювілей дещо відрізняється від дев’яти попередніх, але й 90-ті роки принесли незалежність України. Відтак, остання дата є логічним наслідком усіх попередніх подій. Слава Стецько була символом визвольної боротьби українців, а тому коли 14 травня 1998 року їй, як найстаршому за віком депутату, слід було зачитати присягу на відкритті першої сесії парламенту, то комуністи демонстративно покинули зал.

Ще через чотири роки їй знову доведеться повторити цю почесну процедуру, на що комуністи уже ніяк не відреагують – вони вперше за часів незалежності не зможуть набрати більшість голосів. Але це вже інше століття й інші ювілеї…

Націоналістичний портал