Адаму Міцкевичу (Львів)
1897 року, напередодні сотої річниці від дня народження видатного поета Адама Міцкевича (1798-1855), польська громада почала готуватися до гідного вшанування цієї дати. Ювілейного року відбулися відкриття пам’ятників Адамові Міцкевичу у Варшаві (роботи Ципріяна Годебського) та Кракові – авторства Теодора Рігера (у Львові знаного передовсім за алегоричною групою “Галичина” на будівлі Крайового галицького сейму).
За рік до ювілею у Львові ідею увіковічення Міцкевича в такий спосіб висунув “Літературно-артистичний гурток” (Kolo Literacko-Artystyczne) – свого часу він уже ініціював зведення у Львові пам’ятників Александру Фредрі та Корнелю Уєйському. Тоді ж у місті створили ювілейний комітет, завданням якого було належно підготуватися до святкування століття Міцкевича, а вже комітет, своєю чергою, організував комісію зі зведення пам’ятника.
Звісно, за пишнотою відзначення ювілею та в темпах зведення пам’ятників Варшава і Краків обійшли Львів. Тепер у цій одвічній конкуренції трьох культурних столиць залишалося одне: створити пам’ятник монументальніший, ефектніший, дорожчий – усе майже як в олімпійському гаслі.
Перші засідання комісії зі зведення пам’ятника, до складу якої увійшли представники міської влади, католицької церкви, а також такі знані архітектори, мистецтвознавці, художники як Ю. Захаревич, Я. Болоз-Антонєвіч, В. Лозинський, Й. Стика, І. Макаревич, а згодом очолив Л. Цвіклінський, відбувалися вже 1897 року. Уявлення її членів про майбутній пам’ятник були щонайрізноманітнішими: хтось бачив “камерного” Міцкевича, а хтось пропонував поставити національного поета в центрі цілого пантеону слави... Дискусії тривали понад рік. Аж доки не втрутилася “Львівська газета”.
Як “Львівська газета” запроектувала пам’ятник Міцкевичу
У лютому 1898 року головний редактор Gazety Lwowskiej Адам Креховецький висловив ідею створення пам’ятника Міцкевичу у формі колони. І хоча чимало членів комісії (зокрема Я. Болоз-Антонєвіч і ректор університету Л. Фінкєль) спершу різко негативно виступили проти цьому задуму, поступово ідея відомого письменника та водночас головного редактора найпопулярнішого видання міста почала здобувати все більше прихильників. Тож колона стала неодмінним атрибутом у конкурсі на найкращий проект пам’ятника, котрий завершили наприкінці року.
Не менше дискусій спричинив і пошук місця для майбутнього пам’ятника Адамові Міцкевичу. Обговорювали площі Смольки або Юра, місце перед Сеймом (тепер головний корпус ЛНУ), Гетьманські вали (проспект Свободи). Зрештою, Л. Цвіклінський запропонував встановити пам’ятник на Марійській площі. Звідтіля, за дозволом високих духовних осіб, перенесли статую Богородиці та фонтан. 24 грудня 1898 року, в день сотих уродин поета, громада Львова заклала символічний наріжний камінь на місці майбутнього пам’ятника.
Український автор найкращого польського пам’ятника
Нині пам’ятник Адамові Міцкевичу у Львові часто називають найкращим із-посеред усіх – і не лише за межами Польщі, а й у самій країні. Тож, озираючись, можемо стверджувати, що Львів переміг в амбітних “монументальних перегонах” столітньої давності. Не в останню чергу завдяки українському скульпторові.
У конкурсі 1898 року перевагу віддали двом проектам: Антона Попеля та Яна Завєйського. Обидва були доволі схожими: фігура Міцкевича біля підніжжя колони, а над ним – крилатий Геній Поезії, який нахиляється над поетом, подаючи йому ліру (у “версії” Попеля) або лавровий вінок (у проекті Завєйського). Різнилося в проектах і завершення колони: у краківського скульптора Завєйського це була зірка, а в А. Попєля – випускника Віденської академії мистецтв, що оселився у Львові ще 1888 року, – тринога із символічним невгасимим вогнем натхнення. Комітет зі зведення пам’ятника перевагу віддав проекту А. Попєля. Понад триметрове завершення колони – власне символічний вогонь – виконав український скульптор Михайло Паращук.
Зведення монумента тривало понад п’ять років, а його урочисте відкриття відбулося 30 жовтня 1904 року. Саме на цій даті, всупереч поширеній думці про те, що пам’ятник відкрили лише 1905-го, наполягає у своїй докладній розвідці на цю тему львівський дослідник Юрій Смірнов у публікації на сайті Kultura.pl.
На пам’ятник збирали кошти, без перебільшення, всім миром: упродовж цього часу відбувалися благочинні заходи та концерти видатних виконавців (у тому числі й Ігнаци Падеревського) на користь зведення пам’ятника, по всій Польщі розставили спеціальні скарбонки й навіть плата за квиток чи лорнетку в театрі включала в себе “центовий даток” на пам’ятник у Львові.
Усі бронзові деталі скульптури виконали у Відні, натомість роботи в мармурі та впорядкування території здійснювали львів’яни. Тільки на монтування монумента знадобився майже місяць, бо ж, як писав один із членів комітету, “творили на віки, тому надзвичайно важливою була особлива докладність роботи”.
Сам день відкриття став святковим для Львова: в місті вивісили прапори, прикрасили фасади та балкони, в катедрі відслужили урочисте Богослужіння з нагоди відкриття пам’ятника. На урочистості до Львова прибув син поета Владислав Міцкевич, а відомий львівський композитор Станіслав Нєвядомський спеціально написав із цієї нагоди кантату, котру виконував на церемонії відкриття зведений хор – понад 150 осіб.
Проте пам’ятник не відразу здобув прихильників. Ще 1925 року львівський мистецтвознавець Микола Голубець, пишучи про нього як про “наскрізь немонументальний монумент”, наводить поширене порівняння із “заструганим олівцем”.
|