Я, Бут Оксана Василівна, після колискових у материному виконанні, приблизно з двохрічного віку росла під звуки гри на фортеп’яно мого брата Олега. Зрештою, мені мабуть набридло їх лише слухати, тому в шість років пішла до музичної школи. Спочатку прочитала об’яву про набір і запам’ятала дату і час прослуховування. У визначений день сама вдяглася і потягла батька до школи. Через відсутність матері, напружила якусь тітку по дорозі з зав’язуванням бантиків на кісках. До оголошення результатів мені було сидіти лінь, тому пішла першою та одразу після прослуховування впевнено заявила батьку, що мене прийняли, бо на всі питання я відповіла. Через тиждень-два влаштувала ще одну істерику, вже в середній школі, що ходити далі в дитсадок не хочу, і мене прийняли й до першого класу школи в шестилітньому віці, підправивши на місяць дату народження.

В школі я доблесно отримувала ази всіх необхідних знань, грала невеликі ролі у шкільному музичному театрі, з шостого класу захопилася композицією та записалася на відповідний факультатив. Як відмінниці навчання і загалом позитивній дівчинці, вчителі порадили вступати до музичного училища, де вже лабав на тому ж фортеп’яно мій брат Олег. Свою музичну кар’єру я розпочала з провалу. Не пройшовши за конкурсом, я відмовилася від навчання в маріупольському музичному училищі і вступила на підготовчий курс в Києві. Відчувалася дуже велика різниця між вимогами і рівнем підготовки музичної школи та відповідною програмою абітурієнта теоретичного факультету. Через рік я таки вступила до училища на 2 курс, чому була дуже рада. На курсі – 12 веселих дівчат і один хлопчак. Знову – вистави на сцені училища (Глюк «Орфей і Еврідіка», новорічна феєрія за мотивами опер Моцарта, КВН…) та «гастролі» по школам у вигляді педагогічно-концертної практики проведення лекцій-концертів. Найцікавіші пригадую два. Перший – у математичному коледжі у кінці року. Справа в тому, що окрім нас, «лекторів-конферансье», принаймні по одному разу мали взяти участь кожен з інструменталістів (а, скажімо, на кожному курсі піаністів не менше 20, така ж кількість скрипалів і т.д.). Коротше кажучи, вихованим майбутнім математикам довелося слухати як мінімум тригодинний концерт класичної музики. Як не дивно, ніхто додому не пішов J Інший випадок відбувся з подачі нашого керівника лекторської практики: «Девочки, нужно подготовить короткие эскизы про струнные инструменты для учеников 4 класса». Приходимо з подругою за зазначеною адресою в коротких спідницях, а на вивісці – «Вечірня школа №3». Ось цим лбам і розповідали напару про ящичок, на який натягнуті жилочки, і якщо водити по ним патичком, то вони пищать. Загалом, не зважаючи на те, що навчання в училищі ім. Р.М.Глієра на теоретичному відділі м’яко кажучи шарою не назвеш, але було дуже весело і як би це сказати – життя багате не події.

Поза тим, під час навчання на третьому курсі я закінчила вечірню школу, а вже з наступного року вчилася на першому курсі Театрального інституту (КДІТМ ім. І.К.Карпенка-Карого) за спеціальністю «Звукорежисура». Вступила до цього закладу я теж випадково. Пішли ми з подругою взнавати після третього курсу що, куди і навіщо в вузах. Між іншим, зайшли і в театральний. Якраз проходив так званий обов’язковий «Творчий відбір». Покрутились ми коло приймальної комісії з розумними фізіономіями. Моя подруга Анєчка захопилася – давай підем, хочу, але не сама. Ну, пішли, прикинулись школярками після середньої й музичної школи, прочитали наабум віршики, які пам’ятали з шкільної програми. Я, наприклад, дуже захоплювалася в 10 класі «Сонячними кларнетами» П.Тичини і майже всю збірку на пам’ять вивчила. Аня – читала без проблем Ліну Костенко. Ну, а як попросили нас щось зіграти на музичному інструменті. Я подумала, й зіграла до-мінорну прелюдію та фугу Баха з ХТК. У викладача брівки піднялися, але попросив зіграти щось простіше. Програла ще пару творів – сонату Моцарта, Мендельсона. Зрештою, його «влаштував» Дж. Гершвін. Невеликий твір, що я вивчила «для себе». Приблизно таким же макаром успішно пройшла творчий відбір і моя подруга. Нас, щоправда, засмутило, що доведеться здавати фізику (3 розділи «Механіка», «Коливання та хвилі» та «Електродинаміка»). Тому я благополучно забула про цей папірець проходження творчого відбору та поїхала до бабусі співати пісні, розгойдуючись на вишнях та сапаючи город з картоплею і цибулею. Приїзджаю через тиждень, телефоную тій самій подрузі, зву на пляж. А вона мені: «Треба вчити фізику та здавати документи». Ну, три дні довбали ці формули та інше, варганили день-два творче завдання (звуковий і акторський етюд). Пішли на перший іспит – народу валом – близько 50. Місць 5. Нас це ніяк не засмутило, навпаки, хі-хі ха-ха. Пройшли весь цей Содом, Гомору та мідні труби. І з групи підтримки я перетворилася на студентку театрального інституту. А моя подруга – ні. Висновок наступникам – вступайте до вузів самі і ніколи не тягніть з собою вступати на пару розумних подруг. Чомусь прийомній комісії сподобався мій апофігістичний настрій. Мабуть, такий мав бути у майбутнього звукорежисера.

І вже на другому курсі, коли я, нарешті, позбавилася від навчання в музичному училищі шляхом отримання диплома молодшого спеціаліста, а батьки придбали для нас з братом рідкісну і коштовну на той час штуку – комп’ютер-четвірку, а потім звукову плату CREATIVE GOLD, ми зайнялися справою. Олег – композицією, як студент відповідного відділу консерваторії, а я – звукозаписом себе і своїх друзів. Десь навесні Олег і компанія (гурт Володар) звернулися до мене з пропозицією спробувати їх записати. Розпочали, відповідно, з веснянок, русальних пісень. Досить незвично слухати від своїх ровесниць такий звук вперше. Серед репертуару «Володаря» є веснянка з відповідною назвою «Володар, одчиняй ворота» (Володар – одна з слав’янських назв Бога, володаря світу). За обрядом, мали сходитись два дівочі гурти з різних кутків або сел. Співали по черзі, перегукуючись, де один куплет – питання (ой а хто ж там їде?, наприклад), а другий куплет – відповідь. Дівчат було п’ятеро, тож таким чином і я заспівала цим відкритим тембром шостою. Вже після цього були байдаркові та піші експедиції, репетиції в консерваторії та інше. Але до фольклору я прийшла через свою професію, яка згодом також не була зайвою у ансамблі «Буття». В той же час я зняла матеріал для фільму з участю гурту «Володар» під назвою «Народження пісні».

Продовжили ми записи восени. Записала дітей з колядницькими піснями, ліричні пісні. Якось з співом у гурті «Володар» в мене складалося все дуже романтично: після поїздки на зимовий фест «Коляда», Я, Олег і Маргарита поїхали в першу для мене пішу експедицію. Там ми з перемінним успіхом гуляли по ландшафту поле-канава-поле. Таким чином зрізаючи певну відстань шляху, я декілька раз провалювала ноги під нетривку кригу в канавах. У результаті – в одному селі мене з температурою під 40 парочка покинула на день у якоїсь добросердної бабусі під піччю після сеансу в стані марення. Наступного дня Олег з Маргаритою мене забрали та погрузили на автобус, залишили спати на батареї в інституті культури м.Рівного та ввечері – на потяг до Києва. Цей шматок біографії мені пригадати дуже важко. Після того я, відповідно, певний час не співала з гуртом «Володар» - хворіла. А почала знову співати з Віталієм Тарасюком та Ларочкою (частина гурту «Радослав», гран-прі фестивалю «Червона Рута» 1997 року). До речі, познайомила нас саме «Червона Рута». Але, в 1997 я виступала в іншому амплуа: писала на «рибу» (музична фонограма пісні) текст для фіналістки Яни Яновської (пісня «Посланець сонця» чи щось таке, увійшла до збірки «Червоної Рути» 1997 року на касеті), аранжування власних пісень. Якось ми зустрілися з Віталієм під стінами Лаври, де я навчалася (60 років кіно факультет розташовувався саме там, згодом переїхав на «Хроніку»), а Радослав проводив репетиції. Ми невимушено сіли на лаві, ділилися враженнями від експедицій і завели якусь пісню. Так почався новий проект Радослава. Окрім концертів та поїздки в Луцьк на фолькову конференцію, Віталій переймався великою сценою, на яку, на його думку, можна було потрапити лише з сучасною музикою. Окрім старих «рутівських» аранжувань, потрапила у поле зору й діяльності Віталія композиція групи «Хамерман» (можливо, перебріхую трохи назву групи). От з нею і танцювальним колективом цим хіп-хопом на День Незалежності 1999 року вискочили ми з 4-ма радіомікрофонами, здається майже єдині, хто співав під мінус в гулі багатотисячного натовпу (плюсової фонограми просто не було в природі, тай й дороблений «мінус» отримали з поїзда за день чи два до концерта. В принципі, такі речі абсолютно нормальні в певних колах з загальною назвою «творчі працівники»). Якби нам ще увімкнули вчасно фонограму в монітори… Виловлювати тональність і ритм з порталів було дуже непросто. Вступ без моніторів коштував пару тисяч загублених навіки нервових клітин. Так я зрозуміла, що не дуже люблю своїх колег і поп-музику в буквальному розумінні (дригай попою і розкривай вчасно рота). До того ж, було з чим порівняти – ще місяця не пройшло після повернення з Литви, міжнародного фестивалю «Балтика». В Україні на той час фольковий рух обмежувався кількома десятками вузького кола ентузіастів. Прибалтика мене просто вразила. Звичайні литовці, жителі Вільнюса та інших міст запросто ходили містом у національному вбранні, танцювали на центральній площі, молодь з бляшанками пива за пів-години до початку виступу (розклад роздавали при вході в парк) займала зручні місця на зеленій галявині, але при показі обрядів та танців легко «піднімалася» і з задоволенням брала участь у всіх неймовірних розвагах. А звечора до 4 ранку у залі готелю – народні танці всіх країн-учасниць фесту. І так цілий тиждень, і – жодної барабанної установки, електрогітари чи фонограми. Лише підзвучування мікрофонами. До речі, звукорежисер сам підходить перед концертом і ввічливо запитує, яка кількість мікрофонів потрібна і куди їх поставити. Пам’ятаю, одного разу для показу масштабного жнивного обряду ми «забажали» 12 мікрофонів і через пів-години ця кількість вже стояла на сцені. А похід вночі з факелами до замку на горі, де литовці почали «перекличку» на справжніх середньовічних ріжках, незвична акустика і танці з факелами – просто незабутні враження. Згодом, ми були на фестивалях і в Литві, і в Естонії – але саме той фестиваль дав мені відчуття опори. Бо іноді щось робиш і думаєш, що ти один такий. Тобто, відчуття, що нас (захоплених фольком) багато, і що ти – це ти і багато іншого…

А вже в наступному році, коли чекала в консерваторії на репетицію Володаря, Олег, Сергій Охримчук та Михайло Йосипович Хай грали якесь награвання. Я сіла біля барабана, тому й мене попросили «підбити». Через місяць чи два новий ансамбль «Надобридень» зіграв перед студентами консерваторії. А ще через деякий час – зіграв на весіллі в Ярослави Чистякової, майбутньої мами трьох дітей (гарні музиканти на весіллі – до сімейного добробуту) і співачки гурту «Буття» (але ми зійдемося співати тільки через 4 роки). Новий інструментальний ансамбль одразу мав дуже яскравий злет і бурхливу діяльність – виступи на вечірках, концертах, репетиції і освоєння нових інструментів (я, зокрема, почала вчитися грати на трьох – великому барабані з тарілкою, бубні та бурдонових цимбалах), запис радіопередач і для фондів українського радіо. До речі, запис на радіо був явищем непересічним, бо намагалися ми грати на старих «музейних» інструментах із артефактами збитих кілків і т.п. Наприклад, в процесі гри досить швидкого і енергійного твору «Бойківські козачки» стрій бурдонових цимбал «сів» як мінімум, на пів-тона. Після кожного запису і дубля твору я іх ретельно підстроювала і ми «рухалися» далі. Але це було цікаво і незвично.

У 2000 році «народився» і наш ансамбль «Буття» під час фестивалю «Світовид» (організатор – Віталій Тарасюк). Була доволі пікантна ситуація: ми перед колегами вперше офіційно «заявили про себе». Я вже не співала за гурт «Радослав», але виступала також за гурти «Володар» та «Надобридень» (як, власне, і Олег). Пам’ятаю, що наступного дня фесту братання між колективами дійшло до того, що Олег майже не сходив зі сцени і співав майже з усіма гуртами. Я з Олегом танцювали з гуртом «Божичі»… Переглядаючи цей фестиваль на відео, зняте моїм вчителем, не віриться, що це колись було. При майже повній відсутності глядачів, від цього дійства йде потужна позитивна енергетика (шоу-парк «Золоті ворота», що на Оболоні, з того часу стоїть взагалі порожнім і поруйнованим). Хоча, можливо, як і перше кохання, так перший фестиваль залишає надзвичайно ностальгічні спогади.

Але, бурхлива діяльність ансамбля «Надобридень» (точніше, моя бурхлива діяльність по зйомкам і монтажу відеострічки ансамблю «Надобридень» та інших моїх відео робіт – кліпу «Ніч», фільму «Світовид» і циклу телепрограм «Українська мова» на ТБ «Просвіта», дипломного проекту, що складався з фільму про мого батька, Бута Василя Денисовича «Як вітер», та фільму-візуалізації моїх снів «Відтінки»). Цей період був досить непростим для мене, бо в цих роботах я відбувалась як сценарист, режисер, звукорежисер, відеомонтажер, а в дипломному проекті – ще й як оператор і виконавиця однієї з ролей… Якось непомітно «Буття» перестало чекати на мене, і самостійно записували перший диск – «Розкопаю гору…». Моя присутність на цьому диску пов’язана саме з роботою над відео – у фіналі фільму «Як вітер» є кадри з фестивалю «Світовид», де ми вчотирьох заспівали пісню «Із-за гори гори». Первинна фонограма була неякою, тому потрібний був запис цієї пісні таким складом.

У консерваторії є досить стала і дивна для інших вузів традиція за відсутності вільних аудиторій (а це норма), виносити стілець і грати на невеликих інструментах (скрипках, баянах) в коридорах. Особливо улюбленим місцем є цоколь, де розташована ПНДЛ (проблемна науково-дослідна лабораторія фольклору). Таким чином, на звуки, як на спів сирен, до нас потрапив студент консерваторії Дмитро Сидоров. Грав собі чоловік спокійно на баяні, нікого особливо не чіпав, а тут – співають та так голосно, що на баяні вже не пограєш. Зазирнув, привітався і залишився в ансамблі «Буття». У Дмитра «відкрився» дуже задушевний і проникливий голос. Він так переймався кожною інтонаційною барвою пісні, що ентузіазм до співу, репетицій і вивчення нових пісень з’явився і забив джерелом. Приблизно у той же час, з Валерою Гладунцем, до нас «прибився» Северин Даниленко, згодом – Кий Данилейко. Чоловіча ватага горіла бажанням співати разом, чим і займалася. Я ж, тим часом, вступила до аспірантури на кафедру кінознавства, вимушено змінивши профіль (аспірантура для звукорежисерів – і сьогодні це нонсенс). Цього ж року до мене з Карпат доїхали цимбали роботи Тафійчука. Ситуація спочатку була цікава: інструмент є, струни є, палички є, а як грати і в якому строї – Бог святий знає. Через місяць приїхав папірець з верховинським строєм. Послухала гру сім’ї Тафійчуків – нічого не зрозуміло. Я вже думала покинути це діло, як почула тернопільські записи з села Новосілка. Це стало новим етапом у моїй музичній біографії і освоєння інструмента з надзвичайно привабливим тембром – мелодичних цимбал.

Тим часом «Буття» записувало новий диск – «Поклонімося» (слово з колядки «Поклонімося цьому сударю». Окрім колядок і щедрівок, що складають його переважну частину, також є ліричні пісні, декілька інструментальних творів. У 2003 році, на фестивалі «Київська Русь» ми ще грали з ансамблем «Надобридень», я бігала в самій сорочці (на Купала) з ансамблем «Володар»… а в 2004 на цьому ж фесті було «Буття» і грало закарпатські запальні ритми.

Сім’я. Багато всі журналісти питають як сталося, що в «Бутті» грає і співає троє родичів, хто кого цьому навчив і коли все починалося. Але святкування різних ювілеїв підштовхнуло до ідеї створення іншого сімейного проекту – запису патріотичних (покличних) пісень силами сімей Данилейків та Бутів. Так народився диск «Мелодії душ», дійсно споріднених душ і близьких по духу людей. Але, на жаль, ентузіазм станув як сніг і цьому дивовижному за значістю проекту завадила… помаранчева революція. Парадоксально, але факт. А як співали класики жанру: «Песен ещё не записаных сколько…» (пробачте за підтасовку текста). Знову ж таки, повторюся, але… слухайте нас живими. Залишилися спогади про Український дім, мерію… багато простих людей… багато «дякую»… засохла помаранчева троянда і стрічки з прапорцями всіх кольорів райдуги.

До наступного диску назва прийшла сама по собі: записали строкові пісні – відправили Северина служити до лав збройних сил. Записали весільні мелодії – одружили Сашка Вовка. Так його і назвала – «Життя Буття». У цьому складі «Буття» вже не існує… Тай робота над диском виявилася титанічною і багато в чому кривавою. Дала собі слово не записувати саму себе.

Не пройшло і пів-року, як про це забулося. Взимку, після бурхливого і багатоденного колядування і меланкування записали колядки з Іриною Абашиною та Ярославою Чистяковою. Згодом, почали писати танці… «Танці Буття» з Іриною, Мішею Качаловим та Анастасією Яковенко. Колядки вийшли благословенням цьому повністю інструментальному диску, який просто пречудовий, веселий і, що найцінніше для мене – «непричесаний».

Тепер для мене є цікавим грати музику гір. Під час проживання у Космачі (школа традиційного мистецтва ім. Могура, карпатське село з 32 присілками, колись центр українського незламного духу) я навчалася грі у Самокіщука Юрія Миколайовича. І не лише грі, а певному світовідчуттю, де корова – центр, музика – світ. Карпатська музика захоплює тим, що вона неповторна. І це буквально. Під одну й ту ж мелодію сьогодні музикант підіграє по-одному, завтра – інакше. Так, є певні закони, структура творів незмінна. Але наповнення. І щоб зіграти декілька разів поспіль однаково (інакше мені важко перейняти) треба так напружуватися! А якщо зіграти гуцулку до танцю повільно – теж здивування: «Це ж вже гуцулка до співу буде». Досить своєрідна філософія життя, музикування. Словами, мабуть, не передати – лише тою ж музикою. Дивна річ, але поки я не почула «вживу» спів Давидівни та Шурчихи (по-вуличному) з с. Червоне Чернігівської обл. – не з’явився внутрішній стрижень, впевненість у своєму співі і внутрішня потреба співати. Поки не поїхала до Космача – не розуміла тої музики. І справа навіть не у зображенні, записі рухів паличок по струнам. У спілкуванні, певному образі натхнення під час виконання.

Якось давно мені перед експедицією наснився сон. Я йду до села, влаштовую сеанс запису, повертаюся у табір, а мені кажуть, що цього не може бути, такого села не існує. Я повертаюся назад і не знаходжу села, лише кладовище. На цьому і прокинулася. У експедиції по Полтавщині я знайшла таке село «Жуки», що на карті мало зовсім іншу, якусь пролетарську назву, переселенці з понизов’я Дніпра, провела там сеанс і пішла далі, бо сонце стояло ще високо. Зайшла я в таке поселення, де хати стояли пусті. Лише наприкінці жили самосели-цигани. Це мертве село залишило в мені мабуть найяскравіший експедиційний спогад і бажання жити цим і, як то кажуть, не питати, що Україна робить для тебе, а працювати і робити щось для України. У світі інформації та технологічних рішень, де реальне життя часто переплітається з віртуальним, я, міська жителька відкрила для себе архаїчний світ минулого, культуру своїх предків. І це не лише ідентифікація, пошук своїх коренів та особливого образу в сучасному світі – це потяг до природи, спаплюженої індустріальним розвитком планети, життєдайної енергії фізичного здоров’я і краси.

Музика, що є мистецтвом керування потоком почуттів і переживань. З допомогою звуків можна зануритись у далечінь тисячоліть, переміщуватися у просторі з швидкістю плину думки – уявляти світ і, відповідно, Україну такою, якою її малює свідомість і уява. А історія існування цивілізацій на українській землі сягає колиски зародження, молодого віку планети Земля. Таким чином, зорові й фактологічні уявлення того часу досить парадоксальні, а можливо й суперечливі, але ритми й мелотипи збережені нашими предками у обрядодіях, піснях та награваннях – є. Це магія, у полоні якої мені приємно залишатися. Хочу привести ще один спогад з фестивалю «Шешори» 2005 року. Перед нашим виступом бабусі з житомирської області наспівали купальських пісень, небо почало швидко, як буває тільки в горах, затягуватися хмарами. Ми вийшли, привіталися і – линув дощ. Та такий, що ніби стіна з води стояла. Наші глядачі швиденько роззулися, зробили коло і в сірій від дощу одежі почали танцювати. Мені одразу якось ця картина нагадала кадри фільму «Тіні забутих предків» С.Параджанова, Марічку та Іванка (хто був на фесті, зрозуміє й інший підтекст ім’я «Іван»). Заради дитини, яка спитає назву мого інструмента (цимбал), танців під дощем, знаходження внутрішньої гармонії я цим і переймаюся.

Оксана Бут