версія для друку

Дефіцит стратегії

Олександр ТОДІЙЧУК: У газових перемовинах потрібно спиратися на політичну підтримку Європи

  Віталій КНЯЖАНСЬКИЙ, «День»

ФОТО РЕЙТЕР НАФТА І ГАЗ В УКРАЇНІ ПОВ’ЯЗАНІ НЕ НАЙКРАЩИМ ЧИНОМ. ГАЗОВІ ПЕРЕМОВИНИ ВВАЖАЮТЬСЯ ВИЩИМИ ЗА РАНГОМ. ТОМУ ДЛЯ КЕРІВНИЦТВА ДЕРЖАВИ НАФТА І, ЗОКРЕМА, ПРОЕКТ ОДЕСА—БРОДИ СТАЄ РОЗМІННОЮ МОНЕТОЮ, КОЛИ ЙДЕТЬСЯ ПРО ЦІНУ ГАЗУ

Європейський Союз більше довірятиме тому учаснику газового конфлікту між Україною та Росією, який не є в ньому винним, вважає експерт Центру європейської політики Аманда Акчакоча. Вона переконана, що в нинішній ситуації головним питанням має бути, чому Україна не оплачує свої рахунки за газ, і що це питання Росія повинна з’ясовувати напряму з Україною, оскільки втручання Євросоюзу навряд чи буде сприйнято позитивно. А напередодні в Брюсселі відбулися зустрічі керівництва НАК «Нафтогаз України» та «Газпрому» з єврокомісаром ЄС з питань енергетики Андрісом Пібалгсом. Єврочиновник здивувався, що російсько-українська газова суперечка повторюється втретє, і щоразу в зимові місяці, коли попит на газ найвищий. Він повідомив представникам України та Росії про неприпустимість перебоїв з постачанням енергоносіїв і відзначив, що це ставить на випробування репутацію Росії як постачальника та України як транзитера. Про те, як у цих умовах слід вести газові перемовини, «День» говорив з відомим експертом у галузі енергетики Олександром ТОДІЙЧУКОМ.

— Фінансово-економічна криза, схоже, дещо знизила інтерес до газових проблем в нашому суспільстві. Однак вони як для України, так і для Європи залишаються дуже гострими. Чи не вважаєте ви, що Росія здійснить свою загрозу, про яку говорив Медведєв, і, у випадку, якщо Україна не сплатить свій борг, нав’язуватиме нам явно гіпертрофовану, особливо з урахуванням падінння цін на нафту, ціну на газ?

— Така вже світова практика — якщо ми не виконали свої зобов’язання за попереднім контрактом, то нам дуже важко вести перемовини щодо ціни на наступний період і відстоювати свої інтереси. Тому, на мою думку, зважаючи на проблеми, загострені світовою фінансовою кризою, Україна мала б максимально розрахуватися за отриманий газ, а відтак підписати взаємовигідні умови реструктуризації свого боргу. Їх слід покласти на папір, тобто узаконити. Бо, коли лунають лише різного роду усні коментарі щодо заборгованості та її погашення, це — найбільш невигідний варіант. Слід також враховувати, що чим ближче до Нового року, коли до Європи приходять низькі температури, тим вужчим, обмеженішим для української сторони стає поле для маневру. З іншого боку, ми знаємо також, які сьогодні ціни на нафту, тож і газ буде дешевшати, зокрема, через те, що споживання енергоносіїв зменшується. Воно не повернеться до обсягів, які були в першій половині цього року, навіть протягом двох-трьох років. Це досить важка проблема для Росії, яка також переживає кризу. Її заборгованість із зарплати у вересні становила 3%, а у жовтні досягла 33%. Тобто, коли наша сусідка вимагає вчасно виконувати платежі, то це, окрім політики та геополітики, пов’язано головним чином з елементарним наповненням бюджету. Отже, Україні потрібно наполягати на, так би мовити, комбінованому варіанті: усе, що можна, сплатити, а решту — реструктуризувати. Нагадаю також, що найбільша частина нашого боргу — вартість газу, закачаного до підземних сховищ. Його не можна вважати нашим, як це часто розповідає уряд і НАК «Нафтогаз України». Так, це наше сховище, але газ — не наш. Таке у наших відносинах з Росією вже траплялося. І не хотілося б, щоб Україна в черговий раз віддала цей газ, тому що вона закачувала його тоді, коли діяла ціна 179,5 долара за тисячу кубічних метрів. Нині можна було б відстояти цю ціну й таким чином виконати програму мінімум, і щонайменше — не збільшити ціну на газ для нашої економіки. На жаль, НАК вже знаходиться за критичною позначкою щодо отриманих кредитів, але цей газ — дуже ліквідний товар, і, я гадаю, під нього не важко отримати необхідну позичку.

— Якою, в принципі, може бути українська відповідь на газових перемовинах: чи можемо ми вимагати підвищення цін на транзит, не побоюючись, що Роія пропорційно збільшить вартість транзиту середньоазійського газу своєю територією? Чи є перспективи підняти тарифи на закачування і зберігання газу в підземних сховищах України?

— Я б дуже радив наполягати на комплексному розгляді всіх цих питань, зважаючи при цьому також на конкурентоспроможність української сторони. Дехто, в тому числі й у пресі, називає можливі тарифи на транзит — 8—9 доларів проти нинішнього 1,7 долара (за прокачування тисячі кубометрів газу на 100 кілометрів), називають також тарифи, що діють у Словаччині та Чехії — майже 4 долари. Я гадаю, що в разі неможливості подальшого пошуку компромісу щодо ціни на газ, ми могли б піднятися до ціни транзиту 4—5 доларів, але не більше. Річ у тім, що, вийшовши на більш високі ціни, ми автоматично покращуємо конкурентоспроможність обхідних щодо України газових маршрутів — «Південний потік» і «Північний потік». Сьогодні ці проекти досить важко реалізуються саме через те, що український маршрут у три-чотири рази дешевший. І європейський покупець газу розуміє, що тих 25 мільярдів євро (така приблизна вартість кожного з цих проектів), доведеться, врешті-решт, платити йому. Тому ми повинні залишати собі резерв конкурентоспроможності до остаточного ухвалення цих проектів. І це дуже важливо. Інша справа, що у нас символічна ціна на зберігання газу. Вона на порядок менша, ніж ціни, що діють в Європі. Нашим сховищам сьогодні практично немає альтернативи. А без них, особливо при значному зниженні температури, не обійтися. Отже, тут ми можемо наполягати й підняти ціну в чотири, чи навіть п’ять разів. Окрім того, дуже перспективний для нас варіант полягає в тому, щоб запропонувати європейським країнам на базі наших відпрацьованих родовищ створити нові підземні сховища. Це дасть нам гарантії на перспективу, і можна бути впевненим, що надалі газ постачатиметься саме сюди, а не обхідними газопроводами.

— Ви ще не відреагували на ту частину запитання, де йшлося про те, що й Росія може підняти свої тарифи на транзит на маршруті постачання в Україну середньоазійського газу.

— Питання транспортних тарифів виникає за умови, що Росія значно підвищить ціну на газ. В цьому разі транзитна складова стає усе менше помітною в ціні газу. А коли ціни, як очікується, впадуть у Європі не менше, ніж удвічі, то, відповідно, дуже зросте важливість транспортної складової. Й у зв’язку з цим нашим перемовникам слід працювати досить делікатно. Не варто також забувати, що Україна є своєрідним містком між Росією і ринком споживання газу — Європою. Тому нам треба якомога частіше запрошувати на різноманітні обговорення газової ситуації європейську сторону й не нехтувати її політичною підтримкою, спиратися на громадську думку європейських країн у відстоюванні наших інтересів. Якщо наші позиції правильні, об’єктивні, то, я наголошую, з нашого боку не повинно бути рекетирства у відповідь на надто жорстку поведінку Росії, й ми матимемо більше шансів отримати підтримку Європи. А Росія ж сьогодні не менше залежить від ринку Європи, ніж Європа від постачання газу. І на цьому балансі ми можемо успішно зіграти.

— Нині українська промисловість через економічну кризу істотно зменшує споживання газу. Чи не позначиться це певним чином на фінансовій ситуації у «Нафтогазі України» та технічному стані наших газотранспортних мереж?

— З цим, я гадаю, у нас не буде великих проблем. Відомо, що існує домовленість про те, що 7,5 мільярда кубометрів газу на нашій території реалізовуватиме Росія. На жаль, це означає, що до неї відійдуть найкращі споживачі, а все, що ненадійне, обслуговуватиме «Нафтогаз». Утім, він насправді є досить прибутковою та ефективною компанією, а його проблеми полягають у тому, що він значною мірою перетворився на гаманець держави. Коли я працював в «Укртранснафті», то ми порівнювали податкове навантаження цих двох компаній з іноземними. І дійшли висновку: якби «Нафтогаз» працював у Росії, то платив би удвічі менші податки, а якби у Польщі — втрічі менші. Гіперболізована податкова система склалася тому, що найлегше відбирати гроші у державної компанії, яка практично беззахисна перед чиновниками. Окрім того, «Нафтогаз» дуже часто дотує той газ, який споживають підприємства теплокомуненерго. До того ж, газ вітчизняного видобутку, який споживає виключно населення країни, у два рази дешевший, ніж імпортний газ.

— Його ціну нещодавно підняли на 35%.

— Так, але він і після цього продається нижче за собівартість — за необгрунтовано низькою ціною. І газівники все одно не матимуть достатньо коштів, щоб ефективно вести розвідку і поповнювати за рахунок нових родовищ запаси, які вичерпуються. Якщо взяти статистичні дані, то ми побачимо, що останнім часом обсяги видобутку газу та нафти зменшуються, обсяг транспортування нафти на експорт також. А от обсяг транспортування газу до Європи зріс на 12%. Це дуже важливий для нас показник. Він свідчить при належний стан української газотранспортної мережі. Це також дуже хороший сигнал для Заходу. Адже свого часу Росія, бажаючи посилити конкурентноспроможність нових проектів транспортування газу в обхід України, дуже багато й часто говорила, що українська газотранспортна система напередодні краху й не здатна перекачати газ, який купила в Росії Європа. На багатьох форумах з енергобезпеки, у яких я брав участь, іноземні фахівці підкреслювали, що зростання обсягу транспортування газу українською ГТС свідчить про те, що вона життєздатна і в неї значний запас потужності.

— Зазвичай у ході перемовин про ціну російського газу піднімається також питання про реанімацію газотранспортного консорціуму. Нині про це йшлося? Чи не може змінитися ставлення України, зафіксоване в законодавстві, до приватизації газотранспортної мережі?

— Про це, здається, поки що не було мови. Якби йшлося про створення об’єктивних взаємовигідних умов, то можна було б говорити про продаж російській стороні 25%, якій-небудь західній компанії (для збалансування) 25%, і українська сторона могла б залишити за собою 50%. Такий варіант для України був би не гірший. Але не дай Боже продавати тільки російській стороні, бо ми вже побачили сьогодні, що в Білорусі та Молдові, які так зробили, умови газопостачання не покращилися. Але, з іншого боку, саме сьогодні, в період кризи, ціна продажу була б мінімальною, бо всі об’єкти приватизації впали в ціні не менше ніж у два рази. Тому Україні можна було б підписати сьогодні якісь довготермінові зобов’язання, які визначають правила гри, але реальну ціну можна було б визначати не менше, ніж через три роки. При цьому слід враховувати, що дочірні компанії НАК «Нафтогаз України» щороку захищають в уряді свої плани розвитку. І вже склалася така традиція, що ці плани щоразу вдвічі обрізають, тобто затверджується тільки половина від заявленого обсягу. А потім фінансування також наполовину зменшують. Отже, виходить, що на утримання та розвиток цієї компанії надходить не більше 25 — 30%. На жаль, і ці невеликі кошти далеко не завжди ефективно використовуються. Адже в країні процвітає корупція і більше половини виділених коштів витрачаються не за призначенням. Тому західні експерти провели технічний аудит стану української газотранспортної системи. І, на їхню думку, для того, щоб компенсувати відставання, яке виникло через постійне й значне недофінансування, Україні потрібно надати 2,5 мільярда євро. А далі, якби сьогодні були створені належні умови оподаткування газотранспортної мережі та мінімізовано корупцію, то Україна була б здатна сама, тобто повністю за свої кошти, ефективно експлуатувати власну ГТС. Але у зв’язку з тим, що Європейський Союз вимагає створити двосторонню робочу групу, яка визначить пріоритети в інвестуванні, а також налагодити контроль за використанням коштів, українська сторона ставиться до таких пропозицій, так би мовити, без ентузіазму. Майже два роки минуло, але ми ані на крок не пішли назустріч європейцям, які хотіли б реально вкласти 2,5 мільярда євро в українську ГТС. Слід розуміти, що тут йдеться не лише про гроші. Адже така інвестиція стала б для України гарантією збереження нашої труби як пріоритетної у газопостачанні Європи. Адже це — гроші європейського платника податків, і вони стали б важливим фактором протидії альтернативним газовим маршрутам, які нині прокладає Росія в обхід України. Чільники Євросоюзу мають доповідати платникам податків про використання їхніх коштів, а ті могли б не зрозуміти, чому їх витрачено в Україні, але при цьому надається згода на прокладання інших маршрутів. Я дуже жалкую, що українська сторона цього не розуміє. Єдиний позитив в цьому питанні — те, що недавно відбулася нарада у прем’єра з ряду інвестиційних проектів, і на ці пропозиції звернули увагу. Та поки не зрозуміло, що буде далі — чергова хвиля піару чи щось реальне. Тим часом європейська сторона нещодавно підтвердила свою готовність здійснити дану інвестицію.

— Що можна сказати про роботу такого важливого підрозділу «Нафтогазу», як «Укртранснафта»?

— Відповідаючи на це запитання, мені важко бути абсолютно об’єктивним. Адже довелося створювати цю компанію, і це вдалося. Багато було зроблено для того, щоб це була справді європейська компанія. Але, на жаль, останнім часом політика «Укртранснафти» стала більш адаптованою до того, що відбувається в НАК «Нафтогаз» в цілому. Зросли витрати, майже вдвічі збільшився штат, а обсяг транспортування нафти також скоротився майже вдвічі. Так, у світі відбувається переформування нафтових потоків, але, я гадаю, переговори з російською стороною слід би вести активніше. Великі потрясіння відбуваються не вперше, та, за аналогічних умов, ми свого часу не допускали зменшення конкурентоспроможності українського нафтотранспортного маршруту. На мою думку, якщо «Укртранснафта» не зробить ефективних кроків для виживання у нинішніх умовах, то ми можемо взагалі втратити цю компанію. Для прикладу. Свого часу на «Укртранснафту» було покладено завдання створити 90-денні стратегічні запаси нафти. Але все закінчилося розмовами, хоча така діяльність могла б слугувати своєрідною підпорою для компанії та сприяти у нейтралізації негативних процесів та подальшому розвитку «Укртранснафти». Окрім того, ця компанія мала б брати активну участь у створенні метрологічного центру в Боярці, у розробці лічильників нафти, у їхній повірці. На жаль, вони й досі відсутні на українській стороні. І це дуже прикро, оскільки через це можливі різні зловживання.

Сьогодні збільшилося використання нафтопродуктів. Тому на базі «Укртранснафти» створено дочірню компанію «Укрнафтопродуктопровід», яка могла б налагодити ефективне використання державних продуктопроводів, багато з яких сьогодні знаходяться у вкрай занедбаному стані. На жаль, цьому напряму ані в «Укртранснафті», ані в державі в цілому не приділяється належної уваги. Реанімовані або й нові продуктопроводи могли б працювати на користь замовників відповідних послуг, а також «Укртранснафти», і загалом на користь держави...

— Час від часу в Україні піднімається також питання про диверсифікацію джерел постачання газу. Чи існують все ж таки, на вашу думку, якісь реальні можливості для цього?

— Почнемо з газу. Незважаючи на всі економічні потрясіння, останні дані показують, що Європа акцентує свою увагу на Туркменії, Казахстані, Азербайджані, Ірані як на потенційних джерелах енергії. Знову почали говорити про такі проекти, як «Нубукко», «Білий потік» та інші. Я вважаю, що це хороший для України знак. Сьогодні ми знаходимося у такій зоні монополізації всіх прав Росією, що політика нашого уряду та його енергетичного сектору має бути більш далекоглядною. Ми маємо приділяти більше уваги нашій зовнішній діяльності, створювати спільні підприємства для видобування нафти та газу в інших країнах. Багато говоримо у зв’язку з цим про Лівію, Ірак, Іран, Афганістан і, нарешті, про Росію. Сьогодні остання переживає дуже складні часи, і участь українських видобувних і геологорозвідувальних підприємств могла б належно оплачуватися — за законами про розподіл продукції ми могли б отримувати значні обсяги нафти та газу в інших державах. Але про це лише багато розмов. Взяти хоча б проект «Набукко». У нас вважається, що через те, що він не проходить нашою територією, йому не треба приділяти уваги. А чому б нам не брати участі у будівництві цього трубопроводу? У нас є трубне виробництво, кабельна продукція, потужні будівельні організації. Якби Україна могла вибороти право працювати на цьому маршруті й заробити якусь частку газу з цього трубопроводу, то можна було б застосувати так звану систему заміщення, яка використовується в усьому світі, й отримувати російський газ, постачаючи натомість зароблений Україною газ до Балканських країн. Існують і інші гнучкі схеми. Не можна діяти так прямолінійно, як ми це робимо нині у вирішенні всіх цих питань. І не можна все зводити до ціни. Ми не створюємо собі у таких переговорах жодних козирних карт...

Що стосується нафти, то, як відомо, 1 грудня Путін підписав розпорядження про початок будівництва Балтійської трубопровідної системи (БТС-2). Вона забере з діючої системи «Дружба» ще 60 мільйонів тонн нафти. Це — дуже гучний «дзвіночок» не тільки для України. На цьому втратять і Білорусь, і Польща, й Словаччина. У зв’язку з цим сьогодні, як ніколи, можна стверджувати, що альтернативи нашому нафтопроводу Одеса—Броди немає. Якщо раніше Росія звинувачувала Україну та інші держави в тому, що вони ініціюють якісь обходи, то нині цей проект вже відіграє роль компенсатора, своєрідної відповіді на дії Росії. І названі країни мають розуміти, що за допомогою українського проекту вони зможуть повернути частину втрат, які матимуть через запуск БТС-2. Та ми чомусь живемо лише сьогоднішнім або, як максимум, завтрашнім днем і боїмося «дратувати» росіян. Для керівництва нашої держави нафта і проект Одеса—Броди завжди стають розмінною монетою у газових перемовинах, які вважаються більш високим рівнем. Заради газу, мовляв, нафтою можна знехтувати... Я вважаю, що це — недалекоглядна політика. Нафтопровід Одеса—Броди Україна свого часу вміло розкрутила, й він став відомий у всьому світі й навіть входив до числа визначних енергетичних проектів. З одного боку, це — добре. Але небезпека полягає в тому, що поразка в цьому проекті може позначитися на іміджі нашої країни та вплинути на можливість участі міжнародних інвесторів у інших великих проектах, започаткованих Україною.

— Як позначиться на цьому проекті падіння світових цін на нафту?

— Я вже говорив, що чим менша ціна на нафту, тим більша й вагоміша транзитна складова ціни. І тут усі чотири бізнес-плани і навіть п’ятий, висновки якого були презентовані кілька тижнів тому на саміті в Баку, свідчать про те, що український нафтопровід, якщо винести за дужки політику і геополітику, конкурентоспроможний і життєздатний. Отже, він може запропонувати кращі умови, ніж інші маршрути транспортування нафти в Європу.

— А що буде з українськими нафтопереробними заводами у зв’язку з новими ціновими тенденціями?

— Це справді актуальне для України запитання. Ми поступово втрачаємо нафтопереробку, хоча свого часу дуже раділи з того, що маємо шість нафтопереробних заводів і один газопереробний, де виготовляється високоякісний бензин. Але більшість цих підприємств не працюють. Річ у тім, що умови, на яких було здійснено їх приватизацію, не передбачають захисту інтересів держави і споживача. Власники дозволяють собі просто закривати заводи. Для прикладу можна взяти Херсонський НПЗ, який вже дуже давно не працює, і ніхто на це не звертає уваги. А бюджет країни від цього страждає. Заводи в Дрогобичі та Надвірній також майже не працюють. Люди там отримують мізерну зарплату, і ми вже почали втрачати кадри, бо кваліфіковані спеціалісти з України переходять працювати на словацькі й польські заводи — якось же треба годувати сім’ї. А набрати та навчити нових фахівців зовсім не просто. Йде багато розмов про інвестиційні програми всіх цих підприємств вартістю не менше мільярда доларів. Однак, то все не більше, ніж плітки, спрямовані на те, щоб власники тих заводів перед кожною сівбою та жнивами могли буквально вибивати в уряду тимчасові дозволи на постачання на ринок пального з високим вмістом сірки, бо й досі працюють за старими технологіями. Такого дозволу вистачає, щоб після закінчення сільгоспробіт ще кілька місяців реалізовувати таке пальне. При цьому державу шантажують: якщо ви не дозволяєте, то ми будемо закривати завод... Щодо реконструкції ми чули грандіозні обіцянки й з Лисичанська, з Кременчука, але всі знають, що на останньому підприємстві досі не прийшли до компромісу щодо власника (учасники СП із Татарстану майже припинили постачання нафти на це підприємство. — Ред.). ЛУКОЙЛ рапортував про завершення першої черги реконструкції Одеського НПЗ, але все вироблене на цьому підприємстві дизельне пальне йде на Захід, тому що там його можна продати за вищими цінами. А до нас, як і раніше, надходить дизельне паливо, яке ця компанія виробляє на своїх заводах в Росії за старими технологіями.

Але найбільше б’є по нафтопереробці політика уряду. Нагадаю, що під час так званої бензинової кризи, що сталася у 2005 році, коли Юлія Тимошенко перший раз була прем’єром, власники НПЗ її не підтримали, і тепер (невже це помста?) уряд повністю відчинив ворота країни для імпортованих нафтопродуктів. Такі умови діють і донині. Сьогодні російську нафту набагато вигідніше переробляти будь-де, тільки не в Україні. А от Росія постійно сприяє тому, щоб нафта перероблялася на її підприємствах. Для цього вона з випередженням встановлює акцизи на вивезення сирої нафти, мотивуючи таким чином нафтопереробку торгувати за межами країни саме нафтопродуктами. Завдяки зростанню обсягу нафтопереробки російські заводи змогли отримати на модернізацію дуже великі кредити. У світі багато нафтопереробних заводів розпочали модернізацію. І це їм вдається також і тому, що держава не обкладає ПДВ імпортоване обладнання, якщо його аналоги у цій країні не виробляються. Вводяться й інші пільги з оподаткування. Наша ж держава не пішла на жодні кроки, які могли б підтримати нафтопереробку. Багато уваги приділяється міжклановим війнам власників НПЗ, вони забирають час і енергію та не йдуть на користь державі. Якщо в цьому не буде змін, то Україна, на мою думку, може втратити всі ці заводи, що призведе до сплеску соціальної напруги, бо десятки тисяч людей можуть залишитися на вулиці. Окрім того, можуть виникнути великі екологічні проблеми, адже ці підприємства треба буде утилізувати, що зовсім не просто. А найгірше, що ми постійно зменшуємо надходження до бюджету.

— Повертаюся до свого запитання. А чи не легше буде вирішувати всі ці проблеми завдяки тому, що нафта в світі відчутно подешевшала?

— Навіть при низьких цінах українським НПЗ треба конкурувати з іншими трейдерами, які, до того ж, є власниками дуже багатьох АЗС в нашій країні. Для цього ми повинні бути хоч у чомусь кращими. Якби уряд поліпшив умови для нафтопереробних заводів, то вони змогли б постачати свої нафтопродукти хоча б вітчизняним сільгоспвиробникам, які й досі користуються двигунами старого типу. Адже пальне, яке виготовляється нашими заводами, не можна застосовувати в сучасних двигунах...

Тобто, у нас відсутня стратегія. І тут я хотів би ще раз повернутися до такого глобального питання, як енергетична стратегія. Документ під відповідною назвою, розрахований до 2030 року, у нас є. Але назвати його досконалим дуже важко. По-перше, тому, що у нас немає стратегії розвитку держави, для обслуговування якої й має створюватися енергетична стратегія. Але документ під такою назвою — це фантазія вчених, енергетиків-аналітиків та практиків, це — їхнє бачення розвитку держави, на яке дуже важко покладатися. Окрім того, розробляючи свою стратегію, Україна майже не врахувала стратегій сусідніх держав та прогнозів щодо світового розвитку. Наприклад, донедавна вся Європа вважала нашу країну самодостатньою у розумінні забезпечення електроенергією, адже у нас був заявлений профіцит її виробництва. І нові члени ЄС, які розмістили у себе нові виробництва, які вимагають багато електроенергії, на нас у цьому розраховували. Вони навіть планували закрити старі атомні електростанції, одержавши за це значні компенсації з Заходу. Через це така країна, як Словаччина, навіть була готова проінвестувати нашу енергетику в обмін на гарантії та прийнятні умови постачання необхідної кількості електроенергії. Що може бути краще для бізнесу: інвестиції та зобов’язання купувати вироблену за їхньою допомогою продукцію?! Та до цього часу у нас немає жодного прогресу в цій справі. Навпаки, Європа й світ були шоковані, коли ми розпочали імпортувати електроенергію з Росії. (Як виявляється, для того, щоб акумулювати запаси вугілля. Але навіщо в такому разі виводити з експлуатації один з ядерних блоків під приводом того, що для нього немає роботи?) Це безсистемна й недолуга політика. Я вважаю, що нам перш за все треба навести в енергетиці елементарний порядок. Розробити стратегію розвитку держави, а вже потім створювати енергетичну стратегію. Тоді ми будемо прогнозованими для наших партнерів. А далі вже працюватиме бізнес, який зуміє використати всі наші конкурентні переваги і створить нові. Сьогодні розумні люди інвестують в науку, в підготовку нових команд, які відразу ж після перших сигналів щодо виходу з кризи підключаться до роботи. Й Україна сьогодні мала б зайнятися навчанням персоналу міністерств і провідних компаній, підбором кадрів, залученням кращих іноземних фахівців, яких сьогодні у таких країнах, як Казахстан та Азербайджан, використовують дуже плідно. Так би, мабуть, робили і в нас, якби енергетичні галузі стали прозорішими. А то у нас завжди звикли щось ховати й ділити під ковдрою. Нині від цього треба рішуче відмовлятися. У нашій країні є багато небідних людей, які зацікавлені в тому, щоб рухатися далі.

— Куди, на вашу думку, піде наша держава?

— Усе залежить від того, де пройде лінія розлому між реанімованою Росією та Європою — по східних чи по західних кордонах України, чи посеред України (це не виключено, якщо й надалі буде провадитися політика, яка поділяє країну навпіл).

— Де ж пройде ця лінія?

— Я маю дуже багато друзів серед росіян і нічого в принципі не маю проти Росії. Але ця країна знову готує собі якогось єдиного лідера. Хто ним буде, і як ця людина скористається з отриманої величезної влади? Усе це нікому не відомо. Але відповіді ми вже бачили в історії Росії, і Україна не раз зазнавала від того величезного лиха. Така небезпека виникає й нині. Я вважаю найкращим варіантом для України асоційоване членство в Європейському союзі та членство в НАТО. Цього буде достатньо для того, щоб зберегти хороші відносини і з Росією, і з Євросоюзом.

№229, вівторок, 16 грудня 2008

версія для друку

Інші матеріали цієї шпальти:

Коментарі читачів: