версія для друку

…Бережіть «одиницю»

Про що ми всі сьогодні думаємо, коли нас ніхто ні про що не запитує? І що відчуваємо? Мені здається, переважає відчуття неспокою. Протягом останніх більш ніж шістдесят років світ перебував у стані відносної стабільності. Глобальних війн не було. Але локальні конфлікти, пришвидшення темпу життя та медійні технології, що працюють, як автомат «штампів і пресформ», нагромадили вулканічний потенціал, який на наших очах вибухає сплеском змін. Світ ускладнюється. Люди примітивізуються. Вивітрюється цінність людської індивідуальності, яка для шаленого темпу життя стала ніби надмірною. («...Вы слишком драгоценны, сударь, чтобы носить вас каждый день».) Цей історичний етап ми ще не усвідомили й не назвали.

Для України рік, що минув, дав колосальний поштовх для усвідомлення себе. Навіть ті, хто боїться болю, наважилися повернутися до історичної пам’яті. А це дуже могутня річ, яка дозволяє зрозуміти глибинні причини сьогоднішнього стану. Ми щойно розморозили величезні історичні пласти. Виявилося, що українці зберегли невичерпне прагнення до волі, але разом із тим — не вивчили уроки своїх історичних помилок. Хоча коріння українських проблем потрібно шукати не тільки в далекому минулому. Сьогодні також є люди, які мусять нести відповідальність за свої вчинки.

Мені здається, що Президент Ющенко почав на державному рівні справу, яка значно більша за нього самого. І він, звичайно, може стати жертвою зрілого суспільства, яке вимагатиме від нього не лише історичної правди, але й адекватних дій сьогодні. Але я проти політичного хамства стосовно Віктора Ющенка. Почекайте, скоро вибори. Я кажу це як людина, яка не була його апологетом ні 2004-го, ні зараз. Наша задача — стримати народ від синдрому «Чорної ради», від бажання топтатися по тих, кого ще вчора підносили. Від розчарування, хоча для нього є багато підстав. Зрештою, потрібно знайти сили взяти на себе відповідальність за раніше зроблений вибір. Щоб Україна не була навічно приречена писати на парканах «Данилыч, вернись!», а через десять років, можливо, «Ющенко, повернися»... Хто починає обирати з двох зол, згодом обиратиме з двох кошмарів. Треба навчитися слухати розумних, а вони, як правило, не бувають у більшості. Бережіть «одиницю». Вона — «не нуль».

Складність демократичного способу життя ще й у тому, що демократія не перемагає раз і назавжди. Демократія — це постійна робота над тим, щоб на терезах добра та зла добра було більше. І вчора, і сьогодні, і завтра.

Українець у своїй державі досі сидить на самому краєчку лавки. Ми повинні змінити це. Ідентичність і модернізація — те, що нам насправді потрібно. У цій роботі, дорогі наші друзі, читачі, однодумці з партії «Дня» (є така «партія»!), наша газета завжди разом з вами.