Найвища правда життя – Мати. Вона дарує життя, творить новий світ і цим продовжує буття своє, буття людини в безперервному відродженні високої таїни Божественної благодаті. Світло Матері як символу життя розгортає змістовну темряву Неправди і свідчить про те, що Кривда таки буде переможена Правдою. Бо Правда світу не зникла назавжди – вона зосереджена в Матері:
Нема в світі Правди,
Правди не зіскати,
Тільки тої Правди,
що рідная мати!
До людини віруючої, облагородженої почуттям молитовної вдячності за дароване Матір’ю життя, в хвилини особливого подивування таємницею народження урочисто сходить із небес Божа Матір – Людина, яка тримає на руках сина Божого.
Людина несе своє дитя людям. Як надію на спасіння людини і людства, як символ і жертовної материнської любові. Ідеалом щастя, гармонії і благородства спокон віків була Жінка з дитятком на руках.
У нашім раї на землі
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.
Для Тараса Шевченка щаслива мати з дитям символізувала земний рай, людське щастя, сімейний затишок, спокій і мир на землі.
Одна з найкращих його поем "Марія" присвячена Богоматері. Марія не лише народила Господнього сина, вберегла його від зловісного гніву царя Ірода, пережила розп’яття на хресті своєї рідної дитини, але й "своїм святим огненним словом" розвіяла страх і розпач братів його, учеників і святий дух віри вселила "в їх душі вбогі".
Мужі воспрянули святиє.
По всьому світу розійшлись,
І іменем твойого сина,
Твоєї скорбної дитини,
Любов і правду рознесли
По всьому світу.
("Марія")
Мати, Жінка – джерела найвищого творчого натхнення для Шевченка. До символу ошуканої, знеславленої російським самодержавством України підносить поет долю нещасної Катерини. Бо ж в планах біблійного пророка Єремії, до яких неодноразово звертався Тарас Шевченко, постає образ поневоленого Ізраїлю, що його пророк порівнює з покірною блудницею в ассирійському полоні. Гибіє в невільництві Ізраїль як та насильно впокорена дівчина, що змирилася зі своїм наложництвом і не поривається до свободи.
Скривджена дівчина викликала в Шевченка особливе співчуття і глуху ненависть до кривдника, бо спокушення дівчини-селянки призводило до морального осуду нещасливої з боку батьків, громади і руйнувало ідеальний образ матері "з своїм дитяточком малим" у лоні власної сім’ї. Згадаймо, крім поеми "Катерина", такі твори, як "Відьма", "Марина" ("Неначе цвяшок в серце вбитий...", "Варнак", або ж повість Г.Квітки-Основ’яненка "Сердешна Оксана". Зганьблена, занапащена окупантом Україна, яка поволі втрачає сили і волю до самозахисту, до державного самоздійснення, для Шевченка була постійним і незагойним болем. Перебуваючи в російській неволі, Україна змирювалася зі своїм невільництвом – дедалі рідше з’являлися бунтівливі імпульси в суспільній свідомості, кволими, неенергійними і спорадичними були протести й поривання малочисельної української еліти.
Україно! Україно!
Оце твої діти,
Твої квіти молодії...
Це з гіркотою та іронією мовить Шевченко про тих українців, які запо-жадливо служать у столичних канцеляріях імперії, заглушені "московською блекотою в німецьких теплицях", добровільно прирікши себе "киснути в чорнилах". Їхня найбільша провина полягає в забутті Матері-України:
... хто матір забуває,
Того Бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.
Чужі люди проганяють,
І немає злому
На всій землі безконечній
Веселого дому.
В образну свідомість української нації назавжди вживлено ідею органічної спорідненості символу матері і символу України. Щаслива молода Мати з дитятком на руках і щаслива відроджена, вільна Україна зі своїм багатостраждальним народом – це дві духовні й морально-етичні іпостасі національного ідеалу.
Найбільший гріх для українця – забути свою Матір і зрадити свою Україну. Український учений-патріарх Петро Одарченко згадує одну колядку, в якій Божа Матір просить у Христа райських ключів, щоб одімкнути і рай, і тепло та випустити грішні душі. Всі душі знаходять прощення, крім тої,
Що отця з матір’ю та налаяла,
Не налаяла, а подумала.[1]
Донька не сказала слова злого на адресу своїх батьків, а лише подумала – і кара Господня найтяжча, бо за цю провину нема відмолення.
Мадонна, Скорбна Мати проходять у поемі Павла Тичини "Скорбна Мати" обніжками, межами поля України, густо засіяні чорними трупами і жахається:
Як страшно!... людське серце
До краю обідніло.
На цій сплюндрованій насильством українській землі мало хто вже не відає про розп’ятого і воскреслого її сина, бо на цьому полі бою із крові зросли квіти звіробою.
Поглянула – скрізь тихо.
Буяє дике жито. –
За що тебе розп’ято?
За що тебе убито?
Жертва, принесена в ім’я людини, в ім’я України, благородна, вона освячена Божим велінням. І поки люди усвідомлюють велич такої самопожертви, доти є надія на духовне пробудження нації. У поемі "Скорбна Мати" Марія посилає учнів Сина шукати Ісуса не в Юдеї, не в Галілеї, а в Україні:
Ідіте на Вкраїну,
Заходьте в кожну хату -
Ачей вам там покажуть
Хоч тінь Його розп’яту.
Віра в народі не до кінця сплюндрована насильством, кров’ю та озвірінням людини, яку примусили творити зло. Є надія, що розп’ята на хресті тінь Ісуса оживе у свідомості людей і спонукатиме їх до молитовного каяття і душевного очищення від гріхів вільних і невільних.
Скільки тих кривавих оргій творили Зло на українській землі! І саме Мати була приречена переживати розлуку зі своїми дітьми, оплакувати їхню загибель, доживати свого віку в скорботі, жалобному оплакуванні свого невтишимого горя, в безмірній тузі й смутку чекати на чудо повернення рідної дитини.
Мій соколику, мій журавлику,
Не одрізана пташко,
Не діждусь тебе, не докличуся,
Серцю матері тяжко,
Серцю матері тяжко.
Це із тих записів з уст народних, що їх здійснили студенти Національного педагогічного університету ім. М.П.Драгоманова під науковим керівництвом невтомного педагога-патріота, доцента кафедри української літератури Івана Олексійовича Голубенка. Етнографічні експедиції його студентів принесли щедрий ужинок – збірник українських народних пісень про національно-визвольні змагання в Україні 40-50-х рр. ХХ століття "Відлуння лісу". І ось не минуло й року, як народився новий збірник українських народних пісень "Може вміститися сльоза... (Мати і Україна)".
Не лише в пісні – в різноманітному багатстві жанрів українського фольклору, в казках, думах, колисанках, голосіннях, прислів’ях, колядках, щедрівках, у віруваннях, обрядах і звичаях українців живе величавий образ Матері. Наш обов’язок – не лише зберегти це неоціненне багатство національної культури і духовності, але й примножити його, нанизуючи на золоту нитку традиції нові й нові перлини народного генія, який відкриває нам, нашому народові вічно пульсуюче світло віри й надії в кращий день України.
Ми повинні плекати культ Матері як гаранта і символу незнищенності українського народу. Мати новим життям забезпечує природний процес "нарощення" нових якостей людського розвитку, збереження традицій народу, його мови, історичної пам’яті, зв’язків поколінь. Мати через колискову пісню, через рідне слово передає дитині своєрідний генетичний код нації, який убезпечує її від нівелювання етнічного образу свого народу. Тому так важливо, щоб більш не переривався природний процес передачі історичного досвіду і національного духу, традицій і ментальності, щоб кожна жінка в Україні була огорнута повагою і турботою влади, любов’ю і благородним ставленням чоловіків, щоб покликання і місія української жінки були гідно поціновані суспільством.
"Послання Папи Івана Павла II до жінок" від 29 червня 1995 року розпочинається зі слів подяки Господові за його містерійний задум щодо покликання і місії жінки в світі, вдячності кожній жінці зокрема за те, ким вони є в житті людства:
"Дякую вам, жінки-матері! Ви даєте притулок людському життю в собі через унікальний досвід насолоди і пологових мук. Цей досвід дозволяє вам стати власною усмішкою Бога новонародженій дитині, стати тими, хто супроводжує перші кроки вашої дитини, хто допомагає їй дорослішати і хто служить якорем упродовж її життєвого шляху...
Дякую тобі, кожна жінко, тільки за факт твого буття жінкою! Завдяки проникливості, яка є значною часткою твоєї жіночності, ти збагачуєш розуміння світу і допомагаєш робити людські стосунки чеснішими та природнішими."[2]