Розглядаючи спільність і колективність творення фольклорних шедеврів, що кваліфікується рисою "народність", Панас Мирний зазначав:
"Коли автором і треба признавати якого-небудь чулого до болю чи жалю Івана або Грицька, то і не зовсім. Перший жаль, може, вилив у пісні який-небудь Грицько, а Сидір, перейнявши ту пісню, додав ще й свого, далі Одарка чи Пріська перемінила яким-небудь словом другим - виразнішим. Отак пісня, передаючись від одного до другого, вирівнювалась, гранилася, уснащалася, аж поки не вилилась в одну яку-небудь форму, що вже ніхто її більше не міг укоротити чи перемінити, через те і народною стала, бо справді склав її не один Грицько, а й Іван, Сидір і Хівря, і Оришка" [1].
Від справді народної пісні відпаде й полова, і в ній буде відбито ті ідеї, які побутують серед людей. За Іваном Франком, пісня твориться з того матеріалу вражень та ідей, яким живе ціла маса людей: "В кожній околиці нова пісня потроху змінюється: незвичні або надто індивідуальні її риси затираються, одні строфи випадають, прибувають інші... Ті знову підлягають повільній зміні та скороченню".
А ось великий Кобзар, Тарас Шевченко:
Наша душа, наша пісня
Не вмре, не загине,
От де, люде, наша слава,
Слава України.
Не загине й не може загинути. Україна багата піснями. Патріарх нашої літератури Олесь Гончар вимірював їх числом триста тисяч. Це щодо числа. А щодо віку? Вчені доводять, що українській ліричній пісні понад п’ять тисяч років. Не варто говорити про важливість і ціну української пісні. Вона сама за себе говорить.
Відомий фольклорист Володимир Гнатюк наголошував на великій кількості українських пісень, водночас оцінював їх і зазначав, що українські пісні - це "розрізнені перлини великого намиста".
А Марко Вовчок, котра, як відомо, походить з Росії, писала: "...краще від українських пісень нема в усьому світі великому".
Високо цінував українську ліричну пісню Павло Грабовський, захоплюючись: "що за милозвучність та краса, не кажучи вже про класичну простоту та безпосередність натхнення! Се джерело, з якого на здоров’я ще довго будуть пити нащадки. Влучність вислову надзвичайна, а стислість просто не передатна" [2].
Микола Костомаров відзначав розмаїтість тематики в піснях і підкреслював, що в українських народних піснях змальовується народний побут (суспільний і родинний устрій, звичаї, обряди), відбиваються погляди народу на себе і на довкілля. Його думку продовжив Павло Чубинський: "пісня - найкращий приятель людини чи то в смутку, чи в радості".
За переконанням Михайла Драгоманова, фольклор України не поступається своїми якостями усній творчості найрозвиненіших народів Європи. На думку вченого, український фольклор є втіленням високого духовного потенціалу його творців і носіїв, їхніх віковічних прагнень до волі й незалежності. Теж Драгоманов: усна творчість і, думається, насамперед народна пісня, була засобом виховання духовних якостей українця, засобом відчуття рідної землі, чесної праці, високої моральності людини.
Український народ тяжів до свого минулого, до вивчення української пісні й водночас, позбавлений державності, змушений був переборювати значні перепони. "Українська пісня - це геніальна поетична біографія народу", - роздумував на цю тему Олександр Довженко.
Цікаво, що німецький філолог, письменник і фольклорист Йоганн Гердер 1779 року вмістив до збірника "Голоси народів у піснях" немало і українських пісень, при цьому зазначивши: "Пісні - це архів народів, скарбниця їхньої науки і релігії ... відбиток їх серця". Німецький дослідник пізнішого часу Ф. Боденштедт, котрий перекладав українські пісні німецькою мовою і видав у Штутгарті 1845 року збірку "Поетична Україна", у передмові українську пісню оцінює так: "У жодній іншій країні дерево народної поезії не дало таких величавих плодів, ніде дух народу не проявився в піснях так жваво і правдиво, як в українців" [3].
Пісень багато й вони неоціненно важать у житті народу. Та їх можна не зберегти, розгубити. Слід поспішати записувати фольклор, бо немало вже навіки втрачено, - нагадувала на перехресті XIX-XX століть Леся Українка, на власні кошти спорядивши фольклорну експедицію.
Шкодував за втраченими шедеврами і Михайло Драгоманов, видаючи разом із Володимиром Антоновичем двотомний збірник "Історичні пісні малоруського народу" (К., 1874-1875). У вступній статті автори нарікають на самих себе й на інших за безпам’ятство, лінощі щодо запису і публікацій фольклору.
Нагадаємо принагідно: греки почали записувати свій фольклор іще в VI столітті, українці ж кинулись по поетичну мудрість свого народу лише на початку XIX століття, та й то не зовсім дружно. Тим то й мало в нас пам’яток на взірець вітчизняного "Слова о полку Ігоревім", пісень про сицилійського короля Гульєма з XII століття, публікацій Мюнхенської академії, взятих із рукописів і датованих 1243 роком. А ще ж там ідеться про автентичність записів, про тексти й факти, ніким не правлені чи підправлені!
До збирання й записування фольклору мала б бути небайдужою кожна культурна людина. Значно складніше - спорядити фольклорну експедицію.
Запис фольклору - складова навчального процесу студентів-філологів вітчизняних університетів та педінститутів. Студенти Національного педагогічного університету імені М. Драгоманова вирушають у фольклорні подорожі й повертаються не з порожніми руками. Найцінніші матеріали можна почерпнути в районах Івано-Франківщини, Львівщини, на Буковині.
Процес пошуку й записування фольклору вимагає посиленої підготовки керівника експедиції. Перед тим як вести групу, слід самому заздалегідь побувати в обраному регіоні, порозмовляти з людьми, визначити носіїв фольклору, підготувати їх до "розкриття" перед групою. Вимоги до записувачів: уміння розмовляти з людьми, чесність, доброзичливість, порядність. Не слід забувати, що носіями фольклору є переважно люди похилого віку і в їхній мові можливі шамкотіння, шепелявість, плутанина. Потрібно зважати на швидку фізичну втому чи й перевтому літніх людей. В жодному разі не можна припускатися іронічних посмішок, тим паче глузливих реплік. Керівник експедиції має потурбуватися про зовнішність студента. Мода модою, а хлібороб із натрудженими руками (а саме він є носієм національної культури) завжди віддасть перевагу природній вроді молодого записувача. Сумнівно, що він прихильно сприйматиме чиєсь фарбоване хизування, що поспішатиме відкривати йому свою душу, ділитиметься найсокровеннішим. Годиться бути вимогливим до себе і в процесі самого записування: не бути вередливим і перебірливим, ліпше записати все що чуєш, опісля відсіється. Передовсім треба записувати старовинні зразки, як це зробила, наприклад, група студентів, слухаючи Стефанію Василівну Тренчук у селі Брошнів Рожнятівського району на Івано-Франківщині, її пісні "Наша славна Україна" і "Вже більше двісті літ". Те ж саме можна сказати про запис патріотичної пісні "Розійдуться чорні хмари" від її землячки Павлини Іванівни Войсович. Упродовж свого довгого й нелегкого життя Олена Диндин із села Тяпче (Долинський район, Прикарпаття) витворила силу-силенну вишиванок, зберігши в пам’яті старовинне й неоціненне й передавши його дітям - студентам-фольклористам. Сімдесятирічна жінка з прикарпатського села Микуличин Олена Полатайко щедро поділилася своїм пісенним скарбом зі студентами Сергієм Овсянниковим, Людмилою Охріменко, Тетяною Цівун.
Народ Галичини свято береже пам’ять про захисників України від німецьких зайд, московських колонізаторів, польсько-шляхетських недругів. Захисники - це патріоти, що входили до Української Повстанської Армії, їх підтримував народ, тому що вояки УПА виражали його дух і волю. Має рацію співак України, її народний артист Анатолій Мокренко, коли каже: "фольклор - це історія духу народу". На думку геніального українця Миколи Гоголя, в пісні відбито все життя народу, бо пісня - "це народна історія, жива, яскрава, насичена фарбами, правдою, - історія, що відкриває все життя народу" [4]. Й оце життя народне правдиво віддзеркалено в піснях. Ось і трагічно-звитяжне життя Української Повстанської Армії, посталої 1942 року. Вона виникла як армія захисту національно-визвольного руху України. 1939 року галичани вийшли з хлібом-сіллю зустрічати Червону Армію як армію-визволительку. Та ця "визволительська" незабаром стала карательською: протягом 1939-1941 років у Західній Україні було репресовано 1 млн. 70 тис. осіб (про це писала в жовтні 1992-го "Літературна Україна", це зазначав історик Юрій Шаповал). До 1944 року репресивний сталінський апарат знищив 124 336 громадян того ж регіону. КДБістська ідеологія полюбляла при цьому наголошувати: в Західній Україні загинуло 30 тис. радянців. Рука карателів набита, досвід є: везли безневинних українців 1929-1930 років із Наддніпрянської України на Соловки, після війни взялися за галичан і буковинців. За одним із тисячних прикладів бачимо, як 16 жовтня 1947 року йшла валка возів із села Дорошівці (Буковина) до райцентру. Волею НКВДистів дорослі з дітьми опинилися на возах. Діти тулились до дорослих і прикривали голови, сніг заліплював очі (випадав ранній сніг), напрямок дороги стелився залізницею до Сибіру. У другокласників, які з вікон школи спостерігали за тим що діялось, несамохіть текли сльози: на Сибір провадили їхніх однокласників.
Ось що змушувало українців іти до повстанських визвольних загонів, ось які події озивалися роздумами у піснях, як-от у "Високій могилі":
Висока могила в сирої землі,
А у тій могилі сплять діти твої,
А у тій могилі найкращі сини
Життя молодеє катам віддали...
На цементі спали в одних сорочках,
Недолі зазнали в московських руках.
Кати мордували найкращих синів,
В Іркутську під муром стріляли братів.
Тривалий час замовчувалось те, що на Заході України ширився національно-визвольний рух, який мав як антигітлерівське, так і антисталінське спрямування. Десятки тисяч українських повстанців більшовицький диктатор Сталін називав "изменниками", бо Галичина чи якась там Буковина мали терпіти червону наругу над собою, а вони, бач, протестують. Із гідності та протесту стали повстанцями Гайдай (псевдо Лев), Стригун (псевдо), Бігун (псевдо), між ними й Антонюк (котрий згодом стане зрадником) - люди з того самого прикарпатського села Дорошівці. Українська Повстанська Армія поповнювалася людьми і Наддніпрянської України. Скажімо, її учасник Дмитро Паламарчук - із Христинівського району на Черкащині.
Кривавий слід червоного терору: в Галичині більшовики знищили село Гутвин. Після проходу карального загону на місці села постало саме лиш поле. Та сама доля: село Яблунів. Одну з криниць геть закидали трупами. За віщо? А за те лиш, що українські патріоти й що мислили не так, як того хотілося московським посіпакам.
Про все це мали б говорити історики, а не фольклористи? Коли ж "про все це" мовиться в народних переказах, а найбільше - в піснях.
Пісні славили ("Зашуміла в Чорнім лісі") провідників - українських патріотів-націоналістів [5]. А ось відважний і невтомний Шугай з "Думи про Шугая" [6], записаної в Микуличині (Прикарпаття) від Ганни Симчич. I тут же - про Савчука, котрий уподобав ганебний шлях:
Ой написав Кірин акта,
Савчук підписався,
Що я буду так робити,
Щоби Шугай вдався.
Втративши совість і людську подобу, зрадник повів НКВДистів стежками Шугая, бо більшовики щедро платили:
А більшовик платить гроші,
Говорить до ката.
Є й пісні, де засуджуються зухвалі нелюдські дії кадебістів, які перевдягались у форму УПА та від її імені чинили свої чорні справи: деінде населення їх розпізнавало за жорстокістю і брудною лайкою. Про масовість вступу до визвольного війська і підтримку січовиків сестрами й матерями говориться в пісні "Ой ви, хлопці", записаній в с. Богданівка на Рівненщині:
Ой ви, хлопці - Січові молодці,
А де ж ваші брати?
Наші брати - кріси та гармати,
Ото наші брати.
Стійкістю і незламністю пройнято пісню "Пізнай, пізнай, стара мати":
Хоч мя убийте, хоч заріжте,
Та я вам правду не скажу,
За рідну нашу Україну
Свою головоньку вложу.
3 піснею "Пізнай, пізнай, стара мати" перегукується "Пісня вояків ОУН" (записано в селі Богданівка від Надії Сухої), що має бойове спрямування, не дає забутися. В ній славиться, як і в циклі запорозьких пісень, стрілецька мужність.
Наповнювались новим змістом колядкові пісні галичан у ті грізні роки боротьби з неправдою: пісні про в’язниці й Сибір, про арешти і вбивства патріотів. Наприклад, колядка "Настав святий вечір в сорок шостім році", що її записали в с. Горожанка Монастириського району на Тернопіллі від Марії Скрипник. Від трьох синів матері зосталася сама печаль, бо ж тільки один з них на волі, та й той мусить переховуватися од владоможних злочинців:
Один - у Сибіру.
Другий - у в’язниці.
Третій мусить вечеряти
В лісі під ялинцев.
I лише надією живе мати, чекаючи допомоги від Усевишнього:
Ой Ісусику милий,
Змилуйся над нами,
Даруй волю, даруй долю
Неньці Україні.
Патріотичними мотивами пройнято й колядку "Сліпі кобзарі думи співають", записану в Микуличині від Олени Полатайко: рядки колядки посвідчують небайдужість до того, в якому стані Україна і як їй позбутись неволі:
Сліпі кобзарі
Думи співають
Діві Марії.
Співають їй пісні,
Господній матінці,
Уклінно просять,
Щоб Діва Марія
Бога просила,
Щоб Україні волю він заслав,
Щастя людові послав,
Вивів із неволі.
У пісні "Боже, послухай благання" - сум з усвідомлення гіркої долі українців та України, благання до Бога за кращою долею, бо Батьківщина - в кайданах. Ту саму думку вкладено в пісню "Ой мати, закута в кайдани", де, правда, жевріє трохи надії:
Вже кажуть: Дніпро висихає,
Пороги шуміти стають,
Зозулі на древо сідають,
Невдачу Вкраїні кують.
То ж навряд чи колонізаторам, які на Вкраїну прийшли непрошено й віроломно, судилося здобути перемогу, бо ліричний герой пророкує:
Не смійся, катюго, завчасно,
Що вже Україна твоя,
Бо ще не настала хвилина,
А буде розплата страшна.
А в пісні-колядці "Нова радість стала", записаній в Микуличині від Ганни Кацуляк, радість перемішалася із сумом: радість від проголошення незалежності України, а сум через те, що дорогою ціною це все здобувалося:
Гей у полі, край дороги
Високі могили,
Високі могили
Кров’ю политі.
Коли наприкінці 30-х невеличкій місцині України - Закарпаттю - вдалося виборсатися із цупких обіймів колонізаторів і проголосити свою незалежність, то заздрісні сусіди з цим не змогли змиритися й невдовзі Закарпатську Україну знову поглинули зайди - ці трагедійні події вільнолюбивий народ відтворив у численних піснях. Ось одна з них - "Заспіваймо про руїну", записана 1994 року від Ганни Кацуляк. Це про вільну Закарпатську Україну, яку тиран Сталін називав "ничтожеством" порівняно з Російською імперією. Отож тремти, Закарпаття, коли злою бровою моргне на тебе "отец всех народов": не сховаєшся в еміграцію, ніхто не зарадить!
Дев’яносточотирічний економіст Л. Ярошенко ці часи влучно охарактеризував віршованими рядками:
Дисциплиной сжав материки,
По земле идут большевики,
И земля спросить у них боится:
В ту ли сторону она вертится.
Ось якій чорній силі кинули виклик звитяжці-закарпатці! Ось які жертви було принесено на олтар волі:
А Тисою пливуть трупи,
Серце рветься од розпуки.
Ой дивіться, солов’ята,
Чи не несе вода тата.
Несе сестру, несе брата,
Жоні - мужа, дітям - тата.
Не плач, мати, і не тужи,
Син ранений та й не дуже.
Голівочка на четверо,
А серденько на шестеро.
Заклич, мати, дохторика,
Майстерного столярика.
Найме хату і збудує
I начорно помалює.
I без дверей, без віконець,
Бо вже мому життю конець.
Відлуння закарпатських подій котилося по всій Україні.
Пісня "Тридцять восьмий рік минає, на дев’ятий наступає" (записано 1994 року від Ганни Симчич у селі Микуличин), мабуть, народилася по цей бік Карпат чи, можливо, емігрувала з місця бойових дій. А ще могла творитися у розпалі бою, адже пісня і мобілізує, і об’єднує, й додає сил. "Тридцять восьмий рік..." віддає шану президентові Закарпатської України Августинові Волошину, котрого за те, що закликав до спільних дій під час визвольних змагань, замордували в московських катівнях, і це при тому, що він був громадянином іншої країни:
А наш батько Волошин
Він скликає всіх старшин
На нараду сумную,
Щоби всі сіяцькі
Січовїї Стрільці
Стали сміливо до бою.
Пісня не обривається на сумній ноті, а подає надію на кращі часи:
А ти, брате, не журись,
На Карпати подивись,
На їх нещасну долю.
3 тої крови вже росте
Покоління молоде,
Загартоване до бою.
А ось у пісні "Чи ви чули, милі браття", записаній у тому ж Микуличині від Олени Палатайко, йдеться і про причину поразки закарпатців:
Чи ви чули, милі браття,
Як боролось Закарпаття.
Триста тисяч воювало,
Кров невинно проливало.
Там вкраїнці воювали,
Через зраду погибали.
Повернімося із-за Карпат до Прикарпаття і на Наддніпрянщину.
Пісня "Зеленіють наші ліси", записана від Ганни Симчич, пройнята гордістю за Україну, її працьовитих людей, за родючі чорноземи й пахучі трави, скарби й багатства, які чомусь не затримуються на місці, а невідь куди вимиваються:
Наша славна Україна
Все вона своє має,
Чогось з неї, як під землю,
То всьо пропадає.
Й славлення України, побажання їй добра:
Нехай цвіте Україна,
Як той цвіт калини,
Ми маємо ліси, гори,
Річки, полонини.
Коли Україна здобула незалежність, то в пісні "Вже наша Вкраїна самостійна стала", записаній від тої ж таки Ганни Симчич, віддається шана всім тим повстанцям української армії, хто уявляв її такою, хто поклав за неї свої молоді життя. Пройнята патріотичним чуттям, мати дає синові чіткий наказ: "Бийся до загину". Та й син гідний матері ("Мати, рідна мати, Твої слова чую, Я за Україну так чесно воюю").
Пісня "Заплакала Україна, заболіли рани" нагадує нам усім про постійну небезпеку й загрозу більшовицького (перефарбованого чи так званого оновленого) реваншу. Вона закликає позбутися комуністичної опіки й дати, нарешті, дорогу справжній демократії, бо "ще не було з ведмедя телиці".
У пісні "Йшли повстанці темним лісом", записаній 1994 року в Микуличині, славиться мужність і відвага повстанців, які "Не боялись нині вмерти, Ні тяжкої муки, Не здавались кагебістам живими у руки". А ті, хто вже потрапляв до рук ворога, не здавались на провокацію, не йшли на зраду, а трималися стійко й несхитно:
А котрі сі попадали
Живими у руки,
То приймали страшні страти
I страшнії муки.
Бо ж часто повстанці мали менші сили, ніж каральні загони, і терор розгнуздано діяв, як це сталося в Яблуневі ("В Яблуневі над річкою"):
В Яблуневі над річкою
Стояли катівні,
Закидали повстанцями
Та криниці повні.
Влітку 1993 року наслідки цих катувань у Яблуневі демонстрували по Івано-Франківському телебаченню. За свідченнями експертів, живих повстанців московські кати та їхні вірні слуги - українські манкурти - перерізали пилкою:
Якби гори говорили,
А річки співали,
Всю би правду розказали,
Як друзі страждали.
Часто люди гинули не десь там на чужих землях, а поблизу рідного дому, де фронт-криївка, де все рідне й дороге, де "червоні рожі розцвіли". Гинули й через зраду ("Ой там у лузі при долині", від Ганни Симчич із Микуличина):
Їх було троє в тій криївці.
Мали гранати, папашки,
Вони не знали, що друг зрадить
Катам червоної Москви.
Звичайний повстанський побут ("Котрі личко умивали, Декотрі стояли") переростає для патріотів у трагедію, якось у пісні "Ой у лісі на полянці", записаній від Андрія Барчука:
Крикнув сотник Соловейко:
"Хлопці, я ранений".
Упав Корінь, упав Орел,
Упав Соловейко,
Крикнув: "Слава Україні!
Будь здорова, ненько!"
Ряд пісень, записаних студентами, мабуть, можна віднести до групи патріотично-інтимних чи, можливо, родинних і ставити в один ряд з патріотичними. Це контраст поєднання двох, здавалося б, непоєднуваних образів - образ тюрми і образ коханої дівчини, який із-за ґрат з’являється в уяві в’язня, зокрема в пісні "Над тюрмами туман лягає".
Якби ти знала, дівчинонько,
Яке важке моє життя.
3-за ґрат я виглядаю волю,
Не раз заплачу, мов дитя.
Патріотичну пісню про марнування найкращих молодих років у криміналі - "Ой повіяв буйний вітер" - записали студенти Л. Охріменко і С. Овсянников у с. Микуличин від Марії Семенової:
Гуляй, гуляй, дівчинонько,
Та й про мене забувай,
Бо я сиджу в криміналі
За Вкраїну, рідний край.
Андрієві Барчуку, що народився 1928 року в с. Арсенівці Тлумацького району, пригадалися тюремні мотиви і він надиктував рядки пісні "Над тюрмами туман лягає":
Над тюрмами туман лягає,
Всі в’язні сплять спокійним сном,
I все заснуло сном малярським [7],
Затихло брязкання кайдан.
І далі:
Сидів там хлопець молоденький,
Склонив голівоньку на грудь.
Можна було б подумати, що сон в’язнів справді спокійний, коли ж - "брязкання кайданів", тюремні мури. I сум заключних рядків пісні:
Я кличу сонце: "Зійди нижче,
Світи на кам’яну стіну".
Я кличу сонце: "Зійди ближче,
Тепли засохлу кров мою".
Перегукується з цією піснею й інша - "Ой повіяв буйний вітер", і пісня "Рости, рости, черемшино" (обидві записав 1994 року С. Овсянников у с. Текуче на Косівщині від Надії Брустурняк):
Рости, рости, черемшино,
Широка ся розвивай,
Ти, молода дівчинонько,
Про кохання забувай.
Бо я сиджу в криміналі
За Вкраїну, рідний край.
Чи не обірвуться життєві стежки-дороги? Чи стелитиметься квітами повернення додому? Поки що ж: "Моя матусе, я в тюрмі":
Сестрі сказати не забудь,
Най сіє цвіти огородні,
Щоб мали чим встеляти путь,
Як вернуться борці народні.
Частіше ж гинули. В нерівному бою. Навіки молоді. Оплакані потай. Як ось дівчиною з пісні "Пасло дівча сірі воли", записаній від Андрія Барчука:
Із братчиків-блаватчиків
Віночок сплітала,
Надибала хрест березовий,
На нього поклала,
бо ж "Поховано там стрільчика, Що перший впав в бою". У стрілецьких рядах та й серед повстанців любили пісню "Повіяв вітер степовий"; вона легко запам’ятовується, без особливих труднощів співається, виділяється серед інших пісень глибоким патріотизмом. Один із варіантів популярної пісні (дещо відмінна остання строфа) записано в селі Текуче на Косівщині від Надії Брустурняк, ось кінцівка пісні:
Заплаче матінка стара:
"Ой личенько змарніло.
За Україну він поліг -
Це кожен зрозуміє".
Висловлюючи власне міркування, доповнимо, що не зрозуміє тільки той, хто живе в Україні, а служить не їй , Україні, а чужинцям. Звучала ця пісня по селах Буковини в 1946-1947 роках, а сфера її побутування звузилась, бо ж вона наводила жах на кадебістів. До життя її знову було покликано під час так званої хрущовської відлиги. Знайшла вона ґрунт і в народу Наддніпрянської України, де формування й відтворення національної свідомості йшло складніше, з доланням різних перепон.
Колоніалізм в Україні мав свою історію. Пісня "Триста літ минає", записана 1994 року від Марії Скрипник у с. Горожанка на Тернопільщині, очевидно, була створена у 50-60-і роки XX&nbps;ст., коли Московська імперія відзначала ювілей кабальної умови України з Росією, яку Богдан Хмельницький через раптову і загадкову кончину не встиг розірвати. Й, либонь, правда гетьмана не в романі Натана Рибака, написаному на замовлення й на догоду комуністичним партапаратникам, а в людському волевиявленні, що відбилося у піснях. Правда - в пісні, що засвідчує довготерпне рабство українського народу:
Триста літ минає,
Як наш брат в неволі.
В неволі вмирає
I весь український народ.
Кожна строфа пісні закінчується мобілізуючим, закличним рядком: "Вставай, український народ!".
Побутують в народі й інші історичні пісні. Пісня "Ой три літа, три неділі", записана 1994 року від Олени Палатайко, - про турків і татар:
Ой три літа, три неділі
Минулося на Вкраїні.
А козака турки вбили,
Під явора положили.
Мати дізнається від коня без вершника про непоправне горе ("Де ти, коню, пана скинув? Чи у бою вже загинув?"), проймається безнадією на повернення:
Возьми, мати, піску жменю,
Посій його на камені,
Як той пісок тобі зійде,
Тоді син твій з війни прийде.
Геніально, правда ж?!
До цього ряду патріотичних пісень слід долучити й пісні, які побутують в Наддніпрянській Україні. Одна з них - "Стоїть козак на чорній кручі" (записано 1994 року Оленою Галаган від Ганни Вовдар в с. Дем’янівці Котелевського району на Полтавщині):
Ой Галю, серце, рибко моя,
Я іду в дальнїї края,
Бо за Вкраїну нашу рідну
Ладнаю шаблю і коня.
"Україна" - це те слово, що його московити й доморощені перевертні "за вказівкою згори" вилучали з тексту й замінювали словами: "рідний край", "рідна земля", "вітчизна", "республіка", навіть "УРСР".
Багато пісень по всіх регіонах України складено про Тараса Шевченка як найбільшого патріота України. Пісня "Од Кавказу аж до Дону", записана 1994 року Сергієм Овсянниковим від Андрія Барчука на Прикарпатті, зокрема, має такі рядки:
За Україну трудивсь
Славний батько наш Тарас.
За Україну карався
I боровся довгий час.
Патріотичні пісні різняться від інших тематичних груп, але і рідняться з ними. Це пісні про кохання, людські стосунки, про козаків і їхні вподобання, про підступність, що граничить зі зрадою. Коли подруга, людина зі зміїним серцем, переманила до себе парубка, то покинутій дівчині білий світ потьмянів. "У лузі зів’яла калина" - про це сама назва пісні:
Ой чого, та й чого, та й чого
Ті дзвони так сумно гудуть.
Напевно, по тій дівчиноньці,
Що вчора знайшли неживу.
Такою ж сумною мелодією про розлуку з коханим пройнято й пісню "Скажи, берізонько милая" ("Нащо мені врода моя, Нащо дівочий стан, Як не про мене вже Пісні виспівує баян"), записану 1994 року від Галини Леник із села Горожанка на Тернопіллі.
Доля служивого жовніра часто полохлива і зрадлива, як у пісні "Там у полі береза стояла", записаної від Олени Палатайко. Щось є в ній від фольклорно-традиційного, де "голову козака дрібен дощик змиє, а розчешуть терни." Так і тут: невигодою повертається доля до жовніра і, зрештою, зводить його в могилу:
В темнім лісі чорний ворон кряче,
А він мені над гробом заплаче.
Не заплаче ні брат, ні сестриця,
Лиш заплаче чужа чужениця.
В народі побутують інтимно-любовні пісні, часто про взаємодовірливі людські стосунки. Та є й пісні про приховані наміри: підмовити дівчину, а потім її зрадити. Це пісні "Ой на горі, на високій", "Ой у лузі калина стояла" та інші, записані в селі Текуче.
А в пісні "Серед ночі-опівночі ще кури не піли" - про зраду й підступність кохання: зрадливець зводить свою вірну дружиноньку з білого світу, а коли прийшло до нього каяття, то вже й запізнилося: не воскресити законної дружини, ґаздині в хаті й матері дітям:
"Нате вам, сусідоньки, тисову лаву.
I підіте й приведіте ж моїм дітям маму".
"Не треба нам тисової лави.
Вже немає і не буде твоїм дітям мами".
На злочин навертає й сербин дівчину в пісні "Ходить сербин з позарінку" [8]. Тут про похід і вояка, якого зраджує сестра-егоїстка, підмовлена сербином:
Брат із війська з дарунками,
А сестриця із чарами.
Брат із війська у дорозі,
А вже чари на порозі.
Такі дії народ засуджує: злочинниця, що ганебно далась на підмову, дістає заслужену кару.
Славиться вірність у коханні в пісні "Ой там під дубом, під дубиною", записаної від Ганни Сабадак із Тернопілля (село Горожанка). Завдяки використаному паралелізму яскравіше проявляється вірність голубів (читай - щиро закоханих хлопця й дівчини). I ніхто на всьому білому світі не замінить їм одне одного, коли смерть когось забере. А на пропозицію замість убитого вибрати іншого ("В мене голубів сімсот і чотири") - відповідь: "Нема такого, як мій милий, Бо мій голубчик чорнобривенький. Личко рум’яне, з натури вірненький".
Український козак - це не тільки воїн. Український козак - це уособлення правдивості, відвертості, сміливості, гідності й, звичайно, мужності. Це ідеал справжнього чоловіка. До того ж то не козак, котрий не може позбутися своїх дурних звичок.
У пісні "Ой коню, мій коню, коню вороненький" [9] багато повчального. Кінь нагадує своєму вершнику-козакові, що негоже його забувати, піддавшись на чарку й забави в корчмі:
Коло тебе в корчмі дівки, молодиці,
Коло мене нема ні краплі водиці.
Натякнувши ще й на патріотичне ("Нагадай лиш собі, де ми не бували. Як турки-татари за нами ся гнали. Який Дунай глибокий, такий і широкий, Його перескочив, копит не умочив"), кінь усе ж розчулив господаря і спонукав до рішення:
Не журися, коню, пущу тя на волю,
Не проклинай, коню, козацького роду.
Кажуть же в народі: "Пісня говорить про тварин, а одною бровою підморгує на людей".
Підморгує й коломийка. Окремі люди - носії фольклору - знають багато коломийок, про які Володимир Гнатюк зазначав, що в них "...бачимо сльози й радощі, працю і спочинки, турботи і забави, серйозні мислі і жарти нашого народу в різних його розверстованнях ... його життя громадське і індивідуальне від колиски й до могили".
Коломийки в Олени Палатайко і локальні, й оригінальні, й традиційні, якось ця:
Ой гуцуле, гуцулику, заграй у трембіту.
Най почують нашу пісню по цілому світу.
Дуже їй до вподоби коломийки про дівчат і хлопців:
Ой конику вороненький, дам ті конюшини,
Легенько тя усідлаю, поїдь до дівчини.
Ой конику вороненький, дам ті вівса, сіна.
Легенько тя усідлаю, щоби мила сіла.
А дослухайтеся до цього розмаїття:
Послухайте, люди добрі, щось маю сказати.
Я гуцульські співаночки буду вам співати.
Ходи, кумко, танцювати, та й ходи, та й ходи,
Та й нап’ємось горівочки, як гуси та води.
Чи ти знаєш, пане брате, що будем діяти,
Виженемо вражу біду - будем панувати.
Чи я тобі, клятий враже, переорав межу,
Що ти в мене відбираєш цісарську одежу.
У зеленій полонині виросла тополя,
Ліпше взяти файну дівку, як сім моргів поля.
В полонині пасуть вівці та й самі біленькі,
За вівцями ходять хлопці самі молоденькі.
Ей піду я в полонину, в полонині файно,
В полонині вигравають Василь та Михайло.
Коби дала дівчинонька личка румяного,
Дав би тобі на весілля коня вороного.
Ой коню мій вороненький, ой коню, мій коню,
Болить мені права ручка, як тебе я гоню.
Ой що вівчар поробляє, як він пасе вівці,
Викладає співаночки, грає на сопілці.
Багатство народної мудрості невичерпне - воно ніби саме проситься лягти рядками на папері.