А Б В Г Ґ Д Е Є Ж З І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я A-Z 0-9
Війнуло подихом дитинства


Гортаю сторінку за сторінкою - пісню за піснею і чую, як оживає в пам’яті одна мелодія, друга - ці пісні відроджують призабуті дитячі спогади.

... Ледве сліпає закіпчена лампа на столі, тріщить і сичить недосушене картопляне бадилля в плиті. Мати щось зашиває, сліпаючи над голкою. Рука її раптом завмирає - сон навальне захоплює втомлену, виморену працею і переживаннями за шістьох дітей ще молоду мою матір. Та вона швиденько вивільняється від цього сну-марення і до мене: "Піди-но послухай, де Владик". Це мій старший сімнадцятилітній брат, який вже парубкує по сусідніх селах. Я виходжу на поріг і завмираю. Тиша, темінь. Повертаю голову в бік Нового Току, далі - в бік Боремля, потім - за річку Стир, де села Товпижин, Грабівець, Хрінники, потім ближче до Вичавок... Не чути. Та раптом прокинулася пісня ген під Золочівкою, де хутори.

Йшли стрільці до бою
та й за вітчизну.
Кожний з них
покинув дома дівчину.

Брат мій бере "підголосником" - здається, мелодія несеться над хатами і садками, то завмирає, пригасає, то знову виривається під небо і звідси вливається в мене, будить мою уяву... Мені до сліз шкода старого батька, який окопи копав,

Він з далека бачив,
як стрілець упав.
.....................
Сам собі не вірив
і очам своїм.
Пішов подивився,
аж то його син.

Я стою на порозі нашої маленької, старої хати, яка, здавалося, на моїх очах вростала в землю, слухаю і майже не плачу від жалю за молодим сином, якого батько своїми руками поховав і від скорботи, від переживань, від туги за сином сам пішов із життя.

Знову запала тиша. Ненадовго. Знову зірвалася пісня, вже, здається, біля "фігури" - біля високого хреста на перехресті доріг. I знову сумна, але "маршова".

Розпрощався стрілець із своєю ріднею,
Сам поїхав в далеку дорогу...
За свій рідний край,
за стрілецький звичай
Впав в бою за свою перемогу.

Мені кортить підспівати, бо ж я знаю і слова, і мелодію, але я мовчу, розкривши рота, і слухаю... Пісня наближається, здається вона жива, сама народилася і сама несеться над селом, бо кроків хлопців ще не чути. Село мовчить, навіть собаки не гавкнуть, хоча я знаю, що пес Сашка Піддубного обов’язково виповзе з буди і жалісливо завиє, намагаючись впіймати недосяжну для його слуху тональність. Хлопці "беруть" пісню в три голоси, але "підголосник" мого брата розкошує над "другими" голосами, тішиться своєю високістю і нестримністю лету. Ось тут гурт парубків вийшов на "сош" - на камінням викладену ще за Польщі дорогу. Бруківка "просить" пісні "під крок", маршорової. Я вже вгадую голос найкращого друга мого Владика Толька Кравчука, "Сунички", який розпочинає:

Попід лісом, темним бором
Січовики ідуть
I на руках своїх могутніх
Товариша несуть.

I тут у приспів вривається братів "підголосник":

І знову хмари почорніли,
А з моря йде туман:
"Скажи, скажи, чого задумавсь,
Скажи, наш отаман".

Хлопці, чую, зупиняються - треба розходитись, але пісня не пускає додому. Закінчили співати "Попід лісом, темним бором...", розпочали "Приходять катюги до хати...", далі - "Упав туман на синє небо". Особливо вражає мене останній куплет цієї пісні, бо в ньому відчувається могутня сила й віра:

Ось дасть Бог таку силу,
Щоб ті кайдани я порвав.
Своєю правою рукою
Блакитний прапор підіймав.

Підходжу до дороги, вслухаюся, про що хлопці гомонять. Чую, Савка Походзей пропонує ще вернутися до "фігури" і там уже розійтися. Він і починає:

Ой у полі сам терен,
а він виріс сам іден.
А з-під того терена
вийшла вдова молода.
Вийшла вдова молода
Сім літ без мужа жила...

Маршовим кроком ватага парубків покресала підковами, видзвонюючи шибками і втішаючись молодячою силою голосів.

Часто буваю в своєму селі Новосілках (тепер - Набережне) Демидівського району Рівненської області, зустрічаю Анатолія Григоровича Кравчука... Ноги не носять, сидить днями на лавці біля хати над дорогою і згадує друзів своєї молодості... Багатьох уже нема серед живих. Помер і мій брат Владик. "Суничка" показує фотографію 1949 року: "На довгую пам’ять дарую фотознимку своєму найкращому другу Толі. Володимир Жулинський. 8.11.49. " Стоять вони двоє, двадцятилітні, в однакових кашкетах, мабуть, шитих одним кравцем, тиснуть один одному руки, в чоботях, на братові військова гімнастерка, штани-галіфе, "налеяні", в лівій руці сигарета...

Не боялися тоді, співали стрілецьких пісень, повстанських УПА - пісень, тепер Только Кравчук ледве речитативом, переборюючи хрипіння, наспівує мені бодай один куплет із пісні "Якби я був полтавський сотник..." "Любив твій Владик цю пісню. Сам співав. Вона добра була на один голос", - і задумався, щось згадуючи.

Не чути тепер у селі пісень. Не йдуть з піснями гуртом дівчата до клубу, не вертаються з вечорниць хлопці, легко долаючи з маршовими піснями дорогу. Мовчить українське село. Лише окремими тихенькими струмочками виливаються з душ стареньких людей пісні-спогади, пісні-надії. I низький уклін тим, хто старається вихопити із забуття і оживити народну пісню, дати їй крила для злету в дивовижній симфонії українського мелосу.

Доля звела мене із надзвичайно скромним, чутливим до слова і мелодії фольклористом - доцентом Національного педагогічного університету імені М.Драгоманова Іваном Олексійовичем Голубенком, який приніс мені ці "Народні шедеври, переважно Прикарпаття". "Це наші студенти встигли записати. Знаю, деякі з цих пісень відомі, але тут вони постають в дещо іншому словесному вираженні. Нова чи оновлена авторська інтерпретація," - розповідав Іван Олексійович. Він вимріював спонсора. Наче зішестя доброго архангела. Де взяти кошти на видання цього збірника фольклорних шедеврів, хто прихилиться душею до трагічної і героїчної долі вояків УПА, про яких народ склав так багато пісень і балад?

I добрий архангел зійшов, навіть два їх: акціонерне товариство "Оболонь" (президент - Олександр Слободян) та Інститут громадянського суспільства (голова - Анатолій Ткачук).

Не перевелось в Україні Добро безкорисливе!

Я перечитував, наче гортав сторінки свого дитинства, ці пісні, впізнавав їх, адже деякі з них чув у своєму селі. Ще пам’ятаю мелодії, бачив їх надрукованими в "Збірнику повстанчих пісень" (УПА-Північ. 1949 рік), у виданні "Грими, могутня пісне" (УПА-Північ. 1946 рік) і думав про те, як нестримно "визрівав" в народній пісні героїчний образ борця за волю і незалежність України, як народна пам’ять прагнула зберегти цю героїку і самопожертву юних повстанців, які "залишали" в пам’яті рідних своє ім’я і прізвище, брали "псевдо" і без особливої надії залишитися живими йшли на боротьбу з окупантом. Багато з цих пісень "вирощені" на реальних подіях і фактах, вони персоніфіковані - мають своїх прототипів, своє болісне переживання, родинну трагедію, сімейне горе.

У пісні наш народ намагався зберегти пам’ять про тих, кого не можна було назвати вголос, хто пішов, здавалось, у небуття, у кого не було навіть могили. А якщо й була могила, то поклонитися пам’яті загиблого було небезпечно.

... На могилках у моєму рідному селі рядочком при вході спочивають молоді хлопці. Малим я питався, чому так рано вони повмирали. Усі - в 1941 році. Цибульський Михайло - умер 1941 р. 28 січня; Кулик Степан - помер 1941 р.. Сич Дмитрий, помер 1941 р.; Микола, здається, брат Кулика Степана, також помер 1941 р. Не могли написати: "Загинув...". Писали: "Умер..." А їм було по 20-22 роки.

Це про них і для них співали односельці-хлопці, яким судилося вижити. Але вони пам’ятали, що їхні старші односельчани боролися і гинули за волю і незалежність України. I ця пам’ять для них була святою. То ж таємно прибирали на Великдень їхні могили - обкладали дерном, висипали червоним піском хрести, підмалювали "серебрянкою" написи, білили хрести...

Розкиданих по світах українців єднає історична пам’ять, закодована в образному слові, в мелосі, в обрядах, звичаях, переказах, легендах. Та особливою емоційною силою, що гуртує і наповнює почуттям національної єдності, гордості й надії, є народна пісня.

...1970-ті роки. Місто Кисельовськ на Сибірі. Там, у шахтах Кузбасу, відцвітала молодяча сила виселених українців. У маленькій із зрубів хаті родини Шевців, (Шевцових), з якою породичався мій брат Владик, зібралися українці на гостину. I коли справа дійшла до співів, вийшли моцні, ще при доброму здоров’ї чоловіки в сіни, обняли один одного за плечі і пірнули, мов у глибоку річку, в пісню. I знову виривається на простір легкий і дзвінкий голос мого сорокарічного брата, випитуючи:

Скажи, скажи, чого задумавсь,
Скажи, наш отаман.
А коли розпочали

Сьогодні я дуже сумую,
Про козацькую долю згадав
I про славу свою не забуду,
Як колись я, мов сокіл, літав,

мені здалося, що дах над цією хатиною підіймається від цього могуття голосів у небо - так рвалася в Україну зневолена, відчужена від рідного краю українська душа. I заплакали за столом жінки, коли чоловіки в гіркому опечаленні пригаслих голосів зітхнули:

А тепер все пройшло, все минуло.
Чорна хмара кругом облягла.
I на горе синам України
Гірка доля у гості прийшла.

Ні, не гасне в устах сучасного українця народна пісня! I та молода людина, яка прихилила своє серце до незнаної мелодії, до свіжого образного слова, народженого в глибинах народної пам’яті й уяви, збереже цю золоту ниточку пісенної традиції і вона задзвенить для наступних поколінь, для утвердження віри в невичерпність духовних скарбів рідного народу.

Інформація про книжку:
Відлуння лісу

Автор:
Микола Жулинський