Логін: Пароль: Зареєструватись [http://slonyk.com/registration/] нове автори про проект стара версія Всі +15 Колективні +15 Персональні TOP Блоги Творіння Коментарі Популярні, за останні 24 години Популярні, за останні 7 днів Популярні, за останні 30 днів Популярні назавжди, за весь час Поезія → ВІР- до мене летіла му — за мною ходила лу — на голову впали дів — ки -дати не можна смі — я-ти-сь -огодні ми па — ра -зом можна навіть ді — ти дуже любила мак — сим -патія цього ма — ло -вити мене як пта — ха ! кажеш поки що ра — но -сити тебе на руках. ...... 6 9 лютого 2009, 02:52 DREAMER 3 Поезія → студентка і рецидивіст на когось можна покластися. на когось можна покласти – думає студентка за тиждень до одруження, коли заходить в тюрму і поправляє, ніби зачіску, настрій, тримаючи біля серця нареченому рецидивісту банку олив. у виділеній їм камері вони в ліжку ніжаться грубувато, він їй дає казені гроші на обручки і сукню весільну. вона знає, що його підставили – він не міг нікого вбивати. є люди шумні і слабкі, а є мовчазні, але сильні. дехто вважає, що любов існує, якщо через неї болить, тільки тоді дехто почуває себе її повноцінним учасником. насправді ж, кохання нічим не обмежене, крім конкретної голови. студентка ліризує коханого вбивцю цитатами з класиків. вона завжди знала собі ціну – любов коштує більше людини, навіть якщо цю любов ти приховуєш від мами. і коли вона розписується за гратами – звужуються судини, ніби не знають, куди подітися, як щурі з потопаючими кораблями. вона запам’ятовує кожен день їхнього медового місяця. він намагається забути, що сидіти лишається п’ять років. кожен знаходиться в своєму часі, кожен до нього тиснеться, кожен планує майбутнє в залежності від власних пороків. через деякий час матір дізнається про одруження доньки, дізнається, що її зять сидить за вбивство своїх батьків. вбивця думає, що смерть завжди знаходиться на відстані руки, при першій зустрічі він називає тещу мамою і не вживає матюки. близьких людей може ошелешувати те, чого прагне твоє серце. іноді кохання починає зникати з появою перших синьців. смерть – це те місце де ми живемо, мамо. не сердся, смерть може бавитися настільки, що одружиться на твоїй доньці. що можна додати про історію, де кожна дрібниця є висновком. здавалося б, особисте життя – справа рук самого потопаючого, але бачити трагедію і мовчати – бути її співучасником. отже, додати немає чого. вірш написаний з реальних подій 6 5 лютого 2009, 17:19 koroboro 13 Поезія → Ромашка Скубаю ромашку — любить, чи не любить? Квітка стогне тяжко і листочки губить… А мені приємно — квіточки не шкода… Квіточці взаємно це не перешкода. Гикавка напала — значить пам«ятає… Він мене не любить… Він мене кохає!!! Дуууже стареньке , перша любов , дибільна гадалка... 5 7 лютого 2009, 19:12 JaCzerniak 2 Поезія → Старший менеджер з джунглів Корпорація це наш бог, а кулер тотем. А кросівки в жінок це ознака дурних повій, адже вождь лише за підборами підбирає гарем. І у бізнес-ланчі євнухам наливає бром маркетолог-шаман, викликаючи нашим дощ, чужим — суховій. Якщо більше року в племені — абориген, якщо ні — тобі не уникнути нових ран, що наносять людина-блискава, бетмен і супермен — серафими, що вивчили досконало йогу і дзен, яких, кажуть, вигадав сам контрольнопакетний тиран. Як лише убиваєш сам і вчуваєш кров, то підписуєш нею кожну угоду й бланк. Але знай, що цей шлях, який веде до зірок, до шикарних машин і ще дорожчих жінок, є крихким і непевним — як наш український банк. Вечорами просиш порад в цифрового Каа, упольовуєш гамбургер і годуєш кота. Віддаєш на ранок що можеш, а саме знахарю кал. Грієш руки, а вже руками грієш метал, адже це єдина розрада — єдина твоя мета. poetry , офіси , 2+2=5 , Волочай 5 6 лютого 2009, 09:51 Vladik_Kohne 5 Поезія → ПАТРІОТ Ти кажеш, що ти патріот, Що любиш свою Україну. Шануєш свій прапор і герб, Знаєш гімну цілу третину. Ти говориш: яка милозвучна, Чарівна українська мова. І хвалишся: я маю Кобзар, Хоча не прочитав ні слова. Хіба може крім того, що Вимагають в середній школі. І говориш ти по-українськи, Але тільки в сімейному колі. І з історії ще пам’ятаєш, Що були якісь гетьмани, воїни, Та до тебе ще не дійшло, Що Росія і Русь –– антоніми. Про бандерівців чув краєм вуха, Але ж досі не тямиш, правда, Що це слово ніяк не походить Від бандура або від банда. Ти зрікся рідної мови. Ти встидаєшся свого коріння, Але кажеш, що ти патріот, І що це твоя Україна. нац 5 5 лютого 2009, 23:00 DREAMER 3 Поезія → портвейн "7 7 7 " «Девочка живущая в сети...» Земфира Покоління пластмаси Поклоніння пластмасі Покоління пластмаси П’є «трі тапара» з тетра паків У них навіть є гроші на одноразовий посуд Ми пили зі скла, Потім били «гадами» пляшки То був справжній атракціон А що б’ють вони? Тетра паки? У нас не було вже грошей Ми пили з горла, «на палець», Заливали червоний еліксир Тікали від себе, Від… Ми кохались у під’їздах, на руїнах, У ліфтах і на автобусних зупинках Обливали білою любов’ю зелені хащі Наші тіла об’єднуючись Здвигали криком небо Вони кохаються з клавіатурою, Кохаються smsами, Кохаються ЗА письмовим столом, а не НА столі Вони обливають сльозами клавіатуру Цілують монітори за закритими дверима І схлипуванням лякають своїх батьків Але є в нас одна спільність: Нам усім буває боляче… Поезія 4 10 лютого 2009, 17:43 globus 7 Поезія → ТИ? Усі мені кидають теплий погляд повен злості, Лиш біля тебе мому серцю стало справді тепло, Твоя присутність ніби грім вдаряє в мої кості, твій ніжний погляд, ніби ніж ламає мої ребра. Я насолоджуюсь, водночас — мучуся від болю, моя сльоза ніяк не може вирватись на волю. і це така твоя солодка і кривава помста За те, чого нема, за те, чого не було вдосталь. І знаю я, твоє життя — моя найбільша втрата, І знаю я, твоя жива любов — жорстока страта, І знаю я, що без очей твоїх загину — гину! І вкотре, знов і знов іду сама на гільйотину. гільйотина , лябоф , ребра 4 9 лютого 2009, 01:45 JaCzerniak 7 Поезія → блокпости Від розмови про вічне сьогодні, мабуть, не втекти І тому в цигарковому присмерку вечора знову Він мені вимальовує мапи своїх атлантид Я йому відкриваю кордони своїх автономій Там, де річка Євфрат зустрічається з річкою Тигр Кожен камінь, мов літера Книги, нам добре відомий Де ж це військо сирійське? Дивись – я зняла блокпости Не зустріти солдатів на мурах мого Вавилону Він заводить полки у сипучі піски палестин Між гарячих пустинь кілометри нейтральної зони… … На Червоному морі нарешті закінчився штиль Розвертаю вітрильника. Просто прямую додому. Поезія 4 9 лютого 2009, 01:19 vksenja 1 Поезія → про душу у неї в душі порожньо (й брудно) наче у тебе на кухні порожні пляшки з-під пива недопалки в попільничках і крихти білого хліба дві? три? не більше у неї в душі холодно наче у тебе у ліжку де ковдри мали би зберігати тепло ковдри є а тепла – немає є крихти білого хліба дві? три? не більше – сніжинки у неї в душі, наче у холодильнику темно. твоєму так само порожньо, холодно й брудно може, твій холодильник – і є її душа? така чобі порожнеча, де по куткам наплоьвано ОленкО , невірші 4 6 лютого 2009, 00:10 jaromantuka коментувати Поезія → Молочні зуби Сьогодні двері прочинено у навчальні заклади Виправні заклади сплять стоячи Холод пробирається куртками Зі спин школярів у малинових піджаках Холод крізь себе пропускає частини повітря Що в легенях дітей карданними переливами нагрівається Для них насипають м'ясо в потрісканих тарілках – Сорок сім грам на рило І так завтра і вчора Дитячі холодні пальці тримають кулькові сині ручки Дві клітинки відступають зліва Чотири від попереднього запису Сьогодні тема твору одна І надалі так само Однакові голови схилені І сколіоз один на всіх Релігія та сама Атеїзму щодо знань Прагматизму щодо дій Поклоніння щодо нескореності Але над стадіонами асфальтного покриття І над дахами шкіл де ти вічно палиш свої Rich Над побитими вікнами їдалень пробирається холод І старий добрий Лорка Мовчазливо усміхнений Лорка як вічно усміхнений Будда Відриває голови тим Хто посміє до нього наблизитись І на задній парті в кабінеті інформатики ми Безголові і вільні Запальничкою з торговою маркою Motorola Підпалимо патички опіуму аморальність атональність алогічність , Тумаєва 3 10 лютого 2009, 20:07 Milicenta 12 Поезія → Ще одна війна Боже! Збережи мені життя — я не маю права помирати! Я ж нічого мамі не сказав — Мама буде при вікні чекати! Боже милий! Тут, у цих снігах, Серед колій цих, всіма забутих, Смерть гасає — і кричить:«Урррааа!» І багнетом пробиває груди! Боже! Та якби ж нам хоч щити — Щоб на них нас винести із битви, Та якби ж нам хоч мечі дали, Щоб живим над мертвими дзвонити! Але ж ні — ні дзвону, ні борні — Тільки крик, і плач, і кров, і — подив: — Що? Крім нас нема нікого? Ні? Господи, невже?! — крім нас — нікого?! Ось вже проти серця мій багнет Зблиснув гостреним кривавим оком, Хижим звіром кинувся вперед — Вдарив в груди, перебив хребет, Плюнув в душу — глИбоко. ГлибОко!… Боже! Мою маму бережи! Дай їй сили. Хай вона не плаче. Смерть мою нехай мені простить: Бачиш — я не міг, не міг інакше… Битва на станції Крути 3 10 лютого 2009, 00:07 JaCzerniak 7 Проза → МАТАНАЛІЗ Я хотів би бути твоєю дотичною — дотичною до тебе. Тоді я мав би право хоч на один дотик і міг би бути впевнений, що тобі до мене не паралельно, а під кутом тангенс альфа. Я міг би навіть вирахувати цей кут і його тангенс, взявши похідну від твоєї функції. Від твоєї головної функції? Але ж її ще треба знайти. А ти, на жаль, не піддаєшся математичному аналізу. І навіть якби піддалася — все одно вийшов би дуже приблизний результат. Може, краще шукати похідну від всіх твоїх функцій? Тільки не знаю, від їх добутку чи суми. Та й функцій твоїх не перелічити… Чи може стати твоєю паралельною? Тоді — де б ти не була, куди б не пішла, не поїхала, не полетіла! — я завжди буду біля тебе: впевнений, що ми завжди будемо разом. Та ні, напевно краще взагалі не знати тебе, ніж завжди бути біля тебе і ніколи з тобою не перетнутись. Хоча деякі математики вважають, що навіть паралельні прямі колись перетинаються. Але коли? Мені навряд чи вистачить терпіння чекати так довго. Ні! Краще я буду твоїм серединним перпендикуляром! Тоді наша спільна точка перетину розділить тебе надвоє, а я піду далі — вперед! Я вчуся в фіз-мат ліцеї:) 3 9 лютого 2009, 17:17 DREAMER 3 Поезія → Поете, вивертай кишені У місті Києві беззаперечно поважають податкову, у місті Львові обов’язково платять санстанції, в Донецьку пожежна — є священною коровою. В моїй Україні на всіх є хабарна інстанція. І тільки культура, чомусь ніколи не платить зборів, і тільки культура, чомусь нахабна — живе безбожно. Усі поети в країні — це жирні багаті борови, художники всі олігархи не по праву заможні. Але на кожну помилку знайдеться свій коректор. Данило Яневський доктор історичних наук всміхається наче лицар, вишкірюючи роту зимній протектор, показує руки, які не брали більше ніж поміщається до цих рук. Кожен митець і навіть померлі класики, мають платити євро або швейцарськими франками для того, щоб їх почули по радіо, або прочитали у класах. Данило Яневський — підар закоханий у президента Франкліна. Волочай , цензура , 2+2=5 3 9 лютого 2009, 12:36 Vladik_Kohne 6 Новини → 1 на 1: Поваляєва та Семенчук (відео) ( Читати далі ) КОЗА , "Коза-бар" , семенчук , Поваляєва 3 9 лютого 2009, 12:03 anatolkukula 3 Поезія → СКЛЕРОЗ Я хочу бути з тобою – Вести тебе за собою Вже по втоптаній стежці. Я хочу з тобою ділитись Сльозами і сміхом. Добитись Твого кохання нарешті. Я хочу з тобою долати Усі перешкоди й напасті І вмерти з тобою від щастя. Але коли я біля тебе, Хоч знаю, що дуже треба – Нічого не можу сказати, Бо соромно, що забувся, А перепитати боюся, Як тебе звати. це про ліричного героя:) 3 9 лютого 2009, 00:47 DREAMER 20 Поезія → *** Залишаєш сліди на моєму плечі Як автограф солдат на берлінській стіні А у січні зорі як футбольні м’ячі Ми живемо а ніби й ні І ці вірші – маленькі ножі І ця ніч – непритомна втрата Я мовчу ну а ти кажи Бо на вікнах уже прилаштують грати Можемо трохи пройтись Легко підошвою по камінню Тільки в вікно не дивись Тисне язик до піднебіння Туристи з Європи туристи з Росії Шукають як завжди п’ятий кут А ти як дитя тріпочеш віями Тож залишайся тут І небо вибухне як запальничка Ти лишиш слід на моєму плечі Зима як безодня у ночі побічна І зорі у неї футбольні м’ячі семенчук 3 8 лютого 2009, 19:40 semenchuk 1 Поезія → Поріг чутливості Можливо, все було монотонно, як рух поснулих годинників на міській клумбі. Потойбічні мерзлоти блукають всохлим деревом, як вірусні сервери в ґуґлі. Можливо, дотики по клавіатурі небес втратять остаточну чутливість і сутність. Риштування старенького виноградника проросте крізь змерзлі ахіллесові ступні. Будівельними кранами із воронячих крил хтось будує січневі панельні блоки, мороженими ліліями підводних фар просвічуються наші тьмяні таємні пороки, крізь водяні знаки — розширені зіниці сніжинок ледь б’ються струмом на дотик. Візуренками на вікні вирізьблюється твій і мій внутрішній загальний супокій. відлига 3 7 лютого 2009, 23:30 yaroslawww коментувати Поезія → Neverway Весна, у лузі край дороги, Не дочекавшись допомоги, Пішла на двох країну зеленити. Нема кому їй шини замінити. Отак і ми: в потребі всі хороші, А як попросиш щось зробить — Усе на власні гроші… * * * Великий Світ буяє навкруги, Він п’є вино й біжить у три ноги! Жирує світ, як ідіот на сіні! І сам не гам, другім не дам — Бо все продам, а бідні іще винні… * * * Метро, «Богдан», у руки спам, Папір, реклама і сто грам. Я їду вдаль і п’ять зупинок, Не стане він, де сірий тинок, Де сад вишневий, хата біла В якій чекає рідна-мила Та що я так колись чекав І як знайти її не знав. ( Читати далі ) ВеСелик 3 7 лютого 2009, 00:54 selykv 2 Поезія → *у мене така картинка на робочому столі* у нього є крила, відрізані «чітко й культурно» у неї – немає. зате кілька німбів в кишені у нього є слабкість – з крамниці, і майже задурно у неї є сила – такі ланцюги товстенні у нього є відстань – сліди кілометрів на дотик у неї – немає. вона наче щойно з’явилась у нього є щирість – із домішок смаку нудоти у неї ніжність – іще на порозі спинилась Для нього обійми – лещата з дрібними зубцями Для неї обійми – холодні торкання пір’їнок У нього є серце – покрите тонкими рубцями І в неї є серце – з адресами веб-сторінок. ОленкО , невірші 3 6 лютого 2009, 00:13 jaromantuka 3 Поезія → Запах волі Запах, це був запах апсолютної волі, Зітканий з кінського поту й надвечір'я у полі. Удари копит віддаються в хребет, Серце — суцільна втіха і трепет, Вітер в обличчя, жар підімною, Так вершники мчали востаннє до бою, Але навперейми нам тільки вітер, захід сонця і ліс, Й проміння червоні, останні, навскіс. М'язи під атласом шкіри бугристі, Баланс рівноваги на гострому вістрі, Ребра розлогі між моїми нагами, Стрибог не вженеться нині за нами! Давай! Давай потанцюємо з вітром! Давай? І до дітька сідло, навіщо нам перепони Між нами! Давай заженемо сонце, за обрій, за ліс, За край! Давай перекраєм дорогу навпіл, повздовж Слідами! Ми — новий кентавр, ми разом, ми вдвох, Стукіт копит, видих, видих. Ми — мисливці за сонцем. вірші 2 12 лютого 2009, 09:39 ArirA 4 © Сайт створено студією Kukula-Vision та спільнотою і працює на базі двіжка LiveStreet © 2003 - 2009 | Рожевий Слоник