Любов Каганова:

«Акторство професія доволі залежна, проте я рада,

що саме цій залежності присвятила усе своє життя…»

Мабуть усіх людей, які працюють можна поділити на декілька категорій. Одні працюють заради фінансової винагороди, другі – заради самовдосконалення, треті – задля здобуття нових звань та навиків. Коли ж подумати про актора, справжнього митця, для якого театр є уособленням його відокремленого світу, то, мабуть, він таки працює заради мистецтва. Адже присвятити професії майже 60 років свого життя, починаючи від найкращих юнацьких спогадів, таки не абищо.

Тому, пишучи про бенефіс заслуженої артистки України Любові Каганової, який відбувся 6 лютого 2007 року о 18.00 в театрі ім.М.Заньковецької, таки хочеться наголосити на самозреченні заради улюбленої професії. Адже недарма під час розмови Любов Яківна зізналася, що акторство професія доволі залежна, проте вона рада, що саме цій залежності присвятила усе своє життя.

Впродовж своєї творчості актриса зіграла близько 200 ролей. Полюбилася ювілярці й роль Бабусі в передостанній прем’єрі заньківчан «Валентин і Валентина» М.Рощина.

Чимало приємних та теплих спогадів збереглося в пам’яті з колишніх гастролей. Адже з деякими виставами заньківчанська трупа об’їздили не лише усю Україну, а й частину Росії.

Серед особистих речей Любов Каганова досі зберігає листа, який прийшов на її ім’я до театру М.Заньковецької після московських гастролей. Автори листа дякували акторській трупі за «пісню, душу та відверту гру, яка не може залишити глядача байдужим». Роки, коли акторів під час гастролей чекали під театром, щоб взяти у них автограф, Любов Яківна називає одними із найщасливіших у своєму житті.

Впродовж своєї акторської праці Любов Каганова 25 років займалася викладацькою діяльністю. Відтак сьогодні понад десяток її колишніх учнів, це актори, у яких навіть їй є чого навчитися, які отримали звання та заслужили неабиякі глядацькі симпатії.

Щодо співпраці із режисерами театру, Любов Каганова відзначила, що дуже любить працювати з В.Сікорським, виставам якого притаманна здатність хвилювати душу та пробуджувати приспану свідомість. Любить також працювати з А.Бабенко. На жаль, із Ф.Стригуном-режисером не вдалося зустрітися під час постановки прем’єри на сцені, проте як актор-партнер він чудовий професіонал.

Артистка з радістю та ностальгією пригадує усі роки, віддані театрові та його мистецтву, тому з нагоди ювілею так хочеться побажати їй енергії через край, здоров’я понад міру та радості не з причини, а просто так, на щодень!..

Леся Кічура

редактор літературної частини

НАУД театру ім.М.Заньковецької

“Україна і час” 8 лютого 2007 року

Замкнуте коло Любові.

Легенда театрального Львова актриса Любов Каганова: «Більш за все я не любила Офелії»

Є актриси, котрі сприймаються як своєрідні «візитки» культурних столиць. Для Санкт-Петербурга — це Фрейндліх, для Риги — Артмане, для Києва — Роговцева… Для Львова — Любов Каганова. Вона одна з тих актрис, на яку завжди йде глядач, з якою полюбляють співпрацювати режисери. Її обожнює сам Віктюк і при нагоді завжди зустрічається, коли навідується до рідного міста. Каганова, якій нещодавно виповнилося 80, віддала сцені Львівського театру імені Заньковецької понад 56 років. І нині вона продовжує свою працю, мріючи про роботу, яка могла б підвести певний підсумок її творчого шляху — це «Дивна місіс Севідж» (п’єса, в якій свого часу грали Раневська, Марецька, Орлова). Дуже хотілося б сподіватися, що театр Заньковецької знайде можливість зробити своїй прекрасній актрисі такий подарунок… Також хотілося б вірити і в те, що є на світі справедливість: прикро, що талановита актриса Каганова у свої 80 лише «заслужена», тим часом «народними» в нашій країні стають мало не абітурієнтки творчих вузів…

Любов Яківна потрапила до трупи заньківчан ще 1950 року — за направленням, одразу після закінчення Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого. І відтоді працює в цьому театрі.

— Звичайно, ми гастролювали різними містами, але як свої, рідні, я люблю тільки ці підмостки. Досі із задоволенням і великою приємністю виходжу на сцену, працюю, танцюю. І тішуся з того, як мене зустрічає і сприймає глядач…

А зіграла вона в рідному театрі чимало: 140 головних ролей і 10 — «маленьких». Запрошували до співпраці й інші львівські театри, інші львівські режисери, наприклад, Озеров, Кучинський, Борисюк. А це ще близько 20 ролей.

— Я в театрі Заньковецької багато років була єдиною актрисою, яка грала національну класику: «Доки сонце зійде…», «Безталанна», «Дай серцю волю», «Лиха доля», «Невольник»… Я знала, що це моя робота. Траплялося, що бігала до директора і просила віддати роль комусь іншому, бо вже залила слізьми всю сцену. Навіть свого часу відмовлялася від «Безприданниці»! Тобто завжди дуже насичено працювала, і з молодими режисерами — у тім числі, зокрема зі світлої пам’яті Анатолієм Ротенштейном та Анатолієм Горчинським. Горчинський і для вистав писав музику, і для мене пісні, і сам акомпанував на гітарі, коли я співала. Виконувала в концертах і пісні, створені ним раніше.

Співала ж Любов Яківна змалечку і все життя, переспівувала всі мелодії з фільмів. І всі довкола неї співали, бо дуже гарно в дівчинки те виходило. І коли вчилася в театральному, то найулюбленішим предметом став-таки спів!

— Мало того, викладач вокалу, коли я їхала до Львова, узяла з мене слово, що я далі вчитимуся співу, але не склалося, бо просто забракло часу. А у виставах я співала до 60 років, а потім… прокурила свій голосок. А ще голос змінився, коли захворів чоловік — хворів він важко, п’ять років лежав паралізований. І навантаження тоді на мене було дуже велике, бо і в театрі грала, і викладала в театральній студії, і чоловіка доглядала.

Тепер вона може сказати, що в її родині — усі актори: і світлої пам’яті чоловік Володимир Аркушенко, і донька Тетяна, і онука Ксенія. Хоча, вже на порозі самостійного життя, десятикласниця Любочка Каганова і гадки не мала, що участь у шкільному драмгуртку стане її «першим і останнім коханням» на все життя.

— Якось до нашої школи прийшов Дмитро Іванович Дульський (тепер заслужений артист Росії) — шукав юні таланти, аби зорганізувати драмгурток. Я тоді зіграла Нюрочку у виставі «Где-то в Москве». З нею ми об’їздили всі школи, усі військові організації, підприємства і мали шалений успіх. Я досі зберігаю рецензії. Мене навіть запрошували після закінчення десятирічки у трупу місцевої російської драми. Але Дмитро Іванович сказав: «У жодному разі! Треба вчитися». І саме це було поштовхом до моєї майбутньої і кар’єри, і долі. До речі, коли я вперше зустріла свого Володю, то звернула увагу на те, що він дуже схожий на Дімочку (так ми, школярики, між собою називали майже нашого ровесника Дульського).

З майбутнім чоловіком Люба познайомилася у столичному театральному інституті — разом училися і разом приїхали до Львова.

— Володимира Аркушенка завжди дуже любили глядачі. Він дуже рано отримав звання і заслуженого, і народного. Володя багато працював — на розрив аорти. Мало того, що працював у театрі, так іще брав участь у різноманітних декадах: і в Росії, і в Казахстані, і в Німеччині. Він завжди хотів бути разом зі мною — і тут, у Львові, і на гастролях. А його постійно «виймали», Міністерство культури відправляло туди, куди вважало за потрібне.

— При такій популярності — і вашій, і чоловіка — чому залишилися у Львові, а не поїхали бодай до Києва? Я вже не кажу про Москву, Ленінград?

— Коли ми були зовсім молоді, нас запрошували в Росію. Приїжджав тоді критик Валерін, який переглянув кілька вистав за нашою участю і запропонував працевлаштування у будь-якому театрі Росії. Зваблювали нас і в Одесу. Навіть квартиру ще до переїзду надали. Але… Молодість — час захоплень. А ми були закохані у Львів, у наш театр. Та й думалося, що життя таке довге і все ще встигнеться. Зрештою, навіщо полишати місце, де нам так добре, затишно й цікаво?

А далі був такий випадок… Якось, перебуваючи на гастролях у Дніпропетровську, вони отримали виклик із Києва: Аркушенко — до Театру Франка, Каганова — до столичного ТЮГу (з обіцянкою, що через рік працюватиме разом із чоловіком).

— Але треба було знати мого Володю — його серце було прикуте до мене. Він тоді сказав: «Якби нас запросили до одного театру, я б і сьогодні поїхав. А інакше — не хочу!». А нам уже ролі з Театру Франка вислали… Розставив крапки над «і» і тодішній директор театру Заньковецької Володимир Данченко, який розтлумачив мені, що в Києві повно таких актрис, як я, а у Львові — я одна. Мене з того приводу навіть до обкому викликали і казали, що ми, як надбання Львова, маємо бути патріотами Львова… Зрештою, чого тепер про це говорити? Ми вважали, що вчинили правильно. Але, може, якби ми поїхали до Києва, Володя б ще жив… З іншого боку… Не хочу називати прізвищ, але скількох видатних київських акторів звільнили з трупи у розквіті сил, у 55 років…

Попри поважний вік, Любов Яківна досі доволі активно працює. Вважає себе членом команд режисерів Алли Григорівни Бабенко і свого учня Вадима Сікорського («Валентин і Валентина», «Вісім люблячих жінок», «Дім Бернарди Альби» «Хелемські мудреці», «Запрошення до замку»).

— Улюбленою завжди є роль, над якою ти зараз працюєш, — говорить Каганова. — Щодо найулюбленішої теми, то вона пов’язана не тільки зі сценічним життям, а й з моєю життєвою позицією. Хай мені пробачать чоловіки (поети, драматурги), але вище, ніж Леся Українка, — нікого немає. В 1952-му, через два роки після приходу в театр, я вже грала Мавку. І це для мене було неймовірним щастям. А потім до мене прийшла ще одна роль, яка теж стала не меншим щастям, — Долорес у «Камінному господарі». Як сказала сама Леся, «Долорес — це жінка, за якою тужить світ, яка може все віддати, нічого взамін не вимагаючи». Для мене роль Долорес була надзвичайним подарунком. Коли я грала цю виставу, мені все було мало, здавалося, що вона дуже швидко минає, бо не полишало відчуття, що я не все сказала, не до кінця все прожила. Коли брали «Камінного господаря» в роботу, це була перша велика роль Лариси Кадирової — вона чудово зіграла донну Анну. Данченко точно вгадав ролі: і для Лариси, і для мене! Дуже я любила також п’єсу Галана «Любов на світанку», Горького «Діти сонця». Тобто я собі абсолютно точно визначила, що мені близькі ролі людей, приречених на нещастя. Підсвідомо! Тому я так любила всі свої ролі в українській класиці. І Софію в «Безталанній», і Оксану в «Доки сонце зійде…»...

— А можете назвати ролі, котрі з якихось причин вам не дуже вдалися?

— Ви не повірите, але чомусь більше за все я не любила Офелії. Попри те, що «Гамлета» ставив чудовий режисер Борис Тягно, а моїм партнером був Олександр Гай. Я чекала сцени божевілля, де Офелія була сама собою — розкута, могла сказати, що хотіла, могла чинити так, як веліло їй її єство. Усі попередні акти вона була знаряддям у руках то батька, то королеви, то Гамлета… І мені постійно здавалося, що перша половина вистави в мене не виходила. До речі, багато разів переглядаючи «Гамлета» у постановці інших театрів, я так і не побачила Офелії, яка б мене особисто влаштувала. Не знаю чому, але для мене в цій ролі завжди була якась загадка і таємниця.

До 50 років я грала ролі, про які мріє кожна актриса, — і середнього, і молодшого покоління. Грала в п’єсах Шекспіра, Мольєра, Кальдерона, Островського, Горького. Зараз ганьблять Зарудного і Стельмаха, а це були чудові автори, ми на них росли. Можливо, я виправдовувала своїх персонажів, але не пам’ятаю, щоб я грала всупереч своїм переконанням, виконувала такі речі, які розходяться з моїм єством.

«Дзеркало тиждня»

 № 6 (635) 17 — 23 лютого 2007

Тетяна КОЗИРЄВА (Львів)

Львівська примадонна.

57 років Любов Каганова віддала єдиному в своєму житті театру

«Благословенна кожна мить життя...» — цим рядком Ліни Костенко назвала свій бенефіс відома українська актриса Любов Каганова. У залі й на сцені Театру ім. М. Заньковецької було тісно від шанувальників, які прагнули висловити акторці свої почуття в день її 80 річчя.

Свого віку Любов Каганова ніколи не приховувала. Її не називали «зіркою» через те, що не було тоді звичаю називати так акторів, яких обожнювала публіка. Любов Яківна 57 років віддала єдиному в її житті Театрові ім. М. Заньковецької. Кагановою зіграні багато ролей, характерів різного жанрового діапазону. Вона блискуче читає добірну поезію сучасників та невмирущу класику. На сотнях творчих зустрічей із глядачем, у найважчі для української культури роки, зі сцени і в цехах, по радіо звучав її голос і слова Лесі Українки, Василя Симоненка, Ліни Костенко. Навчаючи сценічної мови майбутніх акторів у студії Театру ім. М. Заньковецької, Любов Яківна передала їх смак і любов дo справжньої поезії. Зараз студійців Каганової можна зустріти й відрізнити на всіх сценах західних областей України.

Учні, друзі, глядачі, колеги — всі вони поривалися сказати Любові Яківні найважливіші слова, а що не вдалося при мікрофоні, доказували одне одному за кулісами.

— Я зустрічався з Кагановою, коли після восьмирічного «cталінського курорту» повернувся до рідного театру, — пригадує артист Борис Мірус. — Серед знайомих колег, звичайно, вже було багато нових, молодих. І серед них впало в око личко школярки. У той час Люба Каганова грала чи не всі головні ролі. Вона була дуже популярною, її любив глядач, молода актриса вже тоді мала авторитет у колективі. А я був «початківцем», все починав спочатку, вдруге... Примусово розлучений з театром, я жадібно кинувся надолужувати прогаяне, дивився всі вистави підряд, щовечора, багато разів. І майже в кожній грала Люба. На сцені вона, не користуючись якимись особливими засобами чи прийомами, завжди зворушувала своєю щирістю. Красива, співоча, відкрита, ніби створена для української класики, актриса завжди мала незаперечний успіх. Я сам часто не втримувався від сліз, захоплений почуттями, підпадаючи під її вплив. От би попрацювати поряд з такою артисткою!

Якось на читці п’єси «Чому посміхалися зорі» Корнійчука теж думав про це. Режисер Борис Тягно, ніби відчув моє бажання: за розподілом ролей ми з Кагановою мали грати молоду пару закоханих Юрка й Олю. Моїй радості не було меж! Люба — чудова партнерка, ми репетирували кожної вільної хвилини, і вона дуже мені допомагала. У нас з’явилася довіра, відчуття надійності, навіть трохи закоханість. Знаєте, на сцені взаємна приязнь допомагає надзвичайно, а тим більше, коли поміж персонажами — любов. Мабуть, ми підкупили Тягна своєю щирістю, відчувалося, що він задоволений.

Потім ми разом грали різні ролі у «Дітях сонця» Горького, «Мої друзі» Корнійчука, «Безприданниця» Островського, «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» Кропивницького, «Рим-17, до запитання» Зарудного, «Людина зі сторони» Дворецького, «Невольник» Кропивницького за Шевченком… І ще одне, для мене, людини з політичним тавром «У. Б. Н.», була неоціненною відчутна моральна підтримка з боку Люби, хоч прямо ніколи про це не говорилося між нами, але я вдячний і ніколи про це не забуваю.

— З Любов’ю Яківною ми були зайняті в багатьох виставах, — розповів художній керівник Театру ім. М. Заньковецької Федір Стригун, — а в «Циганці Азі» Старицького, «Вій, вітерець» Райніса, «Уріель Акоста» Гуцкова, «Синіх росах» Зарудного, «Суєті» Карпенка-Карого, «Камінному господарі» Лесі Українки були безпосередніми партнерами, парою. Вона першою з провідних актрис нашого театру побачила в мені партнера, й ввела на роль Василя у «Циганці Азі», де грала Галю. Далі Володимир Данченко передає мені роль Улдиса у «Вій, вітерець», де Каганова грала Байбу. В драмі «Уріель Акоста» ми знову були разом, у ролях Юдифі й Уріеля… Любов Яківна казала мені, що на цій виставі в ній промовляє кров, і справді, Юдиф у неї була дивовижною: очі, рухи, голос — все єство виражало любов до свого обранця, конкурувати з Кагановою в цій ролі актрисам було важко.

Любов Яківна на сцені — це справжня героїня: красива, пластична, у кожному образі вона вміє передати глибину почуттів… Своїм героїням вона не шкодувала нічого, а драматичним сценам віддавалася повністю. Гадаю, саме тому Любові Кагановій так вдавалися образи українських жінок, і вона по-своєму продовжила традиції Надії Доценко, Анни Босенко. Мені здається, те, що вона виражала на сцені, було її власним відчуттям світу.

Каганова вчилася з Бистрицькою, Задніпровським, Магдинським, Ткаченко, Зимньою, Артеменком. Разом з нею, це все імена, котрими їх учитель В.Вільнер міг, безумовно, пишатися.

Не можна не згадати, що Любов Яківна мала на своєму мистецькому шляху таку підтримку, яку далеко не кожен має — колегу, друга, чоловіка Володимира Аркушенка. Володя любив її безтямно, в творчості це має дуже велике значення.

Любов Яківна обдарована здатністю любити на сцені, а це, мабуть, не легше, ніж у житті. От ідеш на вихід, і зустрічають тебе за кулісами величезні очі, повні сліз, відразу включаєшся в атмосферу, знаходиш ключ до своєї ролі. Вона безмежно допомагає колегам: легка, уважна, толерантна партнерка, з відмінним відчуттям ансамблю. Каганова ніколи не поставить колегу по сцені в незручну ситуацію, завжди допоможе.

У останній прем’єрі нашого театру виставі «Валентин і Валентина» Рощина Любов Яківна грає бабусю. Як і всі персонажі, вона змушена вибирати між порадою розуму й бажанням серця. Її бабуся небалакуча, але вже як скаже, то скаже! Любов Яківна Каганова знає життя, а тому вона дуже щира та правдива на сцені.

Мирослава ОВЕРЧУК, спеціально для «Дня»

№39, субота, 3 березня 2007

У старій мушлі Любов Каганова чує голоси свого життя

Її знають, люблять, перед нею схиляють голови і глядачі, і колеги-актори, і театрали кількох поколінь – за талант, безмежну відданість професії, вірність упродовж понад 55-річній заньківчанській сцені.

Парадокс: заслужена артистка Любов Каганова відверто говорить мені про те, що акторство – професія доволі залежна, але при тім наголошує, що жодного разу не пошкодувала, що присвятила цій залежності все своє життя до крапельки.

А що поза сценою? З цим і прийшла до затишної оселі Любові Яківни. І, звичайно, перше моє запитання: «Яка вдома найулюбленіша річ?».

- Швидше за все, це ліжко, на яке якнайшвидше можна прилягти… (сміється).

- Говоримо з вами, і зауважую, що ви постійно дивитеся на мушлю…

- Так, це свідок усього мого життя.

- А як вона у вас з’явилася?

- Пам’ятаю цю мушлю стільки, скільки живу. Коли народилася, вона вже була. І в усіх мандрах (йдеться про переїзди батьків, у тому числі – про евакуацію з України на Урал під час війни) вона нас супроводжувала. Без неї не уявляю собі нашої оселі. Пам’ятаю навіть випадок, коли вона мені впала на голову… Добре, що гладким боком...

- А ви її не зважували?

- Можемо зважити.

Йдемо на кухню, важимо. Ого! Важить цей раритет аж чотири кілограми!

Це єдине, що Любов Яківна взяла, переїжджаючи від батьків до Львова. Ця мушля брала активну участь і у театральному її житті, позаяк її використовували як антураж до вистави «У добрий час». І навіть брали на гастролі.

Полюбляє Любов Яківна час від часу притулити її до вуха, і тоді їй здається, що чує голоси не тільки своїх батьків, а й усього свого життя…

Всюди в оселі Любові Каганової фотографії, на яких вона сама, її чоловік – народний артист України Володимир Аркушенко, донька Тетяна – акторка Омського театру (Росія), внучка Ксеня, котра тепер живе в Ізраїлі і грає в дитячому театрі, і трирічна правнучка Зоя.

Жодних квітів або сувенірів, подарованих прихильниками (а їх було море – і прихильників, і квітів, і сувенірів). Натомість часто гортає книжку, автор якої – львів’янин, що схиляв голову перед її талантом понад 30 років (він не пропускав жодної вистави за участю актриси, завжди телефонував після вистав і надсилав листи, в яких освідчувався у коханні). Вони, до речі, так і не побачилися. Точніше, побачилися, але дуже коротко: він прийшов на її 60-річчя у Будинок актора, аби подарувати 61-у троянду. Букет виніс на сцену і пошепки сказав: «Це я. А можна я вам зателефоную?..».

- А потім надіслав мені листа з віршем «Я не покличу щастя не моє. Луна луни туди не долітає. Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є. Моя душа й від цього вже світає», - розповідає актриса. Більше я його не бачила, а листи пізніше вже з Ізраїлю отримувала. Як і вітання, які він мені передавав через мою родину, яку розшукав там (світ такий тісний!), та через своїх львівських знайомих.

- Не шкодуєте, що взаємини з цим паном склалися саме так?

Відповідь пролунала моментально:

- Ні!

З гордістю показує Любов Яківна й книжку «Ліна Костенко. Вибране» з автографом авторки. Вони зустрілися 1995 року, коли поетеса приїздила до Львова на творчий вечір. А книжку Любові Яківні підписала після того, як послухала свої вірші у її виконанні. «Вона тоді на публіці, – згадує пані Люба, – сказала так: «Я не люблю, коли мої поезії читають з естради, але мені дуже подобається, як це робить Каганова – її виконання збігається з моїм світосприйняттям».

Ходжу по затишній квартирі Любові Яківни, фотографую, розпитую... Разом із господинею мене супроводжує маленьке патлате чудо на кличку Джулька. Кумедно повертає голівкою, наставляє вушка і тихенько дзявкає, ніби щось підказує.

- А як до вас потрапила Джулька?

- Це власність Світлани Миколаївни. Світлана підібрала нічию замурзану собачку на тролейбусній зупинці. Позаяк господар так і не знайшовся, собачку забрали додому. А Світлана мені – гарна подруга. Навіть більше, ніж родичка. Те, що Джулька живе з нами, – дуже добре, це тамує біль за моїм спанієлем Люком, який нещодавно помер.

- Люк?

- Так, ЛюК, бо я – Люба Каганова.

А потім ми кавували і гортали фотоальбоми, яких у Любові Каганової – сила-силенна. І здалося мені, що пробігли перед очима всі 56 років її театрального життя...

«Високий замок»

28 липня 2007

Тетяна КОЗИРЄВА

Любов Каганова: "Без марнославства актор не може існувати"

Львівський національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької розпочав 90-й театральний сезон

Кілька років тому, готуючи до друку інтерв'ю із заньківчанкою Любов'ю Кагановою, я так захопилася змістом матеріалу, що забула зазначити у тексті її звання. Помітила це лише після виходу газети. "І як тепер постану перед акторкою?" - запитувала себе подумки. "Любове Яківно, - ніяково звернулася до легенди українського театру, переступивши поріг її дому і простягнувши свіжий номер газети, - визнаю, винна... Зазначила в інтерв'ю, що Ви - актриса Театру імені Заньковецької, а звання жодного разу не згадала". Я не могла передбачити, як сприйме це актриса. А вона... "Які ж то дрібниці! - вигукнула Любов Яківна. - Хіба це важливо?! Я б ще тим переймалася!" Тепер я нагадала актрисі про той випадок і насамперед поцікавилася, чи справді для неї звання не має значення. А ще я спробувала через долю однієї актриси показати закулісне життя театру, що святкує ювілей.

"Ступка святкував весілля у моєму домі"

- Люди часто вважають, що я - народна артистка України, - розповідає Любов Яківна. - Натомість ось уже сорок років маю звання "заслуженої". Мені приємно. Журналістам кажу: "Напишіть просто - "заньківчанка". Не треба тих звань". Молодим вони потрібніші - додають ваги і в своїх очах, і перед глядачем. У молодому віці мені теж це було приємно. Але нині, на жаль, вага почесних звань упала. Сьогодні їх часто отримують завдяки зв'язкам, знайомствам... Звання "заслуженого артиста" навіть вважають образою - всі домагаються "народного". А що це дає? Хіба доплату до зарплати. Гляньте на співачок: вона три-чотири пісеньки заспіває - і вже "заслужена", через рік - "народна". А хто її знає, кому вона потрібна?

- Натомість Ви 57 років були однією з провідних актрис Театру Імені М. Заньковецької. Свого часу - єдиною актрисою, яка виконувала головні ролі у п'єсах українських класиків. Тож дивує, що Вам досі не присвоїли звання "народної"...

- Після Київського інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого (вчилася на курсі у народного артиста України, професора Володимира Вільнера) мене запрошували в одеський, запорізький, чернівецький і київський театри. Але ми з чоловіком (нині покійним актором Володимиром Аркушенком, - В.Ш.) обрали Львів. Я не знала, як це - чекати, поки тебе затвердять на роль. Не встигала "здати" одну виставу, як режисери пропонували іншу. Вся українська класика пройшла крізь моє серце. Мала гарний голос, тож багато співала. Та лише в сорок отримала звання заслуженої. Чому досі не маю "народної"? Це питання - не до мене...

- То коли було складніше молодим акторам влитися у колектив і працювати - за часів Вашої молодості чи сьогодні?

- Різниця у тому, що зараз молодь грає своїх ровесників і навіть складні вікові ролі. А коли я прийшла в театр, ролі молодих грали 40-річні актори. Утвердитися було важче. Навіть глядачі зазначали: "Здібна актриса, але замолода". Пригадую, у виставі "Спасибі тобі, моє кохання" виконувала роль Роксани, яка мала таку репліку: "Учора я отримала атестат зрілості". Було ніяково таке виголошувати зі сцени - адже мені тоді виповнилося... сорок років.

- Якось Ви назвали театральну студію "найкращою половиною свого життя". Чому?

- Театральна студія випустила у світ чимало талановитих акторів та режисерів: Богдана Козака, Ларису Кадирову, Аллу Корнієнко, Богдана Ступку, Віктора Коваленка, Аллу Бабенко. Чимало моїх випускників стали заньківчанами, тож часто мої друзі у театрі - це мої колишні учні. Якби спитали, чого більше хочу - працювати актрисою чи викладати у студії, вибрала б студію. Бо був у творчому житті період, коли режисери мало дбали про мене. Скажімо, за двадцять років Федір Стригун не запропонував мені жодної ролі...

- Якби повернути роки, і була б можливість попрацювати з одним-єдиним режисером, хто б це був?

- Михайло Гіляровський. Мені було тісно в образах 17-18-річних героїнь. Це перший режисер, який дав мені ролі жінок мого віку - Кет у п'єсі Сімонова "Четвертий", Регани у шекспірівській трагедії "Король Лір", Лізи у драмі "Діти сонця".
Кожен режисер мав свої методи роботи з акторами, підхід до розкриття теми. Наприклад, Анатолій Ротенштейн не любив сидіти на місці. Увесь час бігав із залу на сцену. Сергій Данченко, навпаки, тихенько сидів у залі й дуже повільно, інтелігентно казав: "Так, ця сцена може бути... Але давайте спробуємо інакше..." І допоки не домагався того, чого хотів, акторів не відпускав. Режисер Анатолій Горчинський без гітари в руках на репетицію не приходив. У його виставах завжди звучала пісня. Олексій Ріпко був прекрасним знавцем української класики. У п'єсах він обов'язково знаходив сучасні мотиви. Любив акторів, які вносили у роль щось своє і розвивав їхній задум.

- На сцені заньківчан тривалий час працював Богдан Ступка. Кажуть, начебто його весілля святкували у Вашій квартирі. Це правда?

- Кажуть? Хто ж так каже? (сміється). Ну, було таке... Ступку згадую з вдячністю. На сцені часто ми були партнерами. Жінки шалено закохувалися в нього. Коли він розписався з Ларисою, мій чоловік зателефонував: "Любочко, Лариса і Богдан не мають де святкувати весілля. Давай допоможемо!" Я швиденько прибрала, стіл накрила - і в нашій хаті відбулося їхнє весілля. А коли Ларисі й Богданові Ступкам дали малесеньку кімнатку, то вони запросили на новосілля лише нас із чоловіком.

"Виключи з програми поезію Ліни Костенко!"

- Знаю, що під час спектаклів трапляються кумедні випадки. А з Вами було таке?

- Ой, було... Ще при Союзі під час спектаклю "Третя патетична" я мала віддати Ленінові (акторові Олександрові Гаю) лист-прохання про помилування брата. Я вискакую на сцену, відкриваю сумку - а паперу немає. Що робити? Починаю просити про помилування своїми словами. Олександр Гай усе зрозумів і промовив: "Ви, голубонько, спочатку листа напишіть і мені надішліть".

- Чи були за часів Союзу вистави, які заньківчанам забороняли грати?

- Пригадую, львівським управлінням культури довго керував Ярослав Вятошинський, мудрий чоловік. Його жартома називали "міністром культури Західної України". Потім він став директором Будинку культури в Києві. Років двадцять тому я підготувала сольний концерт за творами лауреатів Шевченківської премії - Івана Драча, Бориса Олійника, Дмитра Павличка і Ліни Костенко. Ярослав Дем'янович ознайомився з моєю програмою, зателефонував мені й каже: "Любочко, виключи, будь ласка, з програми поезію Ліни Костенко". Її твори тоді забороняли читати. Мені було соромно перед поетесою. Після того я все-таки виступила із сольним концертом, де читала твори лише Ліни Костенко!

- Чи правда, що Ліна Костенко присвятила Вам свою поезію?

- Було трохи не так. На Заньківчанському вечорі, присвяченому її творчості, поетеса зізналася: "Не люблю, як читають мою поезію. Але так, як читає Каганова, збігається з моїм світосприйняттям". А на подарованій мені збірці написала: "З тим почуттям глибокої людської ніжності, яка виникає зразу і назавжди".

"Я відчувала, коли кидати чоловіків..."

- Знаю Вас як жінку спокійну, врівноважену, контактну, досить відверту, м'яку і безконфліктну. З роками характер змінився?

- На жаль, бракує сили волі. Часом допомагаю тим, хто не заслуговує цього. Те, що колись було для мене другорядним, нині стало вагомим. Якби років із десять тому зняли з репертуару улюблену виставу, в якій - моє життя, думки, сподівання, те, що мене тримає на стезі професії, напевно, я боролася б. Зараз сприймаю спокійно. І це погано.

- Наскільки мені відомо, чимало людей потребують Вашої допомоги: комусь треба ліки придбати, того - відвідати... Ви всім потрібна і всюди незамінна. Кілька років тому Ви опікувалися нині покійною заньківчанською актрисою Галиною Шайдою...

- Найважчі випробування лягли на мої плечі набагато раніше. Сім літ мій чоловік лежав удома після інсульту. Водночас упродовж чотирьох років - його матір. Я тоді багато була зайнята у виставах, ще й у студії викладала. Зранку готувала обід, мчала на репетиції, потім прибігала додому і знову - на вистави. Донька (актриса Томського театру Тетяна Аркушенко, - В.Ш.) навчалася в інституті. Мені ж доводилося розриватися між театром, чоловіком та його дуже хворою матір'ю. Було мені 45, коли не стало чоловіка.

- Якби час можна було повернути назад, що б Ви змінили у житті?

- Насамперед - навчилася б грати на гітарі. Не палила б, бо ж прокурила свій голос. Знала б, із ким товаришувати, а з ким - тримати дистанцію. Бо друзі часом виявлялися фальшивими.

- Вас часто зраджували?

- Не часто, але зраджували. Страшенно боляче переживала найменшу зраду. Друзям завжди вибачала. А це не завжди добре...

- Гроші, слава, кохання... Як би Ви розставили ці поняття за важливістю?

- Насамперед - кохання. Слава? Той, хто каже: "Для чого вона мені?" - лукавить. Без марнославства актор не може існувати. Адже воно спонукає до того, аби багато працювати, показати себе з кращого боку. Гроші? Якщо вони є - добре, а нема - можна обійтися. Я ніколи не була ними обсипана. У молоді роки ми з чоловіком працювали на копійки, страшенно потерпали від безгрошів'я. Та не пам'ятаю, щоби з того робили трагедію.

- Ви створили на сцені близько 200 жіночих образів. Чи можете стверджувати, що знаєте жіночу душу?

- Звісно, ні. Кожна жінка цікава по-своєму. У цьому - її сила. Жоден чоловік не здатний витримати те, що може жінка. Ми - сильніші внутрішньо.

- Як сприймаєте плітки про себе?

- Спокійно. Ніколи ні перед ким не виправдовувалася.

- В актрис зазвичай багато прихильників. У Вас часто закохувалися чоловіки?

- Коли в актрису через образ, який вона створює на сцені, закохуються - це природно. Якщо цього немає, то вона даремне вийшла на сцену. Незабутній заньківчанин Борис Романицький казав: "Якщо під час спектаклю жіноча половина залу закохується в героя, а чоловіча - в героїню, отже, вистава вдалася".

- А в житті частіше Ви покидали чоловіків?

- Я просто відчувала, коли треба було йти...

- Де більше граєте: у житті чи на сцені?

- Я цього не помічаю. Часом запрошують на зустрічі - я внутрішньо підтягуюся, граю, що мені легко. Хоча насправді не завжди так. Часом запитую себе, з ким би я хотіла помінятися долею? Ні з ким. Мені подобається моя. Звісно, працювати 57 років в одному театрі - велика мужність. Бо тут тебе пам'ятають молодою... Однак мої можливості ще не вичерпані. Коли виходжу на сцену - наповнююся силами, почуваюся окриленою. Мене любить глядач - і я щаслива.

«Україна і час»
22/11/2007
Валентина ШУРИН