Адвентистська преса України як комунікаційна система

Осмислюючи сучасний стан українського журналістикознавства, Ігор Михайлин зазначає: «Особливу увагу вчених приваблюють теми, цілком викреслені в радянський час з обріїв наукових досліджень» [1, с. 8]. Одною з таких тем, якщо не найголовнішою, є історія української духовності, яку презентує релігійна журналістика.

Ступінь дослідженості теми. Як і слід було сподіватись, дослідники перш за все звертаються до видань найчисельніших християнських конфесій в Україні: православних Церков – Алла Бойко, І. Мілясевич, М. Левчук [2, 3, 4], греко-католицької – Томаш Стриєк, Олена Канчалаба, Вікторія Яцишин [5, 6, 7] та римо-католицької Церкви – Анна Путова [8].

Натомість протестантські Церкви, що не мали подібної розгалуженості друкованих ЗМІ не тільки через менший вік побутування на українських землях, а й через урядову підтримку «державної» конфесії при утисках, а то й проскрибованості інших, переважно лишаються на периферії журналістикознавчого дискурсу. Маємо побіжні згадки протестантських видань у релігієзнавчих студіях тієї ж Вікторії Любащенко [9, с. 244, 246, 265, 286, 291, 307] і включення їх до загальної картини християнської періодики України Тарасом Антошевським та Ігорем Скленаром [10, 11]. Ближчою розвідкою є дослідження Ярослава Клачкова [12], в якій подано загальну картину протестантської преси в Західній Україні в міжвоєнний період.

Власну нішу в палітрі протестантських деномінацій України більше 120 років займає Церква християн-адвентистів сьомого дня (АСД) [13, 14, 15]. Виникла вона в першій половині ХІХ сторіччя на хвилі міжнародного есхатологічного руху. Найбільша група його адептів об’єдналась довкруж баптистського проповідника Вільяма Міллера, який указував на осінь 1844 року як на час пришестя Христа на Землю й очищення планети від гріха в Божому суді. Після провалу цих прогнозів, названого пізніше Великим розчаруванням, невеликий осередок колишніх міллеритів почав тлумачити очищення святилища (Дан. 8:14) як початок Божого суду на Небі і прихід Спасителя до Святилища Небесного (Євр. 8:1–2). Називаючи себе особливим пророчим рухом (Одкр. 10), необхідність в утворенні нової конфесії адвентисти добачають у потребі попередити ввесь світ про Христове Пришестя, що гряде незабаром (Одкр. 14:6–12). Примкнулі до Церкви вірники присвячують себе підготовці до цієї події, під чим розуміють гармонізацію способу життя з біблійними нормами: суспільних, сімейних і ділових стосунків, фізичного й душевного здоров’я. Насьогодні адвентисти ведуть свою проповідь більше ніж у 200 країнах світу й налічують більше 12 мільйонів адептів. В Україну адвентистське вчення принесли німці-колоністи. Перша громада АСД на території Російської імперії виникла в Криму 1886 року. 1906 року урядом Столипіна було визнано, що адвентизм не є чужорідним культом, шкідливим для держави, й дано дозвіл на здійснення релігійних обрядів. Дотепер більшість адвентистів колишнього СНД мешкає в Україні.

МЕТА РОБОТИ – окреслити основні риси адвентистської преси в Україні у хронологічному аспекті.

АКТУАЛЬНІСТЬ розвідки полягає в тім, що видання цієї Церкви є складовою історії української преси, але дослідження цього сегмента медіа-ринку не провадять ні українські, ні закордонні спеціалісти.

ЗАВДАННЯ студії – показати, з яких етапів складається історія побутування цієї преси в Україні, оцінити переваги й недоліки цих видань і з’ясувати причини цієї ситуації. У ній ми орієнтуємось на вимоги до огляду релігійної преси, прикладами яких названі статті Т. Антошевського й І. Скленара.

Із відомих нам джерел історія та специфіка адвентистських ЗМІ заторкалась Дмитром Юнаком [16] і Андрієм Григоренком [17], причому в обох роботах дослідження східної (Д. Юнак) і західної (А. Григоренко) галузей преси АСД не виходить за рамки називання окремих видань і причетних до їх випуску журналістів. З українських науковців цій темі приділили увагу Олексій Опарін і Максим Балаклицький[18], хоч їх розвідка не відповідає географічному виміру нашої статті. У ній автори виокремлюють спільні риси російськомовних видань конфесії на території України, Росії, Прибалтики й на Близькому Сході й фіксують основні досягнення адвентистської преси.

З самого початку медійна політика Церкви АСД диктувалась її місією. Намагання досягти кожного землянина есхатологічною вісткою орієнтувало церковних журналістів на підготовку видань, призначених читачеві з середньою освітою, спраглого на інформацію світоглядного характеру. Звідси, з одного боку, їх масовий характер, проста мова, намагання пояснити новітні тенденції в політичній, соціальній, науковій сфері у світлі біблійних пророцтв. З іншого боку, вони підштовхували читача до вироблення власного погляду на сучасний світ, що потребувало підняття свого інтелектуального рівня, узагальнення великої кількості фактів, раніше малоприступних таким верствам населення.

В такий спосіб, адвентистські часописи України об’єднують: місіонерська стратегія, орієнтація на широкого читача, намагання прищепити йому біблійні цінності суспільного й приватного життя.

Можна виокремити два періоди історії журналістики АСД в Україні: 1918–1933 та 1993–2007 роки. Перший характеризувався опертям на журналістські традиції німецьких та американських протестантів, інформаційним проривом, поступовим накопиченням досвіду, адаптацією церковної керигми до українських реалій, поступовим залученням місцевої автури. В другому спостерігаємо намагання Церкви врахувати досягнення попередніх часів, пошук свого місця на медіа-ринку, виникнення реґіональної періодики.

Як і журналістика старіших протестантських конфесій, адвентистські видання виростають із релігійних книжок і трактатів – бажання вийти зі своєю вісткою за межі богослужбового приміщення. Першим виданням став річник «ГОЛОС ИСТИНЫ» (Київ, 1918–1920).

Редактор Генріх Лебсак так схарактеризував концепцію часопису: «…в наш час, унаслідок війни й революції, човник віри знову почав хитатися. Давні звичаї й старі закони, навіть цілі держави поховано під руїнами перевороту, й багато хто замінив догмати своєї віри лозунгами революції. В такий самий спосіб старі світоглядні системи поступаються місцем новим і дехто думає, що разом з тим усунуто Біблію і колишню віру в Бога.

Позаяк навіть духовні особи залишають свої кафедри, то в парафіян цілком природно виникає питання: «Чи існує взагалі тепер якась правда і чи існує живий Бог, при якого вони нам говорили?»

Всі вищезазначені обставини послужили підставою для організації книговидавничого товариства «Патмос», і воно поставило собі завданням довести, з Божою поміччю, і відповісти за допомогою преси своєму читачеві на питання, які його цікавлять, що ще дійсно існує єдиний та істинний Бог, Котрий у Христі ще турбується про Свої творіння. (…)

Як цей Бог співвідноситься з долею народів нашої землі й яку пораду Він нам дає для щасливого й мирного земного й вічного життя, буде показано на сторінках наших випусків…»

Виходив обсягом 26 сторінок формату А5. Подавав матеріали зі шкільного богослов’я, апологетики, церковної історії, релігійну поезію, практичні поради з дотичних питань, статистичні дані, місіонерські звіти. Мав рубрики: «Історія та наука у світлі Біблії»; «Держава й Церква», «Наші дні й релігія в християнській сім’ї», «Здоров’я, юнацтво й життя», «На ниві Божій». 1920 року перенесений до Москви.

На зміну Лебсаку приходить найбільший адвентистський редактор перших років радянської влади Іван Львов. 1925 року для підтримки релігійних практик українських вірників він починає випуск річника «ЧТЕНИЯ НА МОЛИТВЕННЫЕ ДНИ» і квартальника «БИБЛЕЙСКИЕ БЕСЕДЫ» (виходив до 1928 року). Видавець – Західноукраїнський (себто Лівобережний) обласний союз адвентистів сьомого дня.

«ЧТЕНИЯ…» призначались для щорічного молитовного тижня, який проводиться Церквою АСД по всьому світу в кінці грудня. Наклад 1500 примірників. 50 сторінок формату трохи більше А5. «БИБЛЕЙСКИЕ БЕСЕДЫ» – для індивідуального дослідження окремої біблійної книги протягом трьох місяців. Наклад 5000 примірників. 48 сторінок формату А6.

Наступного року Львов започаткував найкраще адвентистське видання України першого періоду – місячник «БЛАГОВЕСТНИК» (Київ, 1926–1928).

Розширилась географія і виріс рівень інституції: тепер воно називалося Всеукраїнським об’єднанням адвентистів сьомого дня. Журнал мав 32 сторінки трохи менше А4. Відрізнявся витонченим, майже естетським оформленням гравюрних вставок і рамок у стилі модерн, що працювало на імідж видання. Місцеві автори вже давали більшість матеріалів. Концепція видання відповідала наступному крокові Церкви на українській землі: намагаючись підтримати віруючих у тяжкий час, священики помагали їм налагодити релігійне життя, а тепер орієнтували активістів на місіонерське служіння у своєму оточенні. Виріс культурний рівень журналу. Остання сторінка обкладинки поміщала влучні афоризми. Було впроваджено рубрику «В години дозвілля», де пропонувалися біблійні завдання, загадки, шаради, ребуси. Списки учасників цих ігор дозволяють уявити масштаб поширення видання: до редакції слали відповіді з Києва, Одеси, Дніпропетровська, Білої Церкви, Півнів, Майдан-Борковського, Залісся, Вороніжа, Ленінграда, Москви, Ростова-на-Дону, Саратова, Ташкента, Тули, Челябінська.

1928 року лібералізм НЕПу радянської влади було хутко згорнуто, й доба тоталітаризму на 65 років припинила видання церковної періодики. Тільки в Західній Україні ще були можливі подібні проекти. У Львові на кошти створеного 1922 року Союзу АСД в Польщі видавали україномовний часопис «ЗНАКИ ЧАСУ» (1927–1933, редактор Андрій Мащак). Ця назва походить од американської газети «Signs of the Times», ідею видання якої адвентисти перейняли в міллеритів, і вказує на тлумачення біблійних пророцтв як магістральну тему.

Поважним осередком адвентистського самвидаву Україна не стала, хоч маємо дані про рукописний журнал «СВЕТИЛЬНИК», матеріали якого друкувались на машинці (Київ, ~1970-і).

Інші назви: «Голос настоящей истины»; «Духовные наставления». Відомо шість випусків. Обсяг – 180–230 сторінок А6. Вірогідний редактор Олександр Парасей. Дружина Парасея була майже єдиною перекладачкою з англійської мови. Під час проживання подружжя в Москві вона отримала доступ до закордонних джерел, із якими воліла ознайомити вірників, що страждали од інформаційної блокади. Також Парасей поміщав там свої проповіді й біблійні дослідження. Часопис мав рубрики «Сім’я і виховання», «Книга природи», «Християнський етикет», «З історії християнської Церкви», «Археологія і Біблія».

Якщо в першому періоді помітна досить прозора переємність журналістських традицій українських АСД від німецького та американського досвіду випуску протестантської преси, закордонних видань, призначених для розповсюдження на території Російської імперії (того ж журналу «МАСЛИНА» – Гамбург, 1905–1913), то пострадянська Церква почала входження в ринкові відносини набагато менше підготованою.

Відсутність журналістських кадрів, перешкоди в отриманні освіти, які чинились урядом проти «сектантів», нахил до ізоляціонізму, поширений серед переслідуваних громад, тягар атеїстичної пропаганди, яка створила низку фобій, забобонів і ворожості до протестантських Церков, до того ж часто реанімовану «традиційними» конфесіями, централізація преси євроазійського реґіону Церкви в Москві – все це дотепер не дозволило українським адвентистам створити й єдиного видання, гідного конкурувати бодай на вітчизняному ринку протестантської преси (хоч останні тенденції дають підстави й для інших прогнозів).

Першими виникли офіційні видання, завданням яких було представлення Церкви громадськості, боротьба з комплексом і образом секти у свідомості суспільства й самих віруючих і релігійна освіта читачів. Ними були газета «Вісник миру» і журнал «Ознаки часу».

«ВІСНИК МИРУ» засновано 1990 року у Львові, пізніше редакцію переведено до Києва.

Редакцію, з якої потім народилось видавництво «Джерело життя», очолив Богдан Качмар, відповідальним редактором була Віліна Меркулова. Газета виходила щомісяця на 8 сторінках формату А4. У порівнянні з пресою 1920-х років виросло коло авторів і спектр насвітлюваних тем. Превалювали інформаційні жанри: замітка, репортаж, інтерв’ю. Аналітичні роботи були рідкістю й переважно перекладними. Орган містив хроніку церковних заходів з акцентом на місіонерському служінні. Поступово поліпшувалась якість ілюстрацій, іноді з’являлись репортажні світлини. Матеріали друкувались українською та російською мовами. У цій газеті вперше знаходимо біблійні кросворди.

2000 року газету було перейменовано на «Адвентистський вісник», що з огляду на наявність московського журналу з такою ж назвою навряд чи було кращим варіантом. Відповідальний редактор Лідія Власик. Журнал перейшов на офсетний друк, його обсяг виріс до 12 сторінок, покращився дизайн і зросла кількість фотоілюстрацій, обкладинка стала двоколірною. На обкладинці з’явились анонси й назва головної статті номера. Майже щезли передруки. Передостання сторінка зазвичай містить оповіданнячко для малят. Виходять ідентичні за змістом україномовний та російськомовний варіанти.

Квартальник «ОЗНАКИ ЧАСУ» засновано 1993 року як «громадсько-релігійний, науково-популярний журнал».

Назва вказує на справдження есхатологічних пророцтв (Мф. 24). Редактори: Микола Жукалюк – журналіст, видавець, науковець, поет, пізніше його місце посіла Лариса Качмар; відповідальні редактори: Юрій Токарєв, Алла Капітоненко, Віліна Меркулова. У вступному слові Жукалюк підкреслив наступність цього видання з попередньої преси АСД в Україні й висловив прагнення зробити журнал трибуною творчих кіл конфесії. Під час його редагування журнал став найкращим адвентистським друком пострадянського часу. Причини цього можна побачити у згуртуванні цікавої автури, сумлінному веденні редакційної політики й, найважливіше, орієнтації на діалог Церкви й суспільства, намаганні зробити друкований орган цікавим і для позацерковного читача. Головними жанрами стали аналітична стаття й богословське есе. Зросла кількість обговорюваних тем: стосунки з іншими конфесіями, дискусії з атеїстичним релігієзнавством, соціальне служіння і благодійність, культура і мистецтво, здоровий спосіб життя, християнська освіта, питання психології, моралі та етики, історія Церкви. Внутрішні 8 сторінок утворювали «Чудесну скриньку» – «дитячий журнал у дорослому журналі», де пропонувались розвивальні ігри для дошкільнят і повчальні історії. З подачі журналу рецепти здорової кухні стали нормою в церковній періодиці. У цей період обсяг журналу замість звичайних 26–34 кольорових сторінок формату А4 іноді сягав 50. Якісніший друк дозволив редакційному фотохудожнику Юрію Шкоді повніше застосувати свою майстерність.

Зубожіння населення, руйнування традицій передплати преси спричинили поступове зменшення накладу з 25–12 тисяч у перші три роки виходу до 2300 примірників. В останні роки журнал став знову зловживати передруками, інколи в багато подач, і при сучасному оформленні – крейдованому папері, якісному повнокольоровому друці – великою мірою втратив злободенність і вірність початковій концепції. Має україно- та російськомовний варіанти. Можливо оформити передплату.

1994 рік ознаменувався спробою випуску реґіонального спеціалізованого видання. Ним став «бюлетень адвентистської молоді» «ВЕСТЬ ВОСТОКА» (Дніпропетровськ, 1994–1998).

Назва є алюзією на різдво Христове в Мф. 2:1. Мав 4 сторінки формату А3, пізніше через перехід на ризографічний друк набув восьмисторінкового таблоїдного формату з місіонерським вкладишем. Редактори: Наталя Приходько, згодом А. Анголенко. Спочатку газета суттєво не відрізнялась од існуючих видань. Найбільшим її досягненням була відкритість авторського складу, орієнтація на матеріали з місць, що дозволило органу відмовитись од передруків і залучити до співпраці велику кількість саме молодих авторів. З часом виокремився спектр власне молодіжних тем і, найголовніше, часопис набув полемічного звучання, заторкаючи дискусійні аспекти церковного життя.

Початок 2000-х років ознаменував розвиток реґіональних пресових ініціатив. Імпульсом ставала дешевизна й технічна простота випуску й наявність гуртка однодумців. Ні сталої концепції та періодичності, ні впізнаванного дизайну такі друки не мали. Сюди відносяться газети «Мост надежды» раннього періоду (Запоріжжя), «Слобожанские вести» 2003–2004 років (Харків), «Миротворец» (Одеса, виходить з 2005 року), «Господь – пастырь мой» (Маріуполь, 2004), «Наша жизнь» (Харків, 2004–2006), «Лоза» (Кривий Ріг, виходить з 2006 року) тощо.

Однак подібні органи дали початок персональному журналізму з усіма сильними й слабими аспектами цього явища. Це було спричинено приходом до Церкви інтелігенції, підвищенням інтелектуального й культурного рівня священиків, розширенням кругозору віруючих. В останньому важливу роль зіграв розвиток інтернету і спрощення доступу до нього. Віднині особистість парафіянина гратиме дедалі більшу, а пізніше вирішальну роль у з’яві й функціонуванні медіа-проектів. «Почерком» таких видань на багато років ставали примітивна верстка і ризографічний друк, який зумовлював формат шпальти А4 й гранично низькі витрати на видання. Часто такі періодичні органи викликали антагонізм церковної ортодоксії, поміщали реквізити конфесії радше для самолегалізації й функціонально стояли на межі самвидаву. Найважливішим її досягненням була з’ява авторського голосу – смілива індивідуальна позиція з низки питань, що створювало впізнаванний стиль. Такі ознаки мають «Мост надежды» пізнього періоду, «Путь» часу редакторства Олега Назарова і «Свободная жизнь», «Слобожанские вести» редакторства Олексія Опаріна.

Місячник «МОСТ НАДЕЖДЫ» виходив у Запоріжжі 2002–2006 року.

Редактор Антон Заруба. Мав 6 сторінок формату А4. Починав із традиційної хроніки церковних акцій у реґіоні. Поступово Заруба більше захоплювався своїм інтернет-проектом www.adventus.info , решта співробітників редакції відсіялась, і газета стала його особистим рупором. Він зробив її дзеркалом сайту, присвяченого традиційній темі преси АСД – справдженню біблійних пророцтв у різних аспектах сучасного життя. Різка публіцистика Заруби, наповнена інвективами проти утисків релігійної та політичної свободи, сильно вирізняє його з-поміж решти російськомовних журналістів АСД і багатьма віруючими сприймається як скандальна. Широкий фактаж, емоційний стиль забезпечили його роботам резонанс за конфесійними й навіть християнськими межами: серед іншого, його статтю «Голокост ХХІ століття, або Люби грузина свого, як самого себе», присвячену переслідуванням грузинів у Росії осені 2006 року, передрукував сайт київської газети «День», пізніше переклавши її українською.

В Харкові виникають газети «Слобожанские вести» (2002) і «Путь» (2003). Про справжнє народження «СЛОБОЖАНСКИХ ВЕСТЕЙ» можна говорити з 2005 року, коли їх редактором став Олексій Опарін – доктор медицини, письменник.

Два роки пішло на пошук концепції місячника: це були тематичні випуски (феномен інтернет-залежності, сексуальна революція й християнство, екуменізм, харизматичний рух, супутниковий євангелізм), передруки пресового архіву АСД 1920-х років, місцеві новини тощо. Мав 4 сторінки формату А4.

Редакторами часопису «ПУТЬ» у різний час були Людмила Коваленко, Олег Назаров, Олексій Опарін.

У початковий період варіантами назви були «Субботний вестник» і «Целеустремленная церковь». Видання мало 4 сторінки формату А4. Функціонувало як щотижневий бюлетень окремої громади і, думаємо, було першим адвентистським тижневиком в Україні. Початково складалося з трьох частин: богословського есе, блоку пізнавальної інформації, спрямованої на релігійний лікнеп, і церковних оголошень. Далі також були спроби тематичних випусків у форматі А3 щодо біблійних принципів виховання дітей, проблеми природного катастрофізму, іконопоклоніння, безсмертя душі тощо. За редакторства Опаріна розширилося коло тем: газета поміщала дорожні нариси редактора, його проби аналітичного пера стосовно низки богословських матерій. З 2006 року редакція з’єднала обидві газети під назвою «Путь», подвоїла обсяг, відмовилась од передруків, почала активніше формувати кореспондентську мережу, збільшила кількість фотоілюстрацій і відділ реклами, стала поміщати більшу кількість матеріалів усередненого обсягу, покращила й устійнила дизайн, підвищила оперативність роботи, створила інтернет-версію газети. Теперішній профіль видання – інформаційно-аналітичний вісник життя конфесії на Східній Україні з акцентом на каналах діалогу Церкви й суспільства й соціальній роботі.

З 2003 року Український Уніон АСД перейняв ідею газети «Сокрытое сокровище», яку випускає колектив журналістів Церкви в Йошкар-Олі (www.sokrsokr.net), і редакція видавництва «Джерело життя» почала її випуск у двох варіантах: «ВІЧНИЙ СКАРБ» і «Вечное сокровище».

Назва є алюзією на притчу Христа в Мф. 13:44. Відповідальний редактор Василь Джулай. Матеріали друкуються українською та російською мовами. Видання містить принагідні публікації, які можна приблизно об’єднати в теми здоров’я, сім’ї й християнства як способу життя. Кількість оригінальних матеріалів лише іноді перевищує половину обсягу. Це чисто місіонерський часопис, розрахований на полегшене сприйняття зацікавленої і не надто заглибленої в християнське вчення людини, що спрямовує її не на віру в доктрини чи приєднання до лав конфесії, а на долання упередження й роздуми над біблійними темами. Розповсюджується безкоштовно. Має 12 сторінок формату А3. Виходить щомісяця. Наклад п’ятого й шостого випусків дорівнював 15000 примірників, 14-го – 67500, 22-го – 200000, з 31-го – 100000. Обкладинка й внутрішня дитяча сторінка повнокольорові. Остання сторінка подає рекламу книжкових видань конфесії, навчання в Українському гуманітарному інституті (Київ), євангельських програм. Видання охоче надає шпальти для читацьких листів, особливо зі словами подяки. Можливо оформити передплату.

Олег Назаров 2005 року заснував новий харківський друк – щомісячну газету «СВОБОДНАЯ ЖИЗНЬ».

Збагачений попереднім досвідом, редактор одразу пішов шляхом щомісячних тематичних випусків, серед яких присвячені релігійним і світським святам, кліматичному катастрофізму, наркоманії, життєвим пріоритетам, важливості сміху, феномену щастя, досягненню успіху, переосмисленню ідеї «світлого майбутнього» тощо. Через залучення цікавої автури, об’єднання матеріалів числа в єдине ціле, оригінальну верстку, офсетний друк і налагоджену систему збуту аналітичний часопис знайшов свого читача й реалізується чималим для подібних проектів накладом у 3000 примірників. Має 4 сторінки А3.

2006 року виникає справжнє спеціалізоване видання – місячник «ВЕСТЬ О ЗДОРОВЬЕ», який випускає Асоціація адвентистських медиків України.

.

Редактор Давид Нога. Часопис знайомить читачів із методиками здорового способу життя, «що допоможуть не тільки змінити перебіг хвороб, але й поліпшити ваш стан і зберегти здоров’я. (…) Ми говоримо про прості методи лікування, домашню аптечку, догляд за хворими, самодіагностику, високі технології в медицині, містичну (нетрадиційну) медицину тощо». Видання, зокрема, має розділи «Психологія», «Сімейне дошлюбне консультування», «Дитяча психологія», «Питання-відповідь» і «Моя історія» по читацьких листах. Складається з 36 сторінок формату А4, друкується на крейдованому папері. Обкладинка повнокольорова, внутрішні сторінки двокольорові. Можливо оформити передплату.

Найбільший реґіональний проект українських АСД – російськомовний місячник «ТВІЙ ШЛЯХ» (Кам’янець-Подільський, виходить із 2005 року).

Редактор Віталій Сафонов – підприємець, що видає часопис за власний кошт. Можливо оформити передплату. Журнал видається на крейдованому папері, обкладинка повнокольорова. Має 24 сторінки формату А4, наклад 1000 примірників. Крім традиційних тем здоров’я, сім’ї, психології й дитячої сторінки багато місця відводиться свідоцтвам про Боже втручання в життя конкретної людини, відповідей на молитву тощо, аспектам апологетики у світлі креаціонізму, темі християнства в культурі. В такий спосіб, даний орган, орієнтований на міського читача, намагається (навряд чи свідомо) повторити досвід найудалішого (хоч і не найуспішнішого) адвентистського журналу в Україні – «Ознаки часу» під редагуванням М. Жукалюка. Лишається сподіватись, що такий «крихкий» проект виявиться життєздатним. Принаймні, підприємницький прагматизм редактора дає підстави для цього.

ВИСНОВКИ.

Адвентистська пресова програма в Україні розпадається на добу 1918–1933 років і пострадянський період і чітко репрезентує силу і слабість представництва цієї конфесії в нашій країні, спричинені низкою факторів. На успіх цих видань працювали: злободенна тематика часописів, особливо актуальна в часи соціально-політичної нестабільності; місіонерський прогрес конфесії не тільки серед нижчих верств населення, а поступово й серед інтелігенції – православної початку століття й секулярної в пострадянський час; серйозні досягнення Церкви в богословській науці, охороні здоров’я й зміцненні інституту сім’ї. Водночас недостатнє поширення цих видань на ринку релігійного друку пояснюється занедбаністю традицій релігійної журналістики в нашій країні, загальним зниженням рівня періодичних видань, орієнтацією широких кіл читачів на стандарти «жовтої» преси й обмеженими можливостями конфесії, яка не може ні забезпечити авторами серйозне релігієзнавче видання, ні адекватно його дотувати, ні організувати його ротацію поза межами своєї структури.

ЛІТЕРАТУРА.

1. Михайлин І. Нарис історії журналістики Харківської губернії. 1812–1917. – Х.: Колорит, 2007. – 366 с.

2. Бойко А. Преса православної Церкви в Україні 1900–1917 рр. Культура. Суспільство. Мораль. – Д.: Дніпропетровський університет, 2002. – 308 с.

3. Мілясевич І. Чи був «Почаевский листок» «цареславно-чорносотенним» журналом? // Українська періодика: історія та сучасність: Доп. і повідомл. восьмої Всеукр. наук.-теор. конф. Львів, 24–26 жовтня 2003 р. / НАН України, ЛНБ ім. В. Стефаника, НДЦ періодики; За ред. М. Романюка. – Львів, 2003.

4. Левчук М. Періодика православної Церкви на інформаційному просторі держави (на матеріалі преси Волині (1867–2006 рр.) // Ученые записки Таврического национального университета им. В.И. Вернадского. – Серия «Филология». – Том 19. – 2006. – № 5. – С. 53–59.

5. Stryjek T. Czasopisma religijne i narodowe w greckokatjlickiej diecezji Przemyskiej w XIX i XX wieku // Polska – Ukraina. 1000 lat sąsiedstwa. – Przemyśl: Połudnowo-Wschodni Instytut Naukowy w Przemyślu, 1996. – Str. 177–190.

6. Канчалаба О. Національні питання та концепція їх висвітлення на сторінках часопису «Христос наша сила» (1933–1939 рр.) // Українська періодика: історія та сучасність: Доп. і повідомл. восьмої Всеукр. наук.-теор. конф. Львів, 24–26 жовтня 2003 р. / НАН України, ЛНБ ім. В. Стефаника, НДЦ періодики; За ред. М. Романюка. – Львів, 2003. – С. 401–405.

7. Яцишин В. Роль і значення «доброї преси» для проведення Католицької акції (30-і рр. ХХ ст.) // Збірник праць Науково-дослідного центру періодики. – Львів, 2004. – Вип. 12. – С. 203–220.

8. Путова А. Католицькі періодичні видання Києва у контексті київської польськомовної періодики на початку ХХ ст. // Збірник праць Науково-дослідного центру періодики. – Львів, 2004. – Вип. 12. – С. 57–62.

9. Любащенко В. Історія протестантизму в Україні. Курс лекцій. – К.: Поліс, 1996. – 350 с.

10. Антошевський Т. Релігійні мас-медіа в Україні

11. Скленар І. Сучасна церковна преса в Україні: головна проблематика // Вісник Львівського університету. Серія Журналістика. – 2003. – Вип. 23. – С. 258–259.

12. Клачков Я. Протестантська преса для українців у Польщі (1918–1939) // Збірник праць науково-дослідного центру періодики. – Львів, 2004. – Вип. 12. – С. 62–82.

13. Балаклицкий М., Опарин А. Адвентистская церковь в Украине: штрихи истории // Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. – № 714. – Серія Теорія культури і філософія науки. – Х., 2006. – С. 23–26.

14. Парасей А., Жукалюк Н. «Бедная, бросаемая бурею…» – Исторические очерки к 110-летнему юбилею Церкви адвентистов седьмого дня в Украине. – К.: Джерело життя, 1997. – 340 с.

15. Жукалюк Н. Вспоминайте наставников ваших (история Церкви адвентистов седьмого дня в личностях). – К.: Джерело життя, 1999. – 672 с.

16. Юнак Д. История церкви христиан Адвентистов Седьмого дня в России. В 2 т. – Заокский: Источник жизни, 2002.

17. Григоренко А. Эсхатология, милленаризм, адвентизм: история и современность. — СПб.: Европейский дом, 2004. – 341 с.

18. Опарин А., Балаклицкий М. Адвентистская журналистика и кризис современной религиозной прессы // Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. – № 745. – Серія Філологія. – Вип. 49. – Харків, 2006. – С. 204–206.

Максим Балаклицький