версія для друку

Відплата за вищим рахунком

Голодомор: хто відповідатиме перед судом історії?

  Зіновій ПАРТИКО, завідувач кафедри видавничої справи та редагування Інституту журналістики та масової комунікації Класичного приватного університету, доктор філологічних наук, професор

ГЕНОЦИД УКРАЇНСЬКОГО СЕЛЯНСТВА РОЗПОЧАВСЯ З ТОТАЛЬНОЇ РЕКВІЗИЦІЇ ЗЕРНА ДЕРЖАВОЮ. 1932 рік

ОДИН ІЗ НАЙЛЮТІШИХ КАТІВ В ІСТОРІЇ ЛЮДСТВА, ВОЖДЬ ВКП(б)-КПРС ПРОТЯГОМ 30 РОКІВ, ЙОСИП СТАЛІН ЛЮБИВ ДЕМОНСТРУВАТИ СВОЮ «ЛЮДЯНІСТЬ». НА ФОТО: СТАЛІН ТА ДІВЧИНКА

КУДИ ЗАКЛИКАЄ ЦЮ ПРОСТУ СЕЛЯНСЬКУ ЖІНКУ ІЛЛІЧ?

Геноцид — це акт злодійства, відплата за який не має й ніколи не матиме строку давності. І совість людства, і совість кожного народу, з якого людство складається, ніколи не змириться з тим, що свідоме знищення мільйонів людей може залишитися непокараним — і в моральному, в конкретно-юридичному і в політико-історичному аспекті цього питання. Хай навіть Бог забрав давно організаторів масового вбивства — ті, хто живе на землі, мають священний обов’язок: відплатити злочинцям по заслугам, бо це буде уроком для наступних поколінь.

Сталіна, Кагановича, Молотова, Постишева, Косіора, Чубаря, інших діячів більшовицької партії, які задумали й реалізовували геноцидний терор голодом в Україні в 1932—1933 роках або ж сприяли йому, виконуючи злочинні директиви з Москви, — всіх їх давно вже немає серед живих. Але найвищим блюзнірством було б вважати, що сам цей факт нібито «знімає» проблему відповідальності й покарання за свідомо спланований Великий Голод 1932—1933 років. Просто ця проблема набуває дещо іншого «звучання». Про можливі підходи до розв’язання цього надважливого завжди, а тим більше — в ці скорботні дні 75-х роковин Голодомору в Україні питання розмірковує доктор філологічних наук, професор Зіновій Партико. Запрошуємо наших читачів до дискусії.

Україна вшановує пам’ять жертв Голодомору. І часто в теледебатах, присвячених цій трагедії, глядачі запитують: «А хто ж, власне, організовував той небувалий злочин?»

Оскільки в 1932—1933 рр. жодних природних катаклізмів, включаючи й засуху, не було, то відповідь на це запитання лише одна — влада, що керувала країною. А якщо конкретизувати цю відповідь — то та політична партія, яка керувала СРСР, до складу якого входила тоді Україна. У СРСР ця партія була лише одна, єдина — Всесоюзна комуністична партія більшовиків — ВКП(б), а згодом — «Комуністична партія Радянського Союзу» — КПРС.

ХТО СУДДЯ? ЗА ЩО САМЕ СУДИТИ?

Звичайно, багато кому хотілося б осудити ідеологічне підгрунтя ВКП(б)-КПРС — теорію більшовизму. Проте ніякий суд ніколи не судить ідеологію (це — справа політиків і науковців). Суд може судити лише людей, які вчинили злочини, причому незалежно від того, були вони прихильниками цієї ідеології чи ні.

В Україні вже була низка спроб заборонити діяльність сучасного «клону» ВКП(б)-КПРС — Комуністичної партії України (КПУ). Нагадаймо ці спроби.

Першою на початку 90-х років минулого століття була спроба не реєструвати КПУ — як таку, що її діяльність порушувала основні права людини, зафіксовані світовою спільнотою: право на життя (яскравим і достатнім прикладом порушення цього права тут слугує Голодомор), право на свободу пересування (наявність у СРСР інституту прописки, відсутність свого часу в селян паспортів, неможливість вільно виїжджати за кордон), права на справедливий суд (наявність позасудових «трійок», які винесли десятки мільйонів рішень, щодо розстрілів і заслань у концентраційні табори ГУЛАГу; судів, які в 60—80-х роках виносили вироки тим, кого називали дисидентами), права на вільне висловлювання думок (статті в Кримінальному кодексі СРСР за «агітацію» проти радянського ладу), права на свободу совісті (пригадаймо десятки тисяч засуджених служителів різних релігій, повальне знищення й конфіскацію культових споруд) та цілої низки інших прав. Проте на початку 90-х юридичних підстав не реєструвати КПУ не було: по-перше, юридично спадкоємицею КПРС вона не була; по-друге, в статуті цієї партії вказується, що вона функціонує в межах Української держави, а отже — зобов’язується дотримуватися її Конституції; по-третє, юридично «освяченого» рішення про її антигуманну сутність також не було (як немає і до цього часу). Суд — на зразок Нюрнберзького в 1946 р. над Націонал-соціалістичною партією Німеччини — над ВКП(б)-КПРС ніде й ніколи не відбувався.

Решта спроб були локальними.

Друга спроба. 8 лютого 2000 р. Львівська обласна рада прийняла рішення, в якому зобов’язала «управління юстиції Львівської області... призупинити діяльність обласної організації КПУ на території області до врегулювання її діяльності відповідно до конституційних норм України». Крім того, обласна рада ухвалила рішення «підтримати вимоги населення, політичних партій та громадських організацій області про необхідність проведення судового процесу над КПРС-КПУ за злочини проти людства». Але чи може організація обласного рівня зняти з реєстрації партію, яка зареєстрована на вищому, державному рівні? Звісно ні, оскільки це компетенція лише органів державного рівня (наприклад, Верховного суду України). Навіть при грубих порушеннях будь-якою партією адміністративного чи кримінального законодавства в певній окремій області (районі) відповідальність нестиме не вся партія, а керівники саме цього осередку, тож це не може призвести до зняття партії з реєстрації. А, до речі, саме таких адміністративних чи кримінальних правопорушень з боку обласного осередку КПУ не було. Отже, рішення Львівської обласної ради тоді мало явно емоційний характер, що в правовій державі неприпустимо.

Третя спроба. Життя, як відомо, значно багатше, ніж сухі статті юридичних кодексів. Саме тому 9 березня 2000 р. розпочався ще один внутрішньодержавний варіант суду над КПУ. Цей варіант виник спонтанно. Як це вже було 1991 р., молодь України (одинадцятеро молодих людей), бачачи безпорадність старшого покоління, забарикадувалася в Києві в будинку ЦК нинішньої КПУ з вимогою розпочати над цією партією суд. Це був крик душі до тих політичних партій і громадських організацій, які замість того, щоб якомога раніше розпочати таку судову справу, займалися захопленням гетьманської булави чи парламентськими перетягуваннями канату. Та чи повинен був районний суд, розглядаючи справу про захоплення будинку ЦК КПУ, розглядати діяльність КПРС на території України в період 1917—1991 р.? Очевидно, що ні.

Ось так один непокараний злочин призвів до появи нових: відсутність судового рішення щодо діяльності КПУ на території України призвела до неправового рішення обласної ради, до хуліганських дій молоді. Але чи можемо ми морально засуджувати їх за те, що самі своєчасно не організували суду над КПУ? Мабуть, морально — ні...

Проте з такого висновку зовсім не випливає, що мільйони українців (і в часи громадянської війни, і в часи Голодомору, і в часи Другої світової війни, і в часи «безбережного» соціалістичного оптимізму) гинули випадково, без «допомоги» тоталітарної, людиноненависницької держави. Злочини ВКП(б)-КПРС (а в наш час вони вже зафіксовані в десятках і сотнях книг пам’яті) зобов’язують нас встановити історичну справедливість. Тим більше, що й сама ВКП(б)-КПРС устами одного зі своїх очільників — К. Ворошилова — на одній з партконференцій проговорилася стосовно того, що колективізація та індустріалізація коштувала державі десяти мільйонів населення (цитуємо за даними ЗМІ).

Подамо деякі історичні паралелі. Всі знають, що фашизм — це ідеологія, носіїв якої в Нюрнберзі засудив міжнародний трибунал. А чи був суд над керівниками ВКП(б)-КПРС, які організовували геноцид і такі ж концентраційні табори, як і фашистська Німеччина? До цього часу — ні. Отож, мільйони українських громадян, які сповідують комуністичну чи прокомуністичну ідеологію, роблять із цього підсвідомий висновок (я не кажу, чи правильний він за своєю суттю): більшовицька марксистсько-ленінська ідеологія, якою послуговувалася ВКП(б)-КПРС, не є злочинною, а отже, цілком допустимою. Так, саме так! І, зокрема, саме тому в Україні до цього часу так багато людей ще ходить на мітинги під червоними прапорами (це, можливо, одна з кількох найважливіших причин підтримки населенням комуністів). Між іншим, у сучасній Німеччині пропаганда ідей та символів нацизму заборонена на законодавчому рівні.

То, може, в нашій державі КПУ (за аналогією до партій нацистського спрямування в Німеччині) просто заборонити?

Зараз заборона діяльності КПУ (якщо навіть і припустити можливість прийняття такого політичного, а не юридичного рішення, оскільки юридичні підстави відсутні) практично нічого не дасть, а швидше приведе до протилежних, ніж очікують, наслідків. Зокрема, заборона лише зажене КПУ в підпілля (як у царській Росії). А боротися з підпільними організаціями важко, та й ореол «мучеників» її учасники безсумнівно здобудуть, та ще й який. Тому заборона — це лише свідчення власного безсилля. Ось чому — особисто я переконаний в цьому — ні Верховна Рада, ні Президент України в сучасних умовах ніколи не допустять такого.

БЕЗ СТРОКУ ДАВНОСТІ

Зробімо зі сказаного висновок: КПУ слід не забороняти (чи, тим більше, знімати з реєстрації), а треба здійснити правову дію — провести над нею суд. Лише суд може сказати, хто є ким: хто — злочинець, якого слід покарати, а хто — жертва злочину. Тому далі зупинюся на міркуваннях щодо суду над КПУ.

Розглядаючи це питання, найперше потрібно визначити суб’єкта злочину, тобто кого ж слід судити — колишню КПРС, колишню КПУ чи сучасну КПУ? Адже це три різні організації. Зрозуміло, що сучасна КПУ, не будучи правонаступницею КПРС, за її злочини юридичної відповідальності не несе. Що ж стосується колишньої КПУ, то вона була лише складовою частиною КПРС (не самостійною організацією!), отже, відповідальності тут також не несе. Таким чином, відповідати за скоєні злочини може й повинна тільки одна організація — ВКП(б)-КПРС. При цьому колом осіб, які здійснювали владу не тільки в цій партії, а й у державі — СРСР, за фактом було політбюро цієї партії (лідери держави завжди були членами цього політбюро).

Втім, річ не лише у визначенні суб’єкта злочину. Для подання справи в суд існують незрівнянно складніші юридичні проблеми. Їх чотири. Перша: ця організація — ВКП(б)-КПРС — ще в 1991 р. перестала існувати. Її, образно кажучи, дуже швидко й дуже вміло, передбачаючи майбутнє, зробили «покійницею»: замість того, щоб у 1991 р. судити, її «саморозпустили». Друга проблема: керівники цієї партії, які вчинили найбільше злочинів (Сталін, Каганович, Постишев та їхні поплічники), також уже покійники. А покійників, згідно з юридичними нормами, як українськими, так і міжнародними, до кримінальної відповідальності не притягають. Інакше до кримінальної відповідальності довелось би притягати й мумії єгипетських фараонів, оскільки фараони під час будівництва пірамід використовували примусову рабську працю. Проте в юриспруденції бальзамовані мумії виступати відповідачами не можуть (до речі, мумія Леніна — також). Третя проблема: керівні органи партії, яка повинна була б бути відповідачем — ВКП(б)-КПРС, на території іншої держави — Росії. Четверта проблема: частина українських репресованих (ті, кого не було розстріляно, не померли з голоду) відбувала покарання також на території тепер вже іншої держави — тієї ж Росії.

Зі сказаного випливає, що суд над ВКП(б)-КПРС повинен бути не українським, тобто не внутрішньодержавним. Звісно, повністю внутрішньодержавного суду виключати також не можна (наприклад, над тими членами ВКП(б)-КПРС, які виконували явно злочинні дії), хоча ефективність його буде або вкрай низькою, або й ніякою. Адже українські комуністи — члени колишньої КПУ — завжди зможуть сказати: ми лише виконували ті рішення, які отримували з Москви, й діяли згідно з чинним тоді радянським законодавством, а тому відповідати повинні не ми, а ті, хто приймав ці постанови в Москві, тобто члени політбюро ВКП(б)-КПРС.

Отже, звідси виникають спроби розглянути можливість судових позовів проти Росії, на території якої функціонувала ВКП(б)-КПРС.

Перший варіант. Оскільки ВКП(б)-КПРС та її колишні керівники фізично та юридично не існують, то можливими є лише судові справи щодо відшкодування потерпілим (репресованим) завданих матеріальних збитків. Позивачем у такій справі міг би виступати будь-який потерпілий чи їхня група, а відповідачем — Росія, оскільки зараз вона є правонаступницею СРСР, а відбування покарання, як зазначалося, було на території саме цієї держави (Росія отримувала від рабської праці мільйони в’язнів неабиякий прибуток!). Тут мова повинна була б іти приблизно про такий самий механізм виплат, які зараз сплачує остарбайтерам Німеччина. Розглядати таку позовну заяву міг би Європейський суд з прав людини в Страсбурзі. Проте... Проте це, на жаль, є неможливим, оскільки Росія ратифікувала Європейську конвенцію із захисту прав людини та основних свобод лише в 1996 р., а тому всі події, що відбулися на її території до цього часу, суд не розглядатиме, оскільки міжнародне право не має зворотної сили. Залишається лише одне: розпочати ту саму справу, але з іншою вимогою — компенсувати лише ті моральні збитки, які репресовані несуть тепер, тобто після 1996 р. Можливість виграти таку справу — мізерна. До того ж, обов’язковою передумовою такого варіанту є попередній розгляд справи в суді самої Росії, що становитиме неабиякі труднощі, й не тільки правові.

Варіант другий. Звичайно, можливе й офіційне звернення України як держави через Міжнародний суд ООН у Гаазі до Росії з вимогою виплатити компенсації репресованим громадянам України за завдані їм моральні збитки. Це було б, звичайно, ідеальним варіантом. Проте тут виникають нові проблеми. По-перше, згідно зі статутом цього суду дати згоду на його проведення повинна сама Росія (чи погодиться Росія на це, видно хоча б із того, як вона дозволила Великій Британії провести допити колишнього працівника ФСБ Лугового, якого підозрюють в отруєнні полковника Литвиненка). По-друге, труднощі виникають і в тому, що судили репресованих не російські, а саме українські суди. Звичайно, можна поставити питання й так: чи був це суд справді українським чи судом іншої держави (Росії), що діяв на території України? Відповідаючи на це запитання, слід пам’ятати, що Україна мала атрибути державності (наприклад, була членом ООН). Отож, суд над репресованими був все ж українським, а тому претензії до Росії, очевидно, виявляться безпідставними.

Отже, як бачимо, спроби почати судові позови проти Росії, на території якої функціонувала ВКП(б)-КПРС, практичного ефекту не дадуть. Бодай у наш час, коли політична ситуація в Росії така, якою ми бачимо її зараз: авторитарна, зі злочинним поблажливо-всепрощенським ставленням до минулого.

Але хіба ситуація така вже геть безвихідна? Адже з того, що цей суд не може бути ні внутрішньодержавним, ні міждержавним (між Україною та Росією), не випливає, що суду не може бути взагалі. Тому більш детально й більш прискіпливо розглянемо особливості злочинів ВКП(б)-КПРС.

У СВІТЛІ ІСТОРИЧНОЇ ПРАВДИ

Найперше зупинімося на питанні щодо території, на якій було скоєно ці злочини. Річ у тім, що ці злочини було скоєно на території не однієї, а одночасно цілої низки держав. По-перше, це республіки, що колись входили до складу СРСР (зараз — самостійні держави). По-друге, це держави, що входили в Раду економічної взаємодопомоги — РЕВ: Угорщина, Чехія, Польща та інші (ми назвали тут лише ті, що, на нашу думку, найбільше постраждали від збройних агресій СРСР, що вилились у придушення повстань у 1956, 1968 та інших роках). По-третє, це держави, зокрема, європейські, на території яких агенти КДБ СРСР виконали низку терористичних актів (вкажемо, наприклад, лише ті, що стосуються українських діячів — вбивства Лева Ребета й Степана Бандери).

На території перелічених держав наслідками злочинів ВКП(б)-КПРС були, по-перше, масові — мільйонні — репресії, що базувалися на рішеннях несправедливих судів (розстріли, концентраційні табори, переселення); по-друге, геноцид українського селянства; по-третє, порушення суверенітету держав РЕВ (введення збройних сил на їхню територію без їхньої згоди); по-четверте, терористичні акти (вбивства) на території держав за межами РЕВ.

Потерпілими від цих злочинів були в більшій чи меншій мірі громадяни всіх держав, що входили до складу країн — членів РЕВ.

Зі сказаного однозначно випливає, що насправді суд над ВКП(б)-КПРС повинен бути не внутрішньодержавним, не судом між двома державами (між Україною та Росією), а за участю цілої низки держав, тобто міжнародним. Розглянемо можливі варіанти саме такого міжнародного суду.

Варіант перший. Доцільним є звернення України як члена ООН до Міжнародного суду ООН, розташованого в Гаазі. Можливе також звернення не тільки України, а й одночасне звернення ряду інших держав, що входили до складу як СРСР (наприклад, країни Прибалтики), так і до складу РЕВ. Юрисдикція цього суду розповсюджується на всі ті держави, які в наш час є членами ООН (як відомо, всі колишні республіки СРСР та держави РЕВ — члени ООН). Хоча цей суд не має кримінальної юрисдикції та не може судити військових злочинців, проте він може вирішувати питання з приводу втручання однієї держави в справи іншої та застосування сили, а також з приводу порушень прав громадян цих держав. Цей Міжнародний суд ООН може давати консультативні висновки з правових питань, які не мають обов’язкової сили для держави-порушниці (у нашій справі — Росії, на території якої функціонувала злочинна партія), проте забезпечуються авторитетом цього суду. Зрозуміло також, що цей висновок матиме значення і для низки інших держав, зокрема, азійських, на території яких до цього часу правлять комуністичні режими.

Для початку такого судового розгляду необхідно, щоб, по-перше, до Міжнародного суду звернулася за консультативним висновком Рада Безпеки ООН або Генеральна Асамблея ООН; по-друге, щоб кожна зацікавлена держава подала письмову заяву щодо надання цим Міжнародним судом консультативного висновку (якщо Росія такої заяви не дасть, то суд може розглядати цю справу і без її участі за заявами інших держав).

Що стосується ще одного суду (Міжнародного кримінального суду, створеного ООН в 1998 р., він почав функціонувати з липня 2002 р.), то Україна не може звертатися до нього за допомогою, оскільки, хоча й підписала його статут, проте Верховна Рада України його не ратифікувала в зв’язку із негативним висновком Конституційного Суду України. Проте навіть при умові ратифікації статуту цього суду суті справи це не змінить, оскільки Міжнародний кримінальний суд розглядає лише ті справи, злочини по яких були скоєні після 01.07.2002 р.

Варіант другий. Країни, що постраждали від злочинів ВКП(б)-КПРС, можуть на основі Римського статуту, що лежить в основі функціонування Міжнародного кримінального суду, підписати міжнародну угоду, яка давала б змогу утворити Міжнародний трибунал з діяльності ВКП(б)-КПРС. Такий суд був би судом ad hoc, тобто судом, призначеним для розгляду лише однієї цієї конкретної справи.

Держави, що постраждали від злочинів ВКП(б)-КПРС, повинні були б ратифікувати статут цього суду, де визначалася б компетенція цього суду, дія статуту в часі, в просторі, за колом осіб, правові механізми виконання рішення суду. На лаві підсудних могли б бути конкретні особи, винні у вчиненні злочинів, визначених у статуті (при згоді держав-учасниць передати своїх громадян під цей суд).

Як особи-відповідачі на такому суді повинні були б бути присутні всі живі до цього часу колишні лідери комуністичних партій країн колишнього соціалістичного табору. Інша річ, чи ці лідери на засідання такого Міжнародного трибуналу приїдуть (проте, як відомо, судові засідання можуть відбуватися і за відсутності відповідачів). Серед осіб-відповідачів повинен бути й живий останній лідер ВКП(б)-КПРС — М. С. Горбачов. Якщо все ж допустити можливість його участі, то, швидше за все, М. С. Горбачова та членів останнього політбюро ВКП(б)-КПРС просто виправдають, оскільки вони, як це очевидно, жодних злочинів не скоювали.

Саме такий суд — Міжнародний трибунал з діяльності ВКП(б)-КПРС — зможе дати чітку правову оцінку подіям минулого, а також тим особам, які цими подіями керували.

Варіант третій. Можливою є організація Міжнародного громадського суду. Позивачами в такій справі могли б виступати громадські організації чи навіть політичні партії всіх держав колишнього соціалістичного табору — держав Прибалтики, Кавказу, Середньої Азії та центральної Європи.

До ведення справ у такому суді слід було б залучити юристів найвищої кваліфікації, у тому числі Європейського міжнародного суду з прав людини в Страсбурзі, Міжнародного суду в Гаазі та Міжнародного кримінального суду ООН. До складу цього суду для забезпечення його найвищої об’єктивності було б доречно запросити також юристів тих країн, в яких не правили комуністичні режими.

Такий суд повинен був би спиратися як на прийняті міжнародні правові норми, так і на авторитет задіяних у ньому юристів — фахівців із міжнародного права. Звичайно, рішення такого суду не можуть мати жодних юридичних наслідків. Проте, визначаючи доцільність вибору саме громадянського суду, потрібно враховувати, що моральний осуд має не менше значення, ніж осуд юридичний.

Ось такими, на нашу думку, є можливі варіанти судового розгляду справи діяльності ВКП(б)-КПРС, зокрема, на території України, в тому числі й під час Голодомору-геноциду.

ЦЕ ПОТРІБНО ТИМ, ХТО БУДЕ ПІСЛЯ НАС

На основі розглянутих вище трьох варіантів міжнародного судового розгляду можна зробити лише один висновок: у наш час проведення суду над ВКП(б)-КПРС в існуючих міжнародних судах у прийнятій світовим співтовариством правовій системі є дуже складним, але можливим. Воно вимагатиме великих фінансових витрат і залучення до вирішення цього питання всіх гілок державної влади — виконавчої, законодавчої та судової. Мабуть, першу скрипку в започаткуванні судового розгляду цієї справи повинно було б відігравати Міністерство юстиції, причому, звісно, із залученням Міністерства закордонних справ України. До речі, дуже важливим досягненням наших дипломатів є нещодавнє винесення парламентом Ради Європи рішення щодо визнання факту Голодомору в Україні.

При відсутності в Україні потрібної кількості коштів, думаю, можна розпочати збирання пожертв на відкриття міжнародного судового позову (за яким варіантом — хай визначають фахівці). Кожен громадянин України, пожертвувавши одну гривню, фактично проголосує за відкриття такої справи. Сподіваюся, що бодай всі репресовані громадяни України та їхні родичі дадуть гривню на цю вже давно не те що назрілу, а явно перезрілу справу. Громадським ініціатором такого судового розгляду міг би стати Інститут національної пам’яті.

На жаль, за шістнадцять років існування незалежної України жодна державницька партія не ставила на практичні рейки питання про судовий розгляд діяльності ВКП(б)-КПРС (часті публічні балачки в засобах масової інформації на цю тему не беруться до уваги).

Нам потрібен не тільки і не стільки український суд над нинішньою КПУ. Нам потрібен Міжнародний суд над керівниками колишньої ВКП(б)-КПРС, які послугувалися більшовицькою ідеологією, що призвела до мільйонних жертв, зокрема, під час громадянської війни, Голодомору-геноциду в 30-х, репресій у 30—50-х, в’язнів сумління в 60—80-х роках. Лише після такого Міжнародного суду, вважаю, можна й доречно ставити на державному рівні питання про заборону діяльності нинішньої КПУ.

Відстрочки суду над ВКП(б)-КПРС допускати далі не можна. Це може призвести лише до нових, особливо небезпечних для України та інших держав прокомуністичних рецидивів.

Можливо, в цій справі й юристам-міжнародникам варто сказати свою професійну думку? Перейдемо від слів до діла?

№213, субота, 22 листопада 2008

версія для друку

Інші матеріали цієї шпальти:

Коментарі читачів: