версія для друку

«Майдан»: політикам вхід заборонено!

ФОТО МИХАЙЛА МАРК ВА МАЙДАН 2004. ЧАС НАДІЙ

Ми продовжуємо публікувати анкету «Дня» до четвертої річниці помаранчевої революції, яку запропонували заповнити своїм читачам. Пропонуємо вашій увазі перші відповіді на наші запитання, які вже надійшли до редакції.

Цього року ми відзначаємо IV річницю «Майдану» — феномену української «толерантності на морозі». За цей час постаті політиків, яких привела до влади помаранчева революція, значно деградували. Проте хіба непрофесіоналізм політиків закреслює всі здобутки українців? Чи розрізняєте ви ідеї, що були проголошені на «Майдані», та їхніх, можливо, не надто компетентних виконавців? Чи відчували ви різницю між цими поняттями під час подій помаранчевої революції?

Чи змінилася за цей час ваша оцінка подій на «Майдані» чотирирічної давності? Якщо змінилася, то як?

Які «рецепти» ви можете запропонувати країні, переосмислюючи попередній революційний і державотворчий досвід?

Часто серед завоювань «Майдану» називають свободу слова. Як ви її оцінюєте: плюси та мінуси. Чи задовольняє вас її якість?

Володимир ПРИТУЛА, Голова громадського комітету з моніторингу свободи преси в Криму:

— Звичайно, ідеї Майдану та політиків, які їх проголошували, слід розрізняти. Сотні тисяч людей, що прийшли на Майдан, і мільйони людей, які підтримали його ідею по всій Україні, були щирими в своїх намірах, помислах і діях, вони дуже прагнули змін. Щодо політиків, на жаль, цього сказати не можна. І минулі чотири роки це підтвердили. Можливо, втім, і в деяких політиків були щирі сподівання, але їх підвів власний непрофесіоналізм та відсутність навичок управління суспільними процесами. Проблема нашої української еліти й полягає в тому, що вона досі тільки формується, і вимагати від політиків результату ще рано, ми зможемо це зробити лише через кілька поколінь. Тож я сприймаю нинішню ситуацію як цілком закономірну: багато очікувати від цих політиків, які тільки прийшли до влади, і не слід було.

Майдан був справді величезним проривом України як у внутрішній ситуації, так і в зовнішньому світі щодо оцінки України. Однак можливостями, які відкрилися перед Україною, політики скористалися зовсім не так, як цього чекав народ. Ідеї, які тоді підняли маси, були ідеями всіх попередніх великих революцій, вони актуальні й зараз. Втім, деякі з них все ж було реалізовано в Україні, окрім ідей професійного управління суспільством і економікою. Але це наслідок тоталітарного режиму.

Щодо рецептів, то він може бути один — слід підтримати нових молодих політиків, звичайно, це не гарантія, що прийдуть чесні, але це шанс, яким слід скористатися, бо з нинішньої колоди політиків вибирати фактично нікого, можливо, за невеликим винятком. Ставку слід зробити на молодих професіоналів, які виросли за останнє десятиліття...

Завоювання свободи слова полягає в тому, що нема державного тиску на ЗМІ, однак існує багато загроз, особливо на місцевому рівні й від місцевих політиків. Але суспільство ще не добилося тієї свободи слова, яка б мала бути, хоч зараз приховування суспільно важливої інформації вже стало неможливим. Однак, з одного боку, через непрофесіоналізм журналістів, з іншого — через неготовність людей сприймати інформацію адекватно ми дуже часто потрапляємо під різні зовнішні маніпулятивні впливи. Це стосується і внутрішніх проблем, але ще більше це стосується зовнішнього світу. Це і є велика проблема — як протистояти зовнішньому агресивному впливу і як це поєднати з принципом свободи слова, щоб не зашкодити вільному функціонуванню інформаційної сфери?

Валерій ДАНИЛЕВСЬКИЙ, політолог, м. Донецьк:

1. Так, безумовно, люди, які очолювали (якщо можна так висловитися) Майдан, не виправдали наших надій. З погляду компетентності, професіоналізму, вміння реалізовувати свої ідеї та обіцянки в цих людей все нормально. Вони були на це здатні. Проблема в іншому — в тому, що ці люди, як особистості, фактично не пройшли перевірку владою. А деякі й грошима. Це основна причина, чому наші провідні політики виявилися неспроможними.

2. Згадуючи Майдан, я можу сказати, що в мене з’явилося якесь двояке відчуття. З одного боку, я абсолютно не шкодую про те, що Майдан був, що я був на ньому, що я пережив ці прекрасні дні. У мене досі залишається почуття гордості за той час, розуміння історичної необхідності цих подій для України, адже основне, що приніс Майдан, — це демократичне завоювання, яке країні було необхідне. Особливо це стосується таких питань, як свобода слова, спроба захищати права людини демократичними способами, в тому числі і в судах, можливість відстоювати свої позиції. А з іншого — ми всі, учасники помаранчевої революції, розчаровані тим, що не збулися всі наші сподівання та надії. Особливо ті, що стосувалися нашої політичної еліти. Тоді ця еліта була об’єднаною, і вона змогла об’єднати навколо себе більшість українського народу. А зараз, на жаль, ця еліта роз’єднана й навіть ворогує між собою, викликаючи не просто здивування, але й обурення всіх, хто привів її до влади. Кредит довіри, карт-бланш, який був отриманий цією елітою від українського народу, вона не виправдала, не змогла ефективно використати. Постійна боротьба за владу і всередині самої владної верхівки, й між владою та опозицією, яка тривала всі ці роки, на жаль, не дають уже відчуття впевненості в завтрашньому дні, в стабільності й не дають шансів на якісь оптимістичні прогнози на майбутнє нашої країни.

3. Щодо «рецептів», передусім, українській владі сьогодні необхідно докласти всіх зусиль, щоб дати можливість новій, молодій (не лише щодо віку) політичній еліті реалізувати себе. Вона повинна розуміти, що нашою метою зараз є не просто зміна політичного керівництва, але й зміна системи. Гадаю, що в лідерів Майдану не вийшло зробити головного — розділити владу та бізнес і дистанціювати бізнес якнайдалі від політики. Цей головний лозунг, з яким йшли Ющенко й Тимошенко, на ділі не був реалізований. Не треба говорити, який державний устрій нам потрібен — президентська республіка, парламентська, парламентсько-президентська... Потрібно просто чітко розмежувати повноваження гілок влади та зробити все можливе, щоб вони не могли втручатися в роботу один одного.

4. Я вже багато говорив про свободу слова. Я дійсно вважаю її великим завоюванням Майдану. Однак ми ще не до кінця навчилися нею користуватися. Як і раніше, ще відчувається партійна, кланова або навіть регіональна приналежність того або іншого ЗМІ, і відповідно, журналісти цього ЗМІ просто методично відображають волю своїх господарів. Сьогодні в Україні все ж важко знайти абсолютно незалежні засоби масової інформації.

Так, звичайно, є об’єктивні ЗМІ, але все одно журналістика надто заполітизована, як і народ. Журналісти також люди, тому вони частенько перекладають на папір свої особисті політичні симпатії та антипатії. А на мій погляд, істинна свобода слова, істинна журналістика — це літопис. Справжній журналіст — літописець. Це людина, яка однаково ставиться до всіх політичних сил. Журналістика повинна бути дзеркалом дійсності, але в нас це поки що не так. Щоб дізнатися істинний стан справ, потрібно прочитати всю інформацію, яка в нас є, й істина буде десь посередині.

Сергій БІЛОШИЦЬКИЙ, кандидат історичних наук, м. Хмельницький:

1. Із самого початку «Майдан» був виключно політтехнологічним проектом, спрямованим на захоплення державної влади групою осіб, які зазнавали труднощів із приходом до влади за правилами, що склалися на той час в українському суспільстві. Цей проект передбачав значне інтелектуальне й матеріальне спонсорство з боку кількох західних держав і залежних від них міжнародних організацій, тобто значне ущемлення національного суверенітету.

Реалізація проекту передбачала використання цілого арсеналу маніпулятивних технологій, серед них — і таких, що експлуатують проблеми, які найбільше непокоять суспільство загалом і окремі його електоральні групи зокрема. Практично всім було обіцяне все. В результаті Майдан мобілізував енергію тієї частини суспільства, у якої ослаблене критичне мислення й домінує емоційно-чуттєве світосприйняття: недосвідченої молоді, пасіонарних мешканців Західної України, екзальтованих пенсіонерів і прихожан модерністських релігійних конфесій, які піддаються навіюванню. Таким чином, Майдан не запропонував жодної реальної політичної програми перевлаштування України, а лише озвучив найбільш рейтингові лозунги поточного моменту.

Якщо говорити про виконавців волі Майдану, то тут ситуація аналогічна. Коло ватажків Майдану було чітко окреслене. Сам Майдан не поповнив цієї обойми жодним своїм представником (за винятком хіба лишень баби Параски), що зайвий раз свідчить про його вузьку функціональність. Можна тільки здогадуватися, хто і за якими критеріями сформував «обойму Майдану», та насмілюся стверджувати, що ніхто з них усерйоз не сприйняв «ідей Майдану», розглядаючи їх виключно як технологію боротьби за командні висоти.

2. За ті роки, що минули з часу розгортання проекту «Майдан», моє негативно-скептичне ставлення до нього не змінилося. Частина українського політикуму, спираючись на зарубіжних спонсорів, втягла у вітчизняне політичне життя такого собі троянського коня, з якого на голови українців постійно десантуються експортовані проблеми. Наприклад, із моменту перемоги помаранчевої революції була фактично знищена судова система, різко зросла кількість нелегітимних нормативних актів, прийнятих главою держави, загострилася боротьба між урядовими та президентськими владними структурами, посилився ціннісно-світоглядний конфлікт між мешканцями різних регіонів, загострилася соціально-економічна криза, при цьому влада найбільше стурбована проблемами розширення НАТО й виявлення організаторів Голодомору сімдесятирічної давності. Важливо зазначити, що найбільш самостійні політики з «обойми Майдану» відтираються або вже витіснені зі сфери реальної державної політики, а найбільш посередні й маніпульовані посилюють своє становище у системі влади, вочевидь, унаслідок їхньої «зручності» для спонсорів «Майдану».

3. Українське суспільство останніми роками опинилося в тупиковій ситуації. Після помаранчевої революції воно остаточно перетворене на об’єкт геополітичних ігор і позбавлене національного суверенітету. Тисячами незримих ниток наша еліта пов’язана зобов’язаннями перед третіми країнами відносно курсу української держави. Долі еліт і звичайних громадян отримали різні вектори. Перші борються за своє особисте майбутнє, «здаючи» національні інтереси країни, другі, нікому не потрібні, потихеньку вимирають у своєму соціальному гетто (на які перетворилася значна частина сіл і містечок). Змінити існуючий порядок речей неможливо у рамках усталених політичних систем світоладу. Спинити прогресуючу деградацію та вимирання українського суспільства можуть лише деякі глобальні події, що переглядають спільну парадигму глобального світового розвитку.

Таким чином, у ситуації, що склалася, давати поради правлячій еліті безглуздо. Вона й так робить титанічні зусилля, щоб вирішувати питання особистої безпеки й високих стандартів споживання. А давати поради звичайним громадянам двічі безглуздо — вони неспроможні впливати на формування державної політики.

4. Свободи слова у країні після «Майдану» стало справді більше. Та цей процес є не стільки наслідком демократизації суспільства, скільки результатом поглиблення розколу еліт і суспільства і переходом країни до стану «холодної громадянської війни». Якби на території сучасної України існувало дві українські держави (з внутрішнім кордоном по лінії цивілізаційного розколу), то у Південно-Східній Україні склався б автократичний режим за типом російсько-білоруського, а у Західній Україні — автократичний режим латвійсько-естонського зразка. Однак Україна, об’єднавши в рамках своєї території два вищезгадані типи авторитаризму, змогла на певний час «пов’язати» їх енергію демократичним форматом «свободи слова».

ЗМІ, як і раніше, є виключно інструментами боротьби за владу різних політичних угрупувань і не прагнуть до об’єктивного освітлення подій. Більш того, вони бувають вражаюче глухими до громадських запитів. Показовою в цьому сенсі для мене стала одна з передач «Свободи слова» на каналі «ICTV» за участю тогочасного міністра освіти й науки С. Ніколаєнка. Спочатку ведучий телепрограми звинуватив міністра у збільшенні масштабів підліткового насильства у школах. Потім батьки однієї з львівських шкіл звинуватили у провокуванні підліткової жорстокості телебачення, яке, на їхнє переконання, пропагує культ насильства, а відразу після програми на телеканалі транслювали черговий бойовик, що зомбує психіку підростаючого покоління.

Хотілося б, наприклад, хоч раз у житті побачити телепроект «Свобода слова», в якому громадянам показали б власників телеканалів і дали можливість висловитися з приводу їхньої інформаційно-культурної політики.

Юрко ЗЕЛЕНИЙ, журналіст і музичний критик:

1. В жодному разі НЕ вважаю, що (будемо називати речі своїми іменами, прямо) дурість, ненажерливість, склочність, дрібне підкилимове інтриганство буцімто політиків, а насправді — неуків і заздрісників, одягнених у файне й дороге вбрання, якимось чином можуть перекреслити здобутки Майдану. Не знаю, хто і за що саме стояв у 2004-му на головній площі України, але принаймні люди з мого кола — а їх сміливо можна вважати зародком справжнього середнього класу, представниками того, що ми називаємо громадянським суспільством, тобто людей, які все здобули й продовжують здобувати у цьому житті власною працею, — отож, люди з мого кола стояли не за Пєтю, Юлю, Юру чи Вітю, а ЗА СИСТЕМНІ ЗМІНИ У НАШОМУ СУСПІЛЬСТВІ. Не помилюся, якщо скажу, що люди мислячі на Майдані-2004 стояли саме за те, аби в Україні нарешті почало будуватися справжнє, а не дуте громадянське суспільство.

Про «компетентних виконавців» вже згадував вище. Тут лише можу додати, що вони не просто у більшості своїй мають нульове розуміння про таку річ, як державотворення, державоуправління, а вони ще, до всього, просто боягузи: ото коли разом на підмостках перед камерами з цілого світу «покрасавацця» — так ще можуть, а сказати «Держава — це Я» — у тому розумінні «Я», що кожен особисто несе відповідальність за всі зміни (чи не-зміни) в країні, усім своїм майном, статками тощо — такої постаті серед наших нинішніх неотесаних політиків я не бачу взагалі жодної.

А щодо ідей Майдану... Які там були ідеї? Біда в тому, що Майдан-2004 НАСПРАВДІ НЕ ВИСУНУВ ЖОДНИХ ІДЕЙ, ЖОДНИХ ПРОПОЗИЦІЙ, ЖОДНИХ ДАЛЕКОСЯЖНИХ ЗАДУМІВ, впорядковано поєднаних в одне ціле. Була лише жменя гасел, яка в цілому зводилася до одного: «Ми — пухнасті й хороші, а вони — підлі, страшні й погані». Хіба отой набір закликів можна називати Ідеєю? Я вважаю, що ні.

Ніколи не називав і не називаю події осені 2004 року революцією. В жодному разі не хочу применшити значення того дійсно незабутнього громадянського прояву — люди нарешті себе відчули повноправними Громадянами цієї країни, які на щось таки, та здатні вплинути, — однак з погляду дня нинішнього, на жаль, інакше ті події, як «помаранчевий карнавал» назвати не годен. Так, Майдан-2004 міг стати безкровною революцією, але перекотиполе і пройдисвіти від політики її прогавили. Тому вийшла не революція, а величезне «розводилово» і «кидалово», яке посіяло серед громадян зневіру, розчарування та відштовхнуло від своєї Держави, від України, мабуть, знову років на 13 назад.

Поза тим, я сповідую життєствердні погляди. А тому впевнений, що зневіра і розпач минуться, причому доволі скоро: років так ще з чотири потерпимо, а потім... А потім народ нарешті прозріє (вже прозріває поступово), що його ошукала, водила за ніс весь цей час купка політиків-лихварів, і всю цю нечисть змете, підніме на вила.

Прояви того, що терпцю настає кінець, подекуди вже відбуваються, але наші народні обранці — сліпці, й тому не бачать, не розуміють, що ті випадки, коли люд, наприклад, перекидає легківки, які щойно когось збили, ще й на пішохідному переході, рано чи пізно, наче ті розрізнені атоми, об’єднаються в одне ціле — в коліївщину — від слова «кіл», на якого когось-таки напнуть. І тоді про всю карнавальність, співаночки-сміханочки можна буде забути. А слова з пісні рок-гурту «Кому Вниз» «Чи відчував ти Тризуб, коли дивився угору?» дехто відчує на власній шкірі, щоб не сказати — на іншому місці.

2. Гадаю, відповів на це запитання усім сказаним вище. Загалом: про Майдан-2004 не шкодую.

3. Якщо висловитися мовою програмників — треба на нашому верстаку (комп’ютері) відформатувати жорсткі диски і повністю перевстановити операційну систему:

1) Запровадити поголовне вичищення (люстрацію) наших народних обранців: хто був бодай раз депутатом Верховної Ради чи посідав високі державні посади, неважливо, якого то було скликання і скільки тих самих скликань тривало, той пожиттєво вже не може більше висуватися в нардепи чи працювати в міністерствах, держвідомствах тощо.

2) Запровадити особисту майнову і кримінальну відповідальність можновладців та урядників за вироблення, впровадження законів, суспільних змін тощо. Мірилом вдалості або невдалості дій чиновника чи урядника має стати не просто голосування за певну особу, а ще й виставлення оцінки депутатам, високопосадовцям, президенту тощо за минулий термін.

Якщо оцінка «відмінно», значить, може бути переобраний на наступний термін + отримує від суспільства розмаїті заохочення у вигляді держжитла, що переходить у приватну власність, підвищеної пенсії та інших подібних витребеньок, якими нині користуються всі нахлібники. Якщо обранець отримає «добре» за минулий період його перебування у владі — тоді він може бути переобраний, але без матеріальних заохочень. Якщо отримав «задовільно» від виборців — вже більше до скону ніколи не можеш бути нікуди обраним. Якщо «незадовільно» — будь добрий, відплати державі з власної кишені, причому власність, кошти родини до четвертого коліна теж враховуються, аби не кортіло нікому бути надто хитромудрим. Якщо вже «дуже незадовільно» — то верни державі борг (як у попередньому пункті) і ще й сходи на «відпочинок» за грати, поміркуй на дозвіллі рочків так із 15—20, чого накоїв не так.

Зрозуміло з вищесказаного, що обиратися наробранці мають тільки з відкритим забралом, тобто без жодних закритих партійних списків, а поіменно — навіть якщо і висуваєшся від якоїсь політичної спілки, партії тощо.

Якби приватні фірми працювали з такими невдахами-розпорядниками, завідуючими, яких ми нині маємо при владі, то ці фірми збанкрутували б через півроку щонайбільше. Тож чому приватний капітал собі не може дозволити такого марнотратства і враз позбувається невмілих керівників, працівників тощо, а таке величезне підприємство, як «Держава Україна», мусить утримувати цих лобуряк і працювати собі на збиток?

4. Так, дійсно, є такий здобуток. Але це не зовсім свобода слова, це свобода базарного галасу: ти можеш необгрунтовано вилити на невинуватого два відра лайна — і тобі за це нічого не буде. Водночас особа, яка явно бреше всім і вся, яка чинить просто несусвітню дурню і відверті злочини у всіх на очах — вільно собі відбріхується, ще й насміхається з нас, непутящих обивателів. Свобода слова є ніщо, якщо нема особистої відповідальності кожного за свої вчинки, слова, брехню тощо. Тому-то нинішній стан у країні я б назвав не свободою слова, а ПОГОЛОВНОЮ СВАВОЛЕЮ І БЕЗКАРНІСТЮ «ВЛАСТЬ ИМУЩИХ». А за ними і простий люд підтягується, хоч як це прикро...

Тарас ГРИМАЛЮК, режисер Майдану, креативний директор мистецького агентства «Арт Велес»:

1. Звичайно, я розрізняю ідеї, проголошені на Майдані, й тих, кому довірили ці ідеї реалізовувати. Бо то Ідеї, а то живі й грішні люди...

Для мене особисто сцена Майдану під час тих подій була таким собі рентгеном, який просвічував кожного і виявляв, «хто і чим дихає»...

Одні щиро вірили в Майдан і готові були лягати під колеса «КамАЗів», інші, маючи добрий нюх на зміну влади, вмить перефарбувалися з колишніх кучмістів на помаранчевих (їх було одразу видно, бо помаранчевий колір був не справжнім, а аж занадто помаранчевим...). Треті приєдналися лише тоді, коли маятник схилився на бік Ющенка, і, начепивши стрічки, одразу прибігли за сцену йому поклонитися. Четверті в мить, коли під сценою з’являвся Ющенко розігрували перед ним цілу виставу, сюжет якої мав переконати майбутнього Президента у тому, що головні герої відіграють найважливішу роль у справі революції. П’яті просто піарились — а раптом помітять. Тепер здогадайтеся, хто отримав посади, звання і ордени після Майдану. Зрозуміло, що не перші...

Спостерігаючи за штовханиною, яка була неодмінним атрибутом виходу Ющенка на сцену, ми навіть жартували: хто добре працює ліктями і стоїть ближче до Віктора Андрійовича, той отримає вищу посаду, а хто не зумів проштовхатися і стоїть збоку — трохи меншу.

Хоч як це смішно, але так воно і сталося.

Я не є в числі тих, хто вважає, що ідеали Майдану провалено...

Це був дуже важливий момент української історії, який дав нам шанс — повернутися на шлях цивілізованого, європейського розвитку.

Пригадую, як у перші дні революції я сказав: «Людям зірвало дах, поглянь на цих веселих бабусь в помаранчевих бантах... Вони стали дітьми, а це значить, що вони повірили в казку... Що буде після того, як казка закінчиться і почнеться буденне життя?».

Тому розчарування було неминучим.

Людям хотілося вірити, що дуже скоро всі їхні проблеми буде вирішено, а так, на жаль, не буває...

Чи впоралися політики з поставленими завданнями, гадаю, буде чітко видно лише з часом. Кожен має відповідати за себе.

Я гордий тим, що був причетним до цих подій.

2. Ні, не змінилася. Для мене Майдан став справжнім одкровенням, якимось проявом колективної совісті... Я побачив, що народ наш живий, ще здатний вірити в перемогу добра й об’єднуватись заради цієї перемоги.

Це був великий вибух енергії народу, який періодично трапляється в історії і який я порівнюю з подібними підйомами народної сили за часів Хмельницького, на початку ХХ ст., в 1991-му. Очевидно, у такий спосіб нація сама себе оздоровлює, рятує від сну та байдужості. Майдани постають лише тоді, коли нація на якомусь підсвідомому рівні відчуває загрозу своєму існуванню. Спробуйте штучно організувати Майдан. Це неможливо... Дехто пробував... Тому і закиди на зразок того, що все було організовано якимись міфічними американськими політтехнологами, — повна маячня.

Там, на Майдані, відчувалося, що настає абсолютно нова доба для України, новий час, де буде більше правди, буде таке порозуміння між людьми, як тут. Там була якась неймовірно позитивна енергетика.

Майдан чітко продемонстрував, який цивілізаційний шлях розвитку ми обираємо.

В один із днів Майдану я спостерігав за вже досить літньою жінкою. В неї було якесь стражденне, але дуже світле обличчя. Вона тримала в руках свічечку і стояла перед сценою з самого ранку й до пізньої ночі. Я запитав себе, що може примусити людину стояти на морозі, з мокрими ногами та без їжі по 16—20 годин? Відповідь була очевидною: лише одне —Віра!

Велика віра в себе, у свій народ, в Україну.

Як на мене, це головне, що дав Майдан: віру народові у себе, у свої сили. Адже відомо, що розчиняються і зникають в історії ті народи, які втратили віру в себе, зневірились у можливості змінити ситуацію.

Для нас це дуже важливий меседж. Він означає, що українці живучі і, незважаючи на десятиліття нищення їх як нації, мають велику вітальну силу.

3. Українцям необхідно підвищувати самооцінку. Потрібно пам’ятати, що ми — європейська нація з давніми демократичними традиціями і є спадкоємцями багатої тисячолітньої культури. Це перше.

Друге. Навчитися захищатися. Давати гідну відсіч тоді, коли нас відкрито зневажають чи оббріхують у світі. Нарешті зрозуміти, що сучасний світ — це поле жорсткої конкуренції між країнами: політичної, економічної, культурної, інформаційної.

І третє. Бути більш мобільними. Ми всюди запізнюємося.

Поки збиралися в Європу, вона вже перехотіла. Поки проведемо реформи, зміняться обставини і все доведеться починати спочатку.

Для початку, наприклад, треба примусити владу провести реформу виборчого законодавства таким чином, щоб до наступного парламенту могли потрапити хоча б одиниці чесних людей.

4. Якщо порівнювати із Росією, то свобода слова у нас є. І це дійсно завоювання Майдану, після якого люди стали менше боятися і більше говорити правду.

З іншого боку, важко повірити, що громадянин «Н», який входить до певного бізнес-політклану і який є стовідсотковим власником газети чи каналу, зовсім не впливає на його інформаційну політику. Це казка. (А ми, як відомо, після Майдану в казки вже не віримо) Практика підігрування тій чи іншій політичній силі залишилась. Способи ведення інформаційних атак стали більш прихованими, маскованими під об’єктивну інформацію. Можна сказати, що наші журналісти та редактори у цій справі стали «більш професійними».

Роман ЧАЙКА, ведучий телепередачі «5 копійок» на «5 каналі»:

1. Здобутки — це те, що здобувають. На жаль, через Майдан політики здобули аргумент політичного торгу з Януковичем та Кучмою за владу, а от люди не спромоглися здобути нічого. Обіцянки не можуть бути здобутками. Ейфорія масового вуличного протистояння, карнавальне піднесення та магія спільної дії не дозволили людям тоді відділяти сподівання на зміни, обіцянки реформ від якості конкретних політиків довкола Ющенка та їх політтехнологічних післямайданних схем. Коли тисячі скандували «Ю-щен-ко», то це була українська версія «пєрєстроєчного» Віктора Цоя з його «перемен требуют наши сердца». Краща частина здеградованого і зденаціоналізованого народу спромоглася один раз прокинутися і вже після Різдва-2005 завалитися у звичний український летаргійний сон, який триває й понині. І сплять майданівці та їхні совєтські опоненти у звичній позі — сидячи перед екранами телевізорів.

2. Ми висвітлювали тоді кожну мить протистояння з Майдану. Крізь наш цілодобовий двомісячний телемарафон пройшли усі політики, митці, функціонери, гебісти, баби Параски, робітники, філософи, політологи, шахтарі. Уже в ті дні було очевидним, що Майдану злякалися і «червоні», й «голубі», й ті, кого пізніше назвуть «помаранчевими». Розгубленість, страх відповідальності за рішення і здача людських сподівань на зрадливих перемовинах «лідерів Майдану» за закритими дверима з усіма кучмами, януковичами та медведчуками разом взятими. Вони тоді у нас, журналістів, часто розгублено запитували: «Що ж нам далі робити, як діяти?». Лідери так не поводяться і так не мислять! Вони ведуть націю. Ще з тих днів було щемливе відчуття, що народні надії не в ті руки потраплять, а інших просто не було. Не діждалася країна «свого Вашингтона з новим і праведним законом» і звично махнула на все рукою: «Пофіг, всі вони — лайно», — і повернулася у своє корупційне повсякденне болото.

3. Незалежність без нації — порожній горщик. Якщо не створимо сильний національний рух знизу і не примусимо партноменклатуру дотримуватися національно-державної ідеї, то вже жодні «рецепти» нам не допоможуть.

4. Свободу слова Майдан не завойовував. Це еволюційна зміна через нові суспільно-політичні обставини, які склалися. Свобода слова існує лише в інтернет-просторі, а медіа і далі залишаються не бізнес-проектами, де ринок і свобода преси взаємозалежні, а лише інструментами політичного впливу. Існують більш або менш незалежні люди у журналістиці, а до реальної свободи преси нам ще дуже далеко. Різнобій думок поки що забезпечується боротьбою усіх проти усіх за свій кусень бюджету.

№213, субота, 22 листопада 2008

версія для друку

Інші матеріали цієї шпальти:

Коментарі читачів: