версія для друку

Ми - не раби?

Історичний біг на місці: «особливий шлях» Росії

Юрій Афанасьєв, www.novayagazeta.ru

Багатолика і безпощадна пустота

Між свободою та імперією

У холопів власна гордість

Блукання колом історії. «На круги своя» по-російськи

Винищене суспільство. «Побиття немовлят» по-російськи

Початкова точка. Magna Charta і Яса Чингізхана

Сліпі поводирі сліпих

Кінець «сировинної наддержави». Або просто – кінець?..

«…Що стосується обстановки, то, не маючи нічого сказати проти гадів, які переслідують ззаду, ні навіть проти просвітку, який завжди якось за штатом належиться, я б, на місці художника, і з того боку просвітку влаштував зустріч гадів. Бо й це також за штатом належиться. Взагалі це було б повне зображення вітчизняного прогресу з безперервно ідучими гадами і з прогресом у формі генерала від інфантерії чи дійсного таємного радника».

В останні місяці ми стали свідками дій російської влади, які, на перший погляд, здаються парадоксальними. Відзначу деякі найважливіші з них:

– Уперше після виведення радянської армії з Афганістану російські збройні сили почали й закінчили «справжню», не «холодну» війну за межами державних кордонів (у Грузії).
– Уперше після краху СРСР до Латинської Америки полетіли стратегічні бомбардувальники наших ВПС і пішли кораблі нашого ВМФ.
– Повернення до риторики «холодної війни» дійшло до тієї точки, коли міністр закордонних справ Росії в бесіді з іноземним (британським) колегою вжив нецензурних виразів.
– Російські кораблі воювали в Чорному морі проти Грузії, базуючись на Севастополь, всупереч забороні Президента України на їх переміщення без повідомлення української сторони.
– Прем'єр-міністр Путін використав проти Чехії та Польщі атомний шантаж – хоч би й у властивій йому «спеціальній», чекістський, багатозначній і начебто загадковій манері: «Я не можу собі уявити, якщо проти цих радарів…».
– На тлі кричущої і поглиблюваної майнової поляризації населення країни майже на 30% збільшено військовий бюджет.
– Президент Росії вітав обрання нового президента США обіцянкою розмістити в Калінінградській області ракети, які загрожують європейським союзникам США.

Все це виглядає саме як парадокси. Вік же надворі нині – ядерний.

Однак усі подібні події, які ніяк не вписуються в сучасність, можна пояснити й зовсім не парадоксально. Тільки пояснення в такому випадкові, на мій погляд, буде ще більш похмурим і тривожним, ніж «начебто парадокси» – ніж реальність, начебто окутана туманом.

Якщо подивитися на те, що відбувається у нас на очах: а) реалістично, б) раціонально, в) ретроспективно – і не просто з оглядкою назад, але з оглядом дуже великої часової тривалості, то відкривається таке…

Таке, що мимовільно почнеш задумуватися передусім про себе самого: чи то ти вже збожеволів, чи то все ще на шляху до безумства.

Якщо ж ці думки здадуться дуже страшними або дивними і вдасться завдяки впевненості в своїй психіці їх якось відкинути, тоді відчуєш щось не менш жахливе – відчуєш навколо себе порожнечу.

Багатолика й безпощадна порожнеча

Не абсолютну порожнечу, звичайно ж. Хоча й дуже рідко, але все ж таки зустрічаються окремі люди, які бачать те, що відбувається приблизно так само, як ти. Вони для мене як світлячки. За ними я намагаюся орієнтуватися в нашій темряві.

Але й тоді відчуття порожнечі не полишає, бо виходить воно, це відчуття, не звідкись із одного джерела – наприклад, з боку влади. Якби було так, здавалося б, можна якось розвіяти темряву, хоча б зрозумівши й пояснивши для себе – що цілком можливо – найпохмуріші дії влади. Однак і прояснені в подібному сенсі вони не позбавляють від відчуття порожнечі, бо не знаєш, що робити з цим розумінням. Якщо додумати до кінця та сприймати їх адекватно, такі дії стають у повній мірі зрозумілими і пояснюваними лише як дії чужої влади щодо народу: влади окупаційної, «ординської», та до того ж іще нелегітимної та кримінальної (тобто, кажучи по-російськи, беззаконної і злочинної). Навіть коли є повна впевненість і переконання, які цілком устоялися щодо цього, підкріплені фактами, всім ходом розвитку подій, куди далі звернутися з таким розумінням? Здавалося б, цілком зрозуміло куди: не до влади ж – до народу.

Але відчуття порожнечі походить і від найширших «народних мас», проти яких спрямовано похмурі дії влади. Вони, «маси», не просто мовчазно переносять дії влади, а починають останнім часом із ентузіазмом підтримувати їх, як було вже, наприклад, у 30-х роках минулого сторіччя.

До всього іншого, ми знаємо, що той же феномен ентузіазму народних мас – коли ними щосили маніпулюють і над ними ж знущаються – неодноразово зустрічався в нас і ще раніше: наприклад, напередодні Першої світової війни й відразу після неї. Тоді народ і більшовики також виявилися разом настільки, що досі не цілком ясно, хто з них кого тоді більше підтримував і хто кого кудись рухав. Зате добре відомий підсумок (наразі ще проміжний) цього тривалого і смертоносного для обох сторін єднання – 91-й рік.

При всьому тому ми знаємо також, що російський народ ніколи не сприймав державу як щось «своє» і нормальною відповіддю на державний примус із його (народу) боку завше були хитрість, виверт, обхід закону. Зовні змиряючись, демонструючи владі покірність, народ завжди тримав дулю в кишені. Подібні зовнішні ознаки упокорення та покірності сприймалися (і сприймаються) як звичка до терпіння, а таку звичку можна, при бажанні, витлумачити і як підтримку влади з його (народу) боку.

Зараз також наявні начебто всенародна підтримка Путіна і його президента. Наполегливо й скорботно повторюваний на російському ґрунті феномен «Народ і влада – єдині», означає, що ніякі вони не влада і не народ у сучасному раціональному розумінні даних категорій. Нашу сумнівну владу в цьому розумінні я вже згадав, а народ наш, як і раніше, не став народом – суб'єктом історії, але залишається народом – її масою, натовпом історії. Лише в останні 18–20 років аморфна, атомізована російсько-радянська маса почала структуруватися, але, на жаль, не на громадянській, а на кланово-злочинній основі. Комусь таке розуміння образливе, хтось спекулює на відвертостях подібного роду про свій народ: мовляв, «ти ніколи не достукаєшся до нього з такими своїми думками про нього». Я і це розумію, і тому говорю про порожнечу, яка звідси також виходить.

Народ наш за багато віків переніс такі муки, які, ще за Карамзіним, «терпіти без підлоти не можна». Звідси – хитрість, викрутаси й подвійна мораль. Але тоді, наприкінці XVIII століття, Карамзін не міг знати, що головні муки і їхні розбещуючі моральні наслідки в російського народу ще попереду. Періодично ми збуджувалися проти нестерпних мук і проти влади і раз на сторіччя справляли свято «дикої волі» з Разіним, Пугачовим чи з Леніним, а потім знову надовго занурювалися зі своєю дулею в кишені в те, що стало звичним скотським існуванням. Хтось із радістю, а хтось із цинізмом приймав наші періодичні збудження за пробудження. А наш народ і в муках своїх, і в своїх відчайдушних протестах, і в дикому гніві своєму залишався й залишається народом-масою, натовпом, гідним співчуття та тихого жалю, а іноді – страшним і огидним. Тому й достукатися до нього в його постійній несвідомості та перманентній готовності до бунту змогли лише такі люди, як Ленін-Сталін, тепер – Єльцин-Путін, а в доступному для огляду майбутньому, не виключено, зможуть достукатися й такі, як Жириновський-Лимонов.

Зрештою, це відчуття порожнечі вже не просто замикається в кільце, але справляє враження суцільного замкненого кулястого простору, коли намагаєшся вникнути до сукупного сучасного дискурсу нашої творчої та іншої інтелігенції та вловити її голос, громадянську позицію. Тут, звичайно, багато дуже різного і також, звичайно, зустрічаються, хоча й дуже рідко, світлячки. Для мене, наприклад, сьогодні один із них – Олексій Герман. Але й такі світлячки – скоріше світло в пітьмі, як його трактують у Священному письмі: чи то він проб'ється крізь пітьму, чи то пітьма поглине його. Друге, на жаль, бувало в нашій історії. Вже за нашого часу – після вбивства Дмитра Холодова, Тетяни Юдіної, Галини Старовойтової, Сергія Юшенкова, Юрія Щекочихіна, Ганни Політковської, Магомеда Євлоєва, після притягнення до суду «за екстремізм» Андрія Піонтковського, після звірячого побиття Михайла Бекетова – з цього боку подуло ще більшою порожнечею.

Загалом же, якщо сприймати позиції наших сучасників-інтелектуалів не розрізнено, але спробувати почути їх як зведений голос якогось «етосу», відмінний від інших, то відчуття порожнечі, яке походить від влади і від населення, тільки ще посилюються. Говорячи вкрай стисло й визначено, наші інтелектуали сьогодні (не рахуючи виняткових окремих осіб, яких можна перерахувати на пальцях) – на боці російської влади, а не населення Росії. Гадаю, що й населення наше досі залишається населенням, а не стало народом головним чином саме з цієї причини.

Можливо, відчуття порожнечі, яке походить від нинішньої нашої інтелігенції, ще більше згущується, накладаючись на більш ніж сторічну традицію. Хоча ця традиція існує в реальності і багато в чому, якщо не в основному, пояснює загальний малюнок нашої історії, про неї не прийнято говорити на весь голос і писати як про реальність, додуману до кінця. Сама дана проблема – «традиція російської інтелігентності» – в цьому розумінні також начебто йде в порожнечу, покривається імлою.

І це також невипадково, і у відчуття порожнечі, в тому числі і у порожнечі, заснованої на традиції, є свої причини і їх пояснення.

Між свободою та імперією

Я говорю про традиції ставлення до влади російської інтелігенції в тому її вигляді, як ця традиція сформувалася ще до 1917 р. Вона виникає зі співіснування та протиборства двох культур в одній Росії. Ці дві культури були настільки різними соціально і духовно, що вже в XVIII столітті вони навіть заговорили на різних мовах, і між ними виросла стіна повного взаємного нерозуміння. В таких умовах російські інтелектуали (і російська інтелігенція) за всю свою історію як певної соціальної спільності – включаючи і тих із них, хто складає «наше все», до кого цілком можна застосувати епітет «ліберальний», – не просто були будівельниками російської влади, а також, як правило, були на її стороні, а не з російськими народами. Притому що влада, в будівництві якої вони брали участь, залишалася по суті своїй самодержавною, а іноді й самодержавно-деспотичною, можна уявити собі, чому дана проблема – «Проінформована Росія і російська Влада» – непомітна у всій нашій історіографії при розгляді вітчизняних традицій.

Але якщо сюди додати ще й те, як і чим пояснюється загальна картина історії Росії, тоді традиція російської інтелігенції, про яку йде мова, прояснюється та актуалізується ще більшою мірою. З того часу коли в XV столітті Москва обрала для себе дорогу побудови православної імперії, пріоритетом країни на п'ять століть наперед стала зовнішня територіальна експансія, але не облаштування внутрішнього простору. А оскільки створення імперії проходило завжди на скромній економічній основі, вектор загального руху визначився в напрямку від свободи до рабства: з населення треба було видавлювати насильством усі соки. Цей вектор не змінився досі, і така його тривала незмінність, що перетворилася на таке собі гнітюче національне завдання, визначила всі головні особливості російської своєрідності, в тому числі й пріоритет держави та пригніченість особистості.

Визначаючи іншими словами ту ж традицію – «Інтелігенція на стороні влади», – можна сказати і так: це традиція розщеплення російського духу між свободою та імперією, між російською волею та російською владою.

Ще більш конкретно висловився наш чудовий історик, філософ і публіцист Георгій Федотов. Він відмітив, що після Пушкіна «розрив імперії і свободи в російській свідомості здійснився безповоротно. <…> Люди, які будували або підтримували імперію, гнали свободу, а люди, які боролися за свободу, руйнували імперію. Цього самовбивчого розладу – духу та сили – не могла витримати монархічна державність. Тяжкий обвал імператорської Росії є передусім наслідком цього внутрішнього раку, що її роз'їдав».

Для нього Пушкін був «співаком імперії та свободи» – так називалася стаття, вміщена в збірнику «Імперія і свобода», яку я тут цитую. На думку Федотова, «Пушкін, будівельник російської імперії, ніколи не міг відкинути російської, хоч би й дикої волі». Але «…очікуваний ним синтез імперії та свободи не здійснився – навіть у його творчості, ще менше в російському житті…».

«Звичайно, Пушкін, – пише Федотов, – не політик і не завжди зводить кінці з кінцями. Є в нього гріхи та прогріхи проти свободи – і навіть досить тяжкі». Але «ніколи свідомо Пушкін не переходив на бік ворогів свободи і не ставав співаком реакції. Зрештою, кн. В’яземський був абсолютно правий, назвавши політичний напрям зрілого Пушкіна «вільним консерватизмом». З ім'ям свободи на вустах Пушкін і помер: політичної свободи в своєму «Пам'ятнику», духовної у віршах до дружини про «спокій і волю».

Говорячи про гріхи та прогріхи Пушкіна проти свободи, Федотов посилається, зокрема, на висловлене ним задоволення з приводу закриття журналу Полевого, на захист цензури в антирадищевських «Мыслях по дороге». Еволюція поглядів Пушкіна в напрямі консерватизму супроводжувалася нерівномірним його ставленням до свободи і до імперії. Федотов особливо підкреслює, що якщо свобода у Пушкіна змінювалася в своєму значенні, тема імперії залишалася незмінною – це константа його творчості. В такій константі сила, лад, устрій держави, і дві антипольські оди, і похмуре захоплення перед завойовниками Кавказу, і все те, що викликало гнівний протест П.А. В’яземського та І.А. Тургенєва, протест, виражений в словах: «Пушкін закривавив вірші своєї повісті <…> Поезія – не союзниця катів; політиці вони можуть бути потрібні, – і тоді суду історії вирішувати – чи можна її виправдовувати, чи ні; але гімни поета ніколи не мають бути славослів'ям різанини».

Однак головне значення імперії для Пушкіна все в тому ж загальному малюнку російської долі, про який я вже згадував: в протистоянні «держава – особистість – народ». Євгеній у «Мідному вершникові» – не особистість, а нещасна жертва, людина з натовпу, що гине між двома основами російського життя: або під копитами коня імперії, або в хвилях народної стихії, що розбушувалася.

В цій дилемі Пушкін зробив свій вибір. Він – сіяч свободи, але він – за імперію, тому що усвідомив некорисність своїх і спільних зусиль:

Но потерял я только время.
Благие мысли и труды…
Паситесь, мирные народы!
Вас не разбудит чести клич.
К чему стадам дары свободы?
Их должно резать или стричь.

Щоб зрозуміти до кінця вибір, зроблений Пушкіним, треба мати на увазі, що він належить до першої половини XIX століття, а багато які думки поета та його переживання з приводу імперії і свободи починаються ще з вісімнадцятого століття. Тоді вільнолюбна, демократична думка тільки народжувалася разом із Чаадаєвим, Белінським, Герценим – а Пушкіна оточувала консервативна, свободоненависна Росія. Вона створювала ту політичну та духовну атмосферу, в якій Пушкін і дихав, і задихався в останні роки свого життя. Дихав, тому що опинився в гармонії з основним і могутнім потоком російської думки від Карамзіна до Погодіна, з глибокою і національно-консервативною течією, що органічно зросла. Ця течія, овіяна загальним духом романтизму і заснована на дослідженнях та знахідках словника Даля, на піснях Кирєєвського, на народних казках самого Пушкіна. А задихався, тому що залишався слугою і співцем імперії, якого вона ж таки й переслідувала до кінця за свій незламний дух свободи.

Я взяв у союзники Георгія Федотова, щоб з його участю – участю людини, яка вже пережила революції та світові війни XX століття, – на прикладі Пушкіна як однієї з вершин російської думки та російського духу повернутися в наше сьогодення з тією ж проблемою: «імперія – свобода – особистість». І з питанням про те, як вона вирішується зараз у головах і практиці тих людей, які, здавалося б, з огляду на їхнє ремесло покликані втілювати думки та дух Росії і визначати її майбутнє вже у XXI столітті.

Повторю: разом з цим питанням мимоволі провалюєшся в пустоту – в тому значенні, що співзвуччя своїм думкам тут зустрічаєш лише у виняткових випадках від людей, багатьох з яких ця ж влада вже знищила. Сьогодні поінформована, інтелектуальна Росія, якщо спробувати визначити її домінуючий і всюди чутний голос, її суспільну позицію, вона, позиція нашого «мислячого класу», повністю співпадає з позицією нинішньої влади. Письменники, люди науки, театральні та кінорежисери, журналісти друкарських та електронних ЗМІ, університетська професура, ієрархи РПЦ не просто мовчазно та страждально витримують нашу владу – вони її виправдовують, підтримують, намагаються обґрунтувати її дії теоретичними дослідженнями, історичними традиціями, своїм розумінням етичних цінностей.

У холопів власна гордість

На підтвердження можна було б привести довгі списки книжкових та газетних публікацій, майже всю сітку телемовлення, назвати шкільні та вузівські підручники, що затверджуються останнім часом самою ж владою. Я пошлюся лише на один (спеціальний) номер: «Пять веков империи» журналу «Эксперт» від 31 грудня 2007 м. Цей журнал останнім часом стає свого роду барометром руху думки правлячих верхів і обслуговуючої владу інтелектуальної еліти.

Редакційна стаття «Непростая судьба империи» кардинально ставить під сумнів демократичну перспективу Росії: «Ця форма правління взагалі досить вразлива, нестабільна, і якщо в суспільстві немає консенсусу стосовно того, що країні потрібна саме демократія, то, в принципі, неможлива. Нереально підтримувати демократичний режим, якщо численні і впливові категорії суспільства ставлять своєю метою його руйнування».

Все було б нічого – можна, звичайно, поставити під сумнів і придатність демократії для Росії… Якби те, що пропонують як альтернативу, не викликало не просто сумніву, але, щонайменше, насторожливий подив.

Зі статті того ж номеру «Россия – пессимистам»: «Територіальна експансія домінувала в російському погляді на освоєння світу. Але це не привід посипати голову попелом. Та велика держава, яку побудували наші предки, аж ніяк не менший привід для гордості, чим швейцарський годинник, французька кухня або італійське мистецтво епохи Ренесансу. І так само, як подібні досягнення інших народів, сьогодні складають не тільки предмет їхньої гордості, але й джерело прибутку, російські простори з їх незчисленними багатствами та стратегічним положенням сьогодні повертаються до нас сторицею.

Те ж саме можна сказати й про наше вміння жити в злагоді з сусідами, а якщо треба – воювати.

Вміння поволі нав'язувати свою політичну культуру і мистецтво, вивчати чужу культуру та приймати її як свою – з того ж списку.

Вона приймала будь-кого, хто готовий був стати її частиною, будь-кого, хто готовий був їй служити.

В цьому для підданих Росії полягала свобода. Якщо для польського шляхтича свобода виражалася в праві не підкорятися, а для англійського лорда – в праві контролювати, на які цілі йдуть сплачені ним податки, то для російського дворянина свобода полягала в можливості брати участь у великому будівництві імперії. І розсудіть: у кого було більше свободи – у поляка, чия непокора, чий гонор ні на що, загалом, не впливали, або у росіянина, чия готовність служити робила його співтворцем світової історії?

І хіба «невільні» Курчатов і Корольов були невільні – за великим, за історичним рахунком?»

Ось такі ціннісні орієнтири, таке світобачення у нинішніх наших інтелектуалів, котрі об'єднуються на ідейній основі журналу «Експерт». Ті самі мотиви виразно прочитуються й у всій внутрішній і міжнародній політиці російської влади. Для всіх них виходить, що умова свободи «за великим історичним рахунком» – ГУЛАГ, а найбільшим внеском Росії у світову цивілізацію, порівняно з рештою країн, стали її імперська суть і результати її п’ятивікової експансії.

Знову мимоволі згадується Пушкін – із «Дубровським» (1832-1833): «Один из псарей обиделся. «Мы на своё житьё, – сказал он, – благодаря Бога и барина, не жалуемся, а что правда, то правда, иному и дворянину не худо бы променять усадьбу на любую здешнюю конурку. Ему было б и сытнее и теплее».

Звісно, колишня територіальна експансія – не привід посипати сьогодні голову попелом. Минуле як таке взагалі не призначене ні для гордості, ні для сорому. Воно – для осмислення й розуміння. У постійних зусиллях витягнути значення з фактів і подій минулого кожна окрема людина та суспільство в цілому знаходять себе, свою ідентичність.

Якщо строго дотримуватися логіки й фактів і на цій підставі осягати суще, а отже, і знаходити сенс у історії, то слід констатувати: в готовності служити та брати участь у будівництві імперії виразилася не свобода російського дворянина, а його холопська вимушеність. Тобто цілковита його несвобода.

Не вимагає ні засудження, ні виправдання той факт, що коли Івану III наприкінці XV сторіччя для охорони кордонів держави, що ставала дуже великою, і для завоювання нових територій була потрібна велика регулярна армія, а грошей на її утримання не було, знайшли рішення: на основі умовного землеволодіння створили кінне військо. Ця кіннота стала тим станом дворян, який і закріпачили першим. За ними закріпили землю, а за право володіти землею їх позбавили права вибору. Вони не могли поміняти господаря, якому зобов'язані були служити, і не могли на власний розсуд займатися якоюсь іншою справою, крім тієї, якій зобов'язані були служити. Трохи пізніше за поміщиками закріпили, крім землі, селян і закріпачили цих селян так само, як раніше закріпачили поміщиків. Російський дворянин, таким чином, ставав невільним двічі: згори – обов'язком служити державі – та знизу – необхідністю існувати й нести службу за рахунок кріпосних селян, за рахунок своєї «хрещеної власності», як їх тоді називали.

Твердження про те, що «для російського дворянина свобода виражалася в готовності служити, в можливості брати участь у великому будівництві імперії», можна було б розглядати як такий собі ключ, який відкриває ставлення до минулого взагалі і до російських історичних традицій зокрема тих інтелектуалів, котрі групуються довкола журналу «Експерт». Будучи «національно-мислячими» та «патріотично-стурбованими», як вони себе йменують, вони ще, крім того, претендують на новаторство та сувору науковість. «Для вироблення єдиного погляду на історію, – свідчить редакційна стаття, – необхідний новий, неідеологізований підхід. Звичайно, зовсім позбутися впливу ідеології під час вивчення історії країни не можна – створення «канонічної версії», навіть з усіма допустимими варіаціями, без певної ідейної позиції неможливе. Та кон'юнктурна політизація абсолютно неприпустима».

Останні події, деякі з яких я перерахував на самому початку як парадокси, насправді, якщо їх обдумати до кінця, обертаються не просто страшною, а страхітливою реальністю. І відчуття пустоти, в яку начебто провалюєшся, не зустрічаючи розуміння й не бачачи адекватної реакції з того боку, в який дивишся, змінює бачення виразних контурів тієї споруди з досягнень путінської внутрішньої та міжнародної політики, про яке можна лише сказати: не хотілося б вірити своїм очам.

Гітлерівський і сталінський нацизм, слід зазначити, розгледіли також не відразу, а їхню небезпеку відчули, коли було вже запізно, – до того ж, досі відчули ще далеко не все і не до кінця.

Цитований тут спеціальний номер журналу «Експерт» – лише один із численних індикаторів, за якими можна скласти уявлення про замах путінської стратегії на повернення до політики царської Росії та Радянського Союзу. Таким самим індикатором, утіленням «канонічної версії» нашої історії став виданий уже масовим накладом шкільний підручник. У цьому ж ряду – спеціальний номер журналу «Профіль» №34 за 2008 р. «Зібрати державу».

Автори «Експерта», що претендують на сувору науковість і неприпустимість кон'юнктурної політизації, пишуть: «Історія Російської імперії не так уже й відрізняється від історії інших європейських імперій. Багато в чому вона була навіть гуманнішою. Та в будь-якому випадку Росія не мала вибору – бути імперією чи бути «нормальною європейською демократичною державою». Був вибір – бути імперією чи бути колонією».

Про те, що «вона була навіть гуманнішою», треба залишити на совісті авторів, особливо якщо врахувати, що історія Російської імперії й 1917 року не закінчується.

Про те, що «не було вибору», слід віднести туди ж. Усе наше життя – і кожної людини, і будь-якої країни – постійний, безупинний вибір. Зрозуміння значення історії – у відшуканні відповіді, чому зроблено саме такий вибір, а не інший, реально можливий як інакший шлях.

Але припустімо навіть, що під час аналізу всіх обставин «за» і «проти» того чи іншого вибору, під час аналізу за всіма правилами «суворої науковості» й абсолютно без «кон'юнктурної політизації» ми дійшли до висновку: так, «не було вибору». Чи означає це, що треба – з відкотом назад і з опорою на всі наші традиції – продовжувати той шлях, яким ми прийшли в наше сьогодні? Не забуваючи при цьому, що проміжними точками на цьому шляху стали 1917, 1991 і 2008 роки?

Судячи з усього, що відбувається у країні, судячи з напрямку польоту пануючої думки – треба продовжувати.

Росія знову перед вибором: чи то все те, що вже доволі виразно проглядає в оточуючій нас реальності – ординсько-візантійський політичний курс володарювання, традиційна російська геополітика, радянське месіанство, всепоглинаюча корупція та путінська зачистка політичного простору Росії. Чи то…

Я зовсім не певен, що ми маємо час для роздумів про якісь альтернативи. Тим більше, для їхньої реалізації.

Блукання по колу історії. «На круги своя» по-російськи

Якщо на війну Росії проти Грузії поглянути:

– спершу в зв'язку з іншими важливими подіями російської внутрішньої та зовнішньої політики останніх восьми-десяти років: ліквідацією виборів, судової системи, незалежних ЗМІ, політичних партій, оскопленням законодавчої влади, перетворенням правоохоронних органів на репресивні та злочинні тощо, корупцією, що галопує на чолі з вищою владою, гучними нерозкритими вбивствами, загостренням відносин із суміжними (і не лише) країнами;
– а потім у перспективі дуже великого часового проміжку – як на черговий епізод нескінченної у віках низки наших анексіоністських воєн (і посилюваною внаслідок подібних воєн несвободою всередині країни);
то мить перетину цих двох ліній зафіксує дуже важливе явище: повернення сучасної Росії на круги своя, її повернення в російську й радянську колію.

Що це означає – «повернення сучасної Росії на круги своя, її повернення в російську й радянську колію»?

По-перше, про саме поняття «російська колія». У тому ж значенні говорять і пишуть про «Російську систему» (наприклад, А.І. Фурсов і Ю.С. Пивоваров), про «російську (православну) цивілізацію» (Арнольд Тойнбі, слов'янофіли, євразійці 1920-х років, сучасні «почвенники» і «патріоти»), про «матрицю російської незмінності» тощо. Подібні слова вимагають пояснення стосовно їхнього значення у текстах, що претендують на «науковість». Вони радше допустимі тут лише як певний мовний зворот, як прагнення щось спеціально «згустити» з метою зробити зрозумілішим те, про що йдеться. І допустимі лише за умови, що читачеві або слухачеві зрозуміла умовність таких слів, наявність у них невластивих людській спільноті механістичності, фатальної неминучості, запрограмованості – тобто всього того, що прочитується в цих словах, якщо їх сприймати буквально. По суті, вживаючи ці або схожі терміни, мають на увазі щось між «архетипом», «структурою» і «системою» – щоб сказати одним словом відразу і про якусь організацію, про співвіднесеність безлічі найрізноманітніших складових і водночас про довготривалість такої їхньої організації, про її тривалу непідвладність часу. (В наукових категоріях те саме виражають як La langue duree.)

По-друге, варто хоч би коротко сказати про конкретний зміст, що міститься в цих поняттях. Про те, що саме і як створює цю саму «колію», ці повторюваність, незмінність, багатовікову структурну стабільність – цю незмінність, що постійно змінюється. Та позаяк «коротко», тобто буквально в кількох словах, про це сказати не можна, вкажу лише на деякі, можливо, найважливіші зі складових, що творять це поняття: саме розташування Росії у світі (сьогодні його називають «геополітичним») та розміри її території; характеристика її земель і ґрунтів; густина, склад і динаміка населення і, нарешті, тип російської Влади. Але поки що я перерахував, так би мовити, об'єктивні, матеріальні, «речовинні» й інституційні складові, з яких потім складається поняття «колії». Не будучи одухотвореними, вони є просто певною даністю і як такі мертві, жодної повторюваності, жодного круговороту з них не вийде. Так само важливими, якщо не найважливішими, стали для «колії» складові зі сфери духовної: російське православ'я, месіанство й експансіонізм, звички людей, їхнє світобачення. Всі разом ці складові, постійно переплітаючись, взаємодіючи, змінюючись (інколи до невпізнання), складові матеріальні й духовні, об'єктивні й суб'єктивні торували ту саму «російську колію», на яку ми начебто повернулися сьогодні.

По-третє, про «повернення» на круги своя, в ту ж саму російську й радянську колію.

Говорячи про «повернення», ми маємо на увазі, що вже кілька разів – або, принаймні, хоча б одного разу – колись виходили з того місця, куди знову повертаємося. Зі звичайним поверненням воно все так і буває. Але тут йдеться не про повернення «як звичайно», а саме про повернення «по-російському». У нас, виявляється, можна лише «начебто» повернутися. Насправді «повернутися» по-нашому означає всього-на-всього опинитися знову там, звідки, якщо придивитися, ніколи й не йшли.

Зворотних (відступальних) рухів у нашій історії, як і в будь-якій іншій, було безліч: від реформ до контрреформ, від епохи змін до «застою», від «заморозків» до «відлиги».

Але в нас всі просування при цьому відбувалися за тим самим слідом, в тому ж напрямі. Власне, це і є той п'ятсотлітній рух, який, наприклад, Чаадаєв і Бердяєв називали не просуванням уперед, а блуканням колом історії. Було кілька випадків, коли Росія в ході такого свого історичного руху опинялася ніби на перетині двох доріг, що йдуть у різних напрямах, по одній з яких, здавалося б, можна було зійти з уторованого раніше шляху.

Із такого перехрестя, власне, і починалася історія Росії як єдиної держави. Олександр Зимін дав прекрасний образ «Витязя на роздоріжжі», який, здавалося б, міг ще піти з питомої Русі в більш вільну Росію. Але у «витязя» не вистачило сил вибратися з тих скріп (насильство влади й підданство народу), що вже тоді скували соціум. І «витязь» пішов усе тією ж дорогою – дорогою російського самодержавства, до якого незабаром додалося кріпацтво. З переплетення цих двох базових складових і вийшла, зрештою, «російська колія», вона ж – несвобода.

Винищене суспільство. «Побиття немовлят» по-російському

Але найкрасномовнішим, можна сказати, найблискучішим прикладом «начебто» повороту в нашій історії – навіть не просто прикладом «начебто» виходу, але ніби грандіозним «виходом із колії» – став, звичайно, 1917 рік. Точніше – період із 1917-го до початку 1930-х років. Тоді «начебто» не тільки вийшли з неї, але й радикально порвали з усім тим минулим, в якому вона утворилася і яким проходила. Нібито не лише «до основи» зруйнували, але й викорчували все, на чому ця сама колія прокладалася. Замах і задум були дійсно грандіозними: не лише змінити суспільний устрій країни, для чого вважається неминучим і цілком природним знищити мільйони одних і звеличити мільйони інших. Планували ще відібрати в одних і передати іншим все, що склалося на той момент як національне надбання Росії. Замахнулися навіть – для початку в межах однієї країни, а потім як вийде – переробити разом із суспільним устроєм, відносинами власності й саму людину, скласти її зі заздалегідь передбачених, «правильних і необхідних» для реалізації Задуму якостей.

На жаль, досі не повною мірою і, на ще більший жаль, дуже небагато хто в Росії усвідомлює, що ж таке насправді сталося в Радянському Союзі. Що насправді трапилося в тому процесі, який потім узагальнено назвали «побудовою соціалізму».

Насправді, якщо відкинути ідеологічний і політичний словесний супровід, відбулася спроба – жахлива за своїм реальним змістом і за розмахом – втілити все той же месіанський задум про Москву як про Третій Рим і про Росію, призначену стати «Царствієм Небесним» на землі. Звичайно, називалося все знову зовсім по-іншому.

Можна було б про реальний зміст задуму й про розмах його реалізації у цьому випадку спеціально не говорити. Але тоді залишаться не до кінця проясненими й головні сюжети нашої розмови: «повернення», «колія», «Російська система». Отже, залишиться нерозкритою й повна міра історичної відповідальності за поворот у «російську колію», що лежить на нинішніх керівниках Росії і на всьому поколінні нині живучих, хто сліпо підтримує вибір цих керівників, – вибір, якоюсь мірою продуманий, але не осмислений.

Звичайно, коли хочуть сказати про найстрашніше з усього, що трапилося з Радянським Союзом у ХХ столітті, говорять про війну і про сталінські «репресії». Так уже закарбувалося в колективній пам'яті уявлення про жертви, які нашому народу довелося покласти на вівтар вітчизни. Жертвами сталінських «репресій» у цій пам'яті виявилися ті мільйони, хто потрапив до ГУЛАГу або були знищені, ще не дійшовши до нього, в ході «мирного» «соціалістичного будівництва». І ці жертви – правда. Але лише далеко не вся і, можливо, навіть не основна правда.

Для Гітлера остаточним розв'язанням «єврейського питання» стало повне – поголовне – винищування євреїв.

Для Сталіна остаточним розв'язанням питання про «побудову соціалізму» стало повне, повсюдне винищування соціальності як такої. Винищування соціальності як соціальної диференціації, що зростала віками і нагромадилася до ХХ століття в російському людському співтоваристві, представленому на той час селянами, ремісниками, торговцями, робочими, людьми вільних професій. А також – купецькими гільдіями, трудовими артілями, ремісничими товариствами, церковними приходами, сільськими общинами, письменницькими об'єднаннями. Сталін, продовжуючи справу Леніна, домігся остаточного розв'язання «соціального питання»: соціальність як деякий живий, олюднений шар землі на всій території СРСР, як деякий людський гумус була повністю знищена. Натомість «партія та уряд» штучно, рукотворно створили абсолютно інший, вихолощений радянський соціум виключно зі службовців держави, які оплачувалися за єдиним на всю країну державним тарифом. Селянин та артист, земля й театр у статусному значенні зрівнювалися: вони однаково перейшли в повну власність держави як «сукупні ресурси». Відмінність між людьми й речами залишилася лише в тому, що вони потрапляли до різних категорій ресурсів. Якщо одні зараховувалися в трудові, людські, адміністративні, то інші – в матеріальні, фінансові, енергетичні... Але ті й інші залишалися завжди всього лише ресурсами, вони однаково: в цифрах, у тоннах, гектарах і людино-днях – приписувалися, планувалися, закладалися, розподілялися, перевозилися, переселялися, а коли потрібно, і резервувалися. Люди не мали ні прав, ні можливостей добровільно змінювати місце роботи – в кожного була трудова книжка, а спізнення на роботу або прогули каралися кримінальним переслідуванням. Людина не мала права й можливості добровільно змінювати місце проживання – кожного «прикріпили» постійною пропискою. Селяни – вони складали понад половину всього населення – не мали взагалі ніяких прав і ніяких можливостей, вони не могли навіть на кілька днів здвинутися з місця: у них взагалі не було паспортів.

Побудова соціалізму, якщо все назвати своїми словами, а не «колективізацією, індустріалізацією та культурною революцією», – це реалізований задум знищення всього людського у всьому суспільному устрої. Це створення штучного радянського соціуму. Це глибоке травмування всього російського (радянського) людського співтовариства.

І ось тепер повернемося до того самого запитання. Що переважить за своїм значенням і за гнітючими наслідками: мільйони жертв сталінського терору, які згинули, або ще більші мільйони, які залишилися назавжди етично знівеченими?

Головним наслідком, основним результатом ліквідації російського соціуму, який і до 1917 року був винятково крихким, слабко структурованим, який не мав своїх інститутів, стала ще більша його атомізація та хаотизація: кожний зробився сам по собі, на короткому повідку повної залежності від держави. Поводок-зарплата, краще сказати, платня, на яку в місті не проживеш, а в селі замість зарплати – «паличка»-трудодень, нічим узагалі не забезпечена.

За відсутності права як основи для громадської організації та при незламному в людини прагненні до виживання такою основою, або, інакше кажучи, конституюючим типом зв'язків між людьми, стає самоорганізація. Після винищування нормальних, еволюційним шляхом напрацьованих форм соціальної організації та інститутів, самоорганізація цілком природно розвивається в обхід заборон, що встановлюються, і зрештою затверджується у вигляді загальної («системної», як тепер люблять неосмислено повторювати) злочинності й корупції.

Із ліквідацією соціальності в тому її вигляді, в якому вона сформувалася в Росії до ХХ століття, будівники соціалізму пробудили і викликали до життя все найгірше, що є в людині і що складає її природну основу, – її тваринні інстинкти та егоїзм

І тепер знову те саме питання, але тепер уже саме в такому формулюванні, з яким неминуче опиняєшся в пустоті, зяючій звідти, звідки я вже вказав: від влади, народу й «мислячого класу», – тобто, по суті, в повній пустоті. Якщо все, що проробили під назвою «побудова соціалізму», зовсім не призначалося розбудити в людині звіра (приймемо розбуджене звірство як побічний, непередбачений і небажаний продукт), тоді що ж було дороговказною зіркою, заповітною метою? Світле майбутнє? Щастя для всіх, «киселеві береги»? Для багатьох, навіть для більшості тих, хто звик жити нерозмірковуючим розумом, так воно й було. Традиціоналістське, міфологічне мислення залишається не лише основою, але й усім змістом їхньої свідомості.

Ну, а Сталін – як він, які його спрямування при цьому? Традиціоналізм і міфологічний спосіб мислення були не чужі і йому. Більше того, всі, хто писав про властиву більшовизму світоглядну релігійність, безперечно, мали для цього серйозні підстави. Йдеться навіть не про релігійність – як, наприклад, для Леніна з його телеологічним світобаченням узагалі і своєрідними уявленнями про месіанське призначення Росію зокрема. У Сталіна загальні, властиві християнству загалом релігійні уявлення конкретизувалися як православні. Він уже бачив Радянський Союз продовженням лінії, що йде від Москви ще тієї пори, коли вона, в часи Великого князівства Московського, тільки-но встала на шлях будівництва російської православної імперії і, продовжуючись далі через Московське царство, петербурзьку Імперію, прийшла до його, сталінського, Радянського Союзу. Сталін, безумовно, добре знав ідеї російських самодержців, уявляв, як кожний із них бачив майбутнє Росії, як кожний із них, починаючи з Івана III, бачив її «місію», «божественне призначення». Йому, звичайно, були добре знайомі й конкретні плани щодо цього: наприклад, проекти Сперанського, «грецький проект» Катерини II, проекти Уварова, виражені у формулі «православ'я – самодержавство – народність», проекти Олександра II, Вітте, Столипіна. У всіх перерахованих конструкціях не просто так чи інакше присутня ідея «Москва – Третій Рим» – вони всі засновані на ній. Іноді, щоправда (як наприклад, у «грецькому проекті» Катерини), вона приходить у Москву прямо з античності. Але головним у цій ідеї завжди були не її джерела, а ціль: Москва як рятівниця християнської віри і як місце втілення Царствія Небесного – а також вказівка головних шляхів, що ведуть до досягнення заявленої мети: Балкани, Протоки, Константинополь, Індія.

Зовсім не випадково з цією ідеєю, що пронизує всю нашу історію, – навіть більш визначено: з ідеєю, що робить осмисленою всю нашу історію, – я пов'язую й таку грандіозну (в тому числі за своїми наслідками) проблему, як ліквідація російської соціальності та створення на її місці штучного радянського соціуму.

Річ у тім, повторюся, що вся наша історія – історія зовнішньополітичної анексії замість внутрішнього облаштування. А оскільки ресурсів на таку безперервну анексію завжди не вистачало, влада вибивала їх із країни силою. Коли потрібно вибити буквально все, що є, потрібна не лише величезна сила, але ще й абсолютне придушення будь-якого невдоволення та опору. Ось звідки принципове: держава, а не особистість. Звідси ж – самодержавство, кріпацтво, ординство, імперія...

Але все-таки, коли існують соціальні співтовариства – селяни, робочі, – завжди залишиться основа для опору. Сталін уперше у світовій практиці знаходить кардинальне рішення і цієї проблеми: не налагоджувати відносин із різними соціальними співтовариствами, не вступати з ними навіть у будь-які відносини, а просто ліквідувати ці самі соціальні співтовариства і перетворити всю країну в країну одинаків, які прямо й абсолютно залежать від держави. Тоді зникають сама потреба і принципова можливість будь-яких об'єднань, політичних партій, профспілок. А коли відносини між державою та людиною насильно і довільно встановлюються прямо як відносини панування й підкорення, відпадає і сама потреба в правовому регулюванні таких відносин. Суди стають принципово непотрібними, непотрібною – так само принципово – стає й політика.

У ході НЕПу Сталін пересвідчився: зробити такий ривок (в його епігона Мао – «Великий стрибок»), на який в інших пішли багато десятиріч або кілька століть, за кілька років із таким народом, як у Росії, не можна. Він також чудово розумів, що сутичка з іншими суб'єктами світової політики неминуча: держава, замішана на месіанській ідеї, без конфронтації і вирішального конфлікту з іншими немислима. Отже, для Сталіна ривок усе-таки був необхідний – будь-якою ціною, інакше – смерть такій державі. І він вирішив, щоб ривок усе-таки зробити, – замінити народ.

Ривок вийшов, а заміну народу потім нарекли «побудовою соціалізму»¹.

Початкова точка. Magna Charta і Яса Чингізхана

Характер і тип російської влади – настільки ж важливий системоутворюючий елемент «російської колії», як вічна війна, що супроводжується постійною та повсякденною мілітаризацією, і як православ'я. Говорячи сучасною мовою, на одній стороні своєї візитної картки наша влада могла б написати «насильство», а на зворотній – «окупація», оскільки ставиться до населення власної країни як до чужого, окупованого. На становленні й затвердженні такого типу влади на Русі, а потім і в Росії позначилося багатовікове, якщо не багатотисячне сусідство на величезних просторах нашої прабатьківщини двох різних культур – «Лісу» і «Степу», кочового скотарства та осілості, воїнів та хліборобів, а також феномен, що ввійшов в історію під назвою «Золота Орда». У результаті контактів цих двох дуже різних типів культур, після численних воєн і обопільних запозичень, після протиборств, змов, зрад, підкорень і завоювань спочатку в Московії, а потім у Росії виявився більш конкурентоспроможним і переміг той тип влади, що принесли з собою кочові народи – скотарі та воїни. Подібний тип влади варто визначити як ординський: він так круто замішаний саме на нашій вітчизняній історії, що став нашим. Йому, крім згаданих записів на візитці, невід'ємно властиві моносуб’єктність (тобто самовладдя), монолог замість діалогу, низький диктат замість переговорів, незнання компромісу, неприйнятність угоди, договору як засобу спілкування і, нарешті, маніхейство – відсутність того, що М. Бердяєв називав «серединною культурою».

Розходження Європи та Росії у двох цивілізаційних напрямах, про яке як про історичне явище заговорили мовою науки в XIX столітті, почалося набагато раніше. З певною умовністю можна сказати, що початки подібного процесу потрібно шукати ще на проторосійському просторі, а наслідки його у вигляді двох різних напрямків соціальної динаміки помітні вже з тих часів, коли на цьому просторі сусідили Русь Литовська та Русь Московська. Їхнє співіснування та суперництво завершилися – під впливом Орди й ординства – перемогою Московії та формуванням на її основі Росії.

Якщо гранично стисло визначити головне, що розрізнює ці два напрями, то в одному випадку ним буде зародження, а потім тривале становлення свободи особистості, а в другому – становлення такого соціуму, в якому простір для зародження і становлення особистості неухильно звужувався.

В одному випадку – англійські Magna Charta Libertatum («Велика хартія вольностей») і Habeas Corpus Act, в іншому – «Велика Яса» Чингізхана. В одному випадку – первинність особистості та суспільства, в іншому – держави й інших інституцій. Цивілізаційні опозиції, що витікають звідси, можна перераховували далі до нескінченності: демократія проти авторитаризму, угода проти насильства, діалог проти моноцентризму, договір проти свавілля, горизонтальні зв'язки в суспільстві проти вертикалі влади тощо.

Мagna Charta датується 1214 р. (тобто вона була підписана за два десятиріччя до вторгнення Батия на Русь). Ціла група свобод захищає в англійському праві особистість від держави. Свобода від свавільного арешту та покарання, від образи, пограбування та насильства з боку органів влади визначає зміст конституційних гарантій, за які велася багатовікова боротьба з монархією. Такі гарантії знайшли своє вираження в акті-символі, відомому як Habeas Corpus.

Свою «Велику Ясу» Чингізхан оприлюднив 1206 р. Зведення законів, що визначило життя Орди, містило переважно перелік покарань за тяжкі злочини, а буквально «яса» монгольською означає «заборона».

Якщо до всього цього додати: усталений і пануючий в Росії тип розумових звичок і стереотипів; тип соціальної динаміки, який націлює людину та конкретно-історичні людські спільноти переважно на відтворення цінностей, що сформувалися раніше, спрямовує ці спільноти до ідеалів минулого, до панування минулого над теперішнім і майбутнім (і в культурі, і в соціальних відносинах), – якщо врахувати все це, а також і інші архетипові властивості російської культури, то, можливо, сьогоднішнє розвертання країни до її руського та радянського минулого знайде хоча б якесь культурологічне, а не лише суто кон'юнктурне, зумовлене інтересами путінської влади прагматичне пояснення?

Або інше, здавалося б, більш віддалене від культурології запитання: чому ніяк не виходить діалог Росії та Європи про наше з нею спільне майбутнє?

Тому що ми стурбовані абсолютно різними реаліями й до того ж стурбовані ними абсолютно по-різному.

Звісно, і в Європі не всі стурбовані та мислять однаково й виключно про одне і те саме – інакше вона зовсім не мала б проблем зі своєю ідентичністю. Євросоюз останніми роками розширився вдвічі, його члени по-різному дивляться на європейську перспективу, зокрема, Туреччини, і взагалі на критерії «європейськості». «Стара Європа» непросто сприймає «нову», дуже повільно просувається процес вироблення європейської Конституції тощо. Тоді що ж означає «про різне й по-різному» для нас і для Європи?

Європа переживає насамперед досвід, кризу й уроки ХХ століття: європейські революції та розпад колоніальних імперій, економічні кризи, дві світових війни та локальні війни, «холодна війна» і Карибська криза. Тобто, предметом європейської стурбованості є конфронтації, конфлікти та, головне, способи їх подолання. Звідси для Європи головне питання й основний напрямок пошуку: з сьогодення в майбутнє – як жити разом. Росія, однак, ніяк не може пережити завершення ХХ століття, власну «геополітичну катастрофу», розпад СРСР, і головні питання для нас: як не допустити подальшого розповзання пострадянського простору (включаючи власне російський) і як віднайти своє минуле – те саме «лідерство» Росії, але вже в сучасному світі. Тобто Росія, як і Європа, стурбована реаліями минулого, але якщо Європа стурбована тим, як подолати реалії європейського минулого, як від них піти, то Росія – тим, як до реалій «війни світів» повернутися, як їх віднайти в нових умовах.

Сліпі поводирі сліпих

Як не парадоксально для початку XXI століття, Росія досі не віднайшла себе як людську спільноту. Навіть вийшовши з незбагненно жахливого для нас ХХ сторіччя, втративши в ньому насильно викресленими з життя десятки мільйонів (за деякими підрахунками – близько ста мільйонів!), ми залишили і його, не розпрощавшись з ним.

Не зрозуміли, не усвідомили, не жахнулися.

І це недивно. Оскільки мільйонам, що вціліли та знову народжуються на всьому російському просторі для самостійної життєдіяльності до XXI століття, взагалі вже не лишилося місця. Всі простори Росії за п'ять сторіч війни самодержавства з власним населенням перетворилися на суцільні терени влади. У таких умовах віднаходити себе, усвідомлювати себе виявилося вже нікому. Людська спільнота як певна жива субстанція позбавлена будь-якої самостійності та суб’єктності, в ній знищена сама здатність до рефлексії. Моносуб(єктом стала влада. Але й вона, будучи чужорідною субстанцією по відношенню до населення, виявилася здатною лише діяти, але не усвідомлювати себе й свої дії. Тобто як моносуб(єкт в соціумі влада може діяти та продовжує діяти, досі керуючись лише розумом, що не розмірковує.

Наприкінці ХХ століття волею доль, а не через чиюсь суб'єктивну волю, радянська влада звалилася через свою трухлявість, і Радянський Союз розвалився через свою неприродну, громіздкості, що стала зовсім некерованою. У Росії знову з'явився історичний шанс.

Саме історичний, бо в Росії ніколи раніше не було громадянського суспільства і ніколи не було політичного життя. Вони траплялися іноді як зачатки, на переломах історії, і то лише як короткочасні епізоди, як можливі антиподи самодержавства. Але оскільки як норма для «Російської системи» вони були не потрібні, ця система і сприймала їх завжди чимось чужорідним, і отже, передвістям грядущої біди. Невипадково перший такий перелом на початку XVII століття, коли лише ледве позначилися перші утворення громадянського суспільства і починалося щось, здалеку схоже на політику, увійшов у російську історію під назвою «Смута». Відтоді так і повелося: будь-які позасистемні явища і вже тим більше, не приведи Боже, протисистемні, сприймаються ще на підсвідомому рівні всіма всередині Системи як кара небесна, як стихія, що розбушувалася. У «Мідному вершнику» в Пушкіна – це Нева, що вийшла зі своїх берегів і вдерлася в простір, що не належить їй і не призначений для неї. У Гершензона у «Віхах», як і у всієї російської інтелігенції початку ХХ століття, – це гнітюче, відчуття провалля, що вселяє смертельний жах, відділяє її від народу: «Між нами й нашим народом – інші розбіжності. Ми для нього – не грабіжники, як свій брат сільський кулак; ми для нього навіть не просто чужі, як турок або француз: він бачить наш людський й саме російський вигляд, але не відчуває в нас людської душі, і тому він ненавидить нас пристрасно, ймовірно, з несвідомим містичним жахом, тим глибше ненавидить, що ми свої. Які ми є, нам не лише не можна мріяти про злиття з народом – боятися його ми повинні більше всіх страт влади й благословляти цю владу, яка одна своїми багнетами і в'язницями ще захищає нас від люті народної». Для Солженіцина – також для людини Системи – політичне життя і утворення громадянського суспільства, що починалися наприкінці 80-х – початку 90-х років, асоціювалися з «балаганним одягом» Лютого сімнадцятого, до якого він, у свою чергу, як до явища російської історії ставився з обуренням і гидливістю. Для сьогоднішніх наших системних «лібералів» найжахливіша перспектива – по-справжньому вільні вибори: адже внаслідок таких виборів, якщо їх допустити, до влади, на думку «лібералів», неодмінно прийдуть ліві.

Усі ці приклади з різних часів об'єднуються єдиним часом існування «Російської системи», для якої громадянське суспільство й політика – тяжка стихія, що вселяє страх і тривогу. Ці приклади свідчать про одне й те саме: будучи включеним у Систему, людина – хоч президент, хоч науковий консультант або рядовий обиватель – не може бути вільною. А розщепленність духу у включеної у систему людини з'являється як відірваність її свідомості від її життя. Умови існування людини, зовнішні обставини життя сковують її настільки, що вона стає повністю поглиненою цими зовнішніми стосовно неї обставинами, і їй уже не до самосвідомості, не до збагнення і розумного визначення свого місця в життя і свого ставлення до навколишнього світу.

Невипадково історичний шанс, що випав на долю Росії наприкінці 80-х – початку 90-х років, виявився цілком упущеним. А шанс виритися з уторованої століттями колії та звільнитися, нарешті, від самодержавної матриці володарювання, що здушує країну, був.

Учасникам подій того часу не лише не вдалися необхідні для просування в цьому напрямі цілеспрямовані дії – вони не змогли навіть осмислити і зрозуміти, що ж насправді тоді відбувалося. Проте ті події були оголошені тими, хто прийшов до влади з Єльциним, «демократичною революцією». Себе нові керівники визначили, зрозуміло, «демократами», «лібералами», а для країни оголосили початок нової ери в її історії. Всі подібні визначення, самоідентифікації та декларації знайшли в тій або іншій мірі відображення в різних законодавчих актах, у тому числі і в Конституції: вони набули нібито офіційного статусу, юридичного оформлення. Були здійснені й деякі конкретні кроки – переважно, у сферах економіки, фінансів, технологій. Інакше кажучи, реальні зміни сталися лише в малій кількості сфер безпосереднього забезпечення життя, але зовсім не торкнулися самих основ суспільного устрою. Вони зовсім не торкнулися суті головного системоутворюючого елемента російського устрою – влади, її ролі, конструкції, функцій та основних її опор насильства та репресій: армії, судової влади, правоохоронних органів, політичної поліції, системи освіти тощо. Влада як і раніше, як у радянські й дорадянські часи, за своєю суттю залишалася ординською, що ніяк не залежить від населення, не урівноваженою й не контрольованою ніякими суспільними силами або інститутами, що керується лише власними матеріальними інтересами та прагненням до самозбереження.

Разом із тим, все що відбувалося тоді, незважаючи на реальний зміст, уявлялося і підносилося громадській думці в парадигмі переходу від радянського тоталітаризму (авторитаризму, диктатури) до демократичної держави. До населення Росії гордо доводили західну орієнтацію нової влади, необхідність вестернізації країни і стверджували, що таким чином Росія ніби вписується у загальний, властивий всім країнам Центральної і Східної Європи перехід до представницької демократії, громадянського суспільства і до ринкової економіки.

Неусвідомленість дій владної еліти і неосмисленість подій, що відбуваються, включаючи передачу влади Єльциним його спадкоємцю Путіну, виявилися, зокрема, в тому, що, невпинно декларуючи свій демократизм і проголошуючи ліберальні цінності, наша владна «еліта» фактично – хоча переважно інстинктивно і абсолютно неартикульовано – діяла цілком і виключно в інтересах колишньої радянської бюрократії, яка зайняла і після краху радянської влади ключові позиції у суспільному устрої. Зовні, на перший погляд, і навіть формально, «нова» «еліта» прийшла до влади на основі загальної підтримки внаслідок всенародних виборів. Вона опинилася на гребені могутньої хвилі, що сколихнула суспільство під час «перебудови», коли російські люди, в черговий раз занурившись у глибоку кризу матеріальних скрут і моральних переживань, відчули пристрасне бажання розірвати з минулим, вийти зі стану постійного безгрошів'я, порожніх прилавків і смутної повсякденності. Із цими своїми відчуттями ми опинилися на вулицях і майданах в стані поголовної ейфорії, надихнулися майбутніми змінами, сповнені ентузіазму і надій. І проголосували за Єльцина.

Але вже і тоді не ми правили бал. І всенародний флер, і загальне «волевиявлення» стали не результатом усвідомлених дій суспільно організованих людей, не втіленою волею вільної людини, а найімовірніше, ритуальними рухами людини-маси, якій треба бути неодмінно з усіма разом, думати, як всі, виголошувати одні й ті ж гасла і неодмінно на виду у всіх. У такій своїй якості – як натовп (і я там був…) – ми опинилися в кінці 80-х – початку 90-х років ширмою, за якою кріт історії глибоко і давно вже копав свої ходи.

У другій половині 80-х і 1990 р. було прийнято одне за одним настільки важливі урядові рішення, що під час їх реалізації істотно змінився соціально-економічний і, як з'ясувалося пізніше, увесь етично-правовий – знову ж краще сказати, безправний – краєвид СРСР. Але сказати так само напевно про спрямованість даних змін, про загальний вектор просування всього, що було укладено в межах всієї їх величезної кількості, тим більше спробувати підбити їх загальний економічний, політичний, етичний підсумок, хоча б і в найзагальнішому вигляді: це все-таки був плюс або суцільний мінус? – досить складно. Не тому складно, що незрозуміло, а, навпаки, тому що дуже навіть зрозуміло, але настільки похмуро і навіть непристойно, що назвати все своїми іменами і адресувати всьому людському співтовариству, хоча б і на одній шостій, окремо взятій частини землі, – язик не повертається.

У найбільш загальному визначенні йдеться про просування від дуже поганого до гіршого і про створення підвалин того самого суспільного устрою, якому присвячена вся ця стаття. Остаточно сформувавшись в першому десятиріччі XXI ст., він вже посів своє місце у світі. І таким місцем став простір не тільки поза законом і злочином, але за межею Добра і Зла. Вийшов принципово новий суспільний феномен не тільки з погляду державності, але також з погляду економіки, права і моралі.

А створювався подібний оригінальний феномен за участі мільйонів, навіть десятків мільйонів наших співгромадян. Власне, саме тут і проблема. Здавалося, що порочність радянського соціуму – вже була позамежна. Але те, що виросло з середини 80-х до цього дня, стало черговим свідченням: немає межі досконалості, і подальше просування до гіршого також можливе. Проте навіть і такий парадокс не є свідченням природної зіпсованості людини – він лише є ще одним з виявів рукотворно знівеченої – сталінізмом – соціальності. Щоб це стало зрозумілим, доводиться входити в деталі. Диявол, як звичайно, – в них.

Основними рішеннями, що заклали підмурівок нового суспільного устрою, стали такі: закон про індивідуальну трудову діяльність (листопад 1986 р.), постанови Ради міністрів про кооперативну діяльність (лютий 1987 р.), Закон про державне підприємство (червень 1987 м.), Закон про кооперацію (травень 1988 р.), основи законодавства про оренду (листопад 1989 р.). Дещо пізніше, 1990 р. – але все ще також за комуністів – з'явилися закони про власність (в березні в СРСР і в грудні – в РРФСР) і положення про акціонерні товариства і товариства з обмеженою відповідальністю (постанова Радміну СРСР від 19 червня 1990 р.), а також про підприємства і підприємницьку діяльність (російський закон, прийнятий 25 грудня 1990 р.). У квітні 1990 р. засновується Московська товарно-сировинна біржа (з 16 жовтня 1990 р. – Російська товарно-сировинна); у травні 1990 р. була зареєстрована Московська товарна біржа.

Всі ці закони і постанови жодних декларацій про будь-які зміни суспільного устрою, зрозуміло, не містили. Вони начебто обмежувалися тим, що дозволяли керівникам підприємств і ініціативним людям освоювати нові способи господарювання в рамках цілком ще соціалістичної економічної системи.

По суті, пропонувалося не міняти відносини власності, тобто відносини господарської, економічної влади. Найсміливішим із усіх нововведень була оренда. Але і вона залишалася лише «розширенням самостійності», «повним госпрозрахунком», а кажучи нормальною мовою – продовженням старого шляху, коли реальний і повновладний господар власності (галузеве відомство) дозволяє певну вільність своєму найманому працівнику – трудовому колективу.

І кооперація кінця 80-х – начебто зовсім ще ніяка не приватизація. Кооперативи стали створювати серед працюючих за наймом на державних підприємствах, але на основі державної власності тих самих підприємств, що орендується. А найбільш кардинальні питання: що означає «на основі»? на кого покладаються проблеми інвестування? як і між ким розподіляються доходи і прибуток? – ніхто юридично не прояснив. Так закладалася база для поголовної і практично узаконеної крадіжки.

Саме така неясність виявилася суттю всіх перерахованих рішень. Дуже швидко, вже до 1990 р., величезна мережа «начебто» кооперативів стала насправді засобом фактичної приватизації і розкрадання державної власності при квазілегальному оформленні даних процесів. Між кооперативами, директорами підприємств, керівниками міністерств і відомств дуже швидко налагодилися стійкі неформальні зв'язки і взаємовідносини, і кооперативи разом з орендою перетворилися на узаконений спосіб отримання бюджетних грошей. Виникло середовище для формування всіляких автономних «схем», закритих кланових утворень, мафіозних угрупувань. Фактично рішення влади санкціонували структурування населення на кримінальній основі.

Найбільш тяжким за своїми наслідками виявився Закон про підприємство, він фактично ліквідував державні способи капіталізації прибутку до створення будь-яких альтернативних. Його результатом стала серія безповоротних і взаємопов'язаних явищ і подій: непомірне зростання особистих доходів, інвестиційний голод і джерела інфляційного вибуху. Піком реалізації Закону про підприємство стали вибори директорів. Інфляційний ефект даного заходу, що вилився в перекачку коштів із фондів накопичення до фондів споживання, з інвестиційного ринку на споживчий, важко переоцінити. Введення Закону про підприємство ще довго позначалося і кризою неплатежів, і розкрученням інфляційної спіралі.

Тепер, коли через двадцять років не тільки стають очевидними помилковість і принципова недостатність прийнятих тоді рішень, але висвічуються і всі жахливі наслідки допущених помилок, доводиться дедалі більше замислюватися про їх причини, про мотиви і напрям думок людей, що приймали такі згубні рішення. І перше, що спадає на думку, – заяложений штамп: некомпетентність партійно-державної еліти того часу, її неграмотність, небажання прислухатися до «високочолих» вчених мужів. Відіграли свою роль і унікальність ситуації, ніколи і ніде небачені масштаби кризи, багатошаровість, комплексність, взаємопроникнення економічного, соціального, національного. Все це так, і все це, безумовно, посилило хибність прийнятих рішень. Проте це не вичерпні і, найімовірніше, навіть не головні причини: з Єльциним прийшли до влади і приймали рішення саме «високочолі» і начебто дуже непогано освічені люди, а помилковість їх рішень за розмахом і гнітючими наслідками, принаймні, цілком порівняна з тим, що робила напівграмотна і некомпетентна в фінансових питаннях номенклатура КПРС 80-х. Ні, річ все-таки не в недостатньому професіоналізмі – особливо якщо врахувати, що фахівців загального блага не буває і бути не може.

Причини згубних рішень треба шукати в невмінні тогочасних керівників нестандартно думати в нестандартних умовах, тобто просто в невмінні думати взагалі. А це, в свою чергу, також один з важливих наслідків (якщо не найважливіший) сталінської десоціалізації суспільства за допомогою винищування творче мислячих інтелектуалів. До того ж винищуванням інтелектуального гумусу справа не обмежилася. За роки сталінських і інших п'ятирічок на місці винищеного грунту було створене особливе середовище, в якому виросла уміла, вельми навіть здібна плеяда «правильно мислячих» інтелектуалів-фахівців. Ось вони і приймали обтяжені такими наслідками рішення.

Державних керівників 80-х і 90-х років, як, проте, і сьогоднішніх, незважаючи на начебто радикальні зміни політичних декорацій в даному часовому проміжку, в такому сенсі ріднять і роблять цілком однотипними в однаковій мірі властиві їм усім дві основні якості – правовий нігілізм і аморальність. Salus revolutiae suprema lex². А ось вже «благо революції» вони розуміють всяк на свій смак…

Будь-які рішення, будь-які діяння влади за всі часи, що розглядаються, можна розбирати по кісточках всі їх економічні, геополітичні, патріотичні і інші міркування і обгрунтування, але завжди якщо не на поверхні, то на денцю відкриються ці дві родових їх якості, що пояснюють все до кінця. Саме вони, такі якості, стали злочинною основою самої влади і створили необхідне середовище для криміналізації всього соціуму.

Російська влада і російський «мислячий клас» (разом з обслуговуючою «творчою інтелігенцією»), як стає дедалі більш очевидним, зробили сьогодні історичний вибір. Цей вибір – розворот (не за формою, зрозуміло, а по суті, як деякий вектор) у російське і радянське минуле: туди, де не було особистості, де все і вся придушувалося державою, де не було місця політиці, громадянському суспільству, праву, приватній власності, свободі. Такий розворот неминуче призведе Росію до чергової і тепер, найімовірніше, останньої катастрофи. Рух у минуле – хоч би і «світле», як спрямованість до якогось ідеалу, – без руху в майбутнє довготривалим і благополучним не буває.

Кінець «сировинної наддержави». Або просто – кінець?...

Все вищевикладене – роздуми про історичну відповідальність, яку, хотіли вони того чи ні, поклали на себе Єльцин і Путін у згоді з більшістю тих, хто живе нині, коли:

– спочатку відтягували перетворення російської та радянської традиційності, які не могли терпіти зволікання і тим самим не використали можливість для Росії вийти з її історичної колії;
– потім забезпечили неподільність і приватизацію влади та власності – включаючи надра землі – радянською номенклатурою, її родичами, знайомими та знайомими знайомих і тим самим заклали основи корпоративної (олігархічної, патримоніальної) держави.

Нарешті, вже в путінські часи, правлячі кола знов увірували (або прикидалися, що увірували) – нафтодолари вдарили в голову – в нереалізовану «особливість» нашої держави і вирішили (не декларуючи, правда, цього відкрито і чітко), що Росія, як і раніше, наділена певною «місією», що вона по праву претендує на всесвітню роль, а тому повинна не тільки відновити свій вплив на пострадянському просторі, але й розпочати формування єдиного фронту всіх альтернативних антиамериканських сил у всьому світі, включаючи ісламські країни, включаючи якісь країни континентальної Європи, Китай, Латинську Америку, а також країни Азії та Африки. Тільки з урахуванням подібної – ще не оголошеної, але вже реальної стратегії, стають зрозумілими найважливіші зовнішньополітичні демарші Росії останнього часу в близькому та далекому зарубіжжі.

Тут треба зробити важливий наголос: істотна відмінність між минулими та нинішніми російськими імперіалістами, по-моєму, полягає в тому, що минулі – включаючи, мабуть, Сталіна – ототожнювали з імперією себе особисто: як помазаників Божих або як персоніфіковану глобальну комуністичну ідею і, відповідно, щиро претендували на глобальну роль Росії. Нинішніх «Держава Російська» цікавить тільки як інструмент крадіжки: у всеросійському, а краще глобальному об'ємі, – і вони абсолютно точно знають, що всі їхні претензії на глобальну роль тільки імітація або навіть просто блеф. А мета справжнього блефу – лише обдурити партнера по грі в покер, як цей покер не називай, хоч світовим ринком.

Проте – незалежно від того, щира вона або цинічна, – така стратегія зажадала розвороту і всередині країни. Він був здійснений, але його наслідки досі не осмислено та не прораховано, а тому й розплата за нього всій країні має бути дуже жорстока.

Тут знову доводиться ловити себе на слові. Переконаний, не в мене одного, як і раніше, залишилася плутанина в голові – ми змішуємо те, що в нашому житті лише декларується, проголошується як вже зроблене, підноситься як вже втілене, і те, що є «насправді». (Культурологи, говорячи про повний відхід глядача і читача від навколишнього життя у нереальний світ фільму або книги, вживають термін «друга реальність».) Знов переконуєшся: досі є Росія видимості, і є Росія сутностей. Я щойно сам написав слова «стратегія», «розворот» – як наче те, що стоїть за кожним із них, було або є насправді. А це зовсім не так, і не просто в якихось дрібницях. Подібне «не так» проходить по всьому живому тілу Росії – по тому, що від нього ще залишилося, – і зачіпає буквально кожного з нас.

Не було ніякої демократичної революції в 1991-му. Грандіозний крах соціально-політичного монстра і свій персональний прихід до влади в ході або внаслідок такого краху можна, звичайно, оголосити якою завгодно революцією.

Не було ніколи ніяких ні демократів, ні лібералів у влади в 90-х роках. Єльцин – ніякий не демократ, і Чубайс із Гайдаром – ніякі не ліберали. Всі вони і ті, хто поруч з ними духовно, інтелектуально, етично – продовження та втілення радянської номенклатури.

І ніякого транзиту з російсько-радянського авторитаризму до європейських демократій також не було. Замість просування по висхідній, яке мається на увазі тут під словом «перехід», в Росії продовжується – як переконливо показують найбільш вдумливі дослідники (зокрема, соціологи з Левада-центру) – розкладання російської та радянської системи володарювання і деградація штучно створеного сталінського соціуму. Однак перехід, з одного боку, до більш високої та складної соціальної організації, а з іншого – розкладання раніше існуючої архаїчної системи – дві принципово різні траєкторії соціально-політичної динаміки та етично-психологічного стану суспільного цілого. Це така ж, по суті своїй, різниця, як на похоронній службі замість належного в такому випадку «за упокій» священик раптом проголосив би, не бачачи того, що відбувається, не розуміючи, куди він потрапив, «за здоров'я».

Разом з тим, хоч Перехід – із великої літери – до демократій західного типу і не вписується в основну парадигму пострадянської динаміки Росії, підстав для того, щоб осмислити і концептуально переформулювати весь комплекс проблем, що належать саме до російського типу динаміки пострадянського часу, більш ніж достатньо.

Передусім, подібний тип соціальної динаміки принципово не можливо побачити і зрозуміти, дивлячись на нього впритул, у відриві від радянського і від дорадянського російського минулого. Континуум, безперервність тут так само важливі, як і вміння на основі переривчастості роздивитись привхідне, одиничне, неповторне. Інакше кажучи, важливо зафіксувати момент зустрічі: а) реалій з багатовікової російської історії, б) реалій з її «вкороченого» радянського століття – з усіма тими реаліями, що прийшли в наше життя з «лихими дев'яностими». Крім того, даний тип соціальної динаміки можна розглянути і зрозуміти тільки як сукупність соціального, економічного, політичного, психологічного та історичного. Соціологу, наприклад, або економісту одному (якщо він одночасно не соціальний психолог) тут робити немає чого.

Зміст і спрямованість пострадянської соціальної динаміки визначається тим, що на момент краху Радянського Союзу в Росії не було інститутів громадянського суспільства, не було їх політичної організації. І що особливо важливо підкреслити, не було й осмислення самого факту відсутності подібного типу інститутів та їх відповідної організації. При допущенні, а згодом (після 91-го року) і легалізації інститутів ринкової економіки, приватної власності, при ліквідації залізної завіси сталося накладення таких сучасних соціально-економічних інститутів на традиціоналістську політико-адміністративну «Російську систему», а далі події стали розвиватися самопливом, стихійно. Розвивалися вони саме в тому напрямку, куди й могли розвиватися стихійно та самопливом: у бік примітивізації та архаїзації всіх суспільних відносин і державного устрою. В результаті на сьогоднішній день вже досить виразно вимальовуються основні (хоч і вельми розпливчасті) контури цього майже двадцятирічного поєднання непоєднуваного – чи то мутант, чи то химера. «Два в одному» – корпорація-держава і патримоніальна держава. Причому слово «держава» фігурує в цьому випадку відразу в усіх його російських значеннях: і уряд, і влада в усіх її видах, включаючи судову, і країна, режим, суспільний устрій, і навіть, власне, Росія.

Корпорація-держава характеризується тим, що національні, соціальні та економічні інтереси всієї країни, усталене утворення ставить в залежність від відомчих, корпоративних інтересів. Пріоритетом номер один стає – не національна безпека, не соціальна облаштованість, не здоров'я людей, а – приватний прибуток корпоративного капіталу. Перетворюючи владу і власність на нерозчленовану субстанцію, приватизуючи їх у такій неподільності, корпорація-держава з усією своєю адміністративно-апаратною потужністю, з усіма її міністерствами та відомствами перетворюється на насильницьку інстанцію, стає, по суті, ще й корпоративно-репресивною державою.

Патримоніальність нашої держави полягає в тому, що саме на російському ґрунті найбільш наочно збулося передбачення Макса Вебера: Росія стала країною втіленого «капіталізму родичів та друзів» (crony capitalism), при якому влада передається у спадок. Державна машина ще сильніше, ніж радянська, наскрізь пронизана зв'язками між цими самими родичами та друзями, для яких державна служба означає, в першу чергу, реалізацію своєї приватної власності. Основними джерелами прибутків нашого патримоніального чиновництва стає не зарплата, не оклад, а прибуток від капіталізації їхніх формально-бюрократичних функцій. На всьому пострадянському просторі найбільш наочно, можна сказати, плакатно-виразно, «патримоніальні султанські» (термін М. Вебера) правління представлені в Закавказзі та в Середній Азії – зокрема, в Азербайджані, Казахстані, Киргизії, Узбекистані, Туркменії, де деякі персоналістські режими та диктатури вже оголосили себе такими, що володарюють навічно. Але й в Росії вектор соціально-політичної динаміки встановлюється в тому ж напрямі. Він переглядався вже в переході Єльцин-Путін і абсолютно розкривається як у рухах тіла Путін-Медведєв-Путін, так і в щойно прийнятих рішеннях про продовження законних термінів роботи президента і парламенту. Ніякої загадковості та таємничості в усіх цих начебто хитросплетеннях і термінових діях немає. Вони – лише прояви заклопотаності нинішніх наших держателів влади і капіталу своєю власною незамінністю та вічністю. Те ж саме відбувається і на регіональному рівні. Якщо Лужков і Шаймієв заговорили раптом про необхідність повернутися до виборності губернаторів, тільки безнадійно зіпсований наївністю може побачити тут їхній нібито глибоко вкорінений демократизм, що несподівано прокинувся. Вони чудово знають, на що вони перетворили вибори, і ще більше, ніж «федерали», печуться про свою незмінність. Ніяк не можна їм розлучитися з владою-власністю. Тільки у спадок і, бажано, тільки після смерті.

Але, мабуть, головне, що заслуговує на особливу загальну увагу в даному типі соціальної динаміки, – унікальне, як мені здається, співвідношення влади та населення, що сформувалося за всю історію російської цивілізації та доведене до граничного стану в його специфіці саме в пострадянський час. Той факт, що «спецслужби» і «органи» виявилися на вершині владної піраміди, розкриває граничні параметри володарювання в соціумі, заснованому на насильстві. Ворожа, взаємовбивча неподільність – таким чином, мені здається, можна в найбільш загальному плані визначити специфіку російських взаємовідносин влади та населення.

Найголовніший підсумок подібної смертельної зв'язки – знову ж-таки за результатами багаторічних досліджень Левада-центра – вироблена у населення здатність адаптації до насильства в будь-яких умовах. Аморальність населення. Це не означає, зрозуміло, що буквально кожний і щоденно вдається до підлості. Але це означає, що практично кожний у певних умовах готовий її вчинити. А влада, будучи абсолютно незалежною від населення й абсолютно ніяк не підконтрольною йому, «відв'язалася» настільки, що стала вже (або залишилася) цілком патримоніальною. При Путіні вона остаточно знайшла сьогоднішню форму, засновану на приватному володінні й управлінні державою як приватною власністю – за прикладом того, як землевласник розпоряджається своєю вотчиною. Інакше кажучи, влада перетворилася на отаку Салтичиху у всеросійському масштабі, з трильйонами в кубушці, що, до того ж, розмахує атомною бомбою. Мовляв, знай наших. Патримоніалізм, як форма організації соціуму, просочує всю російську політико-адміністративну систему, яка формально будується на раціонально-легальних відносинах.

У перші роки після краху СРСР, реформи в Росії задумувалися людьми, які прийшли тоді до влади, як заміна радянського устрою зразками організації (державної, правової, економічної, політичної і т.д.), запозиченими в західних держав. І передбачається як таке, що є зрозумілим саме по собі, що внаслідок однієї лише такої заміни ми забезпечимо перехід до суспільства з представницькою демократією, з вільною ринковою економікою, до установи «соціальної держави». Але при цьому ставлення до західних зразків залишилося приблизно таким самим, яким було ставлення Петра I до будови голландських верфей або міністерств: як до красивих дрібничок, які можна де завгодно взяти і куди завгодно покласти; конкретна форма не сприймалася як кінцевий результат тривалої еволюції соціального. Або як, наприклад, у Солженіцина. Він пристрасно ненавидів більшовизм, несамовито з ним боровся і тим самим заслужив безмежну повагу сучасників і вічну пам'ять нащадків. Але він не побачив у ГУЛАЗі підсумку тривалої еволюції російського імперського насилля – і за подібну сліпоту отримав нагороду від гебешника Путіна і був удостоєний пишних похоронів «по першому розряду» від спадкоємців російської імперії.

Через інертність російського населення, що зберігало в масі своїй найсильнішу залежність від держави, і через слабкість масових суспільних і політичних рухів, Єльцин, прагнучи утримати владу, в пошуках опори досить швидко переорієнтувався і перевів свій погляд із «мас» на «силові» відомства.

Структурні перетворення відкладалися через їхню очевидну непопулярність, через це вони так і не розпочалися. У міру наростання невдоволення нагніталося й насилля. 1993 р. – розстріл парламенту, і 1996-й – фальсифіковані вибори президента на другий термін – символічні події та дати оголення єльцинського більшовизму.

Путінське восьмиріччя – з огляду на особливості пострадянської соціальної динаміки – роки остаточного затвердження авторитаризму на основі прагнення «порядку» і потреби людини-маси в компенсаторному традиціоналізмі.

Увесь цей час послідовно і настирливо велася дискредитація реформістських прозахідних спрямувань прихильників Єльцина, хоч вони, подібні спрямування, крім численних декларацій і деяких офіційних цілеспрямувань, так ні в чому втілені не були. Але мету дискредитації було досягнуто. Представивши демократів, «що прийшли до влади з Єльциним», винуватцями розпаду СРСР і цілого ряду криз 1990-х років (особливо – найважчої кризи 1998 р.), падіння життєвого рівня населення, путинській владі вдалося здійснити метаморфозу в свідомості росіян, по суті своїй цілком ще традиціоналістській. Демократичні моделі політичного устрою позбавили привабливості, поняття свободи, права людини знову опинилися на задвірках цієї свідомості. На противагу їм режим висунув і впровадив ідеї соціального порядку, традицій великодержавної переваги, православ'я та мілітаризму. (Наскільки далекі вони від гітлерівського нацистського Ordnung'а або «корпоративної» фашистської держави Муссоліні – окреме питання для дослідника.)

Почалася тотальна «зачистка» простору, що призначався для цивільного суспільства і для політики. Політичні партії, недержавні та громадські організації, незалежні канали на телебаченні, система виборів, суди та правоохоронні органи як соціальні явища, ліквідовано, а те, що залишилося на їхніх місцях, перетворилося на елементи владної Системи. Все, що збереглося від партій, судів, прокуратури, ЗМІ та громадських організацій, перетворили на інструменти примусу, на репресивні органи, а також на засоби розв(язання економічних, адміністративних і фінансових завдань різних органів і організацій, банків, страхових компаній, маркетингу, політичної та комерційної реклами.

Зачатки інститутів цивільного суспільства влада ліквідувала з розрахунку на безперервний потік нафтодоларів. Населення країни при сировинній, а не продуктивній орієнтації, державі не дуже-то й потрібне: населення при наявності «труби» та «золотого дощу» – всього лише соціальний тягар і потенційна небезпека. Передбачається, що від населення в такій його якості завжди можна буде відкупитися, необов'язково налагоджувати з ним відносини за допомогою звичайних інститутів, властивих розвиненому цивільному суспільству.

Але фінансова й економічна криза, що почалася зараз, радикально змінює і без того гнітючу ситуацію, і оголяє вразливість як усієї стратегії путинського режиму, так і створеного ним способу володарювання. Замість уже звичного нафтогазового «золотого дощу» прискорюється витік капіталів із Росії. Скорочуються виробництва, починається зростання безробіття. Різко загострюються всі так і не вирішені проблеми охорони здоров'я, освіти, житла. При ціні на нафту нижчій за 70%, закладеній у бюджет, доведеться вилучати ресурси з населення – резервного фонду та золотого запасу надовго не вистачить.

Як бути при всьому при цьому зі стратегією створення єдиного фронту протистояння із Заходом і з Америкою? Як впоратися з населенням, коли бідність охоплює 40%, а 15–20 із цих сорока – фактично нужденні? Більш ніж 60% наших співгромадян живуть у малих містах і селах. Саме тут, на соціальній периферії, як і раніше домінують державно-патерналістські орієнтації. У такого населення практично немає ні матеріальних, ні духовних ресурсів або соціальних коштів змінити своє положення, видряпатись із хронічної депресії.

Потрібно взяти до уваги, що на всю цю хаотичну масу населення – що постійно бідніє, й що поповнює число безробітних (Ленін на початку ХХ століття говорив про «пауперизацію пауперів»...), ніяк не структуровану політичними організаціями та цивільними формуваннями – накладається зростаюча ледве не за експонентою корупція, яка панує практично у всіх сферах суспільства і на всіх рівнях влади, включаючи, згідно з численними публікаціями, найвищу, на чолі з президентом і прем'єр-міністром. Корупція – як один із найбільш руйнівних наслідків відсутності структурно-функціональної диференціації, спеціалізації, сучасного соціального устрою та сучасного суспільного життя.

«А может быть, ты скажешь мне, что при таких условиях жить невозможно. «Невозможно» – это не совсем так, а что «противно» жить – это верно».

Півтора століття минуло відтоді, як ці рядки написав М.Є. Салтиков-Щедрин, Росія ж, як і раніше, тупцює на місці.

Рух, як відомо, – життя. Відсутність життя – смерть. Сьогоднішні «Бог, Цар і Вітчизна» (втілені Путіним) пропонують нам погодитися з тим, що загальноросійська ранкова гімнастика («восставание с колен» під барабани і фанфари) означає рух – тобто життя. І всі їм вірять. Із фігою в кишені. І з готовністю добити, коли впадуть.

Але впадемо всі разом.

Насправді, продовжувати таку імітацію розвитку означає гарантувати дуже швидкий кінець для того культурно-історичного феномена, який поки ще відомий як Росія.

¹ У окремому випадку – в розмові з «куратором» радянської літератури від ЦК ВКП(б) – із типовим для Сталіна єзуїтським гумором він зазначив: «У даний момент, товаришу Полікарпов, ми не можемо надати вам інших письменників». «У даний момент»...

² Salus revolutiae suprema lex (лат.) – «Благо революції – вищий закон». Теза сформульована як антитеза початковому принципу демократії Salus populi suprema lex («Благо народу – вищий закон») і належить Г.В. Плеханову, який висловив її на II з'їзді РСДРП 1903 року.