версія для друку

Відгуки

Ігор ПАСІЧНИК, ректор Національного університету «Острозька академія»:

— На мою думку, проект «Мої університети» передусім цінний тим, що несе в собі об’єднавчий характер для всієї України. Фактично, це практичне втілення відомого гасла «Схід і Захід разом». Адже у виданні розкривається якість життя студентської молоді з різних регіонів нашої країни. Між іншим, мені дуже приємно, що чимала кількість сторінок в книжці присвячена Острозькій академії. Можливо, це і закономірно, бо вона є правонаступницею першого вищого навчального закладу Східної Європи. До речі, цього року академії виповнюється 430 років. Крім того, в острожан склалися особливі стосунки з головним редактором «Дня» Ларисою Івшиною. Саме з її ініціативи започаткований Острозький клуб, діяльність якого якраз і передбачає зустрічі прогресивного студенства з різних університетів для обговорення актуальних проблем, їх спільного вирішення, а також обмін досвідом і, зрештою, цікаве та змістовне проведення часу.

Я часто згадую одну зустріч, яку також організувала Лариса Олексіїївна. На її запрошення в Острог з’їхалися студенти і викладачі з Одеського, Запорізького, Дніпропетровського університетів. Багато хто тоді вперше відвідав Західну Україну. Наприклад, одесити зізнавалися, мовляв, думали, що їдуть у забутий Богом край, а насправді приїхали у цивілізацію... Познайомившись з тутешніми людьми, зокрема молодими, вони переконалися, що всі ми — українці, всі ми — єдині. Ось вам, як зазначала Лариса Івшина, і внутрішньоукраїнська інтеграція.

Очевидно, «Мої університети» можна назвати посібником з українознавства та людинознавства.

Петро КРАЛЮК, проректор з наукової роботи Національного університету «Острозька академія»:

— «Мої університети» — книжка незвична. Вона — своєрідний літопис, який супроводжується роздумами та аналізом. Видання — ніби зріз сучасної України, України молодої, не обтяженої радянським минулим, яка дивиться з надією у майбутнє. Для когось цей проект може стати орієнтиром у пошуках своїх університетів, когось змусить замислитися над минулим і сьогоденням, хтось відкриє у ньому щось нове для себе...

Це видання особливо дороге для студентів і викладачів Острозької академії.

Мені здається, що всі теми, які ми обговорювали на зустрічах з головним редактором «Дня», по-своєму були цікавими. Але найбільший інтерес, на мій погляд, викликала її доповідь на нашій науковій конференції, де вона проаналізувала ситуацію в українському медійному просторі: тенденції, оцінки... Адже питання інформаційної безпеки є одним із найважливіших та найактуальніших. Зрештою, з Ларисою Олексіївною досить часто піднімалися дотичні до цієї теми питання.

Для нас Лариса Івшина зробила чудовий подарунок, адже ми так зрозуміли, що її університет — все-таки наш.

Юрій КИЛИМНИК, кандидат філософських наук:

— Із відчуттям щирої поваги надсилаю редакції свої враження від нової книжки із серії «Бібліотека газети «День». Я не міг встояти перед спокусою висловитися про її появу на книжковому ринку.

Погодьтеся, ми так звикли, що головні події студентського життя відбуваються в столицях, що іноді навіть лінуємося зазирнути за власне плече й уважніше поглянути на те, що відбувається неподалік. У цьому вкотре переконався, коли, взявши до рук свіжу широкоформатну книжку «Лариса Івшина. Мої університети», почав переглядати матеріал «Український Кембрідж», він був написаний після відвідування журналістами газети «День» Ніжинського університету. За майже двохсотлітню свою біографію цей ВНЗ відіграв важливу роль в українській духовній історії. Ще б пак! Його випускниками були письменники Микола Гоголь і Євген Гребінка, байкар Леонід Глібов, фольклорист Олександр Афанасьєв-Чужбинський, живописець Анатолій Мокрицький та інші знані представники українства. Саме тому в Ніжині й стартувала нова ініціатива «Дня» — обговорення серед студентства виданих газетою книг. Приємна несподіванка чекає читача й від знайомства з публікаціями («Віват, академіє!», «Перехресне запилення», «Україна стильна» та ін.), що присвячені зустрічам з острозькими студентами, які навчаються в найстарішому вищому навчальному закладі на теренах Східної Європи. Думаю, навіть наведених прикладів вистачить, аби потішити широкий загал читачів появою цікавої та якісної книжки.

Впевнений, вона стане однією з тих інтелектуальних сходинок, здолавши яку сучасні студенти пройдуть перші кроки на шляху до загального історичного всеобучу, навчаться правильно сприймати уроки, які дає нам власна, в тому числі й новітня історія. Адже до неї увійшли публікації, надруковані в газеті «День» (1999— 2006 рр.), про поїздки і дискусії її головного редактора в студентських аудиторіях університетів нашої країни. Без перебільшення, це своєрідна скарбниця настроїв, думок і запитів студентської молоді, висловлених під час читацьких конференцій за матеріалами видань із серії «Бібліотека газети «День»: «Україна Incognita», «Дві Русі», «Війни і мир», «День і вічність Джеймса Мейса», «Апокрифи Клари Гудзик». На їхньому тлі поява цієї книжки — принципово новий крок, спроможний суттєво зміцнити зв’язки редакції із студентами. Якщо уважно подивитися, то вона є також своєрідною антологією резонансних ініціатив редакції — презентацій серед студентства виданих газетою книжок, днів і фотовиставок «Дня» в областях, іменних стипендій від головного редактора, відродження традицій публічних лекцій, організації майстер-класів для студентів факультетів журналістики, тощо. Дозволю собі процитувати Ігоря Пасічника, мастистого професора, доктора психологічних наук, ректора Національного університету «Острозька академія», який у своєму відгуку гранично щиро визнав: «Співпраця з газетою «День», зокрема з її головним редактором Ларисою Івшиною, без сумніву, яскрава сторінка історії відродження Острозької академії».

Чи не найпримітніша особливість «Моїх університетів» — діалогізм. Хіба ж без діалогу дискусії можливі? Діалогічна форма складає живу серцевину нового видання, в основу якого упорядник Надія Тисячна поклала численні публікації в газеті «День» про зустрічі зі студентами університетів з усіма їхніми запитаннями, пропозиціями, міркуваннями. Зокрема Ірини Кононенко (Черкаський університет ім. Б. Хмельницького), Юрія Олексійчука (Національний університет «Острозька академія»), Катерини Сіріньок (Запорізький національний університет), Сергія Вальчука (Хмельницький університет управління та права), Вероніки Логінової (Кам’янець-Подільський державний університет), Анатолія Бєлінського (Одеський національний університет ім. І. Мечникова) та інших. Додам, що на цих зустрічах загалом висловилися 107 студентів. Поряд з ними тут широко представлені відомі українські вчені Віктор Горобець, Микола Жулинський, Сергій Кримський, Станіслав Кульчицький, Володимир Панченко, Мирослав Попович, Валерій Степанков, Юрій Шаповал, а також науковці та викладачі вузів, журналісти, дипломати, народні депутати, представники регіональної влади, вчителі.

За концентрацією матеріалу саме сторінки з динамічним діалогом і є найцікавішими. Читач немовби здійснює подорож не лише в просторі, а й у часі. Врешті-решт книжка ця допомагає розкрити очі на очевидне — нам ніяк не обійтися без емоційно-патріотичної ідеології, християнсько-православних і героїчних традицій. Зверніть увагу, ще Пантелеймон Куліш у своїх «Листах з хутора» закликав: «…Своєї мови рідної і свого рідного звичаю вірним серцем держитеся. Тоді з вас будуть люди як слід, тоді з вас буде громада шановна і вже на таку громаду ніхто своєї лапи не положить». Логіка свідчить, що таким чином удосконалюється нація й уся цивілізація. Власне, про це нагадую тому, що певним силам вигідно збиватися на манівці, нав’язувати нашому суспільству (особливо молоді) збочені цінності, ідеали, смаки.

Утім, нова книжка «Дня» приваблює не лише своєю дискусійністю, в ній — повчальна пристрасність патріота, блиск ерудиції, та людська незаспокійливість Лариси Олексіївни, яка проявляється в умінні заперечувати й зізнаватися в любові. У цьому сенсі «Мої університети» — освідчення в любові. Можна сказати, її книга є вагомим доказом тієї незаперечної істини, що тільки знаючи добре історію українського народу, приймаючи й поділяючи нелегку його долю, людина здатна плекати в собі любов до України, любити її до глибини свого серця. «Треба обов’язково відвідувати основні місця, пов’язані зі славою і болем України: Моринці, Батурин, Керелівку, звичайно, Острог,— переконувала Л. Івшина присутніх на Днях науки в Острозькій академії, куди з’їхалися студенти із 15 (!) університетів України. — Просто треба відчувати насолоду в таких мандрівках, тоді дивишся на свою країну інакше. Бо як можна полюбити те, чого не знаєш?» Адже не можна заперечувати той факт, що вона творить великі та добрі діла. По-моєму, головний редактор ще й яскраво заявила про себе як один із досить самобутніх новаторів, завдяки впливу якого створюється особлива атмосфера в наших університетах. Як відомо, саме Івшина — автор ідеї щодо влаштування читацьких конференцій, зустрічей зі студентами в університетських аудиторіях країни. У своєму «Слові до читачів» вона слушно зазначає: «…Усі ці роки після 1999-го чимало журналістів самовіддано обслуговували політиків, працюючи фактично, як сервісна служба. Я ж вважала, що треба якомога більше займатися суспільством. А якщо думати про перспективу, то — його «неінфікованим» молодим поколінням…». Хіба хтось з топ-менеджерів газет щось подібне вчинив в Україні? Ні. Уся річ у тім, що Лариса Івшина ставила планку значно вище за більшість з них — і долала її.

Важливість таких зусиль не потребує, здається, особливих коментарів. Прикро про це говорити, але в українському суспільстві й досі панує вкрай недбале ставлення до себе, ущербне почуття меншовартості, невіра у власні сили. Успішному подоланню цього й покликана сприяти плідна робота, яку «День» проводить ось уже цілих вісім років у студентських колективах. Повністю згоден із головним редактором, що «нам потрібна цілеспрямована внутрішньоукраїнська (паралельно з європейською!) інтеграція. Для кращого розуміння одне одного, для взаємного збагачення, для відчуття тієї щасливої різноманітності, якою переповнена наша країна… Ніякі злоякісні «технології» не зможуть розколоти націю, яка знає свою історію, розуміє непросту долю іншого краю своєї Батьківщини». Хочеться сподіватися, що все це не залишиться голосом волаючого в пустелі, що читач буде уважним до цих дружніх порад.

Мене також вразило, з яким сумлінням керівник редакції бралася за організацію поїздок до університетів, те, якою активною, енергійною вона була, зустрічаючись зі студентами! За матеріалами збірки газетних публікацій я спеціально підрахував: під час читацьких конференцій, дискусій, інших заходів у регіонах Л. Івшина понад 80 (!) разів брала слово, щоб виступити. І завжди її інтонація була глибоко вмотивована, спокійно-доказова й аргументована. Я так би сказав: на сторінках «Моїх університетів» ми бачимо не так головного редактора, журналіста, як інтелектуала, історика, політика й естета свого часу. І цим вона викликає зацікавлення читача, притягує нас. Одне слово, масштаб роботи, що здійснюється редакцією поважної в Україні газети, вартий не лише уваги, а й шанобливого ставлення до цього. Як зазначив доктор історичних наук, професор Кам’янець- Подільского держуніверситету Валерій Степанков, «та література, яку видає «День», має дуже важливе значення. Не так важливо, для кого це — чи для істориків, чи літераторів, чи журналістів. Для всіх, хто цікавиться минулим, намагається знайти себе в Україні, у кого є хвилювання в душі і немає самозаспокоєння. Такі книжки дають можливість людині думати й, можливо, помилятися у своїх роздумах, але не залишають байдужою». До сказаного вченим додам: вся ця література глибоко занурена в українську генетичну пам’ять, а отже, їй вірять.

Що не кажіть, а видання із серії «Бібліотека газети «День» — геніальний проект. Не станете ж заперечувати, що вони не лише засіб духовного прозріння, а й вельми повчальний елемент поваги до України як держави. «Ми повинні знати свою історію, бо це — становий хребет нації та основа її претензії на місце у світі», — скаже Івшина на презентації п’яти книжок «Дня» у Черкаському університеті. Мені запам’ятався ще один її блискучий виступ з надзвичайно проникливим твердженням: «Вибрати Україну місцем свого проживання і не поважати її — це інвалідність першого ступеня, що гірше за фізичну ваду». Скажіть, хіба можна бути байдужими до власної історії? А тому дуже хочеться, щоб книжки з бібліотеки «Дня» стали «прочитаними, сприйнятними» не лише тими студентами, які брали участь у читацьких конференціях, а передовсім молоддю з інших ВНЗ, тими, кому робити свою державу реально незалежною та демократичною, про що, зрештою, так багато мріяли наші предки.

До того ж, належить зауважити, що зміст книжки «Мої університети» відзначається не лише текстовою культурою, а й високим смаком оформлення. Інакше й бути не могло, бо, як справедливо відзначила одна зі студенток, «цю книжку зроблено з любов’ю». Яскраве свідчення тому — вміщені тут ілюстрації, вони є найголовнішим доказом численних заходів, влаштованих газетою в університетах. Судячи з мого аналізу, понад 130 якісних фоторобіт відтворюють атмосферу дискусій, фіксують нашу увагу на персоналіях їх найбільш активних учасників, на знакових, унікальних об’єктах, що підсилює їхню звабливість. Мабуть, не помилюся, якщо скажу: саме такі книжки, поїздки та дискусії в університетських аудиторіях простеляють нам шлях до студента, його світогляду й душі.

І коли ми маємо сьогодні тільки перше видання, де узагальнено зроблене газетою для студентів, то такий початок — щасливо обнадійливий для нас і дає підстави сподіватися такого ж вдалого продовження. Не хочу дошукуватися недоліків — у цьому випадку вони не будуть суттєвими. Тим більше, що матеріалів для порівняння у нас немає. Отже, залишається побажати творчого успіху головному редактору газети «День» та її колегам-журналістам у подальшому впровадженні своєрідного інтенсиву з історії України та суспільствознавства. Я не вважаю, що читача треба якось спонукати взяти «Мої університети» до рук. Аби зрозуміти цю книжку, не треба якогось надмірного вишколу, вистачить лише уважних і розумних очей.