версія для друку

Свічка у вікні

П’яти хвилин, які було виділено мені на слуханнях для розповіді про американську Комісію з Голодомору, було явно недостатньо, щоб встигнути сказати багато що понад те, що ми зробили все, що змогли. Україна, за небагатьма винятками на кшталт лідера комуністів Петра Симоненка, загалом дійшла до того ж висновку, який ми зробили 1990- го: в тридцятих роках українці стали жертвами геноциду й були настільки покаліченими, що багато які вади, сьогодні притаманні українській державі, виникають саме з цього.

Як іноземець, я почуваю себе не дуже затишно, даючи політичні поради — навіть під вигуки деяких комуністів, що мені слід би повернутися до своїх індіанців. Однак ті роки, які я витратив на вивчення цієї трагедії, змусили мене дати одну пораду, щоправда, я не певний, що її правильно зрозуміли. Як людина, яка безуспішно намагалася заснувати інститут для вивчення геноциду десять років тому, я не можу не вітати нещодавню ініціативу деяких політичних діячів про створення інституту з вивчення Голодомору. Заклик комуніста Бориса Олійника назвати імена всіх винуватців і їхнi жертви (що легше сказати, аніж зробити), також доречний, так само, як і запізнілий намір звести пам’ятник жертвам. Я ж хочу запропонувати лише акт національної пам’яті, доступний кожному: в національний день пам’яті жертв 1933-го (четверту суботу листопада) визначити час, коли кожен член цієї нації, де майже кожна родина втратила когось із близьких, запалить у своєму вікні свічку в пам’ять про померлих. Це було б гідною відповіддю на слова о. Олександра Биковця, який став священиком у Америці:

«... всі були готові на жертви, знали, що не сьогодні-завтра їх знищать, але їх турбувало таке: чи світ буде знати про це, чи світ щось скаже?.. І друга проблема — ще інтимнішого характеру: чи буде кому молитися за всіх тих, що загинуть?»

Навіть сім десятиріч опісля свічка, засвічена у вікні, здається мені гідною відповіддю!