версія для друку

"Війни і мир"

СЛОВО ДО ЧИТАЧІВ

Дорогі друзі, маю честь представити вам третю книжку із серії «Бібліотека газети «День».

Дві перші — «Україна Incognita» (2002 рік) і «Дві Русі» (2003 рік) — були присвячені маловідомим сторінкам вітчизняної історії, а також непростим відносинам України-Руси та Московського царства. Нова робота, яку ми назвали (так епічно!) «Війни і мир, або Українці — поляки: брати/вороги, сусіди...», — це, як видно із заголовка, спроба по-новому зрозуміти одного з найближчих наших західних сусідів, а головне — поставити ряд важливих питань перед думаючими українцями.

Вихід проекту в рік, офіційно названий Роком Польщі в Україні, може лише посилити інтерес, який зовсім не є кон'юнктурним.

Про це свідчать розділи книжки, написані кращими авторами «Дня», — прогресивними українськими вченими, істориками, філологами, філософами, журналістами та їхніми польськими (не менш авторитетними) колегами. Спектр огляду — від давніх часів до сьогодення. Через нервові вузли зіткнень інтересів і спільне освоєння духовного, цивілізаційного простору.

Кут зору — якщо (зрозуміло) Україна — не Росія, то чому не «Польща»? У сенсі темпу реформ і реінтеграції до рідного європейського дому. І в чому, власне, полягає унікальний досвід українців і урок України?

Вчені знають: історія України радикально відрізняється від історії Польщі тим, що дуже складний процес становлення державності в Київській Русі був трагічно і стрибкоподібно перерваний монголо-татарською навалою у XIII столітті. Це мало велике значення у майбутньому. Бо хоч розпочався цей процес майже одночасно — а іноді й раніше — з формуванням багатьох сучасних західноєвропейських держав, але так і не вийшов в Україні за межі ранньофеодальної (княжої) доби. Через що в XVII столітті мав починатися майже з нуля. І закінчився поразкою.

Століття бездержавного життя — на просторах між майже азіатським православним Московським князівством, католицькою, майже західною Польщею і (з півдня та сходу) буйною стихією степовиків — виховали особливий тип людини. Наші предки були людьми вільними. Звикли жити з косою чи плугом в одній руці та мечем — у другій. Тому приєднання цих земель до Речі Посполитої — з її тогочасними законами, королем, ієрархією, панами, податками, регламентованим військом — не могло відбуватися безболісно.

Дуже драматичним для українсько-польських відносин, починаючи з XVI ст., став релігійний фактор. І не тому, що українці були аж занадто набожні, а тому, що католицтво було конфесією саме тих людей, які обмежували кількість козацького війська, відбирали землі, насаджували феодально-кріпосницькі порядки. Як відомо, у відносно спокійні часи, скажімо за часів Петра Могили, українці, бувало, приймали на певний час католицизм заради того, щоб поїхати навчатися до Кракова або навіть і Рима... Тож справа не в конфесії.

Тут важливо зважати на кілька обставин. Маємо пам'ятати, що католицизм минулих часів дуже відрізнявся від сьогоденного — з його терпимістю, повагою до інших релігій, до свободи совісті.

Усе це — великі досягнення Римської церкви XX століття, не в останню чергу — Папи Івана Павла II. У часи утворення Речі Посполитої та колонізації України картина була іншою. Тоді католицизм був чимось на зразок «расової ознаки» — поділяв людей на вищих і нижчих, а приналежність до православ'я значно обмежувала права, привілеї та можливості для «кар'єри». Українці, наші предки, хотіли рівних прав і виборювали їх.

Навіть цей історичний міні-екскурс дозволяє зрозуміти, чому так довго, аж до XX століття, тліли головешки ненависті й болю.

Звісно, в рамках газетного проекту ми не ставили завдання вичерпного та всеохоплюючого аналізу. Наш особливий інтерес — «покинуті» питання, нюанси й ті деталі, в яких, як відомо, ховається «диявол».

На мою думку, справа полягає в тому, що поляки замість класової, на яку так розраховували ленінці, продемонстрували національну солідарність. І тут неминуче виникає запитання до нас, українців: що (крім об'єктивних обставин) є таке в нашому національному організмі, що спонукало тоді розімкнути ряди?

А за цим — як добре видно з іншого століття — гуманітарна катастрофа. Громадянська війна, голод, репресії, русифікація...

Коли я ставила запитання, чому поляки консолідувалися, мені наші колеги-історики відповідали: пояснення просте — в них був Пілсуд-ський. А в нас «свого» Пілсудського не було. Але для мене це часткове пояснення. Бо виникає безліч інших запитань: а чому в них був такий лідер, а в нас не було? І що є причина, а що наслідок? Можливо, не помітили, бо в нього було інше прізвище? Чому, скажімо, не прийняли Петлюру, не консолідувалися навколо нього?

Минулого року на запрошення Президента Олександра Квасневського ми були у Варшаві на святі Війська польського. Я була вражена тим, з якою любов'ю поляки відтворюють ритуали. Вони багато говорять про Пілсудського, вшановують його як всенародного героя — в центрі столиці пам'ятник маршалу, який у 1920 році, розпочинаючи спільний з військами УНР похід проти більшовиків, писав: «Коли йдеться про мою українську політику, то це експеримент. Я є тим, хто втягнув Польщу в це діло, тому можу сказати, що даю тепер українцям шанс. Якщо їм удасться, то вдасться; не досягнуть успіху, то не матимуть його. Є два методи, щоб навчити людей плавати. Я волію кидати їх на глибоку воду і примушую плавати. Це я, власне, роблю з українцями». Поляки під тиском Заходу уклали з Росією мир. Петлюра залишився без підтримки, армія пішла за Збруч і була інтернована.

Що з цього вийшло — знаємо. Про спільний безпрецедентний похід Петлюри і Пілсудського ви зможете прочитати в цій книжці, в матеріалі відомого вченого-історика Сергія Литвина у розділі «За вашу і нашу свободу».

Запитання залишаються. Вони спрямовані до сьогоднішніх українців, до наших політиків. Чи вміємо ми читати історію? Чи затребуваний безцінний, часто трагічний досвід?

Як тут обійти той факт, що майже непоміченим минуло відзначення 125-річчя Петлюри, не маємо йому і пам'ятника в Києві... Тому Симону Петлюрі, який, залишившись сам на сам з ворогом, у відозві «Народе український» від 22 січня 1923 р. писав: «У цей непевний час, коли старій культурі Європи загрожувала та страшна руїна, що сталася вже в Росії і Україні, тільки вища влада Твоя, Народе український, з лицарським військом Твоїм боронила Україну і всю Європу від жахливої навали большевиків московських. Коли салютна армія українська в обороні всесвітньої культури являла високий зразок мужності й легендарної відваги, великі держави Європи не хотіли розуміти змагань наших національних, не хотіли відчути власних своїх інтересів. Тероризована большевицькою загрозою Європа готова була допомогти таким безнадійним авантюрам, як спроби Денікіна — Врангеля, і свідомо закривала очі свої на криваву боротьбу України, Білоруси, Дону, Кубані, Грузії та інших народів Кавказу. Зачарована споминами про колишню могутню Росію, великодержавна Європа не хотіла допомогти надмірним змаганням народів, що творили власні демократичні держави і спільними силами бажали спинити криваву хвилю комуністичного імперіалізму московського».

...Написано 80 років тому. Всього-навсього. А пам'ятник — він же від слова «пам'ять»... Немає історичної пам'яті — немає пам'ятників. Немає пам'ятників — немає лідерів?

Може, це і є відповідь на те запитання з минулого: чому у нас не було (і немає?) «свого Пілсудського»?

Взагалі, мабуть, народ може розминутися з лідером. Не побачити його, не почути, не робити зусиль, щоб зрозуміти. Чи залежить це від якості провідника? Безумовно. А від якості народу?

Говорять, що поляки відрізняються від нас двома речами. Перша — це нація з могилами. Там є Вавель, де похоронені всі визначні поляки. Туди можуть прийти люди і покласти квіти.

Ми — нація безперервної боротьби за свободу із колосальними жертвами. Але — без могил. Де могила Богдана Xмельницького, Івана Богуна, Пилипа Орлика, чи нашого «останнього самурая» — великого гетьмана Кал-нишевського... А Івана Мазепи? Тільки цього року відкрили пам'ятник у Галаці. Де могила Петра Сагайдачного, мужнього Тараса Чупринки (Шухе-вича)? Поки вони не тут, і нас тут не видно. Як там: кожне наступне покоління стоїть на плечах попередників... Але я вірю, колись пантеон Великих українців постане.

Друге — у Польщі домінує, живе і розвивається польська мова. А наша, українська, — все ще на «островах» в іншомовному океані.

За народом, як і за городом, потрібно дивитись. А не доглянеш — усе живе, корисне заглушать бур'яни...

Звісно, будівництво сучасної держави «під ключ» — серйозний виклик. За попередні століття тільки встигала «нарости» якась українська еліта — її піддавали розграбуванню, її нищили фізично, її перекуповували, перевер-бовували, й ополячували, і зросійщували. Ту ж, що залишилася, налякали на три покоління наперед. Ще й досі багато хто каже: не говоріть «національна держава», не кажіть «нація»...

Просто на момент здобуття незалежності в Польщі були — поляки. А в Україні, за висловом всесвітньо відомого вченого, дослідника Голодомору Джеймса Мейса, незалежність отримала УРСР. Грудневий референдум незабутнього 1991 року всіх дуже втішив. Але коли почалася робота, виявилося, що українців (не в етнічному, в політичному сенсі) критично мало, натомість дуже багато було і залишається — радянських людей.

Як це позначилося на суспільних процесах? Чого додало: злагоди, стабільності чи консервації «застою»? І що за 13 років незалежності зробили сучасні українці для створення нової цивілізаційної системи координат?

Гадаю, нашим читачам будуть цікаві роздуми на цю тему професора Римського університету Оксани Пахльовської «Польща і Україна: «Ода радості» Бетховена на кордоні нової резервації».

...Коли я обдумувала і писала цей вступ, мене не полишало відчуття гіркоти. Можливо, ще й тому, що я народилася на прикордонні, в селищі на Волині. І в мене, українки, є «своя Польща». Моя мама, Марія Ар-хипівна, до війни вчилася в польській гімназії. І я досі пам'ятаю, як вразила мене розповідь про те, що її там били лінійкою по руках за кожне українське слово. Одного мого дядька призвали до польського війська у 1939-му, а інший у складі радянських військ загинув, визволяючи Варшаву. Близьку родичку «хлопці з лісу» кинули з немовлям у колодязь, бо вона була заміжня за поляком...

Мама, виховуючи двох дочок (тато помер, коли мені був рік), на свої 60 карбованців все ж примудрялась виписувати три журнали: «Радянська жінка», «Работница» і... «Кобєта і жиче». Та й, зрештою, вся мода в мої шкільні роки приходила до нас через західний кордон, подихом чогось зовсім іншого було тоді, в 70-х, польське телебачення. І, нарешті, погоду ми звіряли по Варшаві...

Здається, я знаю, розумію, відчуваю поляків. Я знаю, що вони майже як ми. Я пам'ятаю той час, коли у наших сільмагах вони «глобально» скуповували праски, цвяхи, телевізори... Потім наші перші «човники» потяглися на польські базари, щоправда, там і загрузли. А їхні пересіли спочатку у власні дрібні крамниці, потім у більші, а згодом стали здебільшого тим середнім класом, про вирощування якого ми так багато говоримо... То що ж розділяє нас нині? Якого характеру цей розрив?

... Я за мораторій на критику українського менталітету. Набридло. Є чимало ніби й освічених людей, які й досі нічого не знають про історію, культуру, традиції свого народу. Нещодавно я прочитала, що в іудаїзмі вони підпадають під визначення «вкрадені діти». Бо ще колись їхніх дідів вкрав у народу нахабний злодій — чужа влада. І тепер, може наївно, може ідеалістично, здається дуже важливим повернути цей «ясир».

Крім того, це означає, що всім, хто причетний до влади тепер чи буде в майбутньому, слід дбати не лише про ріст ВВП, а насамперед про «виробництво» Громадян.

...Насамкінець хочу подякувати авторам, упорядникам, журналістам, всім, хто причетний до народження третьої книжки з «Бібліотеки «Дня». Вважаємо цей книжковий триптих своєрідним посібником із набуття українського Громадянства.