версія для друку

"Лариса Івшина. Мої університети"

СЛОВО ДО ЧИТАЧІВ

Дорогі друзі, маю приємність представити Вам ще одну, шосту, книгу з "Бібліотеки газети "День". Вона є і логічним продовженням нашої серії: "Україна Incognita", "Дві Русі", "Війни і мир, або Українці-поляки: брати/вороги, сусіди...", "День і вічність Джеймса Мейса", "Апокрифи Клари Гудзик", - і водночас переводить чимало порушених проблем у площину діалогу. І це перша, суттєва особливість цієї книги.

Ще до створення бібліотеки газети журналісти "Дня" були в активному контакті зі своєю аудиторією. І не випадково цей збірник, альбом спогадів чи путівник по університетах ми вирішили розпочати з невеличкої замітки про зустріч зі студентами і викладачами Ніжинського університету, яка поклала початок продуктивній традиції.

...Був жовтень 1999-го. Напередодні президентських виборів. На мій погляд, тоді в країни був шанс "перескочити" на інший щабель свого цивілізованого розвитку. Я залишаюся прихильницею тієї точки зору, що вирішальні моменти в історії потрібна не партія, а особистість, яка може задати планку на виріст, під новаторські завдання формувати еліти і повести за собою. Щастя і водночас драма України в тому, що в 1999-му - у неї така особистість була. І є. Але з певних причин вона не змогла прийти до влади. А отже, на тому етапі не вдалося реалізувати реформаторський, позитивний сценарій, який би вирвав Україну з обіймів минулого і забезпечив незворотну модернізацію країни.

Багато хто і зараз (хоча недавні політичні події трохи освіжили "дівочу" пам'ять політологів) не має мужності визнати, що "канівська четвірка" - це був сміливий і чесний задум. Перша спроба об'єднати опозицію. Вона була за крок до перемоги. В одних це викликало неймовірне піднесення, в провладних штабах - паніку. На жаль, рішення про висунення єдиного кандидата від опозиції "прожило" лише шість годин. Не попередивши партнерів, Олександр Мороз вийшов на прес-конференцію... і зламав досягнуті раніше домовленості.

Так була змінена українська доля і наслідки цього, 1999, року будуть відлунювати в нашій історії ще довго.

Про все це журналісти "Дня" послідовно писали в газеті. Чи почуло нас суспільство? Які зробило висновки? І чи зробило...

Якщо пригадати бурхливі події 2004-го, на якийсь час усі, навіть скептики, відчули неймовірний оптимізм. У редакторській колонці напередодні другого туру голосування я написала, що в 1999 році був лідер, не було народу. А в 2004-му - був народ, та не було лідера... Звісно, тоді мою думку багато хто не поділяв. Хоча і з народом не все так просто. За ним, як добрій господині за городом, треба доглядати: сапати, проривати, нищити шкідників, підживлювати...

Усі ці роки після 1999-го чимало журналістів самовіддано обслуговували політиків, працюючи, фактично, як сервісна служба. Я ж вважала, що треба якомога більше займатися суспільством. А якщо думати про перспективу, то - його "неінфікованим" молодим поколінням. Часом кажуть, що досить нинішній молоді прийти в активне життя, - вона вирішить багато проблем, оскільки вихована в умовах волі... Гадаю, не можна бути таким беззастережним оптимістом. Якщо не буде справжніх шкіл, впливів, позитивної селекції, нічого саме по собі не відбудеться. Кожна зміна поколінь може додати дещо, але по-справжньому якісні зміни відбудуться в умовах стабільного культурного зростання. На зразках кращого, що було в минулому, має бути створена можливість продовжувати це і розвивати. Багато разів у нашій історії було так, коли кожного разу починали ніби з чистого аркуша, як люди без спадщини. Що таке, зрештою, цивілізація? Це, насамперед, здатність накопичувати знання. Засвоювати їх. Виробляти цінності.

А у нас - злет, а потім - доволі драматичний відкат...

Ось чим вмотивовані мої поїздки університетами. Я хотіла говорити зі студентами, в тому числі й майбутніми колегами-журналістами, про уроки, які дає нам власна, в тому числі й новітня історія, про систему координат, у якій розвивається країна. Щоб розширити світоглядні позиції та долучити до обговорення того, про що ми пишемо в газеті. І, звичайно, отримувати зворотний імпульс.

У своїх поїздках з 1999-го по 2006 рік українськими університетами я відчула інтерес молодих до осмислення нашої історії і те, що рубрики "Дня" "Україна Incognita" й "Історія та "Я" мають багато вдячних читачів. Молодим хочеться розібратися: що в нашому національному характері заважало не раз у минулому здобути шанс на побудову власної держави, що зараз перешкоджає швидкому поверненню до європейського дому. Гадаю, найповніше запит, який я вловила у спілкуванні в студентських аудиторіях, втілився в нашому проекті "Бібліотека газети "День". У всіх п'яти книжках, загальний тираж перевидань яких досяг 40 тисяч екземплярів. А потім новою захоплюючою сторінкою спілкування з читачами стало саме обговорення бібліотеки, яка в багатьох університетах країни пройшла своєрідну атестацію і отримала громадське визнання.

Отже, "Мої університети" - це книга про долю книг із "Бібліотеки газети "День". Вона складається з газетних матеріалів, що були написані з 2002 по 2006 pp. одразу по гарячих слідах зустрічей-обговорень кожної нової книжки в аудиторіях університетів у Луцьку, Кіровограді, Чернігові, Донецьку, Острозі, Хмельницькому, Черкасах, Києві, Кам'янці-Подільському, Запоріжжі, Львові, Одесі...

Друга особливість цієї книги полягає у тому, що рівень спілкування, бурхливі дискусії, цікава полеміка стали можливими завдяки позиції студентства, гострим запитанням, оригінальним спостереженням, небайдужості. У цьому альманасі мені особисто важливе не стільки те, про що я говорила під час зустрічей, скільки те, про що вони запитували. Вийшов, на мій погляд, цікавий моніторинг настроїв, пошуків, запитів. Суттєво, що саме думки студентів, їхнє багатоголосся закріплене в цьому путівнику-звіті про зроблену роботу, і це - залишиться. А самі вони можуть вважатися повноцінними співавторами проекту "Мої університети".

Під час зустрічей, диспутів в університетах сходу, заходу і півдня країни я не раз переконувалася в тому, що нам потрібна цілеспрямована внутрішньоукраїнська (паралельно з європейською!) інтеграція. Для кращого розуміння одне одного, для взаємного збагачення, для відчуття тієї щасливої різноманітності, якою переповнена наша країна. Як важливо дитині з півдня чи заходу приїхати до Дніпропетровська і побувати в садибі Яворницького, або в Полтаві, в музеї-садибі українського аристократа Котляревського, де ми зустріли фантастичних самовідданих людей. Або побачити в науковій бібліотеці в Одесі, якою опікується Ольга Федорівна Ботушанська, раритети, про які повинен знати кожен освічений українець. Або екземпляр рідкісної прижиттєвої фотографії Тараса Шевченка в музеї Кам'янця-Подільського... Я вже не кажу про скарби Львова, чи невідкриті таємниці Донецька, Харкова. Варто згадати і Черкаси, де журналісти "Дня", крім цікавих контактів зі студентами і викладачами, отримали задоволення від відвідання унікального Музею рушника. Стародавні літописи на полотні, наш сакральний код. Скільки див і фантастичних багатств розсипано по всій країні! Потрібно їздити, бачити, знати. Ніякі злоякісні "технології" не зможуть розколоти націю, яка знає свою історію, розуміє непросту долю іншого краю своєї Батьківщини.

...Якось, уже в 2006-му, під час читацької конференції в Одесі студенти Національного університету, майбутні політологи, запитали мене про національну ідею... Я спочатку приготувалася викладати своє бачення, але згодом подумала, що переконливіше буде запросити їх продовжити цю розмову в Острозькій академії. Все вийшло якнайкраще. Завдяки гостинності острожан, унікальній атмосфері цього закладу студенти-одесити змогли виступити на днях науки, а головне - взяти участь у світоглядних дискусіях, де серед іншого обговорювалося, зокрема, таке питання: безпека держави - і питання консенсусу чи компетентності? Спробуйте відповісти.

Мене ж схвилювало інше. Жоден із студентів-одеситів до цього не був на заході своєї країни. Вони щиро зізнавалися: "...ми думали, що їдемо із цивілізованого краю - в дикий. А побачили..."

А побачили унікальний навчальний заклад, історія якого сягає XVI століття - періоду європейського відродження. Де зараз, завдяки самовідданій праці викладачів, підтримці меценатів і, що суттєво, неординарній особистості ректора Ігоря Демидовича Пасічника - створено найкращий університет, де поєднана національна ідентичність з прогресивними світовими підходами.

Кожен, хто приїздить в Острог, дивується: звідки такі фантастичні студенти?

Так от: від відкритості, від відсутності корупції, завдяки вільній конкуренції, коли з глибин народних відбирається все найкраще, талановите. Простий і очевидний рецепт. Але як усе ще небагато тих, хто хоче йому слідувати. А між тим ця академія показана нам як по лікарському рецепту. Адже одна з національних хронічних недуг - невіра у своє. Тому ставлення в мене До Острога особливе. Це мій Університет.

Не можу не сказати про свої враження від гірничого університету в Дніпропетровську. Завдяки позиції ректорату і директора гуманітарного інституту цього вузу Віктора Юхимовича Пушкіна, студенти, які будуть геологами, спеціалістами з гірничої справи, розуміються на історичних проблемах не гірше, ніж гуманітарії. Тут виховують не лише спеціалістів - громадян. (Який доказ від зворотного для тих, хто носиться з ідеєю скорочення гуманітарних дисциплін у технічних вузах!) Там особливе ставлення до історичної пам'яті, і перше обговорення книги "День і вічність Джеймса Мейса" не випадково відбулося саме в гірничому університеті в Дніпропетровську.

Не викликає сумнівів те, що особлива активність студентів залежить дуже часто від небайдужості викладачів. Усюди, де є особистості, є і творчий ріст та розвиток. До речі, в Запорізькому університеті з ініціативи заступника декана факультету журналістики Віктора Володимировича Костюка вперше ввели публіцистику Джеймса Мейса в навчальну програму для журналістів. Дуже важливо, що зусилля нашого колеги, великого патріота України, який відкрив світові страшну правду про Голодомор, запитані серед молоді.

Не має розподілу країни на схід і захід. І не варто це повторювати. Якщо є якась помітна різниця між регіонами, а я би краще називала їх землями, то вона в нерівномірній "гуманітарній прогрітості". Десь крига була товща, тому потрібно вкладати стократ більше зусиль і тепла. В університетських аудиторіях часто запитували: де шукати опори? Як впливати на владу?

Звичайно, набагато краще, коли вся атмосфера в суспільстві, коли вся сила держави спрямована на те, щоб допомогти людині вільно дихати і жити, не вишукуючи отих щілин між плитами, де можна протиснутися і вхопити належний тобі промінь сонця, світла і ковток повітря. Але коли все не ідеально, все одно є багато правильних маршрутів. Один із них для мене проліг через українські університети, які залишаються твердинями опору примітивізації і островами просвітництва. Що, зрештою, може, колись стануть материком.

Дякую студентам і викладачам усіх вузів, де ми побували, за співпрацю у створенні проекту "Мої університети". А також журналістам, фотокорам, усім співробітникам "Дня" за допомогу у втіленні задуму. Особлива вдячність Миколі Григоровичу Жулинському за ідею знайомства з Острозькою академією. І нашим шанованим авторам - Сергію Борисовичу Кримському, Володимиру Євгеновичу Панченку, Юрію Івановичу Шаповалу, Віктору Миколайовичу Горобцю, Станіславу Владиславовичу Кульчицькому, Валерію Степановичу Степанкову і Тарасу Компаниченку, - що радо відгукнулися на мою пропозицію поспілкуватися зі студентами в різних аудиторіях країни.