версія для друку

Відгуки

Мирослав ПОПОВИЧ, член-кореспондент НАН України, директор Інституту філософії НАН України:

“Книга “Україна Incognita” — захоплююче відкриття маловідомого”

— Я завжди читаю історичні статті в газеті “День”, і для мене було дуже цікавим переживання, коли я побачив все разом у одній книзі. Це зовсім не те, що збірник, скажімо, якихось наукових праць.

І перше, що мене дуже приємно вразило, — це те, що в збірнику вибрані персоналії, які дійсно того варті, і про які (як про українську, так би мовити, еліту), часом ніколи й не писали. Особливо — (я назбирав навіть багато матеріалу) про князя Рєпніна-Волконського. І раптом (я статтю пропустив, не читав у газеті) дивлюсь — підібрано майже все те, що я знаю, і в деяких речах навіть трошки більше. Такі речі надзвичайно приємні. Це чисто газетний підхід, ставка на сенсацію, і дуже добра ставка на сенсацію; захоплююче відкриття маловідомого. Цей підхід має, з іншого боку, свої мінуси. Адже кожен автор, пишучи про свою персоналію, завжди знаходиться на її стороні; він повинен висвітлити її найкращим чином. Поки автор над нею працює, в той чи інший спосіб, він є її адептом і захисником. І тому в газеті всі ці персонажі, про якi писалося, виступають здебільшого як позитивні.

Взагалі в нашій пресі був такий період, коли, скажімо, позитивними були невинно убієнні, а тепер реабілітовані комуністи, вожді компартії України до 1937 року. І їх показували тільки з позитивного боку. Потім пішов період, коли вже розпочалися реабілітації колишніх опозиціонерів, хоча б Скрипника. І вже пішов “хороший Скрипник”; згодом — Хвильовий у такий самий спосіб. Потім був період, коли настала черга Винниченка, Грушевського, Петлюри й, нарешті, Бандери...

Я думаю, що книжка “Дня”, це якраз не той приклад. Тут маємо чисто, я б сказав, законний емоційний підхід кожного автора до свого персонажа, а не еволюцію поглядів. Але є неодмінний при цьому мінус — відсутність загального бачення. Ну, що б я навів як приклад? Скажімо, надруковано дуже цікаву статтю про Троцького. І стаття несподівана в нашому культурно-політичному контексті; в ній з певною симпатією автор описує “червоного лева революції”. Я б сказав, що такий погляд, як при описі кожної людини, цілком має місце. Я б навіть більше сказав: якщо ви виходите з якихось загальних поглядів, то до таких троцькістів, як Віталій Примаков, Юрій Коцюбинський і, нарешті, Христіан Раковський (якого, на жаль, немає ще у вашому переліку), можна поставитись із більшою симпатією, більшою підтримкою, ніж до канонічних ленінсько- сталінських комуністів. Оскільки вони були прихильниками світової революції, для них Україна повинна була стати такою самою ланкою світової революції, як, наприклад, Німеччина. Тобто вони з самого початку виступали за якусь автономізацію України. До речі, Раковський виступав проти утворення Союзу РСР і першим доводив ідею конфедерації. Він також троцькіст; і це було невипадково. А пізніше ці діячі вже, звичайно, виступали проти сталінського централізму з відкритим забралом. Всі вони були меншими, у тому числі і Троцький, колонізаторами України, ніж Сталін. Але цього в статті немає. Там є тільки життєвий нарис.

А от візьмемо інший погляд — на Центральну Раду (буквально вчора я тримав цю статтю в руках). Її назва уже містила в собі цілу мораль: “вони хиталися між соціалізмом і націоналізмом”. Так от, я хотів би сказати, що це концептуально якраз хибна позиція, на мій погляд. Вона повністю запозичена із правої, навіть радикально правої критики з боку українських націоналістичних кіл на адресу Центральної Ради. Причому це все спирається на кілька цитат із Винниченка й інших діячів, про те, що “необхідно загальне озброєння народу, а не армія”. Суть справи полягала зовсім не в тому, що діячі УР не хотіли будувати збройні сили — вони прагнули їх мати. Більшовики точнісінько так само говорили — потрібне загальне озброєння народу і т. д. Але більшовики зуміли при всьому цьому завдяки своєму маккіавелізму створити зовсім нові частини, очоливши їх старими “спецами” (офіцерами й генералами) під контролем своїх комісарів. Це те, чого не зуміла зробити Центральна Рада, і що зробив Скоропадський, і потім намагався зробити і Петлюра. В Петлюри дуже багато було офіцерів iз царського генерального штабу, але він не міг цей процес взяти під контроль. Біда Центральної Ради була якраз не в цьому, а в тому, що вона брала курс, я б сказав, на унтер-офіцерів. Це був той самий націоналізм, те саме націоналістичне народництво. Вони не хотіли мати справу з російськими генштабістами, тому що боялися за національну долю. І програли. Тому і під Крутами вийшли на бій iз більшовиками, маючи гімназістські й студентські групи, а ті жалюгідні офіцерські кадри сиділи в теплих вагонах і грали в карти, коли хлопці вмирали. Я взяв це тільки як приклад.

Чи може бути якийсь концептуальний задум у газети? Я думаю, що ні. Це було б понад її сили. І так, як воно зроблено в книзі “Україна Incognita”, так воно й повинно бути. Що можна додати? Було б добре, якби на матеріалах цих публікацій газета ще й давала якісь дискусії і обговорення. Тоді б вони стали додатком до хорошої, так би мовити, інформаційно багатої сторінки. Не обов’язково подавати одну концепцію бачення історії України. Хтось би, скажімо, всупереч газеті, сказав: “Ні, це не було коливання між націоналізмом і соціалізмом, а насправді це був селянський націоналізм, народницький”. Можна з цим не погоджуватись, але тоді б це викликало більший інтерес до преси.

Таке в мене загальне ставлення, але я в цілому вітаю і книжку, і ці публікації. Бажав би газеті, щоб вона їх продовжувала і зробила гострiшими і цікавiшими.

- Те, що зробила газета “День” і як видання, і випуском книжок – і є, по суті, формування здорових ціннісних орієнтацій українського суспільства, які дуже носять виразний європейський і світовий контекст.

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, академік НАН України, директор Інституту літератури НАН України:

- Це книжка, яку повинні мати всі (“Україна Incognita”). Вона стала трибуною, на якый висловилися люди різних напрямів ы сфер діяльності. Книжки газети “День”, як і сама газета унікальні тим, що поєднують популярність викладу з гостротою спостережень.

Приємно, що двотомник із серії “Бібліотека газети “День” одержав громадське визнання. Правду кажучи, він давно на це заслуговував. “Україна Incognita” та “Дві Русі” у мене вдома стоять серед енциклопедичних видань та словникової літератури — це те, що часто потрібно для роботи. Я вважаю, що повноцінне формування особистості, її історичної пам’яті, системи національних цінностей неможливе без цих двох книг. Також двотомник працює на консолідацію української нації, відкриваючи для багатьох регіонів, особливо, Сходу і Півдня України, правдиво відтворені сторінки історії України. Ми всі, нині сущі в Україні об’єднані драматичною складною, але нашою національною історією.

Особливо важлива друга книга “Дві Русі”, яка показує, в чому відмінність все-таки України та Росії, як ця історія двох народів переплетена і наскільки вона непізнана, особливо, я сказав би, для Росії. Для нас уже багато що відкрилося, але росіяни ще живуть стереотипами і тими традиційними уявленнями, які формували у їхній свідомості міф про тисячолітню Росію, без урахування ролі та значення України як окремого етносу зі своєю історією, культурою...

Тарас ГУНЧАК, професор історії Раттгерського університету:

“Така книга, як “Україна Incognita”, творить світогляд”