Світлана: Сколько раз в жизни вы были влюблены?

Ю. П.: Доброго дня, читачі «Телеграфа»! Я вже з вами. Багато разів, бо мені не 15 років. Час від часу це стається і зараз. Востаннє це сталося кілька місяців тому. Не знаю, чи це надовго, але я завжди від цього щасливий. Любов – це Бог. Бог – це любов!

Стасюля: У вас є дружина? Ви їй зраджуєте?

Ю. П.: Дружина у мене є, третя, поки що . Поки що вона приїдзжаєе на Новий рік з Парижа, де вона мешкає останні 20 років. Вона українка, з Чернівців, кандидат наук. Лиха доля, або не лиха, занесла її в Париж, там ми і познайомилися 11 років тому. Але я не хочу жити за кордоном, бо жив різних країнах досить багато, а вона не хоч вертатись. Тому питання зради в такій ситуації, особливо в останні 2 роки, дуже умовне.

Tom: Добрый день. Мне кажется, что в некоторых ваших рассказах эротика занимает центральное место, а не служит для донесения каких-то художественных образов.То есть является самоцелью. Согласны ли Вы с этим?

Ю. П.: Категорично ні. Якби я з вами зустрівся, і в нас було трохи часу, то я би прокоментував вам будь-яке із самих своїх найкрутіших оповідань, ви би зрозуміло, про що воно насправді. Якщо ви маєте на увазі оповідання «Те, що на споді», то зверніть увагу на конфлікт між дитячим криком до мами і її еротичним, якщо не сказати гостро сексуальним відчуттям свого жіночого права на статеве задоволення. Жінка-мати і жінка-коханка – це проблема невирішальна. Майже за Достоєвським. І так далі.

Мальва: Доброго дня. Пане Юрію, ставлення до вашої творчості читачів та критиків дуже різне. Скажіть, все ж таки? чого у цьому більше - негативу чи навпаки,- позитив переважає?

Ю. П.: Враховуючи те, що мої книжки продаються у різних регіонах України, я думаю, що позитив переважає. Колись на якійсь молодіжній міській гулянці до мене підійшла група студентів. Вони показали розбиту, зачитану вщент мою книжку «Те , що на споді», і сказали: «От бачите, як вас читають, спасибі Вам за цю книжку». Я отримував такі слова і в Харкові, від випадкових мимохідців, і просто на вулиці ,і в Києві і у Львові. Позавчора в Нижені. Поки о в Кременчуці моїх читачів менше. Але ще не вечір

Світлана: Есть ли у меня шанс более чем на дружбу?

Ю. П.: Любов зла, полюбиш і козла, все може трапитися.

Зося: Чи дали б ви своїм дітям читати таку літературу, яку пишете ви?

Ю.П.: - Моя донька вже багато років читає перша все, що я написав. Дітям до 15 років я не радив би дивитись українського телебачення, особливо рекламу, і деякі кліпи, а тракож ходити до наших газетних кіосків, особливо на вокзалах, де продається напівпорнографічна, низькопробна навіть брудно-жовта преса в асортименті. Частина моїх творів розрахована на дорослого читача. І тільки. Я вважаю, що деякі книги, в тому числі і мою «Кама Сутру», або ж твори Ч.Буковського, Ж. Жере, В. Сорокіна, В. Єрофєєва і багатьох інших, продавець у книгарні не повинен продавати дітям. Так робиться у цілому цивілізованому світі.

Зося: Кого б ви назвили своїми творчими вчителями?

Ю.П.: - Не сотвори собі кумира, це перша фраза. А друга – мені завжди подобалися письменники, які поєднували у собі інтелектуальну працю із життєвою дійовістю, тобто ті, хто був в людиною дії. Це Джек Лондон, Хемінгуей, Кіплінг, Малеро. А поза всім – Че Гевара.

Вероника: Как Вы оцениваете состояние современой украинской литературы? Считали бы успехлм, если бы Ваши книги читали бы в метро?

Ю.П.: Мої книги в метро читають, і дуже часто. І мені переказують про це мої знайомі, я навіть сам два рази таке бачив. Сьогоденна українська література насправді перебуває у стані поступового піднесення, чим далі потужнішого, хоч до піку ще доволі далеко. Літературні смаки у світі міняються. Були періоди злету північно-американської літератури, французької, латино-американськрої, а потім мода спадала. Сім чи 8 років тому про українську літературу у державі Україна мало хто чув. У книгарнях не було книжок сучасних укр. письменників. Сьогодні в в усіх центральних книгарнях великих міст є щонайменше з 10 українських авторів, чиї книжки вже користуються не особливо рекламованим, але попитом. Далі буде ще цікавіше.

Мальва: Чи багато людей казали Вам, що Ви збоченець?

Ю.П.: Ні не багато. Треба спочатку розуміти, що таке збочення, і що ви хочете сказати цим словом. Чи ви й самі розумієте, про що ви питаєте? Той, хто спить з чужою жінкою, це збоченець, чи ні? А той, хто втік від дружини з дітьми до молодої жінки, це збоченець, чи ні? Ми можемо довго говорити про цю тему, і вам не зовсім просто буде мені відповісти. Але якщо вас непокоїть Гондурас, то не чешіть його.

Зося: Чи належите Ви до якоїсь мистецької школи, течії, напрямку? Якої?

Ю.П.: Я – віце-президент Асоціації українських письменників. 12 років тому ми з групою моїх колег подали заяву про вихід зі Спілки письменників України і створили асоціацію українських письменників, першим президентом якої був я. Серед інших – Ю.Андрухович, І.Римарук, Т.Федюк та інші. Ми створили мистецьку групу «Пси Святого Юра», до якої увійшло семеро письменників. Крім мене – Ю.Андрухович, І.Римарук, О.Ірванець, В.Неборак, В.Медвідь, і В.Герасим’’юк. Але на сьогодні ми, лишившись друзями, працюємо кожен окремо. Всі найкращі об’єднання стихійні і тимчасові, література пишеться однією людиною. Самотньою.

Tom: В каком возрасте вы начали писать? И когда к вам пришел успех?

Ю.П.: Почав писати у 15 років, але починав з поезії, потім написав кілька оповідань. Майже все то було нічого не варте. Пережило час усього кілька віршів На відміну від мого юного друга Дереша, я лише у 23 роки почав писати якісь відносно «пристійні» оповідання. Вірші на той час були вже значно кращі. Але, на свою біду, мої погляди були далекі від комуністичних, і тому моя літературна доля аж до початку «перестройки» складалася доволі невдало. Я видав кілька книжок, але з проблемами, політичними звинуваченнями, і лише після незалежності фактично у 98 році, коли я видав книжку «Те, що на споді», я одного разу прокинувся не просто відомим, а вже майже знаменитим. Так воно й пішло все.

Лялька: За скільки ви б погодилися знятися для еротичного журналу - в костюмі Адама?

Ю.П.: Я не знаю, кому я такий цікавий у голому вигляді. За великі гроші у мене таких проблем немає. Колись був на нудистському пляжі, в Одесі - так подивився я на тих пузатих дядьків, з отими штучками , що там висять. Ну що? Ну якщо комусь дуже хочеться… Я так порахував, мені треба нову машину, може б за машину.. не бачу ніяких труднощів.

Вероника: Вы свое творчество считаете серьезной литературой или оно ссе-таки предназначено для массового читателя

Ю.П.: Я вважаю свою творчість літературою. Поняття «серйозне» чи «масове» вирішує хтось інший, письменник не вправі оцінювати себе сам і видавати, це хороша література, чи погана. Я пишу так, як я можу, так як у мене виходить. «Притча во язицех» Дар’я Донцова- так вона пише «лівою ногою», забуваючи, що було в попередньому романі: значить не важно! Я не можу собі дозволити зробити помилку. Я коли пишу про тюрму, я точно повинен знати, де параша, і скільки метрів відділяє нари ці від того, і тут можна пройти, чи ні. Якщо цього не знаю, то писати не повинен. В мене таке ставлення до літератури, я пишу правду, намагаюся ні в чому не брехати, і якщо навіть я пишу якусь фантазію. У мене наступного року виходить книжка «Озерний вітер» , на основі повісті я робив великий роман. Вона написана на дохристиянському українському фольклорі. То в цій книжці всі фольклорні персонажі взяті з наукової літератури. Там не було жодного вигаданого, не треба нічого вигадувати, в нашій абсолютно потужній міфології дуже багато всього, треба працювати просто. Я працюю над своїми творами, намагаюсь працювати, скільки у мене сили, як у того штангіста: скільки може підняти - підняв. Я підіймаю стільки, скільки мені вдається.

Лялька: У скільки років ви перестали бути хлопчиком?

Ю.П.: У 15 років

Мальва: Чи могли би Ви потрапити у подібну історію, яка трапилася із вчителькою з твору ’’Заборонені ігри’’? Тобто, чи здатні на таке (покохати людину, набагато молодшу за себе, дитину, можна сказати.....)?

Ю.П.: Безперечно, міг би. Мій друг Юрій Рибчинський написав колись пісню, в якій були слова «…ты спроси у педсовета, во сколько лет свела с ума Ромео юная Джульетта». Я думаю, що це і є відповідь. Заборонених тем в літературі немає, заборонене тільки зло. Високе кохання - наймогутніша сила.

stas: Навіщо сучасні письменники (і Ви в тому числі) задля пробудження в читача думки (інтелекту) та принесення ’’світлої ідеї’’ відбувається на тлі бруду, потоків біологічних рідин та інших гидотних прикметників?

Ю.П.: Я пишу про життя, таким, яким воно є, якщо я його бачу з 1986 року, працюючи з різними верствами дна. Щодо біологічних рідин, то знаючи письменника Максима Горького, прочитайте його оповідання «Страсти-мордасти» , або драму «На дне». Побачите, про що я пишу насправді. Час минув, сьогоднішній день трохи інакший, чим учора, позавчора. І говорити правду сьогодні треба жорсткіше. І так (більш чи менш ), як говорить сьогодні її цілий світ, я можу спиратися на американську, латиноамериканську, англійську, французьку літературу. Є багато прикладів письменників, які на початку шокували своєю відвертістю публіку, а потім стали класиками світової літератури.

Мальва: На Вашу думку, чи правдивими є слова: ’’Кохання у таксофонах приречене недовго жити’’? (думаю, що для Вас воно актуальне.. можливо я помиляюсь...)

Ю.П.: У таксофонах я не пробував, і це не кохання. Якщо ви маєте на увазі з статеве злягання, це буває де завгодно. Якщо вам 17-18 років, і вас у не має місця, відчуття більшої поваги до себе та об’єкту вашої уваги - всяке буває. Але не називайте це коханням.

Макс: Почему вы никогда не снимаете очки?

Ю.П.: Я ніколи не знімаю, просто в мене інколи болять очі від світла великого. Інколи я знімаю, особливо удома: я в них не сплю.

Яна і Юля: Звідки ідея про ’’Кінець’’?

Ю. П.: Просто слово „член” – це майже як „член-кореспондент”, розумієте? В принципі, де кінець там і початок. Я думаю, це вже історія, це не я придумав. Я вигадував еротичну лексику сам, спираючись на англійську і французьку мови. Я багато читав такої літератури і мусив знайти слова. А писав я ці твори протягом 15 років. І ті твори, що увійшли в „Кама Сутру” створені упродовж багатьох років.

treg-vlad: Чи відчуваєте Ви потребу написати ще трохи віршів?

Ю. П.: Я відчуваю потребу поїсти або сходити в туалет. Це потреби. А з віршами це стається одного разу, або не стається. Ніколи жодного вірша просто „від голови” - вони виникають самі. Я недавно написав одного жорсткого вірша про малоліток, після того як я побував на одній ничці, де живуть малолітні бомжі. Це було досить страшно. Це паралельний світ. І мене „вибухає”: я приїхав додому, мене усього трусило, я написав такого вірша. Це не була та потреба, це був вибух із середини. Він може бути інколи ніякий, я інколи дивлюся, що я написав на якихось серветках в ресторані, на клаптиках, що валяються, читаю і думаю: яке дурне, його треба швидко викинути, щоб ніхто не побачив. А інколи буває одразу написано. Кілька моїх дуже відомих речей, в тому числі «Не наступайте на любов», написані одразу, майже нічого не довелося міняти. В Парижі на станції я побачив, як було написано на вхіднику слово „любов”. Це мене потрясло, це прекрасно. Закінчилося тим, що дочка зі своєю компанією купили кілька балонів білої фарби, вночі вилізли на дах сусіднього будинку і написали великими білими буквами „любов” на дахові. Я живу на 20 поверсі, я бачу цей напис. «Тату ти мною пишаєшся?» - питала донька. Я сказав «так».

treg-vlad: А чи не є Ваш образ занадто гламурним?

Ю.П.: Боже упаси, я терпіти не можу слово «гламурний», і все це напівпедаристичне махання деякими частинами тіла, особливо у чоловіків, викликає у мене огиду. ЯІ не люблю це слово і цей стиль

treg-vlad: Що Ви порадите нам робити, аби перемогти загальну апатію, хамовитість та жлобство?

Ю. П.: По-перше, я дякую за таке питання. За те, що вас це турбує. Справді почувається крик душі. Я особисто маю кілька рецептів. Перший рецепт – це те, що сказав Вольтер у повісті „Кандид”, знаменита остання фраза: „Кожен повинен вирощувати свій сад”. Це те, що конкретно повинен робити я у своєму невеличкому світі. А також мої близькі, рідні люди. Я повинен робити добро і поводитися певним чином. Не спеціально бути зразком, а вміти прощати, підказати...Щодо поведінки: я завжди говорю українською на території України. Ні до кого із цим не пристаю. А в розмові зі мною людина автоматично переходить на українську. А не вміє – що робити, поки що не навчилася... Я вважаю, що перемога над апатією, бездіяльністю, хамовитістю великою мірою залежить від кожного і нас, хто живе у цій країні, в цьому місті. Ви скажіть комусь „будь ласка”, „дякую”, „перепрошую” – на це звертають увагу діти, ви можете для них бути прикладом. Я намагаюся так жити, так казати. Влада не зробить цього указами, треба ще й переконати владу, щоб вона хамом не була. Згадайте усі ті чвари у Верховній Раді... А все починається із власного прикладу, першого кроку в себе на вулиці. Навіть із того, щоб привітатися із сусідами зі свого під‘їзду, які живуть 10 років поруч, але бояться бути приязними. Якщо ви десять разів привітаєтеся (а я так робив у своєму будинку), люди починають вітатися. Це нормально! Робіть це кожен день, і потроху життя почне рухатися в тому напрямку, в якому вам хочеться.

Мальва: Чи плануєте ви створення якихось телепроектів, можливо із Карпою…

Ю.П.: Дякую за компанію, це як раз люди, з якими я контактую справді близько, і ще можна двох назвати: Андруховича и Прохацька. Спільний проект створення на телебаченні серіалу-ремейку на тему педагогічної поеми Макаренко. Я вже маю попереднє добро, саме тому, коли мене питали про хуліганів і мою книжку, тому що я знаю дуже добре, до глибини хуліганську публіку і бував у малолітніх бомжів, тому сценарій мені може вдатися.

???: Як би ви були богом, що ви змінили у людях?

Ю.П.: По перше, спроможність на зраду. Багато чого стало би на свої місця. У нас була б інша Верховна рада, був би порядний підхід , Плющ не був би таким примурком, і всі не зраджували б своїм жінкам. Любов була б прекрасна. Це є найгірше зло, на мою думку.

???: На кого ви маєте надію, коли пишете свої книжки?

Ю.П.: Надію можна мати тільки на Бога. Я думаю, що навіть те, що я більше 15 років опікуюсь колоніями (зокрема Прилуцькою, а тепер почав у Кременчук їздити) помагаю цим дітям, і мене питають навіщо, я кажу «це мене Бог послав, я не знаю навіщо я це роблю». А насправді невеличке добро, посіяне у душі бездомного сироти, що потрапив у колонію або з інтернату, або просто з вулиці, у ньому пробуджує хоча б відчуття, що світ не складається з суцільного зла, з негативу до нього. Він мусить знати що існують інші люди, інакше ставлення. І це обов’язково, бо ці діти післязавтра стають нашими сусідами, і якщо ми не навчимо їх хоча б мінімального добра, вони буде нести загрозу і нам, і нашим близьким, і всьому суспільству.

Федір Чужа: Ви доволі доросла людина, маєте свій погляд на житейські проблеми, однак вдалися до таких подробиць у „Хуліганах”, про що й читати соромно. Ви це придумали, маючи в уяві своє дитинство, чи виписали героїв, знаючи їх життя з натури? Дякую. Бажаю творчого успіху.

Ю. П.: Стосовно „Хуліганів”. Я жодного епізоду не вигадав. Я знаю їхнє життя з натури і з їхніх описів. Вони (в колонії для малолітніх порушників, якими я опікуюсь) писали мені про своє життя і про ці теми, які Вас так дратують. Якщо інакше подивитися на цю книжку, то я можу нагадати вам жорстке письмо Василя Стефаника або когось ще. Я пишу правду. Я нікого нее закликаю читати свої книжки. Не подобається – викиньте ту книжку і не читайте.

Treg-Vlad: Які Ваші враження від фестивалю ’’Остання барикада’’, що пройшов у Харкові? (Адже Ви не тільки брали участь, але і підтримували учасників чемпіонату зі слему, наскільки я міг бачити).

Ю. П.: Я підтримував учасників, розумію, що є організаційні моменти, і простіше критикувати, а не організовувати... Мені не сподобався другий день, закриті двері у кафе, багато охорони. Таке було відчуття. Ніби я знов в Совєцком Союзє і „всєх на виход с вєщамі” – це був негативний момент. Може, трохи забагато було гостей з Росії, Білорусі, Литви. Але це велика заслуга Жадана, який все організовував. Мені більш до вподоби була „Барикада” в Луцьку – більш компактна та яскрава. Але і в Харкові було багато позитивного. Що стосується учасників чемпіонату зі слему – зрозуміла річ, що молодь тішиться. І коли хтось із старших письменників їх розуміє і контактує з ними у слемівській грі – то це правильно.

Федір Чужа: Виписуючи образи героїв, мову спілкування та дії яких гидко й згадувати, ви повертали свої думки до далекого дитинства, чи мали "практичний" матеріал у виховних колоніях? Сприймаю сюжетну лінію, але дещо дивуюся посіяним "зернам" для наступних поколінь "лоботрясів". Дякую за твір, хоча, звісно, кожен має сприймати його зміст на свій копил, чи не так? Бажаю творчого успіху! З Новим роком!

Ю.П.: Відносно мови спілкування та образів героїв я вже сказав. Я маю матеріал і, можливо, його тому добре розумію, що в мене самого було досить важке дитинство: голодне, босе і голе. А стосовно посіяних зерен...Це є конкретне життя, і кожен його сприймає на свій копил, як ви кажете. Я хотів би звернути увагу нашого суспільства на те, що відбувається з нашою неохопленою увагою – ні родини, ні вихователів – молоддю. Одна солідна дама видавець якось зустріла мене на одному з форумів. Я приготувався слухати про книжку приблизно таке, як пишете Ви. А вона сказала: „Пане Юрію, я вважаю, що вашу книжку „Хулігани” треба подарувати всім українським депутатам Верховної Ради, аби вони побачили, як живе українське дно. І це була мені найкраща похвала за цю книжку.

Обсудить на форуме