Рішення кримського парламенту із закликом до ВР України визнати незалежність Південної Осетії та Абхазії, відмова виконувати накази Міністерства освіти і науки щодо збільшення обсягу української мови у школах, а міністра охорони здоров’я — у медичних навчальних закладах дали привід для широкого обговорення на кшталт «Ну от і почалося!»

Нічого подібного — все триває. І коли всі вже забули, як ВР автономії Біловезьку угоду денонсувала, те, як місцеві ради територію без НАТО оголошували, мають пам’ятати. Звичайно, ухвалене кримськими депутатами звернення до парламенту країни ніякої ваги, крім пропагандистської, не має. Проте — факт. ВР автономії — єдиний в країні орган влади, який, по суті, підтримав своїм рішенням незалежність самопроголошених республік. І тим самим ще раз підтвердив побоювання, які висловлювалися щодо загравання Партії регіонів із проросійськими організаціями під час виборів. Адже ні для кого не секрет, що нинішнє рішення просувалося колишніми лідерами «Російського блоку», яких привели в парламент АРК регіонали. Якби товариші з Москви не наполягли, а перші особи ПРУ не погодилися, маргінальне політичне існування багатьох героїв мєшковських часів, які втратили свій електорат, згодом звелося б нанівець. А потрапивши до списку блоку «За Януковича», обійнявши високі посади в автономії та в республіканській організації ПРУ, ці політики здобули друге дихання і змогу проводити приємні Москві рішення кримської влади.

І нинішнє — не останнє, оскільки опір, який спроможний іноді чинити спікер А.Гриценко, легко знімається командою з донецького Києва чи потребою утримати владу. На 24 вересня призначені парламентські слухання з НАТО. В юридичному плані це нічого не означатиме. Проте буде чимало гучних і соковитих заяв, і тема «Крим проти НАТО, Крим за ЧФ» знову буде актуалізована завдяки увазі ЗМІ.

Проте звернення кримських депутатів до ВР України з пропозицією визнати незалежність Південної Осетії та Абхазії не тягне на розпуск парламенту автономії, як пропонують деякі політики. Тут передбачається можливість продовження теми у ВР, але внесеного проекту від регіоналів поки що немає. А важливість полягає в потенціях Києва нарешті розпочати навіть не облаштовувати Крим, а його вивчати. Щоб робити виважені кроки.

У цьому зв’язку й зупинімося на «мовних» рішеннях, ухвалених ВР автономії на першому в цьому сезоні сесійному засіданні. Депута­ти, по суті, проголосували за невиконання наказів міністра освіти і нау­ки України і листа-інструкції міністра охорони здоров’я України, які стосуються збільшення обсягів використання української мови в загальноосвітніх школах і медичних навчальних закладах Криму. Парламент автономії доручив уряду і рекомендував органам місцево­го самоврядування «забезпечити в навчальних закладах реалізацію конституційного права громадян на здобуття освіти рідною мовою, а також забезпечити можливість використання мови навчання під час ведення ділової документації і у внутрішньому діловодстві». Опір політиці «українізації» освітнього процесу в Криму загострено з весни цього року.

Що мав Крим на момент обов’яз­кового зовнішнього тестування знань українською мовою цього року? Із 555 шкіл — тільки шість з українською мовою навчання. У відсотковому відношенні: російською мовою навчаються 90,6 відсотка учнів, українською — 6,2, і кримськотатарською — 3,1. Так, із кожним роком кількість «українських годин» у школах із російською мовою навчання збільшувалася, але це не означає поліпшення і якості знань. Адже в усіх вузах у Криму викладають російською. Звідки ж візьмуться україномовні вчителі математики, історії та предмета на вибір, як то передбачають заходи Програми поліпшення вивчення української мови? Напевно, ці заходи мали б передбачати, зокрема, і курси української мови для вчителів-предметників. Ні, повідомив «ДТ» міністр освіти Криму Валерій Лавров, ні організація курсів, ні надання будь-яких ресурсів для виконання Програми поки що Києвом не пропонувалися. І міністр освіти і науки України Іван Вакарчук теж абсолютно адекватно розуміє ситуацію, кажучи про те, що викладання української мови в школах нацменшин не просто перебуває у кризі, а в часто-густо взагалі не проводиться, але «імітується». Та каже це постфактум. Коли після хвилі протестів і обурень міністерство змінило правила тестування, дозволивши вибір мови, і погодилося на дворічний перехідний період, протягом якого тести перекладатимуться мовою національних меншин. Що, не можна було передбачати таку ситуацію? Потрібно було. І тоді ніяких політичних спекуляцій і спалення опудал українського міністра на площах не було б.

Потрібно було б передбачати й те, що протести проти галузевої «Програми з поліпшення вивчення української мови в загальноосвітніх навчальних закладах із навчанням мовою національних меншин на 2008—2011 роки» заявлять у Криму не тільки росіяни, а й кримські татари, котрі лише в останні роки змогли розпочати відродження своєї національної освіти. Адже багато репатріантів до повернення в Крим узагалі не чули української мови. Ну, крім пісні «Ой ти, Галю, i Усман, Україна i Узбекистан».

Головна біда центру — байдуже, в чиїх руках влада — в тому, що він зов­сім не знає Криму. А Крим — у масі народній — або не знає, або не розуміє, чого насправді хоче Київ. Брак достовірної інформації, як відомо, зміцнює фобії і змушує мислити й діяти, керуючись стереотипами. Спілкування з київськими чиновниками на цю тему впродовж півтора десятиліття — це щоразу шок. Але ж так просто зрозуміти: всі без винятку етнічні групи в Криму вважають себе ущемленими.

Росіяни живуть із психологічною травмою від втрати «великої Батьків­щини». І цю травму роз’ятрюють постійні спонукання до захисту своєї культури, мови і просто дискомфорт від думки, що ти — представник нацменшини в Україні.

Українці в Криму почуваються цією самою нацменшиною з усіма наслідками, включно із шельмуванням церков (УПЦ КП або Греко-католицької), та ще й несуть моральну відповідальність за все, що «їхній Київ» робить чи не робить.

Кримські татари, які за півстоліття пережили трагедію вигнання й тяжкого вороття, повернувшись на батьківщину, змушені доводити, що мають право навчати дітей рідною мовою, молитися в мечетях, отримати землю, побудувати дім. У греків, німців, болгар, вірменів, які також пережили депортацію, — такі самі моральні травми й соціальний дискомфорт, а ще образа новоявлена — дер­жава бачить і чує тільки кримських татар...

І якщо ці травми посипати сіллю, а не лікувати, то пекти вони будуть іще багато десятиліть. На яких гаслах можна прийти до влади в Криму й надовго там затриматися — загальновідомо. Російська мова — друга державна, хай живе Росія, геть НАТО, бандерівських наймитів і їхніх кримськотатарських соратників — ісламських екстремістів. Усе. І не треба воду і газ вести, корупцію викорінювати, школи й лікарні будувати, дороги, якими невдовзі тільки на БТР можна буде їздити, ремонтувати. Нічого не треба — є глибока рана, яку треба роз’ятрювати в потрібний момент. І ніхто по руках не дасть!

Протягом багатьох років українських класів і шкіл у Криму не відкривали, «щоб не було обвинувачень у насильницькій українізації. Щоб не псувати відносин із Москвою. Щоб не ускладнювати ситуації в Криму». Київ демонстрував свою слабкість, а Москва будувала школи й дитячі садки в Севастополі, відкривала філії вишів у Криму, надсилала підручники, давала стипендії...

І це була справжня дискримінація кримських українців. Маю повне моральне право на такий висновок — пережила це на власному досвіді. Коли заява про бажання навчати доньку в українському класі двічі «губилося», а потім зі мною вела бесіду завуч («Навіщо ви псуєте дитині життя?»). Коли учні української школи-гімназії тулилися в маленьких кімнатках колишнього дитячого садка, всі — за партами для першокласників, а обідати ходили в буфет, обладнаний у колишній туалетній кімнаті. Моїй доньці пощастило — останні шкільні роки провела в новому будинку гімназії, найсучаснішому навчальному закладі Криму. Але побудували його не з волі Києва. Українську гімназію в Симферополі побудував єврей Борис Дейч. Котрий наполіг, щоб кошти від продажу санаторію окремим рядком у кримському бюджеті пішли на це будівництво. Так, він мудро завів об’єкт під «парасольку» президента Л.Кучми. Так, хтось на цьому отримав політичні дивіденди. Але головне — результат. Нині в цю гімназію черга, причому інтернаціональна. Тому що в школі басейни, чудові спортзали; тому що в ній навчають чотирьох іноземних мов; і головне — тому що її випускники, завдяки високому рівню знань, майже стовідсотково стають студентами найпрестижніших вишів України. «Ми робимо українське модним», — із гордістю каже директор школи Наталя Руденко.

Тобто позитивний досвід є. Чому ж його не наслідувати, чому не робити українське престижним і бажаним, а не примусовим? Будувати школи й дитячі садки, відкривати нові класи й групи, а не впроваджувати відразу жорсткі правила для всіх не зважаючи на право, таки закріплене в законі.

Але з іншого боку — не пропускати випадків порушення прав інших. Тому що заяв батьків із побажанням навчати дітей рідною українською або кримськотатарською мовою, які кримська вла­да ігнорує з «об’єктивних» причин (немає викладачів), теж предостатньо. Свіжий приклад: у Бахчисарайському районі зібралося одинадцять заяв на перший український клас, але його так і не відкрили. Або геть дикий випадок, що стався в Симферополі: батьки прочитали в конспектах сина з історії: «Слово «Ук­раи­на» является позорным словом, оно обозначает «окраина». Слово «Украина» узаконили, чтобы разделить пополам. Мы живем не в Украине, а в России. Бы­ло Крещение Руси, а не Украины. Киев — мать городов русских, а не украинских. Поэтому ради сохранения единства русского народа мы не должны признавать такое государство, как Украина. Ук­раинского народа и языка не существует». Викладача історії школі рекомендували в міністерстві освіти Криму. Судячи з розслідування газети «События», вчителя не звільнили. Його лише перевіряють на предмет рівня викладання.

Доречно тут буде нагадати Києву і про боргові зобов’язання. Коли Держуп­равсправами в часи президента Л.Кучми забирало з власності Ялти Юсуповський палац, щоб відкрити там іще одну держрезиденцію, було рішення: побудувати в місті — як своєрідну компенсацію — українську гімназію. Минуло шість років. Держрезиденція перетворилася на VIP-готель, а школи для українців Ялти так і не побудували. Скажемо більше — за час президентства В.Ющенка в Криму з допомогою центру не було побудовано або відкрито жодного освітньо-культурного закладу. Так що свого культурного сліду на карті Криму Віктор Андрійович не залишив. Сподіватимемося, поки що.

Друге, що має бути нормою для київських чиновників, — вивчати ситуа­цію в Криму не за папірцями й пояснювати ухвалювані рішення не з центру. Країна переживе додаткові витрати на відрядження, якщо керівники міністерств, рішення яких викликають протести й обурення, особисто з кримських телеекранів і на нарадах із безпосередніми виконавцями цих рішень повідомлятимуть, роз’яснюватимуть, радитимуть і братимуть до уваги зауваження і побажання. Інакше буде як є: рішення центру коментуватимуть, як розуміють, кримські й московські політики, а київсь­кі потім виправдовуватимуться й змінюватимуть свої ж накази й розпорядження.

Останніми днями все більше здається, що Крим повернувся на початок 90-х. Напевно, через неймовірну кількість закордонних журналістів, дипломатів, аналітиків, у яких поновився особливий інтерес до Криму й Севастополя. Тільки офіційний Київ Кримом не цікавиться. Канули в Лету колись регулярні виїзні засідання Кабміну, робочі поїздки президента з нарадами в різних містах та з актуальних проблем, зникли робочі групи й комісії, втрачено практику публічного діалогу автономії і центру. І кому, скажіть, така ситуація вигідна?