Що яснішими стають міжнародні наслідки російського вторгнення в Грузію, то більш невдалими видаються дії Москви в серпні 2008-го. Безліч негативних відгуків на надто різкі дії Росії у відповідь на грузинську інтервенцію в Південну Осетію призвели до істотних втрат позицій Москви на світовій арені. Звичайно ж, загострення у відносинах Росії і Сполучених Штатів не стало несподіванкою для російських політиків і політтехнологів і, можливо, було для них навіть бажаним. Але з кожним тижнем стає дедалі очевидніше, що втрати через погіршення відносин Росії з багатьма країнами перевершують будь-яку вигоду, що її РФ може дістати від недавньої демонстрації військової сили, дипломатичної затятості та політичної рішучості на Кавказі.

Еліти Західної і Східної Єв­ропи, як і лідери Центральної і Східної Азії, тобто багато міжнародних діячів, у стосунках із якими найбільше зацікавлена Росія, відреагували на її дії з явним або прихованим несхваленням. Багато європейських коментарів лише не набагато менш критичні, ніж американська оцінка політики Росії на Кавказі. Більшість же азіатських керівників тримаються курсу демонстративної нейтральності. Так само чинять навіть такі країни, як Казахстан, Вірменія та Узбекистан, які вважаються найближчими союзниками Москви на пострадянському просторі. В Україні в результаті політики Росії на Кавказі серед населення помітно побільшало прихильників членства в НАТО. Оскільки східні європейці знову починають боятися Росії, проросійські фракції та групи інтересів у Будапешті, Софії чи Варшаві втрачають політичну вагу. У Прибалтиці, та й у Центральній Азії, на великі російські діаспори дивляться зі зростаючою підозрою: чи не перетворяться ці меншості одного чудового дня на п’яту колону Москви? Не маючи підтримки більшості найближчих сусідів, Росія натомість дістає схвалення своїх дій (включаючи визнання Абхазії та Південної Осетії) з боку Нікарагуа і Венесуели — країн, у ліпшому разі другорядної важливості для російських зовнішньополітичних та економічних інтересів.

З усього цього можна зробити висновок: Росія припустилася чималої помилки, спочатку спровокувавши, а потім надто жорстко зреагувавши на грузинську атаку Цхінвалі. Російські патріоти, очевидно, недооцінили всіх наслідків цих дій для своєї країни. Виходить, що вони діяли проти власних інтересів.

Або вони все-таки чудово розуміли, на що йшли? Можливо, логіка поведінки Росії щодо Грузії за останні місяці насправді була кардинально іншою? Можливо, результати російської політики перебувають аж ніяк не в суперечності, а в повній відповідності до безпосередніх інтересів низки московських політичних діячів?

Від самого моменту призначення Дмитра Медведєва кандидатом на президентську посаду і в західних країнах, і в прозахідних колах Росії зажевріла надія, що його обрання спричинить «відлигу» в російській внутрішній і зовнішній політиці. Як один із наймолодших політичних лідерів Росії у верхньому кремлівському ешелоні Медведєв не перебував у лавах КПРС або КДБ. Своїми політичними заявами ще до президентства Медведєв набув іміджу відносно прозахідного політика. І справді, його поява на найвищій посаді відразу ж відчутно поліпшила тон російсько-західних відносин і послужила сигналом для лібералізації російського суспільного життя. На відміну від Путіна, для правління якого було характерне бурхливе падіння російських демократичних принципів і погіршення відносин із Заходом, Медведєву вдалося вже за перші тижні свого перебування на посаді президента змінити настрої в російському суспільстві і встановити довірливі стосунки з кількома європейськими лідерами. Деякі з його перших внутрішньополітичних ініціатив (підтримка малого і середнього бізнесу, принципова позиція щодо боротьби з корупцією або його звернення до спецслужб із закликом боротися з насильницькими діями скінхедів) підтверджували це.

Попри те що такі тенденції вітав багато хто в Росії і на Заході, вони водночас зачепили особливі інтереси груп, які домінували в Росії за Путіна. До них належать колишні (й не тільки) офіцери спецслужб і військові, котрі заповнили офіси російських державних органів і компаній, багато відомих політиків, які зробили собі ім’я на підтримці авторитарної системи та антизахідній риториці, а також низка плідних публіцистів і теоретиків, що заробляли гроші екстравагантними інтерпретаціями останніх світових подій і ролі Заходу в них. Саме за путінської неовізантійської політичної системи ці люди дістали можливість кар’єрного зростання й ідейного процвітання. З висуванням Медведєва російське суспільне життя ризикувало нормалізуватися. У відкритій світу та внутрішньо демократичній країні для таких діячів зменшилися б можливості впливати на велику політику й зберігати свої високі позиції на соціальних щаблях.

Після п’ятиденної війни з Грузією в серпні цього року стан речей знову повернувся на круги своя: Росія і Захід перебувають на межі нової холодної війни, і суспільний дискурс Росії спрямований на потребу вистояти в цій конфронтації. Заявлені наміри Медведєва щодо внутрішньої й зовнішньої відкритості країни — небезпечна розкіш у новому політичному контексті. У той час як російський народ однозначно втратить від того, що країна знову повертається до ролі міжнародного парії, багато впливових осіб у Москві, особливо різного роду антизахідні політики, коментатори й письменники, виграють від цього.

З огляду на сумний результат поточної політики Росії на Кавказі виникає запитання: чи був Медведєв сам ініціатором останніх політичних рішень, чи він діяв за сценарієм, написаним кимось іншим? Оскільки південним осетинам було роздано російські паспорти і Грузію спровокували атакувати Південну Осетію, російський президент не мав іншого вибору, як відреагувати так, як він це зробив. Є деякі деталі, які свідчать про те, що Медведєв, можливо, спочатку вагався щодо того, чи застосовувати силу. Не він як президент і головнокомандувач, а прем’єр-міністр Путін, перебуваючи на Олімпійських іграх у Пекіні, перший прокоментував дії Грузії і в найкоротші строки вилетів прямо на Північний Кавказ, щоб узяти під свій контроль дії російської армії.

Можливо, ми ніколи точно не дізнаємося, якою мірою Медведєв під час і після російсько-грузинської війни діяв незалежно або ж за схемою, розробленою іншими людьми. У кожному разі непевна передісторія й сумнівні вигоди від російської невідповідно жорсткої воєнної акції в Грузії дають привід для роздумів. Вони наводять на думку, що приховані причини грузинської війни більше пов’язані із внутрішньою боротьбою еліт у Москві, ніж з об’єктивними зовнішньополітичними цілями Росії загалом чи з її інтересами на Кавказі зокрема.