Те, що сьогодні відбувається в Туркменистані, тамтешня офіційна пропаганда помпезно називає «добою нового Відродження». У країні проголошено політику відкритих дверей і курс на демократизацію, почалися реформи в економіці, в галузі охорони здоров’я та освіти. Тут багато декларацій, що не дивно: Гурбангули Бердимухаммедов постійно балансує між продовженням авторитарного курсу туркменбаші на самоізоляцію та політикою відкритих дверей. У діях нинішнього президента Туркменистану вбачається не стільки спроба піти з «золотого віку» Сапармурада Ніязова, скільки намір пристосувати режим до процесів, що відбуваються у країні та світі. У такий спосіб він хоче зміцнити та посилити свою особисту владу й гарантувати стабільність у країні.

Серед останніх нововведень — конституційна реформа, яка розширила повноваження президента. Це сталося, зокрема, і за рахунок скасування унікального законодавчо-виконавчого органу Туркменистану — халк маслахати. Ця народна рада, що складалася з 2507 постійних членів, призначуваних президентом, включала в себе членів уряду, парламенту, ради старійшин, силовиків, а також регіональних керівників. Цей орган допомагав туркменському керівництву надати ухвалюваним ним рішенням видимість всенародної участі. Тепер повноваження халк маслахати передано президенту і парламенту. Ці зміни мають не тільки спростити механізм управління державою, а й закріпити в країні «конституційний авторитаризм» Бердимухаммедова.

Через півтора року після того, як Гурбангули Бердимухаммедов зайняв президентський палац, він продовжує вибудовувати у вищих ешелонах таку вертикаль влади, яка була б не просто лояльна до нього, а беззастережно віддана. Тому в органах влади дуже багато президентових родичів і земляків з його рідного Ахальського району. Дарма що вони некомпетентні, зате в їхній особистій відданості Бердимухаммедов не сумнівається. Адже своїм становищем у суспільстві, багатством вони завдячують тільки йому. Ця політика дає президенту змогу контролювати ситуацію в країні, у зародку придушуючи можливе невдоволення. Проте для подібного чиновницького середовища, крім некомпетентності та інтриганства, характерна й корупція у великих масштабах, і зв’язки з наркобізнесом.

Іншою істотною проблемою для Бердимухаммедова є брак професіоналів у країні. Після багаторазових чисток, що їх улаштовував із відомою періодичністю туркменбаші, у країні практично не залишилося кваліфікованих фахівців у сфері економіки, промисловості та державного управління. А після кадрових чисток, проведених у перший рік перебування при владі Бердимухаммедова, на вершині туркменського олімпу практично змінився весь склад керівництва країни. З оточення Ніязова мало хто залишився. Серед них помічник президента Віктор Храмов, заступник керуючого справами президентського апарату Олександр Жадан і секретар президента Володимир Умнов. Вони не тільки сприяють Бердимухаммедову у виробленні внутрішньої політики, а й допомагають йому особисто патронувати фінансові потоки, які циркулюють під контролем високопоставлених вельмож.

Крім того, зі старої команди залишилися міністр оборони Агагельди Мамметгельдиєв і глава зовнішньополітичного відомства Рашид Мередов. Мамметгельдиєв, будучи пенсійного віку, не має політичних амбіцій. А Рашид Мередов, як один із небагатьох професіоналів в оточенні президента, допомагає тому вибудовувати зовнішньополітичну стратегію. Вона має не тільки вивести країну із самоізоляції, в якій та опинилася в результаті політики Ніязова, а й поліпшити імідж Бердимухаммедова.

Потрібно визнати, що Ашгабату поки що вдається вирішувати свої зовнішньополітичні завдання: він активно розвиває відносини не тільки з Росією і Китаєм, а й з країнами Заходу. При цьому на Заході не мають ілюзій щодо нинішнього туркменського режиму. Однак на контрасті з тоталітарним режимом Ніязова правління Бердимухаммедова видається досить ліберальним: у країні періодично оголошують амністії, а репресії не мають системного характеру. І ця завіса демократії цілком улаштовує Європу і Америку, які зацікавлені в туркменських нафтогазових ресурсах.

Попри те, що Бердимухаммедову вдається формувати вертикаль влади, усе-таки ситуація в Туркменистані далека від стабільності, а становище президента не настільки надійне. На початку вересня майже добу в Ашгабаті тривав жорсткий бій між невідомою групою озброєних людей та урядовими військами. Під час проведення цієї операції влада використовувала бронетехніку: звук розривів снарядів було чути по всьому місту. За різними даними, під час перестрілки 12—13 вересня загинуло від двадцяти до ста співробітників МВС і міноборони. Близько десяти посмертно удостоєні вищих державних нагород Туркменистану.

За офіційною версією, на заводі з виробництва питної води в ашгабатському районі Хитровки точився бій із якимось угрупованням, яке займалося торгівлею наркотиками. Можливо, що туркменська влада цього разу справді каже правду, і туркменському спецназу протистояли бойовики наркомафії. Однак за іншими версіями, бій на Хитровці став або наслідком міжкланового протистояння, або операцією з ліквідації бойовиків-ісламістів. Експерти згадують, що незадовго до подій було здійснено напад на збройовий склад, розташований в Ашгабаті. Тоді було викрадено велику кількість стрілецької зброї. Проте події 12—13 вересня розглядаються і під іншим кутом.

В останні місяці були серйозно посилені заходи щодо безпеки Гурбангули Бердимухаммедова: кортеж президента, крім традиційних автомобілів охорони, стали постійно супроводжувати чотири-п’ять вантажівок із солдатами. Крім того, служба безпеки президента ізолювала мешканців будинків, розташованих по ходу проходження машин. Превентивні заходи дають підстави припускати, що туркменські спецслужби мали інформацію про підготовку замаху на Бердимухаммедова. Не виключено, що події 12—13 вересня пов’язані саме із цим. Якщо ці припущення справедливі, то вже найближчим часом у країні слід очікувати масових репресій.

Що ж до замовника замаху, то претендентів вистачає. Наприклад, у Туркменистані знають про невдоволення лідерів марийського клану, яке має великі кошти з наркотрафіку: сьогодні представників цього клану немає у вищих органах влади. Замислити замах могли й радикальні ісламісти, які прагнуть установити в країні закони шаріату. Не виключено, що до цього замаху могли мати стосунок і спецслужби третіх країн. При цьому для останніх головною була б навіть не загибель президента, а спроба налякати Бердимухаммедова, щоб той був уважніший до побажань сусідів. Як це, наприклад, сталося в листопаді 2002 року з Ніязовим. Не слід забувати, що сьогодні Центральна Азія є дуже неспокійним регіоном. А в Туркменистану вистачає проблем із сусідами.

Наприклад, Ашгабату і Ташкенту важко дійти згоди з проблем використання води. Економіка і Туркменистану, і Узбекистану залежить від Амудар’ї. А в останні роки турк-
мени дедалі більше користуються водою цієї річки для потреб власного сільського господарства. Відповідно менше води отримують узбецькі селяни. Непрості відносини в суннітського Туркменистану складаються й із шиїтським Іраном, який претендує на регіональне лідерство: нещодавно туркменські спецслужби розгромили підпільну шиїтську мечеть, яка діяла в країні.

Та й Росія зацікавлена в тому, щоб Гурбангули Бердимухаммедов був поступливіший у питанні газу. Адже сьогодні за Туркменистан точиться запекла боротьба, оскільки на кону його «газові запаси планетарного масштабу». Нині американська консалтингова компанія DeGolyer & MacNaughton проводить оцінку запасів газу Туркменистану. За неофіційною інформацією, отримані дані свідчать, що запаси Тахтабазької групи родовищ становлять близько 5 трлн. куб. м газу. При цьому ширина продуктивного пласта — близько 500 м, тиск — до 600 атмосфер, а площа газоносної території — приблизно 200 на 70 км.

У 2004 році DeGolyer & MacNaughton уже проводила оцінку запасів найбільшого в Туркменистані Давлетабадського газового родовища, а Gaffney, Cline & Associates Ltd. (Велика Британія) сертифікувала запаси низки газових родовищ на сході країни. За офіційними туркменськими даними, опублікованими у 2006 році, у країні відкрито 149 газових і газоконденсатних родовищ із підтвердженими запасами близько 5 трлн. куб. м. При цьому потенціал тільки Давлетабадського родовища, який аналізували й західні експерти, на той час оцінювався в 1,7 трлн. куб. м.

Грандіозність обсягів цих запасів порівнянна із запасами російських груп родовищ у Сибіру. Так, сумарні запаси найбільших родовищ Ямала, які плануються до розробки товариствами Групи «Газпром», — Бованенківського, Харасавейського і Новопортовського обчислюються в 5,8 трлн. куб. м газу; крім того, Штокманівське родовище — 3,7 трлн. куб. м, Уренгойське родовище — друге у світі за розміром пластових запасів — понад 10 трлн. куб. м...

Для реалізації енергетичних проектів, які можуть оживити туркменську економіку, що перебуває в поганому стані, потрібна політична стабільність у країні. Однак при цьому енергетичні ресурси є для Туркменистану і для правлячого режиму серйозним дестабілізуючим чинником, оскільки в основних геополітичних гравців може з’явитися бажання розіграти свою ризиковану партію та отримати жаданий доступ до розробки великих родовищ.

У зв’язку із цим слід нагадати, що саме Росія є основним постачальником газу в країни Європейського Союзу. Проте попри значні запаси, Росії не вистачає газу власного видобутку, щоб покрити контракти на поставки блакитного палива до Європи. З кожним роком цей дефіцит тільки зростає. А без збільшення поставок газу до Європи Кремль не може грати у свої геополітичні ігри з Заходом. Тому для покриття свого газового балансу «Газпром» змушений закуповувати газ у Туркменистану.

Сьогодні Москва дуже зацікавлена в тому, щоб не тільки підписати довгостроковий контракт на закупівлю туркменського газу за прийнятною ціною, а й отримати доступ до перспективних родовищ. Адже вони розташовані в не настільки важких кліматичних умовах, як сибірські. Та й географічно ці родовища набагато ближчі до країн — споживачів газу. Однак у росіян поки що нічого не виходить. Хоча туркмени й роблять публічні реверанси у бік Москви, Росія не закріпилася в Туркменистані: дві літні поїздки глави «Газпрому» Олексія Міллера до Ашгабата закінчилися невдало. Попри тиск, Бердимухаммедов не пішов на поступки росіянам.

Поки що Бердимухаммедов продовжує політику енергетичної багатовекторності Ніязова: туркменбаші завжди виступав за створення конкурентного середовища в нафтогазовій сфері. Ашгабат не збирається географічно обмежувати свою політику ні Москвою з Пекіном, ні Вашингтоном із Брюсселем. Проте з найбільш реальних партнерів Туркменистану в енергетичній сфері — Росії, Китаю і ЄС із США — сьогодні найбільші шанси отримати доступ до перспективних родовищ має Пекін. І, судячи з усього, економічна та політична присутність КНР згодом тільки зростатиме: у контексті глобальної конкуренції за енергоресурси регіону між Росією і Заходом, в Ашгабаті Піднебесну розглядають як власну страховку.

Тому з трьох маршрутів транспортування туркменського газу — Транскаспійського та Прикаспійського трубопроводів, а також газопровідної системи Туркменистан—Китай — поки що реалізовується тільки китайський. Що ж до перших двох, то в середньостроковій перспективі вони, скоріш за все, не будуть реалізовані. Причин кілька.

По-перше, керівництво Туркменистану, попри декларовану політику відкритих дверей, увесь час стоїть перед вибором: проводити її або віддати перевагу політиці Сапармурада Ніязова. Річ у тім, що туркменський істеблішмент має страх перед іноземним: в Ашгабаті вважають, що іноземці можуть зруйнувати їхню державу. До того ж політика відкритих дверей передбачає прихід до країни великих транснаціональних компаній. В Азербайджані і Казахстані це означає їхню фактичну непідконтрольність місцевій владі. Для Ашгабата такий стан справ означатиме втрату контролю над ситуацією в країні, що неприйнятно для туркменського керівництва. По-друге, незважаючи на декларації, ніхто з Євросоюзу не робить жодних зусиль для реалізації Транскаспійського проекту.

Нарешті, по-третє, існує фактор Китаю: Пекін прагне отримати доступ до участі в розробці великих туркменських родовищ, щоб заповнювати газопровідну систему Туркменистан—Китай. Наприклад, нещодавно представники «Газпрому» говорили туркменам, що хотіли б після офіційного оприлюднення компанією DeGolyer & MacNaughton оцінок запасів газу Туркменистану не тільки профінансувати будівництво Прикаспійського газопроводу, а й побудувати нитку, що зв’яже Тахтабазьку групу родовищ із Прикаспійським газопроводом. Спочатку туркмени начебто дали свою згоду на цей варіант. Проте через деякий час росіяни почули, що з’єднувальної нитки не буде. За неофіційною інформацією, причина такого рішення Ашгабата — у негативній реакції китайців, які самі претендують на цю групу родовищ.

На цьому складному геополітичному тлі українські сподівання ввійти на енергетичний ринок Туркменистану видаються не дуже райдужними, оскільки Україна сьогодні стоїть у кінці черги за туркменським газом. Адже після того, як припинилися його прямі поставки в нашу країну, а діалог між лідерами двох країн не налагодився, фактично зійшли нанівець і двосторонні міждержавні відносини. А перебуваючи в стані політичної розбалансованості, Київ нині навряд чи може запропонувати туркменським партнерам щось, крім традиційної ідеї поновити прямі поставки газу за низькими цінами. Ці українські пропозиції від початку є неконкурентоспроможними порівняно з тим, що викладають на стіл переговорів європейці, китайці та росіяни.

Показово: попри те, що туркменська сторона дала агреман на нового посла ще 30 червня, через тиждень після офіційного запиту Києва, Олексій Івченко їхати до Ашгабата не поспішає. Певне, екс-глава «Нафтогазу України», причетний до подальшої руйнації українсько-туркменських відносин у газовій сфері у 2005—2006 роках, добре розуміє, наскільки невдячною є робота в цій країні і як мало шансів поновити це співробітництво.

Тим часом відсутність у Києві п’ятий місяць посла Туркменистану свідчить про те, що наша країна не входить у число зовнішньополітичних і зовнішньоекономічних пріоритетів Ашгабата. І ця ситуація кардинально відрізняється від ситуації в середині дев’яностих, коли Україна була для Туркменистану основним зовнішньоекономічним партнером. Сьогодні ж перед Києвом стоїть питання навіть не стільки про те, щоб отримати допуск до розробки нафтогазових родовищ, скільки про те, щоб зберег-
ти Туркменистан як ринок збуту української продукції.

Можливо, перспективи нашої країни поліпшаться після візиту до Києва Гурбангули Бердимухаммедова, який українці лобіюють уже багато місяців. Українська дипломатія вже частково зняла питання, які перешкоджали приїзду туркменського президента до української столиці. Йдеться про будівництво дренажно-комунікаційного тунелю в Ашгабаті та моста через Амудар’ю. Але щоб Бердимухаммедов приїхав до Києва, в Ашгабаті сьогодні хотіли б знати, із ким він може вести переговори, аби досягнуті домовленості виконувалися, а не були б переглянуті українським керівництвом наступного дня після завершення візиту. Поки ж що, спостерігаючи за українською внутрішньополітичною кризою, туркмени губляться в здогадах. Це означає, що підготовка візиту туркменського президента може затягтися ще на тривалий час. Що, звісно ж, ніяк не сприятиме вирішенню стратегічних завдань України в забезпеченні своєї національної безпеки.